Латинська Америка у зовнішньополітичних доктринах Дж. Буша-старшого, У.(Б.) Клінтона, Дж. Буша-молодшого та Б. Обами

Стратегія «поширення демократії», з точки зору американської зовнішньополітичної еліти, дозволяла розширити і зміцнити вплив США в різних регіонах світу, тим самим сформувати монополярний світ на чолі з єдиною наддержавою - Сполученими Штатами Америки.

Саме в даному контексті звучали заяви адміністрації Дж. Буша-старшого (в 1989—1993 годах). Зокрема, держсекретар США Дж. Бейкер висунув як одного із зовнішньополітичних пріоритетів Сполучених Штатів «американську участь у врегулюванні регіональних конфліктів в якості складової частини створення безпечних військово-політичних умов для розвитку демократії та ринкової економіки».

Як засіб врегулювання регіональних конфліктів і досягнення поставленої задачі адміністрація Дж. Буша розробила концепцію так званих «вільних і чесних багатопартійних виборів» як основи «Національного примирення». Вперше дана концепція була використана в Нікарагуа. В результаті президентських виборів в лютому 1990 року перемогу в Нікарагуа здобула антикомуністична опозиція на чолі з В. Чаморро, яку підтримували Сполучені Штати. Підсумки виборів віталися США, так як по суті ними готувалися і відповідали цілям Вашингтона в контексті стратегічної концепції «поширення демократії».

Представники американської зовнішньополітичної еліти, зокрема Фонду

«Спадщина», підкреслювали, що мета зовнішньої політики США це «захист демократії по всьому світу, так як Сполучені Штати є частиною західної цивілізації і тому зацікавлені в поширенні західних цінностей у всьому світі».

Однак у зовнішньополітичній еліті США виникли дискусії щодо застосування доктрини «нового світового порядку»: чи варто Сполученим Штатам всюди завжди виступати на міжнародній арені або ж задача поширення демократії перестає бути керівництвом до дії там, де вона не відповідає державним інтересам США.

Силовий тиск під гаслом «поширення демократії» найбільш характерно проявилося в операції «Справедлива справа» на території Панами. У грудні 1989 року військові сили США у складі 55 тисяч військовослужбовців, при масованої авіапідтримці, почали повномасштабну інтервенцію на територію Панами Офіційні заяви Вашингтона про «відновлення демократичної форми правління в Панамі» не відповідали реально поставленим цілям. В ході операції адміністрація Дж. Буша ставила завдання замінити одного американського ставленика Норьєгу іншим - Ендаром, гарантувати безпеку американських громадян, які перебувають на території Панами. Проте все вищесказане служила досягненню головної мети - забезпечити «спеціальні права» США в зоні Панамського каналу. Про це свідчать матеріали спеціальних слухань у комітетах з питань збройних сил і з розвідки конгресу США про хід операції «Справедлива справа».

Ситуація розвивалася наступним чином. У результаті парламентських виборів в Панамі в травні 1989 року сили опозиції здобули перемогу. Президент і глава Сил оборони Панами М. Норьега анулював їх результати. У підсумку, як заявив заступник директора ЦРУ Р. Керр, «з'явилася небезпека втрати самим Нор'єгою контролю над становищем в країні». США побоювалися у зв'язку з цим втратити власний вплив у зоні Панамського каналу. Саме це і було справжнім мотивом вторгнення в Панаму. Заяви ж про захист демократії служили ідеологічним оформленням інтервенції, розрахованим на заспокоєння громадської думки як в самих Сполучених Штатах, так і в цілому в світовій спільноті.

Білл Клінтон (1993-2001) також відмовився від проголошення власної доктрини щодо латиноамериканського регіону. До того ж на цей час відбулися суттєві зміни і у ЛА: авторитарні, частіше військово-поліцейські, режими були замінені громадянськими, конституційними. Разом з тим Б.Клінтон не відвідав латиноамериканський регіон у період свого першого президентського терміну. Тільки 1997 року він відвідав Мексику, Коста-Ріку, Барбадос, Венесуелу, Бразилію, Аргентину. Під час його візиту у 1998 році Колумбії було підписано «план Колумбії», який передбачав надання колумбійському уряду допомоги у сумі 1,3 млрд. дол. для боротьби з нарковиробництвом і наркотрафіком.

