Регулювання зайнятості і державна політика в цій сфері

 

Зайнятість у ринковій економіці не може забезпечуватися винятко­во через механізм ринку, тому що для робітника продаж робочої сили, її ціна служать єдиним джерелом фізичного існування. Продаж робо­чої сили не можна відстрочити, розтягнути, вибираючи більш сприят­ливі умови співвідношення попиту та пропозиції. Затримка з реаліза­цією цього товару порушує питання про виживання робітника і його родини, тому зміна кон'юнктури ринку прямо впливає на стабільність суспільства, підтримувати яку і покликана держава. У період вільної конкуренції напруженість на ринку робочої сили мала галузевий, регі­ональний, а не глобальний характер, а також пом'якшувалася завдяки такому амортизатору, як дрібне товарне виробництво. З другої поло­вини XX століття істотно розширилися масштаби ринку робочої сили, тобто збільшилося число осіб, що живуть лише продажем своєї робо­чої сили, змінився характер і рівень потреб працівників. Надмірні ко­ливання попиту та про-на ринку робочої сили здатні викликати соціа­льні вибухи. Тому держава змушена була взяти на себе функції регулювання ринку робочої сили.

Крім того, ринок може виявити лише поточну потребу в робочій силі. На етапі переваги у виробництві простої праці ринок успішно справлявся з визначенням попиту на особистий фактор виробництва, і на шляху пропозиції цього товару не було особливих перешкод. Однак у міру ускладнення праці необхідно дедалі більше часу для підготовки кваліфікованої робочої сили, тобто від виявленого на ринку попиту на робочу силу певної якості до її надходження на ринок виникає тимча­совий розрив, що збільшується з розгортанням НТР, підвищенням ви­мог до робочої сили. Водночас збільшуються і витрати на підготовку робочої сили високої якості, що не під силу власнику робочої сили, і обтяжливе для окремого споживача цього фактора виробництва. Останнього часу зрослий динамізм зміни сфери праці призвів до того, що людина не може мати один вид занять і одне місце роботи впро­довж трудового життя. Отже, держава, прогнозуючи зміни на ринку робочої сили, повинна взяти на себе витрати із загальноосвітньої під­готовки і професійної перепідготовки робочої сили.

У сучасних умовах актуалізувався регіональний аспект розвитку, поставивши питання про економічну і соціальну рівновагу в суспільстві, тому що прискорення темпів розвитку в одних районах, пов'язане зі структурними перетвореннями в економіці, взаємодіє з перетворенням інших — у райони економічного лиха. Розв'язання цієї проблеми не може обме­житися тільки підвищенням географічної мобільності робочої сили, а мо­жливе лише при комплексному підході і вимагає впливу держави.

Інтенсивні зміни ринку робочої сили ускладнюють його функціо­нування і вимагають адекватного розвитку його інфраструктури і пе­редусім створення єдиного інформаційного простору, удосконалюван­ня роботи центрів зайнятості та бірж праці. У масштабах суспільства це під силу державі.

Інтеграція відтворювальних процесів окремих країн призвела до Зростання міграції робочої сили, з одного боку, а з іншого — до вивозу капіталу і робочих місць, що вимагає вже не тільки державного, а й міждержавного регулювання ринку робочої сили.

Інтернаціоналізація господарського життя визначає розвиток міждержавних форм регулювання. Держава, розробляючи заходи впливу на ринок робочої сили, повинна виходити з принципу рівних можли­востей усіх громадян, незалежно від походження, соціального, майно­вого становища, расової і національної приналежності, статі і віку, у вільному виборі виду діяльності і гарантувати кожному пріоритетне право вибору між участю і неучастю в праці. Україна, здійснюючи економічну реформу, у Законі України «Про зайнятість населення» проголосила цей принцип як найважливіший.

Причина припинення добровільної незайнятості може бути одна: злочинне джерело засобів існування. Крім того, держава має гаранту­вати громадянину самому вирішувати, де і скільки працювати. Йдеть­ся про свободу вибору міри праці, тобто прийнятних для конкретної людини режимів зайнятості і праці; волі вибору професії і сфери праці в кожному із секторів економіки, свободи вибору географічного місця додатку праці. Держава повинна гарантувати соціальний захист окре­мим категоріям громадян, найменш конкурентоспроможним на ринку праці (інвалідам, особам передпенсійного віку, жінкам, що мають ді­тей, молоді), і допомогу тимчасово позбавленим роботи.

У державній політиці зайнятості повинен реалізуватися принцип узгодження інтересів і співробітництва на цій основі профспілок, асоціації підприємців, власників підприємств і органів державного управління.

Держава має будувати політику на ринку праці з огляду на принцип системності господарського розвитку, що припускає координацію діяльності в сфері зайнятості з іншими напрямками економічної і соціальної політики на народногосподарському і регіональному рівнях.

Характер, принципи і система заходів державного регулюванняринку робочої сили: державне регулювання ринку робочої сили — це система заходів цілеспрямованого впливу на попит, пропозицію, ціну товару робоча сила з метою стабілізації суспільства, підвищення ефек­тивності суспільного відтворення, забезпечення стійкого економічного зростання.

Сукупність заходів і спеціальних інститутів, за допомогою яких держава здійснює свій вплив, називається механізмом регулювання ринку робочої сили.

