Сутність, зміст, еволюція та роль міжнародних відносин і зовнішньої політики держави

Розподіл відносин між народами на зовнішні та внутрішні прой­шов при виникненні держав. Як тільки з'явились суверенні держа­ви, а з ними і кордони, відразу відбулося виділення зовнішньої політики, під якою розумілись дії, що виходили за ці кордони. Внутрішні відносини відрізняються від зовнішніх тим, що, як пра­вило, базуються на відносинах підкорення та панування. Зовнішні ж відносини можуть будуватися тільки на рівноправних засадах.

Одночасно з розподілом відносин на внутрішні та зовнішні держава встановлювала контроль над діями будь-яких інозем­них сил на своїй території, а непідконтрольні акції розцінюва­лись як втручання у внутрішні справи.

У традиційних суспільствах (рабовласницькому, феодально­му) прагнення до завоювання нових земель було цілком при­родним. Звичайно, завоювання освячували ідеєю "боговибра-ності" якого-небудь народу. Суперечки та конфлікти між державами переростали у війни. За 56 віків людської цивілізації відбулося 14,5 тисяч війн, у яких загинуло 3,6 млрд людей.

В історії зафіксовано 8000 мирних договорів, багато з яких укладалися на вічні часи, а строк дії не перевищував 10 років. Війна сприймалась як споконвічний історичний феномен. Ста­родавні римляни казали: "Хочеш миру - готуй війну".

Військова сила держави вважалася самостійною категорією і лише приблизно відповідала рівню її соціально-економічного розвитку. Не випадково "варварські племена" не раз громили цивілізовані країни. Кожний розумів мир як свою перемогу. Пакт Романа - мир по-римському наступив, коли усе Середземномо­р'я та Західна Європа виявилися підконтрольними Риму.

Після великих географічних відкриттів XV ст., в міру роз­витку капіталізму, в Європі відбулися зміни у міжнародній політиці: вона набула глобального характеру. XX ст. багате на міжнародні події. Усе сторіччя пройшло під знаком небезпеки та виявилося найкривавішим в історії людства. На зміну бло­ковому протиборству імперій після першої світової війни прий­шла Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відно­син, що була схвалена країнами-переможницями: США, Англією, Францією, Італією, Японією.

У центрі цієї системи вперше стала міжнародна організація Ліга націй. Але вона не змогла вирішити міжнародні проблеми. Знову почалася світова війна.

У 1945 р. була створена ООН, але переможна ейфорія була нетривалою. Система міжнародних відносин, що була сформо­вана у роки "холодної війни", суттєво відрізнялась від проектів військової пори. За 50 з лишнім післявоєнних років у світі відбу­лося понад 250 війн, в яких брали участь 90 держав, а загинуло понад 35 млн людей. Але по мірі накопичення ядерної зброї змінилися акценти у формулі пруського генерала Клаузевиця "Війна - це продовження політики іншими засобами." Ядерна війна вже не може бути продовженням політики.

Нині у міжнародних відносинах протистоять два процеси: міжнародні конфлікти та міжнародне співробітництво. Найбіль­ший ступінь конфліктності характерний для регіонів Близько­го і Середнього Сходу, колишньої Югославії, колишнього СРСР, Африки та ін. У Сербії, Хорватії, Грузії, Афганістані, Іраку, Че­ченській Республіці та деяких районах Північного Кавказу кон­флікти вилилися у справжні військові дії із значними людсь­кими жертвами, руйнуванням міст та сіл. Тому дуже важливою проблемою міжнародних відносин є припинення військових конфліктів, подолання конфліктних ситуацій шляхом перего­ворів, компромісів та досягнення балансу інтересів між конфл­іктуючими сторонами.

Що таке зовнішня політика? Зовнішня політика - це части­на міжнародних відносин, діяльність держави та інших політич­них інститутів суспільства по здійсненню своїх інтересів та потреб на міжнародній арені.

Зовнішня політика будь-якої держави є продовженням внут­рішньої політики. Головна мета зовнішньої політики - забез­печення сприятливих умов для реалізації інтересів тієї чи іншої держави, забезпечення національної безпеки та добробуту на­роду. Зовнішня політика пов'язана із пануючим економічним укладом, суспільним та державним устроєм суспільства і вис­ловлює їх на міжнародній арені. Одночасно зовнішня політика держави має цілий ряд специфічних, тільки їй притаманних особливостей. Вона має більш широкі просторові та соціальні виміри, бо характеризує собою взаємодію з двома або більше країнами. Зовнішня політика визначається зовнішніми факторами, міжнародними обставинами, бо кожна держава існує не ізольовано, а у системі держав, у системі міжнародних відносин.