Ця проблема має свою історію. Справа у тім, що ціла низка американських ініціатив не отримала підтримки регіональних держав. Так,

1997 році Вашингтон запропонував створити Міжамериканський центр вивчення континентальної безпеки та багатонаціональні формування для боротьби з наркотрафіком (не підтримали Бразилія, Мексика, Нікарагуа);

1998 року - ідея створення стратегічного пояса довкола Амазонії, тобто йшлося про розміщення за рахунок США радарних установок в Перу, Колумбії, Еквадорі, Болівії, Венесуелі для відстеження наркотрафіку (Бразилія заперечила цю ідею, оскільки це могло поставити перераховані країни під контроль США); 1999 року обговорювалась ідея американської або ж багатосторонньої інтервенції в Калумбію у зв'язку з тим, що 23 липня цього ж року колумбійські антиурядові сили збили американський літак- розвідник; у червні 1999 рокуна сесії ОАД створено новий колективний механізм - Міжамериканський комітет боротьби з тероризмом, складовою якого є борогтьба з наркобізнесом.

Так само Б. Клінтон проголосив політику «примусу до демократії», яка була пов'язана з подіями на Гаїті. Тут у 1994 році путчисти усунули від влади президента Ж.-Б. Арістіда. США готувалися до інтервенції: сили вторгнення 20 тис. вояків. Проте Рада Безпеки ООН прийняла 31 липня 1994 року рішення використання на Гаїті багатонаціональних сил. Президент Арістід повернувся до Порт-о-Пренси і пробув на посаді до 1996 року, поки не збіг термін його повноважень. Тоді ж «блакитні шоломи» ООН були замінені місцевою поліцією.

Розпад СРСР і втрата Кубою свого головного союзника співпала з посилення американської блокади. 1996 року набрав чинності закон «Про свободу і демократичну солідарність з Кубою», або ж закон Хелмса-

Бертона(за прізвищами авторів законопроекту сенатора Дж.Хелмса і конгресмена Д.Бертона). У відповідності з цим законом президент США отримував право призупиняти надання допомоги будь-якій державі, яка здійснювала економічну співпрацю з Гаваною. Каральні заходи поширювалися на позики, банківські гарантії, преференційні тарифи, скорочення чи списання боргів в обмін на інвестиції. Вашингтон міг оподатковувати підприємства третіх країн, які мали комерційні інтереси на Кубі. Закривався доступ до США всім тим, хто відвідав Кубу. Будь-які зв'язки з Кубою кваліфікувалися як злочинні. Проте практично всі латиноамериканські країни відновили дипломатичні відносини з Кубою.

Так само центр ваги у континентальній політиці адміністрації Б.Клінтона - це зовнішньоекономічна сфера. 1994 року набрав чинності Північноамериканський договір про вільну торгівлю між США, Канадою і Мексикою (НАФТА). Щоправда, конгрес США заблокував підключення до НАФТА інших латиноамериканських держав, а також позбавив президента мандата на прискорену процедуру укладення інтеграційних угод («фаст трек»).

Адміністрація Б.Клінтона вирішила реалізувати ідею Дж.Буша-старшого про економічну інтеграцію обох Америк. В грудні 1994 року відбулася в Майамі зустріч 34 голів держав та урядів Західної півкулі. Делегація США виснула на порядок днний питання створення «Зони вільноїї торгівлі двох Америк» (ФТАА). У 1998 році - нова зустріч керівників 34 країн. Домовилися реалізувати запропонований проект у 2005 році.

Адміністрація Дж.Буша-молодшого (2001-2009) - перша в історії США, для якої відносини з латиноамериканськими країнами перестали бути пріоритетними. Але, з іншого боку, у Штатах нині проживає понад 35 млн. латиноамериканців. Це майже стільки ж, скільки і афроамериканців. Одним з головних подразників у відносинах США і низки латиноамериканських держав: виробництво і транзит наркотиків і відмивання наркодоларів. Так, через мекеикано-американський кордон йде 70% наркотичного зілля, через карибські країни 30%. Колумбія постачає 70% світового кокаїну.

Разом з тим Дж.Буш-молодший розкритикував латиноамериканську політику свого попередника, який, на його думку, перебрав дозу у закликах щодо дотримання моральних цінностей і не був цілеспрямованим у забезпеченні інтересів США у цьому регіоні.