Ці заходи можуть бути класифіковані в такий спосіб:

— за масштабами впливу — загальні і селективні. Загальні охоп­люють усе працездатне населення. Селективні поширюються на окре­мі групи працездатних, наприклад, молодь чи працездатних осіб, що проживають у визначеному регіоні, який у результаті структурних пе­ретворень став районом економічного лиха;

— за способом впливу — прямі і непрямі. Прямі безпосередньо спрямовані на створення додаткових робочих місць, установлення мі­німальної заробітної плати, регламентацію робочого часу. Вони є ре­гулюючими і коригувальними. Непрямі заходи впливають на ринок робочої сили за допомогою зміни умов господарювання через здійс­нення державою відповідної податкової, грошово-кредитної, бюджет­ної політики;

— за типом впливу — активні і пасивні. До активних заходів на­лежать її, що спрямовані на підвищення професійної і регіональної мобільності працездатних, на збереження і підвищення рівня зайнято­сті на підприємствах. До пасивних — різні виплати допомоги по без­робіттю;

— за змістом — економічні, адміністративні, ідеологічні. Еконо­мічні включають надання кредитів, субсидій, пільг і дотацій підпри­ємцям, регулювання рівня податків і відсотка й ін. До адміністратив­них заходів належать законодавчі акти, що регламентують робочий час, пенсійний вік, обмеження імміграції. Ідеологічні заходи спрямо­вані на формування суспільної думки, що полегшує проведення дер­жавою визначеної політики на ринку робочої сили;

— за об’єктом впливу — на спрямовані на кількісні параметри (динаміка співвідношення попиту та пропозиції робочої сили), якісні характеристики (рівень освіти і професійної підготовки, територіаль­но-галузевої структури), організаційний аспект ринку. Як правило, у період кризи акцент робиться на регулювання державою кількісних параметрів і організаційних аспектів ринку робочої сили, а в період пожвавлення — на удосконалювання його якісного стану.

Використання тих чи інших заходів у процесі регулювання змінюється під впливом змін в економіці.

Широке поширення одержують також напрямки в політику зайня­тості, покликані підштовхнути безробітних до більш активного пошу­ку свого місця в житті. На це спрямовано програми, що діють у бага­тьох європейських країнах і передбачають виплату особам, що не мають роботи, усієї суми допомоги по безробіттю за максимальний термін за умови відкриття власної справи.

Дедалі більше уваги держава приділяє процесу перенавчання, перекваліфікації (підвищення кваліфікації) як способу поліпшення гнуч­кості робочої сили.

Таким чином, держава, поповнюючи арсенал свого впливу на ринок праці новими засобами, може корегувати найбільш гострі диспропорції.

Вплив держави на ринок робочої сили не безмежний. Межі його визначаються, насамперед, ефективністю відтворення суспільного ка­піталу, а також фінансовими ресурсами, що мас держава, параметри регулювання визначаються і зовнішньоекономічними факторами.

Державна політика України в сфері зайнятості населення базу­ється на таких принципах:

— забезпечення рівних можливостей усім громадянам, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національ­ної приналежності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії, у реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих ін­тересів і суспільних потреб;

— сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіттю, створенню нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;

— координація діяльності в сфері зайнятості з іншими напрямами економічної і соціальної політики на основі державної та регіональних програм зайнятості;

— співробітництво професійних спілок, асоціацій (спілок) підпри­ємців, власників підприємств, установ, організацій чи уповноважених ними органів у взаємодії з органами державного управління в розроб­ці, реалізації та контролі за виконанням заходів щодо забезпечення за­йнятості населення;

— міжнародне співробітництво в розв'язанні проблем зайнятості населення, включаючи працю громадян України за кордоном та інозе­мних громадян в Україні.

Одним із найважливіших принципів є принцип про співробітницт­во професійних спілок, асоціацій (спілок) підприємців, власників підприємств, установ, організацій чи уповноважених ними органів у взаємодії з органами державного управління, реалізації якого покликані сприяти координаційні комітети сприяння зайнятості, які можуть створюватись для підготовки погоджених рішень щодо здійснення політики зайнятості. Координаційні комітети сприяння зайнятості скла­даються з однакової кількості представників профспілок, органів дер­жавного управління, власників підприємств чи уповноважених ними органів, підприємців.

Порядок формування координаційних комітетів і організація їхньої роботи визначаються представленими в них сторонами.

З метою реалізації державної політики зайнятості населення, професійної орієнтації, підготовки й перепідготовки, працевлаштування та соціальної підтримки громадян, які тимчасово не працюють, у по­рядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, створюється державна служба зайнятості, діяльність якої здійснюється під керівни­цтвом Міністерства праці та соціальної політики України, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування.

Державна служба зайнятості складається з Державного центру зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України, центру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських, районних, міжрайонних, міських і районних у містах центрів зайнятості, центрів організації професійного навчання незайнято­го населення і центрів професійної орієнтації населення, інспекцій з конт­ролю за дотриманням законодавства про зайнятість населення.

Регулювання правового становища державних службовців, які працюють, у зазначених підрозділах державної служби зайнятості, здійснюється відповідно до Закону України «Про державну службу». До складу державної служби зайнятості входять також навчальні за­клади професійної підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалізовані бюро зайнятос­ті, центри реабілітації населення, підприємства, установи та організа­ції, підпорядковані службі зайнятості.

Послуги, пов'язані із забезпеченням зайнятості населення, нада­ються державною службою безплатно.

Діяльність державної служби зайнятості фінансується за рахунок коштів державного фонду сприяння зайнятості населення, передбаче­них на ці цілі.

У складі державної служби зайнятості створюється інспекція, що здійснює контроль за виконанням законодавства про зайнятість підприємствами, установами й організаціями, незалежно від форм влас­ності та господарювання, фермерами та іншими роботодавцями.

Оподаткування діяльності підприємств та організацій, що входять до складу державної служби зайнятості, здійснюється відповідно до чинного законодавства України.

