Соціально-трудові відносини зайнятості

 

Форми і види зайнятості

 

У будь-якому суспільстві існують об'єктивний зв'язок і взаємоза­лежність між наявним працездатним населенням і характером, ступе­нем його участі в суспільному виробництві. Сукупність економічних відносин, пов'язаних із забезпеченням робітників місцями й участю в господарській діяльності, можна розглядати як зайнятість.

Зайнятість розкриває один з найважливіших аспектів соціального розвитку людини, пов'язана із задоволенням її потреб у сфері праці. Як соціально-економічна категорія зайнятість характеризує діяльність громадян, пов'язану із задоволенням особистих потреб, які не супере­чать законодавству і які приносять їм заробіток (трудовий доход). У Законі України «Про зайнятість населення» (з подальшими доповнен­нями і змінами) сформульовані основні принципи зайнятості.

Перший принцип — забезпечення свободи в праці і зайнятості, заміщення примусової, обов'язкової праці. Людині належить пріоритет­не право вибору: брати чи не брати участь у суспільній праці.

Другий принцип — створення державою умов для забезпечення права на працю, захист від безробіття, допомога в працевлаштуванні і матеріальній підтримці при безробітті відповідно до Конституції України.

Виділяють такі принципи державної політики в сфері сприяння зайнятості.

1) забезпечення рівних можливостей усім громадянам України не­залежно від національності, статі, віку, соціального стану, політичних переконань і ставлення до релігії в реалізації права на добровільну працю і вільний вибір зайнятості;

2) розвиток трудових ресурсів;

3) попередження масового скорочення і тривалого (більше року) безробіття;

4) підтримка трудової і підприємницької ініціативи громадян, сприяння розвитку їхніх здібностей до продуктивної, творчої праці;

5) забезпечення соціального захисту в сфері зайнятості, створення спеціальних заходів у цьому для громадян, які зазнають труднощів у пошуку роботи, тобто допомога особливо зацікавленим у працевлаштуванні;

6) поєднання місцевих заходів з централізованими в сфері зайнятості;

7) заохочення роботодавців, які створюють нові робочі місця, і таке інше.

Усе працездатне населення у залежності від того, зайняте воно суспільно корисною працею чи ні, можна поділити на дві категорії: за­йнятих і незайнятих.

Відповідно до статті 2-ї згаданого вище Закону, зайнятими вважа­ються особи які:

— працюють за трудовим договором, а також ті, які мають іншу оплачувану роботу (службу), включаючи тимчасові, сезонні роботи;

— самостійно забезпечують себе роботою, включаючи індивідуа­льно-трудову діяльність (фермери, письменники й ін.), підприємці, а також члени виробничих кооперативів;

— обрані, затверджені чи призначені на оплачувану посаду;

— ті, хто проходить дійсну військову службу, а також ті, що слу­жать в органах внутрішніх справ;

— учні та студенти денних форм навчання, включаючи навчання за напрямком служби зайнятості;

— виконуючі роботи з громадсько-правовими договорами (догово­рами підряду);

— тимчасово відсутні на роботі (через відпустку, хворобу, пере­підготовку тощо).

Працездатне населення, як уже відзначалося, складається з двох груп економічно активного й економічно неактивного населення. На їхні співвідношення впливають соціальні, економічні, демографічні і політичні умови. Кількість економічно активного населення залежить від частки населення в працездатному віці, а також від ступеня зайня­тості окремих вікових груп.

Статуси зайнятості. Для економічно активного населення, включаючи безробітних, істотним є статус зайнятості. На практиці розріз­няють п'ять статусів:

1) Наймані робітники — особи, які працюють за укладеними письмовими контрактами (договорами) або за усною згодою з керівницт­вом підприємства про умови трудової діяльності, за яку вони одержу­ють обумовлену при найманні плату.

2) Працюючі за індивідуальним принципом — особи, які самостійно здійснюють діяльність, що приносить їм доход. Вони не використовують або використовують найманих робітників тільки на короткий термін.

3) Роботодавці — особи, які управляють власним (або уповнова­жені державою управляти), акціонерним чи господарським товарист­вом і т. п. Роботодавець може повністю чи частково делегувати свої функції найма йому керуючому, залишаючи за собою відповідальність за благополуччя підприємства.

4) Неоппачувані працівники — особи, що працюють без оплати на сімейному підприємстві, власником якого є їхній родич.

5) Особи, які не піддаються класифікації за статусом зайнятос­ті Це безробітні, які не займалися раніше трудовою діяльністю. Сюди належать, також ті особи, кого важко віднести до того чи іншого статусу зайнятості.

Варто розрізняти зайнятість глобальну (загальну) і економічну.

Під економічною зайнятістю слід розуміти участь працездатного населення в суспільному виробництві (включаючи сферу послуг).

Крім економічної, глобальна зайнятість включає навчання в загальноосвітніх, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах, ведення домашнього господарства і виховання дітей, догляд за людь­ми похилого віку й інвалідами, участь в органах державної влади, гро­мадських організаціях, службу в Збройних Силах.

Основне значення має економічна зайнятість, її співвідношення з Іншими видами діяльності, особливо навчанням. Від неї залежать еко­номічний потенціал суспільства, рівень і якість життя, соціально-економічний і духовний прогрес країни.