Дж.Буш-молодший проголосив принципово прагматичну лінію, спрямовану на: розв'язання конкретних завдань безпеки і стабільності демократичних інституів на південь від Ріо-Гранде; на зміцнення борогтьбиз міжнародним тероризмом і наркотрафіком. Основна економічна мета полягала у реалізації проекту свого батька-президента «Ініціативи для Америк», тобто створення Зони вільної торгівлі Америк (AJIKA, або ФТАА), запланованої на 2005 рік. Це мав би бути найбільший у світі спільний ринок - 800 млн. осіб і 13 млрд. дол. ВВП. Латиноамериканські країни поділяють загалом задекларовані цілі проекту, оскільки доступ на колосальний американський ринок, так само як і доступ до найбільшого джерела нових технологій є надто привабливим для країн регіону, особливо Мексики та країн Центральної Америки і Карибського басейну. Водночас існує серйозна пересторога щодо вірогідності того, що США своєю могутньою економічною потугою задушать господарські системи своїх південних сусідів. Особливо в цьому плані струбована Бразилія, яка прагне зберігти за собою самостійну роль у світовій економіці і політиці і отримати шанс на створення власної зони впливу в регіоні. Звідси, Бразилія пропонує вести переговори з США на колективній основі (а не індивідуальній) і таким чином збільшити «свій переговорний потенціал» і більш ефективно відстоювати свої позиції. Якщо врахувати, що Бразилія є співголовою з боку ЛКА переговорного процесу, тоо цим мандатом бразильський президент Лула де Сільва повинен скористатися.

Ці перестороги пролунали чітко після подій 11 вересня 2001 року у поміркованому виступі бразильського президента Ф.Е.Кардозо. Тези його промови зводилися до наступного: 1) у боротьбі з міжнародним тероризмом не можна обмежуватися лише силовими методами; 2) необхідна увага світового співтовариства до переборення об'єктивних причин активізації тероризму; 3) причини тероризму криються у колосальному розриві між рівнями економічного розвитку провідних та розвиткових країн.

Більш радикально виступили президент Венесуели Уго Чавес і лідер Куби Ф.Кастро, який, зокрема, нагадав Дж.Бушу його вислови про «держави-парії», про терористичну «вісь зла».

Якщо у більшості випадків латиноамериканські держави підтримали акції США в Афганістані, то при обговоренні в ООН питання щодо превентивної війни проти Іраку Мексика (непостійний член Ради Безпеки ООН), незважаючи на тиск з боку Вашингтона, і те, що 80% її зовнішньоторговельного оббігу припадає на ринки США і Канади, не підтримала резолюцію №1441 РБ ООН. Так само поступили і Чилі, не побоявшись того, що конгрес США може не ратифікувати американо- чилійську угоду про вільну торгівлю.

Зовнішньополітична стратегія нової демократичної адміністрації пропонує гасло «розумної сили» (smart power). Мова йде про те, що на передній план виходять невійськові механізми просування американських інтересів на міжнародній арені. Серед інших зовнішньополітичних пріоритетів адміністрації Обами виділимо такі: 1) оновлення міжнародних союзів та інститутів; 2) підвищення ролі інструментів розвитку у зовнішній політиці США; 3) розвиток громадської дипломатії; 4) економічна інтеграція; 5) увага до технологій та інновацій, особливо в енергетичній та екологічній царинах.

19 квітня в Порт-оф-Спеін завершився П'ятий саміт країн американського континенту.

У своїй промові на відкритті саміту Б. Обама заявив:

«... Ми можемо разом подолати наші загальні проблеми або й далі залишатиметься під впливом минулого. Заради процвітання наших народів ми повинні вибрати майбутнє.

Раніше Сполучені Штати не прагнули до встановлення і підтримання міцних зв'язків з нашими сусідами. Нас відволікали інші пріоритети, і ми не розуміли, що розвиток США безпосередньо пов'язано з розвитком всього Американського континенту. Ми будемо розширювати наші партнерські відносини з країнами західної півкулі, щоб добитися процвітання для наших країн...».

У цілому, вся промова Б. Обами присвячена питанням встановлення міцних зв'язків з латиноамериканськими країнами (в тому числі з Кубою), в першу чергу для співробітництва в галузі безпеки, боротьби з фінансовою кризою.

Напередодні саміту він зняв обмеження на поїздку американських громадян до родичів на Кубу і грошові перекази на острів. Його рішення отримало широке схвалення латиноамериканських країн. Лідер Куби Рауль Кастро потім зазначив, що Куба готова "на рівних правах" налагодити діалог з США з питань демократії, свободи і прав людини.