Обов'язки державної служби зайнятості такі:

— аналіз і прогнозування попиту та пропозиції на робочу силу, інформування населення й державних органів управління про стан рин­ку праці;

— консультування громадян, власників підприємств, установ і організацій чи уповноважених ними органів, які звертаються до служби зайнятості, про можливість одержання роботи і забезпечення робочою силою, вимоги, що висуваються до професії, та з інших питань, що є корисними для сприяння зайнятості населення;

— облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з пи­тань працевлаштування; надання допомоги громадянам у підборі під­ходящої роботи і власникам підприємств, установ, організацій чи упо­вноваженим ними органам у доборі потрібних працівників;

— організація, у разі потреби, професійної підготовки та перепід­готовки громадян у системі служби зайнятості чи направлення їх до інших навчальних закладів, що ведуть підготовку та перепідготовку працівників, сприяння підприємствам у розвитку та визначенні змісту курсів навчання й перенавчання;

— надання послуг з працевлаштування та професійної орієнтації працівникам, які бажають змінити професію або місце роботи (у зв'язку з пошуками високооплачуваної роботи, зміною умов і режиму праці то що), вивільнюваним працівникам і незайнятому населенню;

— реєстрація безробітних і надання їм у межах своєї компетенції допомоги, у тому числі і грошової;

— участь у підготовці перспективних і поточних державної та територіальних програм зайнятості та заходів щодо соціальної захище­ності різних груп населення від безробіття.

Державна служба зайнятості має право:

— одержувати від підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, статистичні дані про наявність вакантних робочих місць, характер і умови праці на них, про усіх вивільнюваних, прийня­тих і звільнених працівників та інформацію про передбачувані зміни в організації виробництва й праці, інші заходи, що можуть призвести до вивільнення працівників;

— розробляти та вносити на розгляд місцевих державних адмініст­рацій пропозиції про встановлення для підприємств, установ, органі­зацій, незалежно від форм власності, квоти прийняття на роботу осіб, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах кон­куру вати на ринку праці, та направляти таких громадян для їхнього працевлаштування;

— направляти для працевлаштування на підприємства, в установи та організації усіх форм власності за наявності там вільних робочих місць (вакантних посад) громадян, які звертаються до служби зайнято­сті, відповідно до рівня їхньої освіти та професійної підготовки;

— направляти безробітних громадян за їхнім бажанням на оплачувані громадські роботи;

— укладати за дорученням підприємств, установ і організацій усі форм власності домовленості з громадянами під час їхнього працевлаштування з попереднім (у разі потреби) професійним навчанням, оплатою вартості проїзду, добових, а також надавати допомогу в рал переїзду на нове місце проживання та праці за рахунок коштів підприємств, установ і організацій;

— розпоряджатися в установленому законодавством порядку кош­тами фонду сприяння зайнятості;

— оплачувати вартість професійної підготовки осіб, працевлашту­вання яких потребує здобуття нової професії (спеціальності), а також установлювати їм на період навчання стипендії в розмірах, передбаче­них законодавством України про зайнятість населення;

— у встановленому законодавством порядку надавати громадянам допомогу по безробіттю та матеріальну допомогу по безробіттю, при­зупиняти та відкладати їхні виплати;

— вносити пропозиції до місцевих державних адміністрацій щодо призупинення на термін до шести місяців рішення підприємств про вивільнення працівників у разі утруднення їхнього подальшого праце­влаштування з одночасною частковою або повною компенсацією ви­трат підприємств, спричинених цією відстрочкою в порядку, визначе­ному законодавством України;

— стягувати з підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, суми прихованих або занижених обов'язкових зборів і недоїмок до Державного фонду сприяння зайнятості населення;

— компенсувати близько 50% витрат підприємствам, установам і організаціям на перепідготовку працівників, які підлягають скорочен­ню внаслідок змін в організації виробництва та праці, за умови їхнього працевлаштування.

Розміри витрат та джерела їхнього фінансування у випадках, передбачених цим пунктом, визначаються відповідно до законодавства України рішеннями місцевих державних адміністрацій та органів міс­цевого самоврядування за поданням координаційних комітетів спри­яння зайнятості.

Державний фонд сприяння зайнятості населення утворюється з метою фінансування передбачених програмами зайнятості населення заходів щодо:

— професійної орієнтації населення, професійного навчання вивільнюваних працівників і безробітних, сприяння в їхньому працевлаштуванні, виплати допомоги по безробіттю, матеріальної допомоги по безробіттю;

— надання безпроцентної позики безробітним для того, щоб вони займалися підприємницькою діяльністю;

— створення і розвитку навчально-матеріальної бази, інформаційно-обчислювальних центрів, центрів профорієнтації, підготовки і навчання працівників, службових приміщень і власних підприємств служби зайнятості;

— організації додаткових робочих місць у галузях народного господарства;

— утримання працівників служби та інших витрат, пов'язаних із соціальним захистом права громадян держави на працю;

— відшкодування Пенсійному фонду України витрат, пов'язаних із до строковим виходом працівників на пенсію.

Державний фонд сприяння зайнятості населення є загальнодержавнимпозабюджетним цільовим фондом, самостійною фінансовою системоюй утворюється на державному та місцевому рівнях за рахунок:

а) асигнувань державного і місцевих бюджетів, розмір яких встановлюється Верховною Радою України;

б) зборів на обов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття;

в) коштів служби зайнятості, отриманих від надання платних послуг підприємствам та організаціям, і частини прибутку підприємств, установ та організацій, що створюються державною службою зайнятості.

Розпорядником коштів державного фонду сприяння зайнятості є державна служба зайнятості. Розподіл коштів державного фонду сприяння зайнятості населення на поточний рік і звіт про використання їх за минулий рік затверджуються Кабінетом Міністрів України разом з державною програмою зайнятості населення.

Положення про Державний фонд сприяння зайнятості населення затверджується Кабінетом Міністрів України.

