Патопсихоло́гия (греч. πάθος — страдание, болезнь, греч. ψυχή — душа и греч. λογία — учение) — практическая отрасль клинической психологии, «изучающая расстройства психических процессов (например, при психических болезнях)»[1] и состояний психологическими методами, осуществляя анализ патологических изменений «на основе сопоставления с характером формирования и протекания психических процессов, состояний и свойств личности в норме»[2].
Патопсихология — отрасль клинической (медицинской) психологии, предмет которой — психопатология, а задача — психодиагностика с целью уточнения медицинского диагноза и обоснования лечения, в частности психотерапии и трудотерапии[3].
Патопсихология связана со специальной психологией (в частности, с олигофренопсихологией[2]) и дефектологией, что подтверждается наличием многих учебных пособий для дефектологических специальностей с включением разделов и глав по патопсихологии[4], а также с психиатрией, в стенах клиники которой она и зародилась как прикладная научная психологическая дисциплина и область практики.
По своим целям и решаемым практическим задачам патопсихология направлена на оказание конкретной практической помощи клиницистам, занимающимся проблемами нарушений психики при разнообразных психических расстройствах. Наиболее тесные связи (даже в названии) обнаруживаются у патопсихологии с одним из разделов психиатрии – психопатологией. Названия этих дисциплин состоят из одних и тех же древнегреческих корней: «pathos» – «страдание», «болезнь», «psyche» – «душа», «психика» и «logos» – «изучение». Таким образом, и патопсихология, и психопатология представляют собой отрасли, изучающие различные проявления нарушений психики.
Об'єкт - порушення психічної діяльності, психічні аномалії, які об'єднують велике коло нервово-психічних відхилень, різноманітних за клінічними проявами, ступеня вираженості та нозологічної природі, але спільних за неглибокому рівнем психічних розладів, що межують з областями норми і здоров'я.
Предметом патопсихології є порушення психічної діяльності, що виникають внаслідок хвороби мозку. Якщо загальна психологія займається закономірностями будови і формування психіки, то патопсихологія структурою і закономірностями різних форм його розпаду. Так, наприклад, якщо загальна психологія вивчає закономірності, по яких формується і протікає мислення, то патопсихологія - закономірності та форми порушень розумової діяльності.
Будучи розділом загальної психології, патопсихологія виходить з її теоретичних положень і спрямована на вирішення завдань, поставлених перед нею практикою психіатричної клініки.
Патопсихологія знаходиться на стику двох наук: психіатрії та психології. Дані патопсихології мають значення для теоретичних і практичних питань обох галузей знання.
Вивчення змін психіки є одним з важливих шляхів аналізу будови психічної діяльності в нормі і розвитку загальпсихологічним теорії. Не менш важливі дані патопсихологічний досліджень для теоретичних і практичних питань психіатрії.
Слід зазначити, що ознайомлення з уявленнями і даними сучасної психології необхідно для лікаря будь-якої спеціальності, але й з хворою людиною, яка завжди реагує на що створилася внаслідок хвороби ситуацію. Лікар повинен вміти розібратися в особистості хворої людини, в його характеріологіческіх особливості, його переживання і потреби і залежно від цього вибирати "тактику" свого ставлення до хворого. Він повинен вміти мобілізувати особистість хворого на боротьбу із захворюванням і викликати у хворого адекватне відношення до своєї хвороби. Надмірна помисливість, так само як і безтурботне ставлення хворого до свого захворювання, має бути вміло скоррігіровано лікарем. Ефективність лікування залежить багато в чому від установок самого хворого людини.
Знання психології необхідні й для розвитку медицини як науки. Залежно від клінічних дисциплін можуть бути використані різні розділи психології. Наприклад, в педіатрії - дані дитячої вікової психології, положення про провідну діяльності дитини на різних ступенях його розвитку (роботи А. В. Запорожця, Д. Б. Ельконіна, Л. І. Божович, дослідження Ж. Піаже); окуліста можуть виявитися корисними відомості про особливості діяльності зорового аналізатора (роботи А. А. Ярбуса); терапевта - дані про роботу інтерорецептори, факти, здобуті при ісследованіісубпорогових відчуттів (Б. Г. Ананьєв, Г. В. Гершуні, А. Н. Леонтьєв) і т. д.
З огляду на необхідність для лікаря будь-якої спеціальності психологічних знань, Міністерством охорони здоров'я введено з 1966 р. викладання медичної психології в медичних вузах.
Особливо велике значення психології для психіатрії та неврології. Знання психологічної науки важливі для аналізу виникнення та перебігу психічних захворювань, для аналізу структури психопатологічних симптомів.
Досліджуючи різні порушення психіки, психіатрія завжди використовувала психологічні поняття; природно, що до цих пір проводилося в поняттях сучасної емпіричної, так званої функціональної психології.
Радянські психологи (Л. С. Виготський, П. Я. Гальперин, О. В. Запорожець, А. Н. Леонтьєв, А. Р. Лурія, С. Л. Рубінштейн) виходять у своїх дослідженнях з інших методологічних позицій. Грунтуючись на загальних положеннях марксистсько-ленінської теорії відображення і вчення Сеченова-Павлова про рефлекторної природи психіки, радянські психологи заперечують поділ психіки на окремі вроджені функції і затверджують положення, що різні форми психічної діяльності формуються прижиттєво в залежності від виховання та навчання. Людина не народжується з "маленькими функціями" мислення, пам'яті, які збільшуються при розвитку і зменшуються при хворобі мозку; мислення, пам'ять - це різні форми діяльності, які формуються в онтогенезі.
