Погляди на державу і право Володимира Винниченка

Неоднорідними були державно-правові погляди і Володимира Кириловича Винниченка (1890—1951). В питанні щодо державного устрою він займає ліберальні позиції. Так, в одному із своїх творів пише: "Я думаю, що всяка державна будова тільки тоді може бути непохитною, коли в її основу положено не примус, а добру волю її складових частин". Крім самовизначення, вирішення цієї проблеми залежить ще від цілої низки економічних, політичних, історичних та інших умов. Так, у 1914 р. у нелегальній брошурі "Наші орієнтації" він проводить думку, що для України ні авст-ро-німецька орієнтація, ні орієнтація на російський царизм не можуть бути корисними. "Одна орієнтація повинна бу­ти — це самоорганізація української демократії, одна надія на себе, на свою організовану міць". 28 квітня 1918 р. В. Винниченко, виступаючи на засіданні Центральної Ради, проголошує: "Нам не можна в справі національного відродження покладатися ні на кого, ні на яку автономію у чужій державі...".

В. Винниченко вважав, що найбільш оптимальним засобом збереження і розвитку кожної нації є державність, тобто комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, що діють на території, населеній національним колективом, які пов'язують його в компактну цілість, що забезпечує його розвиток у сучасному і майбутньому. При цьому він відкидав "національний тоталітаризм". Так, в одній із своїх останніх праць "Заповіт борцям за визволення" він пише: "Досягши визволення свого класу чи нації і не усвідомивши собі загальнолюдської спадкової хвороби нахилу до панування, ці визволителі підсвідомо допускали в свою психіку оту стародавню філософію й психологію тоталітаризму, піддавались їй, непомітно робили її своєю політичною ідеологією й нею обдурювали себе й інших"

Філософсько-політична теорія В. Винниченка ґрунтувалася на його соціально-політичній програмі колектократії - системи всебічної (духовної, правової, фізичної й матеріальної, внутрішньої) гармонії між людьми планети. З цих позицій він розглядав перспективи розвитку капіталізму і соціалізму, проблеми їх відносин.

Документи свідчать

Роберт Оуен. З книги про новий моральний світ

Приватна власність була і залишається причиною численних злочинів і лих, що стосуються людства... Володіння приватною власністю призводить до того, що її власники перетворюються на егоїстичних невігласів, до того ж величина цього егоїзму зазвичай пропорційна розмірам власності.

Для власного щастя людині необхідна певність у тому, що вона ніколи не потребуватиме певних зручностей і предметів, необхідних їй для існування,

Цього можна досягнути лише за рахунок улаштування великих об'єднаних родин, які матимуть достатню кількість землі та працюватимуть на ній не по-кладаючи рук.

Видатними представниками утопічного соціалізму були французи Клод Анрі де Сен-Сімон і Шарль Фур'є, англієць Роберт Оуен. У поглядах цих діячів було багато спільного. Вони засуджували капіталізм, який, на їх думку, гальмував прогрес людства, бо не дозволяв повністю використовувати здобутки індустрії. Наука і техніка мали б служити всьому суспільству, полегшуючи працю людей. Проте в їх поглядах щодо створення ідеального суспільства були і певні відмінності.

Історичний портрет

Сен-Сімон Клод Анрі де (1760-1825) - французький мислитель, соціолог, один із засновників утопічного соціалізму. Піддав критиці капіталістичний уклад. Розглядав виробництво як розумну мету будь-якого суспільства. Командував полком під час війни за незалежність у Північній Америці (1775-1783). Запропоновані Сен-Сімоном реформи суспільного життя мали мирний характер, що виключало будь-яке насильство. Він покладав надії на освіченого монарха.

Фур'є Франсуа Марі Шарль (1772-1837) - французький соціаліст-утопіст, створив учення про нове суспільство - «лад гармонії», в якому зможуть розвиватися всі людські здібності. У системі Фур'є зберігалися приватна власність, нетрудові доходи, капіталісти та робітники. Він намагався досягти своєї мети шляхом мирної пропаганди.