Міністерство праці та соціальної політики України (далі — Мінпраці України) є центральним органом виконавчої влади, який за­безпечує проведення в життя державної політики в сфері зайнятості, соціального захисту, соціального страхування, оплати, нормування та стимулювання праці, охорони праці, умов прані, пенсійного забезпе­чення, соціального обслуговування населення, соціально-трудових відносин, координує діяльність щодо реалізації державних і регіона­льних соціальних програм, налагодження соціального партнерства.

Мінпраці України підпорядкований Державному департаменту України з нагляду за охороною праці.

Мінпраці України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Мі­ністрів України, а також Положенням про нього.

Мінпраці України узагальнює практику застосування законодавст­ва з питань, що належать до його компетенції, розроблює пропозиції щодо вдосконалення законодавства та в установленому порядку вно­сить їх на розгляд Президентові України і Кабінету Міністрів України.

У межах своїх повноважень організовує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їхньою реалізацією. Основними завданнями Мінпраці України є:

1) розроблення, обґрунтування, координування та контролювання виконання соціальних програм з питань зайнятості, соціального захисту, соціального страхування, пенсійного забезпечення і соціального обслуговування населення, народонаселення, забезпечення соціально трудових прав жінок, молоді;

2) прогнозування розвитку соціальної сфери на основі аналізу життєвого рівня населення та підготовка пропозицій щодо вдосконалення системи соціального захисту, соціального страхування, пенсійного за­безпечення та соціального обслуговування населення;

3) сприяння раціональній, продуктивній і вільно обраній зайнятос­ті, підвищенню якості та конкурентоспроможності робочої сили;

4) керівництво діяльністю державної служби зайнятості, запрова­дження заходів, пов'язаних із регулюванням ринку праці та трудової міграції, здійснення контролю за раціональним використанням коштів Державного фонду сприяння зайнятості населення;

5) розроблення та вдосконалення механізму державного регулю­вання рівня життя населення;

6) розроблення та здійснення заходів з метою посилення мотивації до праці, вдосконалення її оплати, організації та нормування; розроб­лення й затвердження міжгалузевих норм і нормативів праці;

7) розроблення пропозицій щодо формування державної політики в сфері соціального страхування населення та координація роботи з її реалізації;

8) координація діяльності органів виконавчої влади, спрямованої на регулювання праці, проведення консультацій і організація співробі­тництва в цьому напрямі з об'єднаннями профспілок і власників, сприяння розв'язанню соціально-трудових проблем на основі принци­пу соціального партнерства, участь в укладанні колективних догово­рів, угод;

9) надання консультаційних послуг під час вирішення колективних трудових спорів (конфліктів), проведення підготовчої роботи для укладення колективних договорів, угод між галузевими профспілками й об'єднаннями підприємств, сприяння їхньому співробітництву в по­ліпшенні організації та умов праці, розв'язання проблем соціального розвитку трудових колективів, узагальнення практики укладення ко­лективних договорів, угод;

10) здійснення заходів щодо зміцнення міжнародного співробітни­цтва в сфері соціально-трудових прав громадян, налагодження постій­них зв'язків з Міжнародною організацією праці, підготовка пропози­цій щодо приведення актів законодавства України у відповідність із міжнародними трудовими нормами, вивчення та узагальнення міжнародного досвіду регулювання трудових відносин і зайнятості населен­ий, його соціального захисту та поліпшення умов праці, підготовка пропозицій щодо використання цього досвіду на національному рівні;

11) участь у підготовці та реалізації міжнародних угод, пов'язаних із трудовою міграцією, захистом прав працівників-мігрантів;

12) комплексне управління охороною праці, здійснення державного нагляду за дотриманням у процесі трудової діяльності вимог зако­нодавчих та інших нормативно-правових актів щодо безпеки, гігієни праці та виробничого середовища;

13) організація та здійснення моніторингу в сфері праці, зайнятос­ті, соціального захисту, соціального страхування, пенсійного забезпе­чення та соціального обслуговування населення.

Мінпраці України відповісти) до покладених на нього завдань здій­снює такі основні функції:

1) у сфері зайнятості населення та регулювання ринку праці:

— вивчає стан використання трудових ресурсів і розвитку процесів, що відбуваються на ринку праці та в сфері професійного навчання, скла­дає на цій основі прогнози щодо регулювання ринку праці й зайнятості;

— сприяє працевлаштуванню населення, розроблює заходи, спря­мовані на запобігання масовому безробіттю, що виникає внаслідок структурних змін в економіці, та забезпечує соціальний захист грома­дян, які тимчасово не працюють;

— запобігає перетворенню безробіття в довготермінове та застійне, сприяє швидкому працевлаштуванню безробітних;

— складає прогнози щодо створення робочих місць за сферами і галузями економіки, задовольняє потреби підприємств, установ і орга­нізацій у працівниках;

— сприяє створенню додаткових робочих місці, підприємствами, установами й організаціями для використання праці громадян, які по­требують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ри­нку праці;

— готує пропозиції щодо визначення територій пріоритетного роз­витку, де збільшення кількості робочих місць заохочується державою;

— визначає обсяги й напрями професійної підготовки, підвищення кваліфікації та перепідготовки вивільнюваних з підприємств, установ і організацій працівників і незайнятого населення;

— здійснює методичне й організаційне забезпечення професійної підготовки та перепідготовки вивільнюваних з підприємств, установ і організацій працівників та незайнятого населення;

— регулює міжрегіональний перерозподіл робочої сили в межах національного ринку праці, забезпечує державну підтримку високої мобільності робочої сили;

— бере участь у розробленні мобілізаційних заходів і бронюванні військовозобов'язаних;