Економічна зайнятість характеризується:

1) Суспільне корисною діяльністю людей з виробництва матеріа­льних благ і послуг. Причому під останніми мають на увазі не тільки матеріальні, а й духовні, культурні, соціальні послуги. Тобто зайня­тість служить задоволенню особистих і суспільних потреб;

2) Забезпечення діяльності конкретним робочим місцем, що дозво­ляє трудящим реалізувати свої фізичні і духовні здібності до праці. Звідси важливе значення для зайнятості має збалансованість трудових ресурсів з кількістю робочих місць у кількісному і якісному аспектах;

3) Зайнятість — джерело доходу у вигляді заробітної плати, прибу­тку тощо. Доход може виражатися в грошовій і натуральній формах.

Таким чином, економічна зайнятість — суспільне корисна діяль­ність з виробництва суспільного продукту, підкріплена конкретними робочими місцями і служить джерелом доходу.

Можливе значення має розходження зайнятості законної і незакон­ної (злодійство, підпільна діяльність з виробництва, транспортування, зберігання і реалізації наркотиків, зброї і т. д.). Критерій тут один: чи відповідає вид діяльності чинному законодавству.

За класифікацією МОП, громадян, які старші визначеного мініма­льного віку, встановленого для обліку економічно активного населен­ня, поділяють три взаємовиключні категорії: зайняті, безробітні і поза робочою силою. Перші дві категорії — зайняті і безробітні — склада­ють робочу силу, чи активне населення, що утворює пропозицію ро­бочої сили в даний момент. Третя категорія — особи поза робочою си­лою — включає залишкові групи осіб, які не мають роботи, не шукають її і не готові працювати, у тому числі особи молодші за пра­цездатний вік, тобто ця категорія представляє населення, яке в даний момент економічно не активне.

У залежності від кількісних і якісних характеристик розрізняють зайнятість: повну, продуктивну (ефективну), вільно обрану, ні повну, приховану, сезонну, маятникову, періодичну й ін.

Повна зайнятість — це стан найбільшого охоплення працездатного населення суспільне корисною діяльністю. Вона характеризує такий стан, при якому забезпечені роботою всі зацікавлені в ній і бажаючі працювати, що відповідає наявності збалансованості між попитом та пропозицією робочої сили.

Продуктивна (ефективна) зайнятість характеризується з двох позицій. По-перше, зайнятість повинна приносити трудящим доход, що забезпечує гідні умови життя. Звідси випливає прямий зв'язок по­літики зайнятості з політикою доходів, антиінфляційними діями і т. п. По-друге, продуктивна зайнятість протиставляється зайнятості форма­льній. Окремий варіант останньої утримання зайвих працівників чи створення формальних робочих місць, щоб уникнути безробіття.

Вільно обрана зайнятість припускає, що право розпоряджатися власною здатністю до праці належить винятково власнику робочої си­ли, тобто самому працівнику. Цей принцип гарантує право кожного працівник; на вибір між зайнятістю і незайнятістю, забороняючи будь-яке адміністративне залучення до праці.

Отже, повна зайнятість відбиває кількісну, а продуктивна — якісну збалансованість між потребою населення в роботі і робочими місцями, при цьому створюються сприятливі умови для соціально-економічного прогресу суспільства.

Неповна зайнятість — це ситуація, за якої суспільне корисною працею зайнята лише деяка частина економічно активного населення.

Прихована зайнятість населення характеризується тим, що певна частина людей з числа тих, які перебувають у тривалій відпустці без збереження заробітної плати, безробітних, пенсіонерів займаються то­ргівлею, наданням різних послуг населенню (ремонтні, будівельні ро­боти і т. д.) поза межами офіційного обліку як зайнятих.

Сезонна зайнятість — це періодичне (як правило, у визначені се­зони) залучення працездатного населення до суспільне корисної дія­льності з урахуванням природо-кліматичних особливостей.

Маятникова зайнятість — це особливий вид зайнятості, що має постійний характер і водночас пов'язаний з періодичними переміщен­нями під час трудової діяльності.

Періодична зайнятість — це вид зайнятості, що припускає чергу­вання періодів трудової діяльності з рівномірними періодами відпочи­нку (вахти в нафтовій і газовій галузях).

Для виміру рівня зайнятості в економічній статистиці служить час­тка безробітних:

(6.1)

Не можна з науковою точністю довести, при якій частці безробіт­них існує повна зайнятість.

Якщо повна зайнятість припускає наявність 1-3% безробітних, то при наявності безробітних понад 3% це вже буде неповна зайнятість, якщо безробітних менше 3% — надзайнятість.

Класифікація форм зайнятості за різними ознаками: форми за­йнятості класифікують за різними критеріями. У соціального економі­чному плані зайнятість розрізняють за формами власності господарювання. Праця може бути заснована на державній, колективній і Індивідуальній приватній власності, а також на змішаних її формах. Розрізняється зайнятість за формами господарювання. Наприклад, праця на орендних підприємствах, що базуються на державній, колективній і приватній власності.

Соціально-економічну характеристику зайнятості дає і соціальний склад економічно активного населення. У капіталістичних і посткапіталістичних країнах виділяють, на основі положення про зайнятість, такі соціальні групи зайнятого населення:

1 — самостійні хазяїни (з найманими робітниками і без них);

2 — працюючі з наймання;

3 — члени родини, які допомагають.