У кінцевому рахунку і внутрішня, і зовнішня політика вирі­шують одну задачу - забезпечують збереження, ствердження та розвиток існуючої у даній державі системи суспільних відно­син. Але у рамках цієї принципової спільності, кожна з двох царин політики має свою важливу специфіку. Методи вирішен­ня внутрішньополітичних задач визначаються тим, що держа­ва володіє монополією на політичну владу в даному суспільстві. На міжнародній арені центру влади не існує, там діють суве­ренні держави, які у принципі рівноправні і відносини між кот­рими складаються у результаті боротьби та переговорів, різно­го роду згод та компромісів.

Одним з найважливіших напрямків зовнішньополітичної діяльності держави є дипломатична діяльність. Що таке дипло­матія? Слово "дипломатія" походить від грецького слова "дип­лома" (у Стародавній Греції - подвійні дошки з письменами, які підтверджують повноваження).

Дипломатія - один з основних засобів зовнішньої політи­ки держави, це офіційна діяльність держав та урядів, міністрів іноземних справ, дипломатичних представництв за кордоном, делегацій на міжнародних конференціях по захисту прав та інтересів держави, її установ та громадян за кордоном.

У залежності від історичного моменту завдання дипломатії змінювались: від обслуговування війни до перетворення її на систему засобів проведення переговорів та забезпечення мир­них умов взаємодії держав.

Зовнішньоекономічні цілі держави реалізуються також шля­хом встановлення та розширення торгово-економічних, науко­во-технічних, кредитно-фінансових та культурних зв'язків. Ці зв'язки підтримуються як на офіційному рівні, так і за допомо­гою суспільних та приватних організацій та установ.

Відносини між державами здійснюються у формі встанов­лення та підтримки дипломатичних відносин. Вони передбача­ють взаємне визнання, що особливо важливо при появі у світовій спільноті нової незалежної держави, на яку у разі визнання розповсюджується принцип суверенітету та невтру­чання у внутрішні справи. Це головна умова, якою формалізу­ються міжнародні відносини. Невизнання однією державою іншої - не просто показник того, що вони з будь-яких приводів "не дружать", а ситуація, яка виводить їх відносини з царини політико-правового регулювання та рівноправного існування. У цьому розумінні дипломатичні відносини - це необхідний мінімум нормальних зв'язків між країнами.

У наш час на політичній карті світу існує приблизно 220 держав. Якщо уявити розмаїття відносин між ними як нит­ки, що зв'язують їх одне з одним, то у більшості випадків вони будуть вичерпані тільки лінією підтримки дипломатич­них відносин. Дійсно, інтенсивність та глибина двосторонніх контактів у масштабі усього світу в цілому мала. Що пов'я­зує Бангладеш та Фіджі, Руанду та Парагвай, Фінляндію та Нікарагуа, Люксембург та Пакистан, окрім взаємного визнан­ня факту існування та чергових вітань з приводу національ­них свят? Навіть провідні країни світу не вважають можли­вим відкривати свої посольства, постійні представництва та-консульства всюди.

Розміри та кількість офіційних установ однієї держави в іншій завжди відображають реальний рівень контактів та зв'язків, що залежать від історично складених відносин та важливості того чи іншого регіону для зовнішньої політики даної країни.

Тісна взаємодія у політичній, військовій, економічній та культурній сферах між державами об'єктивно переводить їх відносини у повнокровне співробітництво, яке реалізується шляхом різноманітних, окрім дипломатичних, каналів. Але, без­перечно, найважливішу функцію дипломатія як засіб спілку­вання між країнами виконує при колективному узгодженні інтересів. Особливо актуальне її значення у наш час, коли світо­ва спільнота має світові та регіональні інститути. Найважливі­ший з них - Організація Об'єднаних Націй (ООН) яка була заснована у 1945 р. з метою підтримки колективної безпеки у світі, і діє нині як механізм узгодження позицій країн у зовнішній політиці.

У статуті ООН закріплені принципи міжнародного співро­бітництва: суверенна рівність усіх її членів, розв'язання міжна­родних суперечок мирними засобами, відмова від загрози си­лою або її застосування, невтручання ООН у справи, що входять до внутрішньої компетенції суверенної держави.

Структура ООН складається з Секретаріату на чолі з Гене­ральним секретарем, якого обирають кожні 5 років, Ради Без­пеки, яка налічує 15 країн, та Генеральної Асамблеї, до складу якої входять усі країни - члени організації.

Найефективніший важіль впливу на зовнішню політику належить Раді Безпеки ООН (РБ ООН). До її складу входять США, Великобританія, КНР, Росія та Франція (постійні чле­ни), які мають право вето на рішення, що приймає РБ. Це пра­во було використане з 1946 по 1990 р. 223 рази, в основному США та СРСР, що було викликано глобальним протистоянням двох держав у роки "холодної війни" та суттєво обмежувало реальні можливості впливу ООН.