Сен-Сімон, розробляючи проект гармонічного устрою суспільства, вважав головною умовою його створення планомірно організоване виробництво, загальну працю людей, розподіл національних багатств відповідно до здібностей і трудового внеску кожного. Основою суспільства мають бути не духівництво й нероби-дворяни, а його «виробничі члени» - підприємці, робітники, ремісники, селяни. Держава мала планомірно управляти економікою, обмежувати соціальну нерівність, сприяти громадянам у здобутті освіти і виборі ними занять, які відповідали б їх здібностям і нахилам. Здійснювати перетворення суспільства, вважав Сен-Сімон, слід мирно, шляхом поступового переконання монархів і правлячих кіл суспільства.

Службовець торговельної фірми Шарль Фур'є піддав гострій критиці капіталістичне суспільство - висміював крамарів, їх нечесні прийоми, прагнення за будь-яку ціну розбагатіти, обдурюючи інших громадян. Він вважав, що сучасний йому лад засновано на брехні, обмані й спекуляції, а несправедливий розподіл благ псує громадян: «Лікар хоче, щоб було яко-мога більше хвороб, а прокурор - судових процесів. Архітектор мріє про пожежі, що знищили б чверть міста».

Вихід Фур'є бачив у створенні нового, справедливого суспільства, що складалося б з громад, виробничих колективів - фаланг. До них мали входити люди різних професій, приблизно по 1600 чол. У фалангах мали працювати всі, проте праця не повинна бути примусовою, одноманітною і обтяжливою, а враховувати індивідуальні здібності людей. Центром фаланги мав стати фаланстер - поселення-палац з помешканнями, їдальнями, дитячими садками, громадськими пральнями й майстернями. Фур'є сподівався, що заможні французи дадуть гроші на влаштування фаланг. Проте багатії не поспішали відгукнутися на прохання Фур'є виділити необхідні кошти.

На відміну від Сен-Сімона і Фур'є, Роберт Оуен не лише розробляв плани створення ідеального суспільства, а й намагався здійснювати свої ідеї на практиці. Він став одним з перших фабрикантів, хто почав піклуватися про своїх робітників. Оуен скоротив робочий день, заборонив дитячу працю, організував яслі, школи для дітей робітників, намагався забезпечити їх дешевим житлом і продуктами харчування.

Оуен Роберт (1771-1858) - англійський соціаліст-утопіст. Суспільство майбутнього уявляв як федерацію невеликих трудових общин, об'єднаних на основі спільності праці, власності, рівності в розподілі. Безуспішно намагався втілити свої ідеї на практиці.

Знаючи капіталістичне суспільство зсередини, Оуен вважав причиною всіх бід приватну власність. У суспільстві майбутнього їй не повинно було бути місця, а люди мали організуватись у самоврядні громади із суспільною власністю. Розподіл всіх матеріальних благ у громадах-комунах мав здійснюватися з урахуванням потреб людей, а фізична праця чергуватись із розумовою. Оуен намагався організувати трудові комуни в Англії і США. Його комуна «Нова гармонія» у штаті Індіана об'єднала близько сотні людей, що хотіли жити за принципами, запропонованими Оуеном. Проте ці експерименти виявилися невдалими. Комуни проіснували лише по декілька років.

Ідеї соціалістів-утопістів набули поширення серед робітників, вплинули на розвиток профспілкового і кооперативного руху. Але мрії про можливість створення осередків справедливого суспільства в умовах ринкової економіки і капіталістичної конкуренції так і залишилися мріями.

Погляди анархістів

Анархізм - політичне вчення, що заперечує будь-яку владу над людиною. На противагу теоріям державного соціалізму і комунізму анархізм виступав за соціальну революцію не за допомогою держави, а проти держави. Державу - централізовану ієрархію чиновників і військових - анархізм вважав не менш жорстоким, ніж буржуазія, гнобителем і експлуататором трудящих.