Разом з цим, в американо-венесуельських стосунках також намітилася тенденція поліпшення. Під час саміту президент Уго Чавес провів бесіду з Б. Обамою і оголосив про повернення посла в США.

У торгово-економічних відносинах Б. Обама пообіцяв надати 448 млн. доларів країнам, серйозно постраждали від економічної кризи, включаючи латиноамериканські держави, а також створити фонд мікрокредитування Західної півкулі для надання допомоги місцевим підприємствам. [11]

Торкаючись боротьби з наркотранзитом і злочинністю, Б. Обама пообіцяв активізувати роботу з ліквідації наркоторгівлі всередині країни і припинення контрабанди зброї, а також сприяти обмінам і співпраці з Мексикою в цьому напрямку. Крім того, Б. Обама також готовий виділити 33 млн. доларів для посилення співпраці з країнами Карибського басейну в забезпеченні громадської безпеки та спільного нанесення ударів по злочинності.

Незважаючи на те, що під час саміту керівники США і латиноамериканських країн висловили готовність до поліпшення двосторонніх відносин, на думку місцевих експертів, відносини з латиноамериканськими країнами в майбутньому ще досить тривалий час не зможуть стати пріоритетним напрямом у зовнішній політиці США, і їх неможливо поліпшити за один день. [2]

Отже, можна припустити, якщо Вашингтон насамперед враховує національні інтереси, то адміністрація Б. Обами не приступить до серйозних змін у політиці щодо Латинської Америки і продовжить прагматичну політику США в латиноамериканських питаннях. Відповідно до слів Обами на прес-конференції 19 квітня, прояв дружнього підходу до Уго Чавесу не завдасть шкоди інтересам США, але "між двома країнами, як і раніше існують величезні розбіжності".

8. Діяльність Організації Американських держав на сучасному етапі.

Організація Американських Держав (ОАД) (англ. Organization of American States, фр. Organisation des États Américains, ісп. Organización de los Estados Americanos, порт. Organização dos Estados Americanos) — міжнародна організація на американському континенті. ОАД була заснована в 1948 році для виконання переважно комерційних функцій. Метою діяльності ОАД було проголошено, зокрема, мир і процвітання країн Західної півкулі. Власне під теперішньою назвою Організація американських держав була створена на основі Панамериканського союзу навесні 1948 року.

До складу ОАД входять 35 держав. У 1971 році при організації був установлений інститут постійних спостерігачів. Станом на 2009 рік правом спостерігачів наділені країни Євросоюзу, а також ще 51 держава, зокрема Україна, Росія, Казахстан, Азербайджан, Грузія і Вірменія.

Найвищим органом є Генеральна Асамблея, що складається з представників держав-членів. Генеральна Асамблея ОАД скликається щорічно. Сесії відбуваються почергово у столицях дер­жав-учасниць. Виконавчий орган — Постійна рада (в окремих джерелах — Генеральний секретаріат), розташована у Вашингтоні (США). Штаб-квартира ОАД в Вашингтоні

1959 — створено Міжамериканську Комісію з Прав Людини.

1961 — підписано договір «Альянс заради Прогресу».

1969 — підписано Американську конвенцію з прав людини.

1978 — засновано Міжамериканський суд з прав людини, розташований в Коста-Риці.

1970 — засновано Генеральну Асамблею — найвищий керівний орган ОАД.

1986 — створено Міжамериканську Комісію по Контролю за Зловживанням Наркотиками.

1991 — встановлено процедури щодо реагування до погроз демократії в півкулі.

1994 — перший Саміт Америки.

1996 — засновано Міжамериканську Раду Всебічного Розвитку.

1997 — ратифіковано Вашингтонський Протокол, який надає ОАД право тимчасово призупиняти членство держави де уряд був захоплений силою.

1998 — другий Саміт Америки.

2001 — третій Саміт Америки. 11 вересня в Лімі, Перу була прийнята Міжамериканська Демократична Хартія.

2002 — прийнята Міжамериканська Угода по боротьбі проти тероризму.

2004 — Саміт Америки.

2005 — Хосе Міґель Інсульса обрано новим Генеральним Секретарем ОАД.

2009 — Організація американських держав ухвалила рішення про відновлення членства Куби, виключеної під тиском США в 1962 році