Професор Йельського університету Ніколас Спайкмен (1893-1943), який певний час був директором Інституту міжнародних відносин при цьому університеті, по праву вважається не лише продовжувачем геополітичної традиції Мехена - Маккіндера, але й архітектором американської післявоєнної геостратегії, яка забезпечила перемогу США у “холодній війні”.
Для Спайкмена геополітика була не стільки філософською рефлексією, скільки важливим інструментом конкретної міжнародної політики. В праці “Американська стратегія в світовій політиці. Сполучені Штати та баланс сил” (1942) він писав: “У світі міжнародної анархії зовнішня політика повинна мати за мету насамперед покращення або щонайменш збереження порівняної силової позиції держави. Сила в решті решт становить спроможність вести успішну війну, і саме в географії лежать ключі до військово-політичної стратегії. Територія держави - це база, з якої вона діє під час війни, і стратегічна позиція, котру вона займає під час тимчасового перемир’я, яке називається миром. Географія є найбільш фундаментальним фактором зовнішньої політики держав тому, що цей фактор - найбільш постійний. Міністри приходять і уходять, вмирають навіть диктатори, але гірські пасма залишаються непохитними”.
Розвиваючи ідеї Мехена, він виділив десять критеріїв визначення геополітичної могутності держави: поверхня території, природа кордонів, обсяг населення, наявність або відсутність корисних копалин, економічний та технологічний розвиток, фінансова міць, етнічна однорідність, рівень соціальної інтеграції, політична стабільність і національний дух.
Основна ідея Спайкмена полягає в ревізії тези Маккіндера про вирішальне значення контролю над Хартлендом для світового панування. На думку американського професора, Маккіндер переоцінив значення Хартленду, який є лише потенційним простором, який одержує культурні імпульси з узбережних зон і не несе ніякої самостійної геополітичної місії.
Не Хартленд, а Рімленд - “маргінальний півмісяць ”узбережних територій, охоплюючий морські країни Європи, Близький та Середній Схід, Індію, Південно-Східну Азію і Китай, - є ключем до світового панування. Замість геополітичної формули Маккіндера Спайкмен висунув свою формулу: ”Хто контролює Рімленд, той панує над Євразією; хто панує над Євразією, той контролює долю світу”.
Спайкмен виділив три великі центри світової моці: атлантичне узбережжя Північної Америки, європейське узбережжя та Далекий Схід. Також він допускав можливість появи четвертого центру в особі Індії. По відношенню як до Хартленду, так і до Рімленду США займають вигідне центральне положення: Атлантичним і Тихим океанами вони повернені до обох сторін Рімленду, а через Північний полюс - до Хартленду.
США повинні зберігати трансатлантичні й транстихоокеанські бази на ударній дистанції від Старого Світу, щоб контролювати баланс сил всього Рімленду. На думку Спайкмена, досконалий контроль над Рімлендом з боку морських держав призведе до остаточної та незворотної перемоги над континентальними державами, які відтоді будуть цілком підконтрольними.
Іншим важливим доповненням геополітичної картини світу, зробленим Спайкменом, було введення для визначення сучасної ролі Атлантики поняття “Серединний Океан”, який виступає в нього як “внутрішнє море”, на кшталт Середземного моря в епохи Античності та Середньовіччя. Він виділив особливу геополітичну реальність - “атлантичний континент”, пов’язаний спільністю культури західноєвропейського походження, ринковою економікою, ліберальною ідеологією, демократичним режимом та спільністю історичної долі.
Політична суверенність європейських держав має поступово скорочуватись, і влада буде переходити до особливої інстанції, що об’єднує представників усіх атлантичних просторів та підпорядковується вирішальній домінації США. Тим самим Спайкмен концептуально обґрунтував процес створення НАТО, встановлення планетарної гегемоні США та обмеження суверенітету європейських держав у післявоєнному світі. Разом з Мехеном його по праву можна вважати “батьком атлантизму”.