Анархізмом називається заперечення державної влади, заміна її суспільним самоуправлінням. Першим великим теоретиком цього напрямки соціалістичної ідеології XIX ст. був П'єр Жозеф Прудон (1809-1865).

Популярність Прудону принесла його книга "Що таке власність? Або дослідження про принцип права і влади", опублікована у Парижі (1840 р.). "Хоча я великий прихильник порядку, - писав Прудон в цій книзі, - тим не менше я в повному сенсі слова анархіст". Під анархією ним розумілися скасування всіх форм гноблення людини, заміна "політичної конституції", вигідною лише панівній меншості, "соціальної конституцією", відповідної справедливості і природі людини.

Сутність соціальної революції XIX ст. Прудон бачив в глибокий економічний переворот. У ряді робіт він розрізняв дві стадії розвитку соціалістичних теорій - "утопічну" і "наукову". Соціалізм стає науковим, спираючись на економічне обґрунтування. Це обґрунтування Прудон прагнув побудувати на категоріях політекономії, соціології і" гегелівської філософії.

Природною формою життя людей, вважав Прудон, є суспільство, засноване на розподілі праці, рівність людей, їх взаємному обмін послугами та результатами праці, договорах, трудової власності, вільних об'єднання трудящих. Це "соціальна конституція", підтримуюча в рівновазі і узгоджуюча індивідуальні інтереси людей і економічні сили суспільства. Така конституція, заснована на свободі і рівність, повинна встановитися в результаті глибокого соціального перевороту.

Важливим завданням і складовою частиною соціального перевороту є скасування "політичної конституції", держави і права. "Управління людей людьми є рабство, - писав Прудон. -...Влада фатально прагне до деспотизму".

Прудон ставився до тих соціалістів, які ставили відносини влади і управління в один ряд з відносинами експлуатації людини людиною. "Авторитет, уряд, влада, держава, - наголошував Прудон, - всі ці слова позначають одну і ту ж річ. Кожен бачить у них засіб для придушення і експлуатації собі подібних". Клас людей, володіють політичною владою, не зайнятий продуктивною працею і не може існувати, не експлуатуючи суспільство. Засновуючи для себе різні привілеї, правлячі прагнуть обґрунтувати їх авторитетом релігії. Всякий авторитет має надприродне, релігійне походження і спрямований на придушення особистості: "Уряду є бич божий для наведення порядку в світі", "Бог і король, церква і держава - всі вони тілом і душею вічні контрреволюціонери".

Не меншу шкоду суспільству, на думку Прудона, приносить право, так як закони видаються для захисту різноманітних інтересів, які незліченні і нескінченні, мінливі і рухливі; не дивно, що законодавство безперервно зростає - декрети, укази, закони, едикти, постанови, нерідко суперечливі і взаємовиключні, градом сипляться на бідний народ.

Держава не тільки експлуатує суспільство, але ще й здійснює тотальний нагляд за всіма діями людей, їх обплутує безліччю законів, пригнічує силою найменший спротив і невдоволення владою. Всі злочини, разом узяті, заподіюють суспільству менше зла і шкоди, ніж пригнічення державою.

Прудон дав ґрунтовну критику сучасного йому держави: "Що являє собою конституційний спосіб правління? Конфедерацію буржуа проти робітників і короля". За допомогою держави буржуазія зберігає ренту і прибуток, примножує свою власність. Буржуазне держава підтримує несправедливий обмін, який, Прудон стверджував, був головною вадою тодішнього суспільства.

Посилаючись на підсумки сучасних йому революцій і практику здійснення різних конституцій, Прудон доводив непотрібність і навіть шкідливість політичних перетворень для реального визволення трудящих. Головним має стати економічний переворот, знаряддями якої Прудон вважав справедливий розподіл, прямий обмін результатами праці, безкоштовний кредит, народний банк.

"Вільна асоціація, свобода, довольствующаяся охороною рівності засобів виробництва і рівноцінності обмінюваних продуктів, є єдина справедлива, щира і можлива форма суспільства, - писав Прудон. - Політика є наука про свободу: влада людини над людиною, яку б форму вона не брала, є пригнічення. Вища ступінь досконалості суспільства полягає в з'єднанні порядку з анархією, тобто в безвладді".