Починаючи з 1991 p., коли намітився перехід від тотально­го протистояння до стратегічного партнерства великих держав, механізм прийняття конкретних політичних рішень став більш дійовим.

У політологічних дослідженнях ООН часто порівнюють з "світовим урядом". Як прообраз світового уряду ООН має деякі регулятивні функції, наприклад право вжиття санкцій у відно­шенні окремих держав. Але практика реальних взаємовідносин на міжнародній арені показує, що держави не бажають безпереч­но підкорятися та слідувати рішенням міжнародних інститутів.

В економічній сфері всесвітніми інститутами є засновані у 1946 р. Міжнародний Валютний Фо.нд (МВФ) і Міжнародний Банк Реконструкції та розвитку (МБРР), членами яких є 150 країн світу.

Практично усі сфери та області людської діяльності, що ма­ють зовнішньополітичне та міжнародне звучання, представлені світовими інститутами. За своєю організаційною побудовою вони є своєрідними філіями ООН: Міжнародний Дитячий Фонд (ЮНІСЕФ), Верховний Комісаріат ООН у справах Біженців, Всесвітня Продовольча Рада, ЮНЕСКО (Всесвітня організація у справах освіти, науки та культури), Світова орган­ізація торгівлі (СОТ), Всесвітня Організація Здоров'я (ВОЗ) та інші. Україна є членом більшості міжнародних організацій.

Наприкінці XIX - початку XX ст. у теорії міжнародних відно­син були дуже розвинуті уявлення про визначальну та провідну роль зовнішньополітичного фактора у внутрішній політиці дер­жави. У цей період міжнародні відносини переживали кризу егоїстично-індивідуалістичних спрямувань, були відсутні міжна­родні інститути, що могли б спрямувати вирішення конфліктів та протиріч у мирне русло. Прихильники "силової концепції" політики виходили з того, що міжнародна політика - це бороть­ба за силу незалежно від того, що є її метою.

Вважається, що тут бере свій початок такий напрямок у підході до міжнародних відносин, як геополітика. Цей термін використовується досить часто, що говорить про життєздатність силової концепції. Між тим існує, принаймні, дві царини його застосування. Перша розуміє взаємозв'язок між географією та політикою. І дійсно, причини суперництва, пошук союзників часто визначаються географічними факторами: прагненням мати вихід до моря, означити свої кордони природними межами та інше. Друге можливе значення цього терміна полягає у розумінні міжнародної політики в цілому як протиборства та протистоян­ня великих держав на той або інший період світової історії.

Географічне місцеположення країни суттєво впливає на її поведінку на міжнародній арені. Деякі країни займають більш вигідне положення, ніж інші. В житті країн географія значною мірою відбивається на долях їх народів.

Острівна Британія фактично не знала нападів з 1066 p., що дозволяло їй активно та успішно протистояти силам наполео­нівської Франції та гітлерівської Німеччини. Польща ж, навпа­ки, розташована на рівнині, стала об'єктом розподілу між Пру-сією, Австрією та Росією у XVIII ст., а у середині XX ст. предметом суперечок між Німеччиною та СРСР.

Природні ресурси держави є потенціальним складовим мо­гутності держави. Германія та Японія практично не володіють

запасами нафти, що зумовлювало їх загарбницькі геополітичні спрямування.

В умовах науково-технічної революції підвищене значення має опанування окремими видами сировини та матеріалів стра­тегічного характеру, що може дуже несподіваним чином підви­щити міжнародну активність навколо деяких країн (наприклад південь Африки).

Індустріальний розвиток держави разом з сильним аграрним сектором може придати державі вагу у міжнародних справах. Японія є "карликом" у військовому відношенні, але її вплив на світову торгівлю та виробництво багатьох товарів є незаперечним.

Найвагомішим аргументом важливого значення економіч­ного потенціалу є Велика Вісімка - найбільш розвинуті в еко­номічному відношенні країни (США, Японія, Германія, Кана­да, Франція, Великобританія, Італія, Росія), яка нині перетворилася в офіційний міжнародний орган, що впливає на світову політику і міжнародні відносини.

Зовнішня політика будь-якої держави визначається та реа­лізується на засаді об'єктивних та суб'єктивних факторів.

До об'єктивних засад зовнішньої політики сучасної держа­ви відносяться:

1. Стан економіки країни та економічних відносин у регіоні, у світі в цілому.

2. Різноманітні об'єктивні інтереси країн, груп країн у сис­темі міжнародних відносин.

3. Географічні та природні умови країни, регіону.

4. Існуючі міжнародні організації та установи.

5. Ратифіковані міжнародні колективні та двосторонні дого­вори, конвенції тощо.

6. Міжнародні та регіональні традиції, звичаї, ритуали та ін.

7. Національний склад населення країни або регіону.