Ці принципи, що базуються на конкретних дослідженнях, повинні бути покладені в основу пояснення багатьох психопатологічних симптомів і синдромів.
При цьому виникає необхідність відмежування предмета патопсихології від предмета загальної психопатології як розділу психіатрії. Хоча в деяких своїх аспектах цей предмет може збігатися, однак, нам здається, що на даному етапі розвитку цих наук можна провести відоме розмежування.
Загальна патопсихологія як розділ медицини вивчає найбільш типові симптоми і синдроми хворобливих станів. Предмет загальної психопатології більш широкий, він включає в себе і питання генезу та етіології психічної хвороби.
Патопсихологія же займається дослідженням структури тієї чи іншої форми порушення психічної діяльності, дослідженням закономірностей розпаду в їх зіставленні з нормою. Вона повинна дати кваліфікацію психопатологічних явищ в поняттях сучасної психології.
Будучи розділом психологічної науки, патопсихологія відправляється від її основних положень (принцип детермінізму та принципу розвитку).
До чого зобов'язують ці принципи? Вони зобов'язують до вивчення не ізольованих відповідних реакцій людини на подразник, а до дослідження якісного змісту психічної діяльності, тобто до аналізу змін дій, вчинків, пізнання людини. Як зазначає С. Л. Рубінштейн, детермінізм в його правильному філософському визначенні означає, що зовнішня причина не визначає безпосередньо реакції людини, що зовнішня причина діє через внутрішні умови. "Зовнішній вплив, - йдеться в його книзі" Буття і свідомість ", - дає той чи інший психічний ефект, лише заломлюючись через психічний стан суб'єкта, через що склався у нього лад думок і почуттів". У застосуванні до конкретних патопсихологічний дослідженням це означає, що треба перейти від вивчення розпаду окремих функцій до вивчення змін різних форм діяльності хворого, до структури якої включені і зміни особистісних установок, мотивів людини.
До такого ж висновку приводять положення радянської матеріалістичної психології про генезис психічних процесів. Саме формування цих процесів неможливо без участі мотиваційних компонентів, укаивая, що психічні процеси складаються за життя, А. Н. Леонтьєв підкреслює, що формування це відбувається в процесі засвоєння світу предметів і явищ, створеного людиною. Він вказує, що біологічно успадковані властивості становлять лише одне (хоча і дуже важливе) з умов формування психічних функцій. Основна ж умова їх формування - це оволодіння світом предметів і явищ, створених людством. При цьому А. Н. Леонтьєв підкреслює, що цей процес оволодіння є процесом активним. Щоб світ предметів відкрився дитині, останній має здійснювати активну діяльність з цими предметами і явищами.
Це засвоєння відбувається у спілкуванні з іншими людьми. Дитина "вводиться в цей світ оточуючими людьми, і вони керують їм у цьому світі".
Отже, найважливішою умовою оволодіння, засвоєння світу є наявність відносин з іншими людьми. Складна психічна діяльність є спочатку суспільно обумовленої, вона формується в ході освоєння світу, у спілкуванні з іншими людьми, з якими дитина знаходиться у визначених відносинах.
Ці відносини визначаються конкретно-історичними умовами, але, склавшись, вони самі визначають вчинки і дії людини. У процесі оволодіння світом виникають суспільні потреби, мотиви та інтереси дитини, формується його особистість. З розвитком людського суспільства способи задоволення цих потреб, за висловом К. Маркса, "все більш олюднюються". З'являються нові, більш високі потреби, диференціюються і трансформуються вже утворилися.
Руйнуючи психічну діяльність людини, хвороба змінює часто саме цей її особистісний компонент. Психіатри дуже добре знають, що душевна хвороба змінює особистість хворого. У всіх психіатричних підручниках і монографіях наводяться докладні виняткові щодо правдивості і яскравості опису порушення особистості, характерні для хворих різних нозологій. Проте до цих пір при аналізі психопатологічного симптому останній трактується в основному як порушена психічна функція, або ж як пояснення констатуються порушення фізіологічних процесів.
Тим часом з тільки що позначених загальних теоретичних принципів матеріалістичної психології виявляється, що при аналізі психопатологічного явища має бути враховано порушення особистості хворого, зміна його установок, потреб, інтересів.
Тому проблема дослідження особистісних порушень є однією з перспективних проблек як у практичному, так і методологічному плані. Правильне вирішення цієї проблеми можливо лише тоді, коли воно буде спиратися на принципи детермінізму і розвитку в його діалектико-матеріалістичне розуміння.
Орієнтація патопсихологічний робіт на дослідження порушень особистості призводить до зміни постановки деяких приватних питань, що стоять перед патопсихологічний дослідженням, про які буде сказано далі.
Подальшій перспективною проблемою, яка стоїть перед порівняно молодий прикордонної областю знання - патопсихологія,-є розробка адекватних методичних прийомів, які могли б забезпечити аналіз психопатологічних явищ у наукових поняттях матеріалістичної психології та об'єктивну їх інтерпретацію. Ізвсканіе методичних шляхів і прийомів, апробація окремих методик є предметом конкретних патопсихологічний досліджень. Подальший розвиток цього розділу патопсихологічного дослідження виходить за межі вузько-методичних питань; він набуває відоме методологічне значення, відкриваючи нові можливості для аналізу якісної структури психопатологічних симптомів і синдромів.
Практичне використання психологічного експерименту в психіатричній клініці дуже різноманітне. Воно не повинно проводитися у відриві від клінічних завдань і повинен відповідати на конкретні питання клінічної практики.