Прудон - прихильник мирної, ненасильницької соціальної революції, робить непотрібними і зайвими політичні конституції.

Просвітництво само собою руйнує авторитет влади: "Влада людини над людиною знаходиться - в кожному даному суспільстві - в зворотному відношенні до рівня розумового розвитку, досягнутого суспільством".

Політична організація суспільства, теорії Прудона, повинна бути замінена його економічною організацією. До цього ведуть поширення ідей позитивної анархії, безкоштовний кредит, заміна власності володінням, дотримання "рівності у засобах виробництва і еквівалентності в обміні". Для зв'язків між людьми, вважав Прудон, досить добровільних зобов'язань, заснованих на взаємності" ("мютюэлизм"). Суспільство буде організовано як федерація вільних асоціацій, поєднують індивідуальну та колективну волю. У деяких роботах Прудон висловлював припущення про можливість "наукового управління товариством: "Наука управління має бути зосереджена в однієї з секцій академії наук, постійний секретар її є саме собою прем'єр-міністром".

Наріжним каменем теорії Прудона була ідея автономії особистості, вільної від зовнішнього авторитету, навязывающего чужі їй думки, інтереси, дії, спосіб життя. Автономія особистості, за Прудону, не суперечить вільному об'єднанню людей у суспільстві; свобода - це "рівновагу між правами і обов'язками; зробити людину вільною - значить врівноважити, зрівняти його з іншими".

Мета соціалізму - звільнити особу від експлуатації, злиднів, гноблення, від поневолення буржуазією, державою, церквою. Обґрунтування цієї мети - істотна особливість вчення Прудона. У середині XIX ст. "соціальність" нерідко протиставлялася "індивідуальності", а соціалізм уявлявся як протилежність індивідуалізму і буржуазного егоїзму. Прудон вважав, що метою і основою соціалізму повинна стати "автономна особистість в автономній громаді", вільно визначає свої відносини з іншими людьми незалежно від зовнішнього авторитету ("авто-номія" - "само-законие"). Соціалізм - єдино справедливий лад, стверджував він. "Справедливість є безпосередньо чувствуемое і взаємно охороняється повагу до людської достоїнству".

Прудон засуджував комуністичну теорію бабувистов. За його думку усуспільнення майна істотно суперечить використання наших здібностей. Прудон - проти власності ("власність є крадіжка"), але він за володіння, основане на особистій праці. "Власність є експлуатація слабкого сильним, комунізм - експлуатація сильного слабким... Комунізм - це гніт і неволю", - писав він у книзі "Що таке власність?". Ідеалом Прудона був лад, заснований на свободі, незалежності і гідність особистості, працю, справедливому обміні, на свободу думки, совісті, слова, союзів, договорів, на самоврядування і федерації. "Ніяких партій більше, жодних авторитетів більше, необмежена свобода людей і громадян: ось у трьох словах все наше політичне і соціальне світогляд!" - писав Прудон в книзі "Сповідь революціонера".

Чималий вплив на розвиток анархізму справила книга "Єдиний і його власність" ("Єдиний і його надбання"), опублікована автором в 1844 р. під псевдонімом Макс Штирнер (автор - Каспар Шмідт, 1806-1856). Левогегельянец Штирнер піддав ґрунтовній критичній перевірці ідеї, відносини, установи, нав'язані людям суспільством, церквою, державою. Все життя - боротьба за самоствердження особистості, самобутній прояв свого "Я". Існують і існували філософії прагнуть підпорядкувати людини навколишнього світу в ім'я тієї чи іншої надуманою ідеї. За поняттями "бог", "суспільство" також не варто нічого реального, але віра у бога створила церква, а віра в суспільство - держава.