Крім простоти і переваги така класифікація має і недоліки. У першу групу входять і великі власники, які застосовують працю найманих робітників, дрібні ремісники і торговці. А в другу групу включені вищі керівники (менеджери), президенти великих фірм, які за соціальним статусом, своїми доходами, інтересами ближчі до великих підприємців, а також наймані робітники.

В організаційно-економічному аспекті також застосовуються різні категорії форм зайнятості: тривалість і режим робочого часу, характер зайнятості (повна чи тимчасова й ін.).

Повна і часткова (чи неповна) зайнятість: критерієм розподілу служить тривалість робочого тижня. Якщо вона нижча за нормальну тривалість, то це часткова зайнятість. У багатьох країнах (США, Японії, Великобританії, Швеції й ін.) законодавче встановлено поріг тривалості робочого тижня. У ФРН і Італії, наприклад, до часткової зайнятості від­носять тих, хто працює менше нормальної тривалості. У Франції вва­жаються частково зайнятими ті, хто працює на 1/5 менше нормативного робочого часу (тобто менше 39-ти годин на тиждень). У статистичній практиці багатьох країн чітко встановлені межі часткової зайнятості. Часткова зайнятість, у свою чергу, підрозділяється:

1) на «примусову», що обумовлено економічними причинами (скорочення виробництва, циклічний розвиток економіки, реконструкція підприємства);

2) «добровільну», пов'язану соціальними факторами — виховання ді­тей, необхідністю поєднання роботи з навчанням, станом здоров'я і т. д.

У ринковій економіці необхідно в першу чергу забезпечити по і зайнятість таким категоріям населення, як глави родини, головні її годувальники, самотні матері і жінки, молоді люди (16-30 років) та ін. Частково зайнятими можуть бути жінки-домогосподарки, студенти, пенсіонери.

У сучасних умовах важливою тенденцією є підвищення ролі і значення гнучких форм зайнятості у всіх розвинутих країнах Заходу. До гнучких форм зайнятості відносять такий режим роботи, при якому робочий час виходить за межі нормального восьмигодинного робочого дня, або 40-годинного робочого тижня. До осіб, які користуються гнучкою формою зайнятості, можна віднести таких: працюючих у нестандартних режимах робочого дня чи тижня, самостійних працівників і не оплачуваних членів родини, зайнятих на нестандартних робочих місцях і в нестандартній організації праці (надомники, працівники за викликами), тимчасових працівників (сезонники, за контрактами). Нестандартні форми зайнятості (праця найманців, сезонників, робота самостійних працівників-хазяїв) функціонують здавна. Але з'явилися й нові види (робота за контрактами при гнучкому графіку робочого дня й ін.).

Широке застосування гнучких форм зайнятості, особливо нових обумовлено економічними і соціальними факторами. Серед нових гнучких форм зайнятості надають перевагу роботі за тимчасовими контрактами при частковій зайнятості, робочий тиждень стиснутий тобто робота виконується за гнучким графіком.

Контракти за тимчасовою роботою укладають на певний строк — від трьох місяців до трьох років (у різних країнах по-різному), є обме­ження і щодо поновлення тимчасових контрактів.

Основні професії тимчасових працівників:

1. Адміністративно-допоміжний персонал (конторські службовці: секретарі, друкарки, оператори ЕОМ, діловоди — у США вони скла­дають 2/3 усіх тимчасових працівників);

2. Фахівці (керуючі, фахівці з вищою освітою). Понад 1/4 фахівців, зайнятих на договірній основі, працює в США у вищих навчальних за­кладах як викладачі;

3. Працівники торгівлі і сфери послуг.

Серед тимчасових працівників 62% у США складають жінки.

Тимчасова зайнятість дає підприємствам такі переваги: маневрування кількістю працівників у залежності від економічної кон'юнктури, змен­шення витрат на робочу силу за рахунок більш низької зарплати й обме­ження соціальних виплат (тимчасовим працівникам не виплачується до­помога при звільненні, безробітті). Тимчасове наймання використовується фірмами і для добору постійних працівників з числа кращих.

Для обмеженої частини працівників тимчасова робота дає можли­вість маневрування, але в цілому тимчасове наймання є вимушеним явищем.

Великою популярністю серед жінок і деяких інших категорій працівників користується гнучкий графік робочого часу. Він полягає в тому, що працівник має можливість вибору початку і кінця робочого дня і перерви.

Перехід до гнучких нестандартних форм зайнятості вимагає вели­кої підготовчої роботи. Це стосується сфер праці і професії, на яких економічно і соціально доцільне застосування таких форм зайнятості; убезпечення підприємств і організацій засобами реєстрації відпрацьованого часу, контролю виконаної роботи, обладнання масового вироб­ництва спеціальними реєстраційними приладами, як це зроблено в країнах Заходу.

При переході на гнучкі графіки робочого часу необхідно створювати на робочих місцях заділи на 1,5-2 години роботи з метою забез­печення її неперервності для суміжних працівників.

Незважаючи на переваги, гнучкі форми зайнятості в Україні застосовуються обмежено. Так, на умовах неповного робочого дня чи неповного робочого тижня працює лише близько 4% робітників та службовців, тим часом в умовах ринкової економіки, коли масових масштабів набуває вивільнення зайнятого населення і загроза безробіття, засобом їхнього істотного зм'якшення і збереження на виробництві кваліфікованих кадрів, фахівців і робітників є широке застосування часткової зайнятості, гнучких її форм.

