Рівень життя як характеристика народного добробуту поряд із доходами і витратами відображає також: умови праці й побуту, обсяг і структуру робочого і вільного часу, показники культурного та освітнього рівня населення, а також: здоров'я, демографічної та екологічної ситуації.
Рівень життя показує ступінь розвитку і задоволення потреб людини. У конвенції МОП «Про основні цілі та норми соціальної політики» № 117 відзначається, що людина має право на такий життєвий рівень (продукти харчування, одяг, житло, медичне і соціальне обслуговування), який необхідний для підтримання здоров'я і добробуту його самого та його сім'ї, а також право на забезпечення на випадок безробіття або втрати працездатності.
За рекомендаціями ООН рівень життя - це сукупність таких показників, як: здоров'я, зокрема демографічні умови, їжа, одяг, фонди споживання і нагромадження, умови праці, зайнятість, організація праці, освіта, зокрема письменність, житло та його благоустрій, соціальне забезпечення.
Рівень життя у вузькому розумінні - це характеристика рівнів споживання населення і ступеня задоволення його потреб (вимірювання доходів, витрат і споживання благ та послуг). Під рівнем життя в широкому розумінні розглядають рівень людського розвитку (стан здоров'я, можливості населення для задоволення своїх потреб) та умови життєдіяльності населення (стан навколишнього середовища та безпека населення). У статистиці ООН з 1978 р. використовуються 12 груп показників рівня життя:
- народжуваність, смертність та інші демографічні показники;
- санітарно-гігієнічні умови життя;
- споживання продовольчих товарів;
- житлові умови;
- освіта й культура;
- умови праці та зайнятість;
- доходи й витрати населення;
- вартість життя і споживчі ціни;
- транспортні засоби;
- організація відпочинку;
- забезпечення;
- свобода людини.
Що стосується методики визначення рівня життя, то єдиної думки щодо неї поки що не вироблено, але деякі дослідники пропонують визначати рівень життя на основі інтегрального показника, який розраховується як середньозважена величина. Зіставлення фактичних значень окремих показників рівня життя з нормативними значеннями можна провести за формулою, яка враховує ваговий коефіцієнт окремих показників рівня життя.
де і - індекс окремого показника рівня життя;
п - кількість окремих показників рівня життя;
Кі - ваговий коефіцієнт (коефіцієнт значущості) і-го окремого показника рівня життя, оцінюється експертно (сума ваг =1);
Рі — окремий показник рівня життя;
Рni - нормативне значення окремого показника рівня життя.
За нормативне значення окремого показника рівня життя може прийматися середня величина за минулі три роки.
Інтегрувальною оцінкою рівня та умов життя населення виступає показник якості життя. Останній містить велику кількість різних показників, які не завжди піддаються кількісному оцінюванню. Це поняття аналізується за такими основними напрямками: здоров'я, освіта, зайнятість, якість трудового життя, навколишнього середовища, споживання, особиста безпека, соціальні можливості і соціальна активність. У вузькому розумінні якість життя передбачає тільки якісні характеристики, на противагу рівню життя. Можна сказати, що якість життя виступає суб'єктивною оцінкою ступеня задоволення матеріальних і духовних потреб населення. Критеріями якості життя населення виступають рівень добробуту населення, демографічні показники, ринок праці та зайнятість, освітній рівень, стан навколишнього середовища тощо.
В економіці праці для характеристики рівня життя використовується також і показник якості трудового життя. Складовими останнього є: праця, фізичне й соціальне оточення на підприємстві, система управління, співвідношення між трудовою і нетрудовою сферами. Тобто, в широкому сенсі якість трудового життя охоплює все, що впливає на працівника. Якість трудового життя проявляється у справедливій і відповідній оплаті праці, безпечних умовах праці, гнучкості трудового життя, гуманізації праці, демократизації трудового життя.
Вперше категорія «рівень життя» була введена К. Марксом і розглядалася як соціально-економічна характеристика рівня і ступеня задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб населення окремих територій, класів і соціальних груп, сім'ї та окремої людини. Тобто, життєвий рівень у своїй основі визначається рівнем розвитку матеріального виробництва, сфери послуг та економіки в цілому.