"Держава завжди має лише одну мету - обмежувати, пов'язувати, субординировать окремого, робити його підлеглим чогось загального. "Держава - вбивця і ворог самобутності.., - писав Штирнер. - Ми - держава і я-вороги". Те ж відноситься до права, навіть до індивідуальним правам особистості, бо "всяке існуюче право - чуже право, право, яке мені "дають", "поширюють на мене". Єдина реальність - це конкретне, неповторне "Я", "Єдиний", "Егоїст" і те, що вироблено його працею (власність або надбання "Єдиного").

Штирнер не менш різко, ніж Прудон, відкидав комунізм, прагне придушити, зрівняти особистість з допомогою держави. Він піддавав гострій критиці і буржуазне суспільство. "Буржуа стає тим, що він є, завдяки захисту держави, його милості, - наголошував Штирнер. - Він мав би боятися втратити все, якщо б була зломлена потужність держави".

Книга Штірнера, що відкидає всі форми тиску на особистість, зазвичай вважається кодексом індивідуалістичного анархізму. Штирнер, безумовно, ворог держави, церкви, законів - все, що нав'язане особистості ззовні. Але головна його турбота - обґрунтування і захист своєрідності кожної особистості саме як самобутнього "Я", неповторного індивіда, а не "абстракції", "типу" або "різновиди" роду людського. У такому вигляді індивідуалізм протиставлявся насильства середовища, тиску колективного духу, масової психології, нав'язування ідей, релігій, традицій - будь-якого зовнішнього авторитету, який зазіхав на своєрідність "Єдиного". Суспільний ідеал Штірнера ("союз егоїстів") по суті не відрізняється від обґрунтованого Прудоном ідеалу федеративної асоціації вільних і рівних автономних ("сама-законних") людей. З Прудоном Штірнера зближують також критика буржуазії, неприйняття державного комунізму, співчутливе ставлення до пролетаріату, заперечення церкви, держави і права, осуд експлуатації людини людиною. Тому в загальному контексті соціальної і політико-правової ідеології середини XIX ст. книга Штірнера сприяла поширенню ідей не лише анархо-індивідуалізму, але і соціалізму.

66.Політично-правова доктрина Фрідріха Ніцше(НІМЕЧЧИНА)

Ніцше, поєднавши ідеї природно-правової школи і теорії насильства, в межах започаткованої ним "філософії життя" створив власну аристократичну концепцію права і державності, у якій заперечував ідеї свободи і рівності у відносинах людей, обґрунтовував правомірність привілеїв і нерівності. Його суперечливі правові оцінки у XX ст. помітно вплинули на розвиток як реакційних політико-правових ідей (нігілізм, фашизм), так і прогресивних теорій

У творчості Ніцше тісно переплетені дві лінії: 1) намагання зруйнувати усталені стереотипи щодо розуміння правових і політичних понять, повернувшись до витоків світорозуміння, оголити й показати істинне значення сутнісних елементів людського буття, таких як справедливість, рівність, демократія та ін.; 2) футуроорієнтованість його ідейно-теоретичних конструкцій та літературно-філософських образів. Підтвердженням цього є своєрідний заклик із Заратустри: "Майбутнє і найвіддаленіше хай буде причиною твого сьогодення...".

Учення Ніцше помітно вплинуло на духовне життя людства, зокрема на формування ідеологій тоталітарних режимів XX ст. Ідеологи фашизму і націонал-соціалізму проголошували його своїм предтечею, що зумовило однобічне сприйняття спадщини й постаті Ніцше значною частиною вчених і світової громадськості. Попри те що Ніцше надавав перевагу європейцям і вбачав у німцях народ, здатний створити "новий порядок життя", він пропонував також ідеї, кардинально протилежні вищезазначеним. Так, з позицій наднаціонального елітизму Ніцше критикував націоналізм і національну обмеженість, зокрема європейську самовпевненість щодо азійців, національну пихатість німців, антифранцузькі, антислов'янські, антисемітські та інші настрої. Конструктивність цієї критики полягає в тому, що він вірив у можливість докорінної зміни поглядів на політику, відносини між державами. Ніцше передбачав, що у XX ст. "концепція політики цілковито зіллється з війною в розумах і за розуми", що політика стане у глобальному розумінні не проблемою того, хто, що, де й коли отримує, а проблемою меж, у яких слід буде розуміти світ.