В економічному аспекті основна зайнятість є головним джерелом доходу для працівника, а додаткова — допоміжним. При визначенні який вид зайнятості є основним, варто враховувати також надійність і регулярність надходження доходу. Приміром, річний доход медсестри (в лікувальній установі може дорівнювати її доходу від вирощування полуниці (чи іншої городини) у сезон. Проте у даному випадку роботу (медсестри в державній установі варто вважати основним заняттям че­рез надійність і регулярність надходження доходу.

З юридичної точки зору, якщо людина працює в двох і більше міс­цях, місцем основної роботи вважається те підприємство (чи установа, організація), де знаходитися трудова книжка. На практиці може бути розбіжність між формальною стороною справи і її суттю. Припустимо, громадянин Н. працює вахтером. Але основне джерело доходу в нього -— це вирощування огірків чи квітів у теплицях. Від цього заняття Н. одержує щорічно стійкий доход, що перевершує його зарплату вахте­ра. У даному прикладі юридичне основну зайнятість складає робота вахтера, а економічно — робота в теплиці.

У наведеному прикладі розходжень між первинною (діяльність за основним місцем роботи) і вторинною зайнятістю (у вільний від осно­вної роботи час) правильно відбито суть. Але цього недостатньо сьо­годні, коли дозволене сумісництво усередині підприємства (установи). Основна зайнятість — це діяльність у межах нормативного робочого дня чи тижня, додаткову ж зайнятість складає робота понад нормативний робочий час. Таке, приміром, внутрішньовузівське сумісництво, а також сумісництво лікарів і медсестер у лікувальних установах.

В епоху панування командно-адміністративної системи господарювання додаткова зайнятість звичайно не заохочувалась. Тим часи вона відігравала важливу соціально-економічну роль і була серйозним джерелом доходу і засобом нормального відтворення робочої сили Класичним прикладом додаткової зайнятості є ведення особистого підсобного господарства селянами, робітниками та службовцями. І інших випадках люди мали можливість виразити свої трудові здібностічерез додаткову зайнятість, чого вони не могли реалізувати на основному місці роботи.

Незалежно від поточної економічної кон'юнктури, додаткова при ця сприяє скороченню частки низькооплачуваних категорій населення Ця форма зайнятості відповідає інтересам працівників.

Додаткова зайнятість — один із важливих шляхів підвищення трудової активності людей, рівня використання трудових ресурсів.

У тих випадках, коли вторинна зайнятість відрізняється від основної за змістом і характером діяльності, вона сприяє всебічному розвитку людських здібностей до праці.

У трудодефіцитних районах широке використання різних форм вторинної зайнятості дозволяє пом'якшити напруженість із трудовими ресурсами.

З поширенням малих форм підприємництва, кооперативів, індивідуальної трудової діяльності зростає потреба додаткової зайнятості таких категорій працівників, як бухгалтери, економісти, юристи, інженери-дизайнери, викладачі.

Згідно з КЗпП України, працівник має право реалізувати свої здіб­ності до праці на основі трудового договору на одному чи одночасно на декількох підприємствах, в установах чи організаціях.

При цьому не потрібен дозвіл керівника підприємства з основного місця роботи. У цих умовах необхідно знайти нові форми і методи ре­гулювання додаткової зайнятості. Це жорсткі вимоги до виконання трудових обов'язків за основним місцем роботи і полегшення умов звільнення працівника, який не справляється зі своїми функціями.

Форми додаткової зайнятості дуже своєрідні і весь час поповню­ються ні тими. Це сумісництво, робота на умовах погодинної оплати, за тимчасовими контрактами, це поєднання основної роботи на держпідприємстві і діяльністю в кооперативах, малих підприємствах; осно­вна зайнятість на держпідприємстві чи кооперативі плюс індивідуаль­на трудова діяльність на особистому підсобному господарстві, дачній ділянці і т. д.

Найрозповсюдженішою формою додаткової зайнятості для мешка­нців міст є сумісництво. Дозволено сумісництво зовнішнє (на інших підприємствах) і внутрішнє (за місцем основної роботи). Сумісники зараховуються як правило на 1/4, 1/2 і 3/4 ставки. Найбільше воно поширене серед таких фахівців: учителів, викладачів, лікарів і медсестер, юристів, економістів та ін.

Різновид сумісництва — зони обслуговування суміжними професі­ями. Це відбувається не лише шляхом подовження робочого часу, а й ущільнення його в межах нормативу за рахунок виконання додаткових функцій.

Для розвитку сумісництва необхідно змінити ставки оподаткуван­ня з доходів не за основним місцем роботи, ширше застосовувати гнучкіформі зайнятості.

Здавна поширеною формою додаткової зайнятості є надання приватних послуг з ремонту квартир, будівництва індивідуальних споруд, ремонту побутової і радіотехніки, якщо ці послуги надаються після виконання основної роботи.

Дуже розповсюдженою і перспективною формою додаткової за­йнятості і джерелом доходу є ведення особистого підсобного госпо­дарства всіма категоріями трудящих, дачного садівництва й городництва міськими жителями.

Якщо нині в основної маси городників і садівників головна мета — поповнити сімейний фонд продуктами харчування, то після виходу економіки з кризи колективне садівництво й городництво носитиме переважно аматорський характер.

Важливе значення має державна політика сприяння розвитку осо­бистого підсобного господарства, колективного городництва і садів­ництва.