— разом із зацікавленими центральними органами виконавчої влади готує пропозиції щодо формування державної політики в сфері зовнішньої трудової міграції, розроблює механізм соціального, економічного та правового захисту громадян, які від'їжджають працювати за кордон за найманням, здійснює координацію та інформаційне забезпечення діяльності органів, що займаються питаннями міграції на місцях;

— забезпечує надання консультацій та проведення переговорів між народними організаціями й відповідними органами зацікавлених іноземних держав з метою підготовки дво- і багатосторонніх угод, що визначають обсяг, порядок і умови, а також принципи прийняття на роботу в Україні та направлення до відповідних іноземних держав робочої сили;

— здійснює заходи щодо розвитку державної служби зайнятості, вдосконалення її організаційної структури та зміцнення матеріально-технічної бази, бере участь в удосконаленні системи обліку, звітності та державної статистики в сфері зайнятості населення та використання трудових ресурсів;

— контролює використання державною службою зайнятості всіх рівнім коштів Державного фонду сприяння зайнятості населення;

2) у сфері регулювання рівня життя населення, соціальних га­рантій і демографії:

— аналізує й прогнозує життєвий рівень населення та демографіч­ну ситуацію, бере участь в розробленні програм народонаселення, опрацьовує і вносить пропозиції щодо соціального страхування, вдос­коналення системи соціального захисту громадян;

— разом з відповідними центральними органами виконавчої влади готує пропозиції щодо визначення розміру прожиткового мінімуму та розміру вартісної величини межі малозабезпеченості та подає їх на розгляд Кабінету Міністрів України;

— вносить пропозиції Кабінету Міністрів України щодо вдоскона­лення системи надання соціальної допомоги, компенсаційних виплат і пільг, забезпечення захисту доходів населення від інфляції. Бере участь в підготовці пропозицій щодо вдосконалення оподаткування доходів фізичних осіб;

3) у сфері оплати, нормування та стимулювання праці:

— розроблює пропозиції щодо формування державної політики в сфері організації, нормування, оплати і стимулювання праці, здійснює ор­ганізаційні заходи, спрямовані на забезпечення реалізації цієї політики;

— готує та подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо встановлення гарантованого державою розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій в оплаті праці;

— розроблює й подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо: вдосконалення умов оплати праці працівників установ і організацій бю­джетної сфери; грошового забезпечення військовослужбовців і осіб рядового і керівного складу органів внутрішніх справ та інших правоохо­ронних органів; удосконалення умов оплати праці керівників підприємств з державною формою власності та працівників підприємств, уста­нов і організацій, що фінансуються чи одержують дотацію з бюджету; визначення умов оплати праці та матеріального забезпечення громадян, якінаправляються для роботи в організаціях України за кордоном;

— затверджує в установленому порядку умови й розміри оплати Праці працівників окремих установ і організацій, що фінансуються з бюджету;

— готує пропозиції щодо договірного регулювання оплати праці на основі соціального партнерства;

— готує пропозиції щодо вдосконалення організації та нормування праці;

— надає організаційно-методичну допомогу підприємствам і організаціям незалежно від форм власності у впровадженні прогресивних форм організації, нормування та оплати праці;

4) у сфері регулювання соціально-трудових відносин:

— організовує на засадах соціальною партнерства проведення переговорів і укладення генеральної угоди; забезпечує контроль за реалі­зацією цієї угоди міністерствами, іншими центральними органами ви­конавчої влади, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними ад­міністраціями;

— узагальнює практику укладення колективних договорів, галузе­вих і регіональних угод, готує пропозиції щодо вдосконалення, здійс­нює реєстрацію, облік, зберігання галузевих і регіональних угод і до­повнень до них;

— забезпечує посередництво та надання консультацій для вирі­шення спірних питань у разі розв'язання колективних трудових конф­ліктів і проведення переговорів під час укладання угод між профспіл­ками і роботодавцями, сприяє їхньому співробітництву та взаєморо­зумінню;

— розроблює й затверджує тарифно-кваліфікаційні характеристи­ки професій працівників або погоджує галузеві тарифно-кваліфікацій­ні характеристики, розроблювані відповідними органами управління;

— готує пропозиції щодо внесення змін і доповнень до Державно­го класифікатора професій;

5) у сфері умов і охорони праці:

— здійснює державну експертизу умов праці та визначає порядок і контролює якість атестації робочих місць за умовами праці та їхньою відповідністю нормативним актам про охорону праці;

— готує висновки та пропозиції щодо змін у списках № 1 і 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, які дають право на пенсію за віком на пільгових умовах, і в списку виробництв, цехів, професій і посад із шкідливими та особливими умовами праці, робота в яких даєправо на додаткову відпустку й скорочений робочий день;

— бере участь в розробленні критеріїв і показників визначення умов праці, згідно з якими надаються пільги та компенсація за роботу в несприятливих умовах праці;

— контролює виконання актів законодавства щодо оплати праці й надання трудових пільг внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС;

— бере участь у визначенні переліку робіт з тяжкими, шкідливими та особливими умовами праці, на яких забороняється застосовувати працю жінок і підлітків;

— розглядає й затверджує диференційовані тарифи соціального страхування підприємств залежно від небезпечності, шкідливості та тяжкості робіт, стану інших факторів умов праці;

— здійснює комплексно управління охороною праці та забезпечує профілактику травматизму невиробничого характеру на державному рівні, реалізує державну політику в цій галузі, розроблює за участю міністерств, інших органів виконавчої влади та профспілок національ­ну програму поліпшення безпеки, гігієни праці та виробничого сере­довища і контролює її виконання;

6) у сфері пенсійного забезпечення:

— готує пропозиції щодо формування державної політики в сфері пенсійного забезпечення, вдосконалення чинного пенсійного законодавства;