Отже, розуміння Ф. Ніцше державно-правового розвитку невіддільне від його футуроорієнтованого світорозуміння, що ґрунтувалося на спробі дати відповідь на болюче питання: як створити культуру, у межах якої людина могла б облагородити свій внутрішній світ і дійти до найвищої гуманістичної фази власного самовиховання.

Ірраціоналізму і волюнтаризм

Світ - становлення, рух, «вічне повернення одного і того ж». Він заперечує суспільний прогресс. В основі світу лежить «воля», як рушійна сила становлення, пристрасть, прагнення до влади, до розширення свого «Я», до експансії. За Ніцше, у людини «воля до влади» тотожна «волі до життя», в основі якої інстинкт самозбереження і боротьба за існування.

Вся соціально-політична історія це — боротьба двох воль — волі сильних, аристократів духу і волі слабких: юрби, рабів, «черні». В історії з підйомом пов'язане володарювання аристократії (у давніх Індії, Греції, Римі), яка спирається на нижчі касти чи рабів. Демократія — деградуюча форма держави.

Держава є знаряддям виникнення і продовження насильницького соціального процесу, народження піраміди влади, підпорядкування.

Коли в державі втілюється воля аристократії, тоді політика, законодавство, право — інструментарій культури, прояв сили і волі, підйому.

Ніцше розвиває елітарну концепцію устрою «здорового суспільства»:

1) «вищу касту» (вожді, керівники, генії)

2) виконавців їх волі (стражі права, порядку і безпеки;

3) решта маси

Право - похідне від волі, влади і сили. Саме з цих позицій заперечуються ним ідеї свободи і рівності. Він ділить право на звичаєве (традиції) і наказове.

«Вища людина», «надлюдина» у Ніцше — символ людини майбутнього, яка переборює нинішній світ, діє поза всякими моральними нормами і з крайньою жорстокістю. Культ сильної особистості, одержимою волею до влади, протиставляється ідолопоклонству «зайвих людей» — шануванню держави.

Соціалізм німецький філософ відкидає — це «фантастичний молодший брат майже віджилого деспотизму». Він жадає такої ж повноти державної влади, прагне до формального знищення особистості, перетворення її «у доцільний орган колективу». Відкидаються й революції, повстання пригноблених.

Його основні ідеї лягли в основу ідеології фашизму і націонал-соціалізму або були інтерпретовані в її дусі.

67«Слово про закон і благодать» — визначний твір красномовства Київської Русі. Написане між 1037–1050, правдоподібно священиком (пізніше митрополитом) Іларіоном, це «Слово» стверджує самостійність Руської держави і церкви, заперечує повноваження Візантії щодо Києва. «Слово» підкреслює протилежність «закону» (давньої іудейської релігії) і «благодаті» (нової — християнської). «Закон» — це холод, морок і рабство, а «благодать» — тепло, осяяність і свобода. Так, колись і «земля наша» була порожня і висохла, аж доки «від краю до краю» не напоїло її євангельське джерело. Хрещення Києва — наслідок божеського піклування про Русь, це вияв, що Русь не є гірша від інших (Візантії) країн.

Центральну частину «Слова» становить похвала князю Володимирові і його предкам, бо не у невідомій країні панують вони, але у Руській, знаній і чутній у всіх чотирьох кінцях світу. Сам Володимир, з потустороннього світу, піклується своєю землею, щоб її оминули «війни і полон, голод і усяка скорбота». На думку дослідника руської писемності Сергія Висоцького: «Головна ідея твору — довести, що християнство на Русі було прийнято завдяки мудрості та розуму Володимира Святославича, а не під впливом та тиском іззовні».

Твір закінчується молитвою «від усієї нашої землі», у якій є і прохання, щоб чужинці її не перемогли.