Розвиток додаткової зайнятості припускає поширення гнучких і нестандартних її форм: зокрема короткого робочого тижня, гнучких режими робочого часу і т. д. За такої ситуації у працівника має бути більше можливостей для маневрування своїм робочим і вільним часом.

В економічній теорії і практиці розроблена система показників, що характеризують ефективність зайнятості. Застосовуються та­кі чотири групи показників.

Перша група — пропорції розподілу ресурсів праці суспільства за характером їхньої участі в суспільне корисній діяльності.

Друга група — рівень зайнятості працездатного населення в суспі­льному господарстві. Економічно цей показник відбиває, з одного бо­ку, потреби суспільного господарства в працівниках, а з іншого — по­треби населення в робочих місцях. Ефективність зайнятості за даним показником може бути оцінена на основі балансу трудових ресурсів.

Третя група — структура розподілу працюючих за галузями національного господарства.

Четверта група — професійно-кваліфікаційна структура працюю­чих. Вона відбиває розподіл працюючого населення за професійно-кваліфікаційними групами і ступінь збалансованості системи підготовки кадрів з потребою економіки в кваліфікованих працівниках.

Кількісно зайнятість характеризується її рівнем (Рз), що може бути розрахований як:

— частка зайнятих у загальній кількості населення:

(6.2)

— частка зайнятих в економічно активному населенні:

(6.3)

де Чз — число зайнятих у загальній чисельності населення; Чн — загальна чисельність населення; Чб — частка безробітних у загальній чисельності населення.

У міжнародній статистиці вихідним показником для аналізу зайня­тості є рівень економічної активності населення, тобто частка еконо­мічно активного населення в загальній його кількості.

Критерії та показники ефективної і раціональної зайнятості: у ринковій економіці домогтися ефектнішої зайнятості населення — першочергове завдання. Причому це частка загальної проблеми забез­печення ефективності суспільного виробництва.

Критерієм ефективної зайнятості є економія всієї сукупної суспі­льної праці — як живої, так і уречевленої. На відміну від загального критерію ефективності виробництва, це економія виробничих ресур­сів, обумовлена функціонуванням робочої сили.

Серед показників ефективної зайнятості головним є продуктив­ність (ефективність) суспільної праці.

У співвідношенні ефективності і продуктивності праці ми виходи­мо з того, що перша категорія ширша і повніша, друга характеризує результативність трудової діяльності. Якщо продуктивність праці ви­значає результативність використання робочої сили в сфері матеріаль­ного виробництва, то ефективність праці характеризує її результатив­ність у виробничій і невиробничій сферах. Продуктивність праці виражає лише виробничі її результати, а ефективність — як виробничі, так і соціальні. Правда, західні економісти трактують навпаки — про­дуктивність — поняття значно ширше, ніж ефективність.

Важливим показником ефективності зайнятості є розподіл зайнято­го населення між сферами і галузями економіки. Чим вища питома ва­га прогресивних і прибуткових сфер і галузей у самодіяльному насе­ленні, тим вища ефективність зайнятості. Нові прогресивні сфери і галузі відрізняються більш високою, ніж економіка в цілому, продук­тивністю прані і прибутковістю (інформатика, сфера послуг).

До числа показників ефективної зайнятості відноситься фондо- й енергооснащеність праці, якості продукції.

В умовах ринкової економіки важливе значення для характеристики зайнятості має такий показник, як величина прибутку, що припадає в розрахунку на одного працівника фірми. Як відомо, продуктивніша праця оплачується вище. Визначаючи пріоритети в зайнятості, необхідно розглядати їх диференційовано на різних рівнях індивіда, підприємства (фірми) і суспільства в цілому. В умовах ринкової економіки індивід дбає, насамперед, про одержання високого доходу від роботи. А це припускає ефективна зайнятість. Але не менш важливо для особистості і свобода вибору сфери і форм праці. Для фірми ж на першому плані — досягнення високої прибутковості. Оскільки суб'єкти господарювання, у міму числі і фірми, в ринковій системі володіють реальною економіч­ною самостійністю, то підприємства мають можливість реалізувати пріоритет ефективної зайнятості. А для суспільства в цілому, представ­ником якого виступає держава, при політиці зайнятості важливо не тіль­ки забезпечити високу її ефективність, а й досягнути повної зайнятості, щоб уникнути соціальної напруженості, конфліктів.

Природний рівень безробіття, а, отже, і рівень повної зайнятості, не є незмінними константами.

У всьому світі природний рівень безробіття підвищується, хоча він різний у різних країнах. Це залежить від зростання економічного потен­ціалу і необхідності одержання більш тривалої освітньої підготовки.

Між цілями ефективної і повної зайнятості існують суперечності. Ефективна зайнятість у ринковій системі сусідить зі значним безробіт­тям. Заходи для додаткового працевлаштування, наприклад, за раху­нок суспільних робіт, ведуть до зниження суспільної результативності зайнятості. Тут необхідно оптимальне поєднання ефективності з рів­нем зайнятості.

Для вираження цієї оптимальності варто ввести поняття раціональ­ної зайнятості. У точці перетинання високої ефективності і більш по­вної зайнятості ми одержимо раціональну зайнятість, що має й іншу характерну рису. Вона містить розумне поєднання рівня зайнятості в суспільному виробництві з іншими її видами: навчанням, вихованням підростаючого покоління, суспільно-політичною діяльністю і т. д. От­же, оптимальність поєднання економічної зайнятості з іншими її ви­дами, спрямованими на задоволення соціальних потреб, є невід'ємним атрибутом раціональної зайнятості.