— розроблює разом з іншими центральними органами виконавчої влади проекти актів законодавства s питань пенсійного забезпечення;

— організовує роботу підвідомчих органів, пов'язану з пенсійним забезпеченням, взаємодіє з іншими центральними органами виконав­чої влади, підприємствами, установами та організаціями з питань за­стосування списків виробництв, робіт, професій, посад і показників, які дають право на пільгове пенсійне забезпечення;

— розроблює пропозиції щодо вдосконалення пенсійного забезпе­чення, пов'язаного з особливими мовами праці;

— разом з Пенсійним фондом України бере участь в організації роботи, пов'язаної з виплатою пенсій громадянам, які перебувають за межами України, у порядку передбаченому законодавством і міжнаро­дними договорами України;

— координує свою роботу з організації пенсійного забезпечення з Пенсійним фондом України, взаємодіє з ним у вирішенні питань щодо дотримання, вдосконалення, практичного застосування законодавства про пенсій­не забезпечення, організації виплати пенсій, контролю за цільовим використанням коптів Пенсійного фонду України, налагодження міжнародного співробітництва в сфері пенсійного забезпечення; сприяє Пенсійному фонду України у виконанні покладених на нього завдань та надає необхідну інформацію з питань, що належать до компетенції Пенсійного фонду України;

— сприяє розвитку недержавних систем пенсійного забезпечення;

7) у сфері соціального захисту населення:

—розробляє пропозиції щодо формування державної політики у сфері соціального захисту непрацездатних малозабезпечених громадян, ветеранів війни і праці, забезпечення протезування, соціальної реабілітації та обслуговування інвалідів;

— бере участь в опрацюванні пропозицій щодо формування дер­жавної політики в сфері соціального захисту сім'ї, жінок і дітей; проводить експертизу актів законодавства, що стосуються інтересів непрацездатних малозабезпечених громадян, зокрема ветеранів війни та праці, інвалідів, сімей з дітьми, жінок;

— організовує матеріально-побутове, культурне та медичне обслуговування громадян, які перебувають у будинках-інтернатах (пансіонатах) для громадян похилого віку та інвалідів, в інших закладах Мінпраці України, разом з Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями розроблює комплекс заходів, спрямованих на розширення мережі таких закладів і зміцнення їхньої матеріально-технічної бази, забезпечує розвиток підсобних сільських і господарств і лікувально-виробничих (трудових) майстерень (цехів, дільниць) у будинках-інтернатах (пансіонатах) і розширення їхньої кооперації з виробничими підприємствами; розроблює та затверджує типові положення про будинки-інтернати (пансіонати) для громадян і похилого віку та інвалідів, відділень соціальної допомоги вдома, територіальні центри соціального обслуговування інвалідів, пенсіонерів та самотніх громадян похилого віку;

— сприяє розвитку системи професійної та соціальної реабілітації інвалідів, їхнього працевлаштування, створенню й розвитку спеціалізованих підприємств з використанням праці інвалідів, надомних видів праці та інших форм зайнятості; організовує роботу, пов'язану з професійним навчанням і перекваліфікацією інвалідів;

— координує роботу міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, спрямовану на забезпечення доступності об'єктів соціальної інфраструктури для інвалідів та осіб похилого віку, створення промислової бази для виробництва спеціальних видів виробничого і побутового обладнання та пристосування, що полегшують побут і працю цієї категорії громадян;

— визначає порядок забезпечення населення протезно-ортопедичними виробами, проводить роботу, спрямовану на збільшення вироб­ництва і вдосконалення технології виготовлення цих виробів, а також поліпшення їхньої якості;

— вивчає стан матеріально-побутового забезпечення та потреби різних груп самотніх непрацездатних громадян і готує відповідні пропозиції, уживає заходів щодо створення спеціалізованих служб для надання їм соціальних та інших послуг, сприяє взаємодії відповідних структур місцевих органів виконавчої влади з іншими центральними органами виконавчої влади, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності в розв'язанні проблем цих громадян;

— організовує та координує роботу з матеріально-побутового обслуговування пенсіонерів, інших соціальне незахищених громадян надання цільової грошової, гуманітарної та натуральної допомоги та ким особам;

— організовує та координує роботу з надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг;

— контролює роботу, пов'язану з наданням інвалідам, ветеранам війні і та праці, сім'ям загиблих військовослужбовців, сім'ям з дітьми та іншим громадянам установлених законодавством пільг, координує діяльність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади з цих питань;

— сприяє роботі громадських і релігійних об'єднань, благодійних фондів, окремих громадян, спрямованій на соціальний захист, надання допомоги пенсіонерам, іншим соціальне незахищеним громадянам;

8) у сфері співробітництва з іноземними державами та міжна­родними організаціями:

— за дорученням Кабінету Міністрів України бере участь у визна­ченні напрямів установлення міжнародних зв'язків у сфері праці, за­йнятості й соціального захисту населення, а також розроблює і подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо розвитку цих зв'язків;

— установлює контакти з державними органами іноземних держав у сфері праці, зайнятості та соціального захисту населення та предста­вляє інтереси України, бере участь у підготовці проектів міжнародних договорів, угод і програм співробітництва в розв'язанні соціально-трудових проблем;

— вносить пропозиції Кабінету Міністрів України щодо ратифіка­ції Україною міжнародних конвенцій та інших міжнародних актів про працю, зайнятість і соціальний захист населення, готує щорічні допо­віді для міжнародних організацій про виконання положень ратифіко­ваних конвенцій;

— підтримує постійні зв'язки з Міжнародною організацією праці, Міжнародною асоціацією соціального забезпечення, Фондом ООН у сфе­рі народонаселення та іншими міжурядовими й неурядовими міжнарод­ними організаціями в сфері праці, зайнятості, демографії та соціального захисту населення, забезпечує участь України в їхній діяльності;

— вивчає та узагальнює міжнародний досвід регулювання трудо­вих відносин, зайнятості та соціального захисту населення;

— організовує проведення експертизи актів законодавства та кон­цепція із соціально-трудових питань щодо їхньої відповідності міжна­родним нормам і світовому досвіду;

— здійснює методичне керівництво роботою з питань охорони праці на підприємствах, в установах і організаціях, що належать до сфери його управління;

- веде інформаційно-роз'яснювальну роботу через газети, журнали та інші засоби масової інформації, здійснює видавничу діяль­ність;

— виконує інші функції, передбачені законодавством України.