Автор «Слова» не тільки представник політичних прямувань тогочасної Русі, але й талановитий письменник-промовець, що надав твору стрункої композиції, пишноти стилістичного оформлення та ритмічності вислову. «Слово» було призначене для «вибраних» слухачів. Це не перешкодило популярності «Слова», що його часто переписували і використовували, наприклад, у хвалі Володимиру Васильковичу, у Волинському літописі. Ним користався у другій половині XIII ст. сербський письменник, чернець Доментіян, пишучи про Симеона і Саву Сербських.

68. Поняття «консерватизм» походить від назви літературного журналу «>Консерватор», який почав випускати в 1815 року французький письменник - романтик Ф. Р. Шатобріан. Консерватизм – то є захист конкретних товариств від згубної дії революційних і раціоналістичних ідей спираючись на цінності минулого та нинішнього. Звідси випливає, що консерватори завжди виступають проти революцій, що руйнують існуюче суспільство, і боротьбу проти радикальних реформ, негативний вплив що у деяких випадках то, можливо можна з наслідками революцій. Тож у відмінність від лібералізму, суті якого завжди незмінна, консерватизм історично мінливий. Конкретний зміст консервативних концепцій змінюється залежно від цього, яким ідеям дані концепції протистоять на той чи іншого історичний період. Однак було б не так думати, що консерватизм протистоїть всяким змін взагалі. За висловом відомого німецького політичного діяча консервативної орієнтації Р.Вайцзеккера, консерватори обстоюють позиції прогрес, оскільки «той, хто закриває дорогу прогресу, стає реакціонером». Але суспільні зміни має відбуватися природним шляхом, а реформи – допомагати проявитися вже назрілою змін, зберігаючи усе те цінне, що було у процесі попереднього історичного поступу. До неперебутні цінностей, необхідні нормально функціонувати та розвитку будь-якого суспільства, консерватори відносять патріотизм, дисципліну, міцну сім'ю і релігію. Ці цінності, і навіть історично сформовані у конкретних суспільствах сталі й перевірені часом форми організації життя людей, звичаї, традиції, особливості культури та менталітету повинні не знищуватись у процесі неминучих змін суспільства, а відтворюватися за умов, забезпечуючи стабільність спадкоємність.

Першим історичним типом консервативної ідеології став класичний консерватизм (кінець 18 століття – перша половина 19 століття). Його основоположником вважається англійський політичний мислитель і державний діяч ЕдмундБерк, який одержав європейської слави завдяки своєму есе «Роздуми про Французькій революції», який вийшов друком в 1790 року. Основні положення класичного консерватизму було також сформульовані на роботах французьких письменників-емігрантів Луї деБональда і Жозефа де Местр, німецьких політичних мислителів Карла Людвіга фонГаллера і Адама Мюллера.

>Философскую основу класичного консерватизму становить реалістичний постулат у тому, що це спільне вище одиничного. (Є у вигляді середньовічний реалізм – направлення у схоластиці, яка затверджує реальне існування загальних понять і вторинність стосовно ним одиничних предметів). Відповідно стверджується, що інтереси й держави вище від інтересів особистості, що це загальний інтерес не фікція, а реальність, має при цьому великою цінністю, ніж інтерес окремої людини, що має бути підпорядкований інтересу загальному – громадському і державному. Слід сказати, що у практиці будь-яку державу й суспільство керується цим принципом, навіть якщо офіційно вважається інакше.

Вважати, що одиничне завжди підпорядковане загальному, становить з нею єдине ціле позначилася на концепції суспільства як на живу цілісного організму, жоден елемент якого може бути насильно усунутий чи замінений без шкоди самого організму. Такі зміни ведуть до хвороби суспільства, і може бути відкрита і для її смерті, якщо буде зачеплений за живе джерело життєву енергію організму – його душа.

Ця концепція протистояла властивого ідеологам Просвітництва, революціонерам і лібералам уявленню про суспільство як і справу механізмі, що можна удосконалювати, довільно замінюючи окремі деталі, усуваючи непотрібне, додаючи нове, корисне.