Вираженням раціональної зайнятості може служити формула ефективності використання трудового потенціалу ЕТР (трудових ресурсів):

(6.4)

де НД — національний доход; ТР — чисельність трудових ресурсів.

(6.5)

Оскільки трудові ресурси і населення в працездатному віці відрізняються незначно, на практиці зручніше і простіше користуватися такою формулою:

(6.6)

де Нпв — населення в працездатному віці; НД — національний доход; ВНП — валовий національний продукт.

 

 

Форми безробіття

 

Загальною основою і передумовою утворення резервної армії праці і відокремлення безпосередніх виробників від засобів виробництва і відносин наймання робочої сили, що передбачає існування товарно-грошових відносин. За цих умов вирішення питання — трудиться чи не трудиться працівнику — залежить від роботодавців, власників умов виробництва і зрештою — засобів існування робітників. Процес поєд­нання засобів виробництва і робочої сили відбудеться лише в тому ви­падку, якщо власник речовинних факторів очікує одержати вигоду у вигляді прибутку чи в інших формах. Лише за таких умов відбудеться купівля робочої сили і включення її в процес праці. Таким чином, утворення відносного перенаселення (безробіття) спричиняється відді­ленням засобів виробництва від безпосередніх виробників і наявністю товарно-грошових відносин, що охоплюють і робочу силу.

Це загальні основи існування резервної армії праці. Безпосередні­ми причинами безробіття економісти різних напрямків вважають різні фактори.

Мальтузіанці (Т.Мальтус) вбачають причину безробіття в надто швидкому зростанні чисельності населення, яке випереджає збільшен­ня кількості засобів існування. Широко поширена сьогодні технологі­чна теорія безробіття перекладає провину за відносне перенаселення на технічний прогрес. Кожне технічне нововведення виштовхує робіт­ників із виробництва.

У кейнсіанців безробіття обумовлене недоліком ефективного (сукупного) попиту на товари і фактори виробництва.

На думку монетариста Ф. Хаєка безробіття породжується «відхилен­ням рівноважних цін і заробітків від стабільного ринку і стабільних цін». Через це відхилення виникає економічно необґрунтоване розміщення трудових ресурсів, що веде до дисбалансу попиту та пропозиції праці.

Марксистська теорія виходить з того, що причиною відносного перенаселення є зростання органічної будови капіталу в процесі його нагромадження, унаслідок чого відносно скорочується попит капіталу на робочу силу. Цей процес властивий тільки капіталістичному способу виробництва.

Немає сумніву, що всі ці теорії зайнятості і безробіття правильно трактують з різних позицій причинну обумовленість відносного пере­населення. Виходячи з їхньої інтеграційної парадигми (приклад, зразок із грецької мови) економічної теорії, утворення безробіття обумовлене недоліком сукупного ринкового попиту на товари і фактори виробниц­тва, з урахуванням процесу нагромадження капіталу. Таке визначення причини відносного перенаселення вбирає в себе досягнення економі­чних теорій різних напрямків. Роль технічного прогресу враховується в збільшенні органічної будови капіталу. Теорії Ф.Хайєка і Т.Мальтуса ввійшли в зазначене визначення через зміну сукупного попиту.

Форми відносного перенаселення, за Марксом, — це плинна, при­хована і застійна. Плинне перенаселення утворюють безробітні, котрі з'являються в процесі внутрішньогалузевого і міжгалузевого перемі­щення робочої сили. Прихованим перенаселенням охоплені дрібні ви­робники: селяни, ремісники і торговці, їхній безробітний стан прихо­вано частковою зайнятістю у власному господарстві. Застійне перена­селення утворюють украй нерегулярно зайняті працівники, що пере­биваються випадковими заробітками.

Проблеми зайнятості, безробіття і доходів є визначальними у сфері соціально-трудових відносин.

Основна проблема ринку праці України — скорочення попиту па працю — частіше призводить до прихованого безробіття в офіційному секторі ринку праці, зайнятості в неформальному та нетоварному сек­торах, посилення зовнішньої трудової міграції, ніж до відкритого без­робіття, зареєстрованого державними службами з питань працевлаш­тування.

У зв'язку зі змінами в галузевій структурі зайнятості загострилися регіональні проблеми зайнятості. Цікава диференціація регіонів краї­ни за складом безробітних. Спочатку основну масу безробітних в Україні складали жінки, особи з вищою і середньою спеціальною осві­тою, працівники передпенсійного віку. Але в міру зростання безробіт­тя збільшується серед безробітних частка чоловіків, молоді, осіб з ни­зьким рівнем освіти.

Таким чином, за складом безробітних можна оцінити міру загост­рення безробіття в регіон і: там, де переважають жінки, люди похилого віку і особи з високим рівнем освіти, безробіття знаходиться на початкових стадіях, рівень безробіття невисокий, але зростає воно швидке У тих регіонах, де серед безробітних висока частка чоловіків, молоді та осіб з низьким рівнем освіти, проблеми безробіття дуже гострі, рівень його високий, але зростає воно, як правило, повільніше, ніж у серед ньому по країні.