Мінпраці України має право:

— здійснювати контроль за виконанням міністерствами,, іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади законодавства про працю, зайнятість і соціальний захист населення та вносити їм пропозиції щодо припинення дії наказів і рішень з цих питань, якщо іони суперечать чинному законодавству, а в необхідних випадках вно­сити відповідним органам пропозиції щодо їхнього скасування;

— державний контроль за дотриманням законодавства про працю на підприємствах, в установах і організаціях усіх форм власності здій­снює Державна інспекція праці Мінпраці України, яка діє на основі положення, затвердженого Кабінетом Міністрів України;

— залучати спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій (за погодженням з їхніми керівниками) до розгляду питань, що належать до його компетенції;

— одержувати безоплатно в установленому законодавством поряд­ку від центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів міс­цевого самоврядування інформацію, документи та матеріали, а від ор­ганів державної статистики — статистичні дані, потрібні для вико­нання покладених на нього завдань;

— роз'яснювати в межах повноважень, визначених законодавст­вом, положення актів законодавства з питань праці, зайнятості та соці­ального захисту населення;

— скликати в установленому порядку конференції, семінари та на­ради з питань, що належать до його компетенції; провадити інформа­ційну та видавничу діяльність; безпосередньо взаємодія ти з компетен­тними органами інших держав та укладати з ними на дво- і багато­сторонній основі домовленості (угоди) з питань, що належать до ком­петенції Мінпраці України;

— притягати до дисциплінарної відповідальності керівників підприємств, установ і організацій, що належать до сфери його управління.

Працівники Мінпраці України мають право під час виконання своїх службових обов'язків безперешкодно відвідувати в установле­ному порядку підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, ознайомлюватися зі знітами, статистичними та інши­ми матеріалами з питань, що належать до компетенції Міністерства.

Мінпраці України в процесі виконання покладених на нього за­вдань взаємодіє з іншими центральними та місцевими органами ви­конавчої влади, органами Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, а також відповідними органами інших держав.

Мінпраці України в межах своїх повноважень на основі актів законодавства та на їхнє виконання видає накази, організовує і контролює їхнє виконання.

Нормативно-правові акти Мінпраці України підлягають державній реєстрації в установленому законодавством порядку.

Рішення Мінпраці України з питань праці, зайнятості та соціального захисту населення, видані в межах його повноважень, є обов'яз­ковими для виконання центральними та місцевими органами виконав­чої влади, органами місцевого самоврядування, а також підприємства­ми, установами та організаціями усіх форм власності, фізичними осо­бами — підприємцями та громадянами.

Мінпраці України в разі потреби видає разом з іншими централь­ними та місцевими органами виконавчої влади спільні акти.

Мінпраці України очолює Міністр, якого призначає на посаду та звільняє з посади в установленому порядку Президент України.

Міністр має заступників, які призначаються на посаду та звільня­ються з посади відповідно до законодавства.

Міністр розподіляє обов'язки між своїми заступниками, затвер­джує положення про структурні підрозділи Мінпраці України, визна­чає ступінь відповідальності заступників, а також керівників структу­рних підрозділів.

Міністр здійснює керівництво дорученими йому сферами діяльно­сті і а несе персональну відповідальність перед Президентом України та Кабінетом Міністрів України завиконання покладених на Міністер­ство завдань і здійснення ним своїх функцій.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Мінпраці України, обговорення найважливіших напрямів його діяль­ності в Міністерстві утворюється колегія в складі Міністра (голова ко­легії), заступників Міністра за посадою, інших керівних працівників Мінпраці України.

До складу колегії можуть входити керівники інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також підприємств, установ і ор­ганізацій, що належать до сфери управління Мінпраці України, пред­ставники громадських організацій. Членів колегії затверджує та увіль­няє від обов'язків Кабінет Міністрів України. Рішення колегії прово­дяться в життя наказами Мінпраці України.

З метою розгляду наукових рекомендацій, пропозицій щодо основ­них напрямів діяльності Мінпраці України, обговорення найважливі­ших програм і вирішення інших питань у Міністерстві може бути створена наукова Рада з учених і висококваліфікованих фахівців. Склад наукової Ради й положення про неї затверджує Міністр. У Мін­праці України з урахуванням специфіки його діяльності можуть ство­рюватися й інші дорадчі та консультативні органи. Склад цих органів і положення про них затверджує Міністр.

Граничну чисельність і фонд оплати праці працівників центрально­го апарату Мінпраці України затверджує Кабінет Міністрів України. Структуру і штатний розклад центрального апарату Мінпраці України затверджує Віце-прем'єр-міністр України. Мінпраці України є юриди­чною особою, має самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм наймену­ванням.