До суб'єктивних засад зовнішньої політики держави відно­сяться:

1. Особисті якості людей, які працюють у апараті зовнішнь­ополітичних установ. Компетентність, патріотизм, відданість інтересам країни.

2. Якість підготованих та підписаних зовнішньополітичних документів.

3. Настрій, суспільна думка серед населення з приводу ос­новних проблем, напрямків зовнішньої політики.

На засаді зовнішньополітичної діяльності окремих держав складаються певні міжнародні відносини. Міжнародні відноси­ни - це сукупність економічних, політичних, культурних, пра­вових та військових й інших зв'язків та взаємовідносин між народами, державами, економічними, політичними, науковими, культурними та релігійними організаціями і установами на міжнародній арені.

' На складання міжнародних відносин впливають різно­манітні фактори: досягнення суспільно-політичних наук, існу­юча економічна та політична ситуація в світі, баланс військо­вих сил, діяльність міжнародних організацій, вплив окремих держав, стан природного середовища та інші.

В сучасних умовах провідними тенденціями розвитку міжнародних відносин є:

По-перше, посилення взаємозалежності та цілісності світу. Де зумовлено тим, що вирішити проблеми, з якими людство зіткнулося наприкінці XX ст., можливо тільки спільними зусил­лями усіх народів.

По-друге, збереження соціальної неоднорідності світу, поси­лення тенденцій багатополюсності, поліцентризму, регіональної інтеграції у світовому розвитку. Полюсами міжнародних відно­син можна вважати найбільш розвинуті індустріальні країни (США, Канада, Великобританія, Німеччина, Франція, Італія, Японія); індустріально-високорозвинуті країни (Бразилія, Південна Корея, Таїланд, Сінгапур, Гонконг та ін.); середньороз-винуті країни; слаборозвинуті країни та ті країни, що розвива­ються. Інтенсивно розвивається економічна та політична інтег­рація держав у регіональному масштабі.

По-третє, загострення протиріч між новими реаліями світово­го розвитку та традиційними підходами до вирішення проблем.

По-четверте, підвищення ролі політичних засобів у вирі­шенні конфліктів та протиріч.

Міжнародні відносини аналізуються суспільно-політичними науками з метою їх всебічного вивчення та теоретичного обгрунтування. Сучасна політологія вивчає міжнародні відноси­ни у трьох головних напрямках.

Перший з них - це розробка глобалістсько-футурологічних концепцій, в яких майбутнє суспільство прогнозується сталим та стабільним як з економічної, так і з політичної точки зору. В основі його духовно-політичного розвитку - планетарна свідомість, найважливішу роль відіграють загальнолюдські нор­ми та цінності, необхідними передумовами є структури грома­дянського суспільства. Найбільш повний вираження ці риси знайшли в концепції "життєстійкого суспільства", що висуну­лась на перше місце у сучасній західній глобалістиці.

Другий напрямок теоретичного обгрунтування міжнародних відносин пов'язаний із створенням загальнометодологічних те­орій (теорія війни та миру Р.Арона, теорія факторів К.Райта, те­орія "рівноваги" Дж. Ласкі та ін.). Найважливіше місце серед цих теорій займає теорія прагматизму та політичного реалізму Г.Мор-гентау. Він вважає, що міжнародна політика повинна розробля­тись на засаді сучасних політологічних теорій і тим самим збільшувати надійність передбачення. Раціональна міжнародна політика, за уявленням Г. Морген тау, добра, якщо вона зменшує ризик та збільшує користь. Зовнішня політика будь-якої нації повинна забезпечувати задовільнення першочерговий інтерес вижити, вистояти перед загрозою небезпеки ззовні. Моральні принципи можуть застосовуватись до дій держав не абстрактно, а лише відповідно до конкретних обставин місця та часу. Г.Мор-гентау навіть не припускає, що окрема держава може оголосити себе носієм моральних законів усього світу.

Третій напрямок вивчення міжнародних відносин - це кон­струювання спеціальних концепцій, що дозволяють аналізува­ти стан міжнародних відносин. Наприклад, теорія світових си­стем, міжнародних організацій, міжнародного конфлікту, загальної безпеки тощо. Концепція загальної безпеки - це нова сукупність принципів підходу до проблем безпеки у ядерному світі. Важливий внесок у формування концепції загальної безпеки зробила Незалежна комісія з питань роззброєння та без­пеки. Вона визначила головні принципи забезпечення загаль­ної безпеки. Це - визнання неможливим виживання у за­гальній ядерній війні і перемоги у ній; виключення застосування військових засобів для вирішення політичних та ідеологічних конфліктів; єдиним шляхом досягнення загальної безпеки є негайне зниження рівня озброєнь, розробка моделі "розумної достатності"; для досягнення повної міжнародної безпеки необхідні спільні зусилля усіх або більшості країн світу.