Важливим для України є також питання сільського безробіття. На початку економічних перетворень сільська місцевість вважалася дуже трудодефіцитною, здатною забезпечити роботою значну кількість без­робітних міських жителів. Ці прогнози не виправдалися. Падіння рівня споживання й експорту сільськогосподарської продукції вкрай загост­рили проблеми її збуту, і в результаті за рівнем доходів і можливістю продуктивної зайнятості сільські жителі опинилися ще в складнішому становищі, ніж городяни. Величезна напруга на сільському ринку пра­ці, оскільки вільних робочих місць тут практично немає. Найвищий рівень, сільського безробіття спостерігається в регіонах з високим природним приростом населення.

Приховане безробіття. В останні роки однією з найважливіших проблем зайнятості в Україні стало приховане безробіття. Основна причина цього явища — спад виробництва і неадекватне йому скоро­чення зайнятості. Кількісно приховане безробіття означає чисельність працівників, які стали непотрібними в зв'язку із спадом виробництва або структурними змінами в ньому, але продовжують формально вва­жатися зайнятими, і які або при покращанні економічної кон'юнктури будуть (готові) працювати ефективно, або повинні бути вивільнені. Економічна можливість значного поширення прихованого безробіття спричинена неконтрольованим падінням реальної заробітної плати працівників.

Приховане безробіття існує в таких формах:

— надлишкова чисельність працівників, які одержують повну заро­бітну плату. Фактично ці люди не почувають себе безробітними, але від звільнення їх робота підприємства не погіршиться, а утримання їх є ва­жким тягарем: для економіки підприємства, веде до подорожчання про­дукції, у кінцевому підсумку до розкручування інфляційної спіралі;

— утримання на підприємстві осіб, що працюють на умовах непов­ного робочого часу, отримують відповідну неповну зарплату, бажають працювати повний час, але через скорочення виробництва не мають та­кої можливості. Зазначимо, що ця форму прихованого безробіття нази­вається частковим безробіттям, якщо працівник бажає працювати на умовах повної зайнятості. Якщо ж працівника влаштовує така форма роботи, то це не безробіття, а добровільна неповна зайнятість, що є рів­ноправною формою задоволення трудових потреб громадян;

— оформлення певній частині працівників відпусток без збере­ження або з частковим збереженням заробітної плати. Ця форма прихованого безробіття найчастіше спричиняє вторинну зайнятість працівників, оскільки вони на невизначений час залишаються з мінімаль­ною або і без заробітної плати;

— наявність цілоденних і внутрішньозмінних простоїв з організаційно-технічних причин (порушення договірних зв'язків, відсутність електроенергії тощо).

Слід зазначити, що з розвитком ринкових відносин, посиленням шорсткості фінансово-кредитної політики держави, розгортанням кон­куренції приховане безробіття буде скорочуватися, і цей процес уже почався. Завдання полягає в тому, щоб воно скорочувалося на користь ефективнішої зайнятості працівників, а не було лише перетворенням Прихованого безробіття у відкрите.

Безробіттям називається соціально-економічне явище в суспільс­тві, коли частина активного працездатного населення не може знайти роботу, яку воно здатне виконувати.

Безробітні, у визначенні МОП, — це особи у віці 15-70 років (як зареєстровані, так і незареєстровані в державній службі зайнятості), які одночасно задовольняють трьом умовам: не мають роботи (прибутково­го заняття), шукають роботу або намагаються організувати власну спра­ву, готові приступити до роботи впродовж наступних двох тижнів. До цієї категорії належать також особи, що навчаються за направленнями служби зайнятості, знайшли роботу і чекають відповіді або готуються до неї приступити, але на даний момент ще не працюють.

В Україні, згідно з законодавчими актами, безробітними визнаються громадяни, що не мають роботи і заробітку, зареєстровані в державній службі зайнятості, шукають роботу і готові до неї приступити. Таким чином, офіційна система обліку безробіття в Україні занижує реальні показники, оскільки велика частка безробітних такими не вважаються, що з різних причин не реєструються в службі зайнятості.

Кількість безробітних — це абсолютний показник безробіття, що вказує на його розміри. Відношення кількості безробітних (Б) до кіль­кості економічно активного населення (Еа) — це відносний показник безробіття і по показує його поширеність і називається рівнем безро­біття (Рб):

(6.7)

У вивченні явища і проблем безробіття велика увага приділяється аналізу його видів. Критеріями вирізнення видів безробіття є причини його виникнення та тривалість, а основними видами безробіття вва­жаються структурне, фрикційне і циклічне безробіття.

Ми знаємо, що попит на працю є похідним від попиту на товари та послуги, які створюються цією працею. Оскільки з часом структура споживчого попиту змінюється, відповідно змінюється і попит на працівників. Певні професії і навіть види робіт застарівають і не знаходять попиту на ринку праці. Представники цих професій часто поповнюють лави безробітних. Це відбувається тому, що люди, як правило, повільніше, ніж робочі місця, реагують на технологічні зміни (хоча б тому, що оновлення робочих місць відбувається швидко, а для підготовки спеціаліста потрібно декілька років). У результаті структура пропозиції праці не відповідає структурі попиту. Безробіття, що вини­кає внаслідок такої невідповідності, називається структурним. До цього виду належить також безробіття, пов'язане з територіальною ві­дірваністю робочого місця і працівника, що міг би на ньому працюва­ти. Структурне безробіття є неминучим, як неминучі зміни в економі­ці. Шляхи вирішення проблем структурного безробіття полягають у розвитку системи перепідготовки працівників, м орієнтації професій­ної підготовки на майбутні потреби ринку праці, у сприянні професій­ній та територіальній мобільності робочої сили. Таким чином, від ефе­ктивності вирішення зазначених проблем залежатимуть терміни перебування працівників у стані структурного безробіття, але сам цей вид безробіття присутній у динамічній економіці завжди.

