Політичне вчення в. І. Леніна

Володимир Ілліч Ленін (1870-1924) опублікував безліч робіт самого різного жанру з питань політики, влади, держави. Перерахувати їх все немає практичної можливості. Але не можна не назвати такі з них, як "Що робити?" (1902), "Імперіалізм як вища стадія капіталізму" (1916), "Держава і революція. Вчення марксизму про державу і завдання пролетаріату в революції" (1917), "Пролетарська революція і ренегат Каутський" (1918), "Дитяча хвороба "лівизни" в комунізмі" (1920).

Розгляд комплексу поглядів Леніна на державу і владу треба починати з питання про класову природу держави. Саме цьому питанню присвячений перший параграф першої глави "Держави і революції" - за загальним визнанням того основної праці, який містить теоретично-системний виклад відповідних ленінських уявлень.

Сугуба класовість - вроджена, невід'ємна і всеопределяющая, по Леніну, риса такого соціального встановлення, яким виступає держава. Вона внутрішньо властива йому чинності кількох причин. Перша з них - втілення в державі антагонізму класів, розколола суспільство з часу утвердження в ньому приватної власності і суспільних груп із суперечливими економічними інтересами. Найважливішим і корінним пунктом називає Ленін тезу, згідно з якою "держава є продукт і прояв непримиренності класових протиріч". Друга половина цієї тези ("прояв непримиренності класових протиріч") найвищою мірою характерна для ленінського розуміння держави як инобытия (в особливих інституційних формах) класово-антагоністичного суспільства.

Друга причина, під дією якої держава є за своєю природою класовим встановленням, - комплектування апарату держави (і насамперед верхніх ешелонів державної влади) особами із середовища панівного класу. Ленін разом з тим відзначає, що аж ніяк не весь державний апарат заповнюють суцільно одні тільки вихідці з цього класу. Склад адміністрації російського самодержавства йому служить прикладом того, що бюрократія (особливо зайняте відправленням виконавських функцій чиновництво) може рекрутироваться також з інших соціальних верств.

Третя причина, яка робить держава, згідно Леніну, організацією наскрізь класової (вірніше, організацією панівного класу), - здійснення державної машиною політики, бажаною і вигідною головним чином пануючого класу, що відповідає його корінним економічним, політичним та ідеологічним інтересам. Ленін дуже рідко зазначає, що діяльність держави задовольняє багато потреби суспільства в цілому, спрямована на вирішення загальнонаціональних також завдань і т. д. Подібна стриманість обумовлена не відсутністю самої такої діяльності. Просто Ленін фактично визнає її малозначною, третьорядної, не типової для держави.

Конкретний зміст феномену "диктатура класу" Ленін бачить таким. По-перше, диктатуру певного класу становить його влада, тобто здійснюване їм панування над усіма іншими соціальними групами, незаперечне підпорядкування його волі і інтересам поведінки, дій усіх членів суспільства. По-друге, подібна диктатура включає в себе опору влади панівного класу, прямо на насильство, що застосовується в самих різних формах. Момент насильства Ленін особливо виділяє в якості одного з необхідних складових диктатури. По-третє, неодмінною ознакою диктатури класу є її цілковита "розкутість", досконала незв'язаність якими б то не було законами. Ось його слова: "Диктатура є влада, яка спирається безпосередньо на насильство, не пов'язана ніякими законами". "Наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не стесненную, безпосередньо на насильство спирається влада". Ленін тим самим від імені марксизму видає минулим, сучасним і майбутнім державам індульгенцію бути антиправовими і навіть протизаконними соціальними встановленнями.

Зворотний бік марксистсько-ленінської трактування сутності держави як класової диктатури -- це сприйняття і оцінка демократії, свободи, права, принципів гуманізму, зокрема склалися в досоциалистическую епоху, як малозначних компонентів суспільно-політичного життя. З точки зору Леніна, майже все, на що вони здатні, - бути провідниками диктатури класу, прикривати її зовні привабливими атрибутами і тим самим вводити в оману трудящих, народні маси, ховаючи від них угнетательский характер держави. Різні демократично-правові інститути та норми гідні викриття і заперечення. В кращому випадку деякі з них (скажімо, парламентаризм) слід намагатися використовувати в боротьбі проти диктатури панівного класу.

В часи Леніна ними були; першу чергу, інститути і норми демократії, яка склалася в розвинених капіталістичних країнах. "Буржуазна демократія, - писав він, - будучи великим історичним прогресом порівняно з середньовіччям, завжди залишається - і при капіталізмі не може не залишатися - вузькою, урізаною, фальшивою, лицемірною, раєм для багатих, пасткою і обманом для експлуатованих, для бідних". Ленін вважає: в капіталістичному суспільстві демократія тому є демократією для багатих, що вона не забезпечує фактичного рівності експлуататора з експлуатованим, що в даному суспільстві представник пригнобленої маси позбавлений таких матеріальних можливостей практично користуватися свободою слова і зборів, правом брати участь у справах держави і ін., якими мають майново заможні люди.