Нині найбільш важливими взаємопов'язаними характеристиками рівня життя вважають частку низькооплачуваних працівників і малозабезпечених сімей. Основною причиною низькооплачуваних працівників є низький рівень оплати у невиробничій сфері, існування певних диспропорцій в оплаті праці зайнятих в основних галузях народного господарства.
Забезпечення народного добробуту передбачає надання населенню безкоштовних послуг закладами освіти, зокрема дошкільними, охорони здоров'я, культури, безкоштовних послуг особам похилого віку, непрацездатним членам суспільства. У більшості економічно розвинутих країн переважна більшість витрат на освіту, медицину, соціальне обслуговування непрацездатних покривається за рахунок колективних джерел фінансування.
Вкрай негативний вплив на життєвий рівень населення в умовах ринкової економіки справляє інфляція, що проявляється у зростанні цін на споживчі товари й послуги. Для оцінки зміни рівня життя населення в цих умовах проводиться розрахунок індексу вартості життя, який обчислюється за набором товарів і послуг для різних соціально-демографічних груп населення і мінімальним набором за формулою:
Розрахунок зміни вартості життя здійснюється з метою запровадження системи компенсаційних заходів, основу яких складає індексація доходів населення. Мета індексації полягає в компенсації населенню втрати купівельної спроможності його доходів через зростання споживчих цін. Індексації повинні підлягати всі програми соціального розвитку і забезпечення: заробітна плата, пенсії, стипендії, допомоги, дотації тощо. Механізм здійснення індексації може бути різним, але в будь-якому разі найбільш захищеними повинні бути громадяни з найнижчим рівнем доходів.
Підтримувати рівень життя населення в цивілізованому суспільстві покликана система соціальних гарантій, захисту і підтримки населення. Під системою соціального захисту розуміють систему правових, соціально-економічних гарантій забезпечення рівних умов для всіх членів суспільства у запобіганні несприятливого впливу середовища на людину, забезпечення гідної, соціально прийнятної якості життя населення. Тобто, система соціального захисту - це система гарантій забезпечення засобів існування різних Груп населення залежно від ступеня їх працездатності. Для працездатного населення основною формою гарантій повинно бути забезпечення можливостей підвищення доходів за рахунок підвищення особистої трудової активності, економічної самостійності, підприємництва. Для непрацездатного населення - грошові й натуральні виплати за рахунок держави, але не нижче встановленого державою прожиткового мінімуму.
До соціально вразливих верств населення, яке потребує першо-і чергової соціальної допомоги, відносять:
• громадян похилого віку (80 і старше років);
• самотніх пенсіонерів і самотні подружні пари, нездатні до Самообслуговування;
• інвалідів І та II груп;
• самотніх і багатодітних батьків, які виховують неповнолітніх дітей;
• дітей-сиріт, випускників дитячих будинків і шкіл-інтернатів;
• сім'ї, які виховують дітей дошкільного віку і дітей інвалідів;
• осіб, які потрапили в екстремальні ситуації.
Соціальні гарантії покликані виконувати такі функції:
• регулювати ринок праці, пом'якшуючи дисбаланс між попитом і пропозицією робочої сили;
• сприяти повній зайнятості всіх працездатних;
• розраховуватися для всіх категорій населення, особливо виділяючи соціально вразливі верстви.
Становлення в Україні системи соціального захисту населення передбачає створення певної системи управління рівнем життя. Суб'єктами цієї системи повинні бути:
- держава, в функції якої входить забезпечення гарантованого рівня добробуту для всіх членів суспільства;
- місцеві органи управління, які забезпечують втілення регіональних програм розвитку соціальної інфраструктури;
- підприємства в частині здійснення професійної підготовки кадрів, умов праці, організації побуту й відпочинку своїх працівників.
Джерелами фінансування соціальних програм повинні бути: державний бюджет, місцеві бюджети, кошти підприємств, населення.
Провідними компонентами піднесення народного добробуту в Україні на цьому етапі розвитку повинні стати:
- підвищення заробітної плати на основі зростання ефективності суспільної праці та державного регулювання як її абсолютних розмірів, так і співвідношень по галузях;
- подолання малозабезпеченості за рахунок надання допомоги особам, які знаходяться на утриманні працездатних громадян за рахунок раціонального використання коштів державних і місцевих фондів, а також фондів підприємств і організацій.