Одним із принципів соціальне орієнтованої ринкової економіки є свобода вибору працівниками виду діяльності й місця роботи. У кож­ний певний момент частина працівників знаходяться в стані зміни ро­боти: вони добровільно міняють робочу на гаку, яка краще їм підхо­дить, або вперше обирають роботу, зважуючи це важливе рішення, або підшукують роботу в зв'язку з закінченням терміну контракту на по­передній роботі тощо. Частина з них працевлаштовується, у цей час інші тимчасово залишають роботу, але в цілому цей вид безробіття за­лишається і називається фрикційним. Ініціатива звільнення в цьому випадку іде від працівників. Фрикційне безробіття вважається неми­нучим і певною мі рою бажаним, оскільки більшість працівників шу­кають і знаходять вище оплачувану і продуктивнішу роботу, що під­вищує їхній добробут і збільшує користь для суспільства.

Рівень структурного і фрикційного безробіття разом, за визнанням більшості економістів, складає природний рівень безробіття. Фрикційне безробіття є результатом динамічності ринку праці, структура, зумовлена причинами територіальної або професійної невідповідності попиту та пропозиції на ринку праці. Таким чином, природний рівень безробіття це той мінімальний рівень безробіття у цьому суспільстві, який неможливо зменшити і який відповідає поняттю повної зайнятості. Цей рівень по­стійно зростає в розвинутих країнах, оскільки загальний високий рівень життя дає працівникам більше економічної свободи, включаючи і можли­вість довше перенавчатися або частіше міняти роботу. На сьогодні приро­дне безробіття коливається в різних країнах від 3 до 7%.

В умовах економічної нестабільності, коли сукупний попит на то­вари і послуги зменшується, виробництво згортається, похідний від сукупного попит на працю різко скорочується, а пропозиція праці значно збільшується в результаті падіння рівня життя населення. За таких умов швидко зростає безробіття, зумовлене кількісною нестачею робочих місць для всіх бажаючих працювати. Цей вид безробіття називається кон'юнктурним, або циклічним, оскільки він викликаний змі­ною економічної кон'юнктури, кризовою фазою економічного циклу. Циклічне безробіття викликане фактичною відсутністю вільних робо­чих місць при значній кількості безробітних. У періоди економічних Криз рівень циклічного безробіття нерідко перевищує 10%, що пере­спорює його на найстрашнішу соціально-економічну проблему, яка може спричинити непередбачувані соціально-політичні зміни.

Розрізняють постійне (тривале) і тимчасове безробіття. Офіційно встановленого поділу між ними немає. Але, судячи з літератури і сфо­рмованої практики в США, перебування в стані безробіття протягом 13-ти і більше тижнів можна вважати тривалим. Це найбільш небезпе­чна форма відносного перенаселення, яка може спричинити негативні наслідки (соціальну напруженість, дискваліфікацію і психічні розлади безробітного). Тому у всіх країнах уряд, держанні служби зайнятості в першу чергу забезпечують роботою таких безробітних, прагнуть усіляко скоротити їхню чисельність, якщо не можна взагалі запобігти цій формі безробіття.

Аби уникнути масового безробіття і запобігти великому скорочен­ню зайнятості, необхідно застосовувати засоби як довготермінового, так і кон'юнктурного (короткотермінового) характеру.

До довготермінових відносяться:

1) Застосування гнучкої системи поєднання професійної підготовки і перепідготовки з зайнятістю. Тут мається на увазі гнучкість двояка.

По-перше, коли підприємства скорочують виробництво й утворю­ється великий надлишок робочої сили, необхідно більше робітників та службовців направити на перепідготовку і підвищення кваліфікації. На­впаки, коли виробництво високими темпами розширюється, треба біль­ше працівників зі сфери профнавчання направити на заводи і фабрики. По-друге, щучка система освіти дозволяє швидше підготувати кадри ро­бітників і фахівців з нових дефіцитних професій і спеціальностей.

2) Активна інвестиційна політика зі створення додаткових, нових робочих місць, а також збереження і підтримку економічно доцільних робочих місць, розвитку тимчасової зайнятості;

3) Збільшення розмірів пенсій по старості й інвалідності, щоб їх вистачало пенсіонерам на нормальне людське життя. Тоді відпав би мотив їхньої вторинної зайнятості;

4) Широке застосування різних форм вторинної зайнятості: альтернативного робочого тижня і т. ін.;

Сприяння міграції працездатного населення на роботу за межі ре­гіону.

Серед мір кон'юнктурного (короткотермінового) характеру п< м'якшення безробіття слід зазначити такі:

1) Розвиток додаткової зайнятості, індивідуальної трудової діяльності її надання послуг (ремонт квартир, будівництво гаражів, дач льохів, ремонт побутової радіотехніки й ін.);

2) Заохочення створення підприємств малого бізнесу;

3) Розвиток приміського фермерства;

4) Дострокове (на 1,5-2 роки) відправлення робітників та службовців на пенсію по старості й ін.;

Головне — зменшити розміри відкритого і тривалого безробіття, послати й його тяготи шляхом перетворення в часткову зайнятість. Це дозволить пом'якшити соціальну напруженість, запобігти соціальним вибухам.