Механізм власної історії, саморозвитку. Організм, навпаки, постійно розвивається, змінюється природним шляхом. Звідси випливає, що спроби революціонерів державних діячів в життя створені розумом абстрактні моделі суспільства приречені на невдачу небезпечні. Реформувати суспільство можна тільки поступово, зберігаючи її особливості, які виникли у результаті попереднього історичного поступу, й захопити основні, властиві даному суспільству цінності. Ідеї основоположників класичного консерватизму про суспільство як цілісну структуру, заснованої на органічної взаємозв'язок харчування та взаємозалежності складових його елементів, складність успішного реформування нашого суспільства та про основні принципи такого реформування є правильними актуальними всім товариств, що у процесі активної перебудови.

Успішно протистояти революціям та санітарним вимогам радикальних реформ може лише сильну державу, тому така держава розглядалося основоположниками класичного консерватизму як цінність. Деякі їх, наприклад, Жозеф деМестр, визнавали можливість і доцільність широко він державного насильства для збереження цілісності громадського організму. Для більшості західноєвропейських консервативних мислителів кінця 18 – у першій половині 19 століття - це не характерно.

Безсумнівна заслуга консерваторів кінця 18 - у першій половині 19 століття у тому. що вони зауважилиинтегративную роль релігію у суспільстві. На відміну від ідеологів Просвітництва, які розглядали релігію лише як ідеологічне висвітлення існуючого суспільно-політичного ладу синапси і засіб забезпечення покірності народу, представники класичного консерватизму підкреслювали, що якісна своєрідність тієї чи іншої суспільства в що свідчить визначається саме пануючій релігійної системою, формує менталітет населення і побудову, цим, об'єднуючою окремих осіб межи простих людей, націю.

Отже, на роботах представників класичного консерватизму було сформульовано основні цінності, котрі почали відтоді притаманні консервативної ідеології взагалі. Це сильну державу, патріотизм, дисципліна і Порядок у суспільстві, міцна сім'я, важлива роль релігії, і церкви.

У 19 століття основі ухвалення консерваторами ринкової економіки, приватної власності та посилення конкуренції, і навіть ліберальних принципів парламентаризму і політичного плюралізму класичний консерватизм пішов у минуле існує і сформувався другий історичний тип консервативної ідеології – консерватизм другої половини 19 – перших десятиліть 20 століття.

Це найменш концептуальна, найбільш прагматична із усіх різновидів консервативної ідеології, хоча консерватизм загалом вважається набагато менше концептуальним і більше прагматичним, ніж лібералізм і соціалізм. У цілому цей історичний період консерватори виступали збереження існуючого стану справ, тобто свободи підприємництва і необмеженої конкуренції, невтручання держави у відносини між найманими робітниками і роботодавцями, протидіючи запровадження державного регулювання економіки та державних соціальних програм, висловлюючись проти розширення кола виборців, потім – проти введення загального виборчого права.

Та історичної ваги тип консерватизму не зумів перемогти у боротьбі проти соціального реформаторства, ініціатива якого виходила від лібералів, і з кінця XIX століття – від соціал-демократів. Тому на початку 20 століття виник новим типом консерватизму – революційний консерватизм (початок 20 – перша половина 40-х років 20 століття), представлений двома видами – італійським фашизмом і німецьким націонал-соціалізмом. За підсумками цієї ідеології Італії та Німеччині у 20-30-х роках 20 століття виникло тоталітарна суспільство, яка передбачає ринкову, активно регульовану державою економіку за умов політичної диктатури. Ця громадська модель стала однією з варіантів - історично не перспективним - подолання кризи лібералізму та ліберальної громадської моделі. Але цей й наступні види консерватизму ставляться вже безпосередньо до 20 віці, тому будуть тут розглядатися.

Консервативна ідеологія і які дотримуються її партії, у час успішно розвиваються. Консервативні партії періодично дійдуть влади, конкуруючи з соціал-демократами, а консервативна ідеологія істотно впливає на лібералізм і соціалізм, на практичну політику соціалістичних і ліберальних партій.