Аналізуючи проблему "держава і революція", Ленін писав: "Перехід державної влада з рук в руки іншого класу є перший, головний, основний ознака революції як у суто науковому, так і в практично-політичному значень цього поняття". Стосовно до соціалістичної революції перш все постає питання про те, як пролетаріат повинен поставитися до буржуазного державі - уособлення влади старих панівних класів. Тут є, абстрактно розмірковуючи, дві можливості. Ленін бачить їх. Одна - пролетаріат опановує вже готової державною машиною і потім пускає її в хід для вирішення своїх власних завдань. І друга - пролетаріат відкине, руйнує буржуазну державність і на її місці створює свій, принципово новий тип держави. Слідом за К. Марксом Ленін без найменших вагань вибирає другу можливість: "...всі попередні революції удосконалили державну машину, а її треба розбити, зламати. Цей висновок є головне, основне у вченні марксизму про державу".

Цілком солідарний Ленін з К. Марксом у тому, що руйнування готівковій "державної машини вимагається інтересами робітників і селян, об'єднує їх, ставить перед ними спільну задачу усунення "паразита" і заміни його чим-небудь новим. Чому ж саме?" Пролетарським, соціалістичною державою - знаряддям диктатури робочого класу, тобто влади, завойованої і підтримуваної насильством пролетаріату над буржуазією і не пов'язана ніякими законами.

Державною формою диктатури пролетаріату, залучення трудящих в політичне життя має бути, згідно Леніну, Республіка Рад. Конструювання взірець такої республіки вважалося одним з відкриттів, зроблених Леніним політичної теорії. В ленінському зображенні Радянська республіка поєднує риси державної та громадської організації; у ній поєднуються елементи представницької і безпосередньої демократії. Поради - установи, які одночасно законодательствуют, і виконують закони, і самі ж контролюють виконання своїх законів. Будується і функціонує такого типу республіка на основі демократичного централізму, що.означает (принаймні, повинно означати) виборність всіх органів влади знизу доверху, підзвітності їх і підконтрольність, змінюваність депутатів і т. д.

Політико-юридичні, конституційно-правові аспекти пристрою системи Рад порівняно мало цікавлять Леніна. Головне для нього - наскільки Поради фактично в стані бути інструментами диктатури пролетаріату або, що одне і те ж, перебувати під беззаперечним керівництвом більшовицької партії. Без цього Ради, в очах Леніна, ніякої цінності не мають. Гасло "Ради - без комуністів!" представляється йому контрреволюційним, смертельно небезпечним для диктатури пролетаріату. Достатньо лише цієї ленінської установки, щоб сильно засумніватися у Радах як влади, здатною і має намір дати "небачене у світі розвиток і розширення демократії саме для гігантського більшості населення, для експлуатованих трудящих".

Роль комуністичної партії у загальному механізмі пролетарської державної влади Ленін визначає так: "Диктатуру здійснює організований Поради пролетаріат, яким керує комуністична партія більшовиків". У свою чергу, самої партією керує Центральний Комітет. Всередині нього утворюються ще більш вузькі колегії (Політбюро, Оргбюро). А ось і головне: "Ні один важливий політичний або організаційне питання не вирішується ні одним державним установою в нашій республіці без керівних вказівок Цека партії". На закиди в тому, що він і його партійні товариші встановили диктатуру однієї (більшовицької) партії, Ленін відповідає: "Так, диктатура однієї партії. Ми на ній стоїмо і з цієї грунту зійти не можемо".

Положення про диктатуру робочого класу, пролетарської демократії, про співвідношенні комуністичної партії і радянської держави, про економічні функції такої держави, його територіальну єдність, зовнішньої політики утворюють кістяк ленінського вчення про соціалістичної державності. Однак надто довгого життя Ленін цієї державності не пророкує. Він як правовірний марксист стоїть за відмирання держави: "...за Марксом, пролетаріату потрібно лише отмирающее держава, тобто влаштоване так, щоб воно негайно почало відмирати і не могло не відмирати". Ленін неодноразово повторює цю думку: "...пролетарська держава зараз же після його перемоги почне відмирати, бо в суспільстві без класових протиріч держава не потрібно і неможливо". Зрозуміло, остаточне відмирання держави Ленін пов'язує з виконанням ряду високих соціально-економічних і загальнокультурних умов. Але сама ідея відмирання держави залишається у марксизмі-ленінізмі непорушною і суто важливою.

Вживали як ніби спроби рухатися по шляху, що веде в підсумку до відмирання державності, призвели, проте, зовсім не до деэтатизации суспільства і формування системи комуністичного, громадського самоврядування. Обернулося це повною анемією власне державних інститутів, формуванням у суспільстві таких недержавних структур (компартія), які створили організацію тоталітарної влади і самі стали її справжніми центрами. Подібна влада завжди безконтрольна і безнаказанна. Її не стримують загальноприйняті порядки і стандарти цивілізованої державного життя з її демократично-правовими встановленнями.

Погляди Леніна на владу і політику, державу і право, особливо на "технологію" здійснення політичного панування і т. д., його діяльність як голови комуністичної партії і радянського уряду надали головне, вирішальне вплив на розвиток теорії і практики більшовизму. Вони мали, крім того, широкий міжнародний резонанс. У XX ст. ними так чи інакше надихалися багато ультрарадикальные політичні рухи різного штибу.