Міжнародний досвід регулювання зайнятості: сучасна інтег­рація виробництва різних країн, зміни в міжнародному поділі праці, транснаціоналізація капіталу, з одного боку, зменшують результати­вність дії держави, а з іншого — вимагають міждержавного регулю­вання. Прикладом цього може служити створення єдиного європей­ського соціального простору. Міждержавному регулюванню, цілком ймовірно, будуть притаманні теж етапи розвитку, що й у рамках окремої держави. Нині європейське міждержавне регулювання зна­ходиться на першому етапі розвитку і переходу до другого. У рам­ках Європейського Економічного Співтовариства в грудні 1989 р. прийнята Хартія основних соціальних прав трудящих, у якій, зокре­ма, обговорені і питання, щодо ринку робочої сили. Проголошується вільніше пересування в рамках ЄС і рівні умови для всіх працівни­ків. Досягнуто згоди у зближенні встановлених у різних країнах тривалості робочого часу, режимів нічних робіт і «нетипових» форм зайнятості. Зафіксовано право на допомогу безробітним і непраце­здатним. Однак завершення інтеграційного процесу, створення «єдиної Європи» неминуче спочатку призведе до скорочення зайня­тості, це вимагає більш системного і глибокого регулювання ринку робочої сили.

Як міри, прийняті органами ЄС для пом'якшення можливих нега­тивних наслідків об'єднання Європи на ринку робочої сили, варто на­звати комплекс заходів щодо підвищення якості робочої сили, поси­лення її мобільності.

З метою зняття різних перешкод для мобільності робочої сили між країнами органами ЄС завершена розробка принципів створення єди­ного для всіх країн сертифіката про рівень створення, прийняття ряду актів, що полегшують розширення практики наймання працівників з інших країн ЄС. Ряд країн співтовариства підписали угоди, що визна­ють свідчення про кваліфікацію, видані в інших країнах. У деяких державах, зокрема в Німеччині, лібералізується виплата допомоги по безробіттю звільненим жителям інших країн.

Таким чином, світова практика регулювання ринку робочої сили має у своєму розпорядженні значний арсенал мір, що змінюються за­лежно під рівня економічного розвитку і цілей економічної політики. Вони можуть і повинні бути використані в процесі реформування еко­номіки в нашій країні.

Створення в 1919 p. Міжнародної організації праці і перша прийн­ята нею конвенція, присвячена обмеженню робочого часу на промислових на підприємствах до 8-ми годин на день, і друга — про безробіття, по праву вважаються початком нового типу відносин між державою, роботодавцями та працівниками. Світова економічна криза 1920-1930-х років, поширення новаторських ідей Дж.М.Кейнса при роль трудового фактора в макроекономічному регулюванні призвели до різкої зміни політики багатьох держав щодо зайнятості. Навіть ті уряди, що проводили політику невтручання в сферу зайнятості, ж змогли з часом не визнати позитивних результатів цього втручання и інших країнах.

Слід сказати, що нині всі країни, які ми називаємо економічно розвинутими, і їх міжнародні організації приділяють першочергову увагу проблемам зайнятості як таким, без вирішення яких не можна забезпе­чити соціально-економічну стабільність. У цих країнах регулярно роз­робляються, фінансуються і виконуються програми зайнятості, що враховують специфіку конкретної соціально-економічної ситуації. За­галом програми зайнятості можна поділити на групи активних підпро­грам (сприяння зайнятості) і пасивних підпрограм (підтримання дохо­дів). До першої групи належать:

— програми із субсидування наймання на постійну роботу в при­ватному секторі. За цими програмами субсидії виділяються або на стимулювання зайнятості окремих груп працівників (наприклад, моло­ді), або на збереження робочих місць для працівників, що підлягають звільненню;

— програми підтримки підприємств, що створюються самими безробітними (програми самозайнятості). Така підтримка може нада­ватися на основі допомоги по безробіттю (одноразова виплата суми, що дорівнює одно- або дворічній сумі допомоги) або на основі соціа­льної допомоги. Крім цього, такі програми включають багато інших послуг, що надаються безкоштовно безробітним, які розпочинають свою справу;

— програми безпосереднього створення нових робочих місць у державному або комерційному секторі. Найчастіше такі програми на­дають тимчасову роботу як можливість для безробітного адаптуватися в соціально-трудовій сфері, отримати нові навички, збагатити свій людський капітал і мати більше шансів знайти постійну роботу.

До групи пасивних підпрограм належать програми надання усіх видів допомоги в зв'язку з втратою роботи (допомога по безробіттю, вихідні виплати, допомога працівникам збанкрутілих підприємств, спеціальна підтримка різних груп працівників тощо) та програми до­строкового виходу на пенсію (або передпенсію, оскільки людина може повернутися на роботу або з досягненням пенсійного віку перейти на пенсію).

Вплив податкової політики держави на стимулювання зайнятості в розвинутих країнах здійснюється шляхом надання пільг із звільнення від виплат у соціальні фонди, компенсації витрат на професійну підготовку і підвищення кваліфікації працівників і безпосередньо зі змен­шення податків за створення нових робочих місць, розвиток людських ресурсів, за працевлаштування неконкурентоспроможних категорій громадян. Одним з найефективніших стимулюючих факторів для під­приємців є пільги з оподаткування прибутку. Вони спрямовані на зме­ншення оподатковуваної бази на суму коштів, витрачених на створен­ня робочих місць (особливо спеціалізованих, наприклад, для інвалідів), на професійне навчання або підвищення кваліфікації пра­цівників тощо.

Визнаючи, що найефективнішою політику зайнятості робить її орієнтація на забезпечення максимальної мобільності робочої сили, уряди розвинутих країн сприяють створенню гнучкої системи професійного навчання, яка б готувала працівників відповідно до сучасних вимог народного господарства і була б здатною швидко й ефективно перена­вчати безробітних. У багатьох країнах держава здійснює пряме цільове фінансування створення і функціонування центрів професійної підго­товки та перепідготовки на підприємствах. Поширеною є практика до­тацій держави в розмірі 50-80% витрат, пов'язаних із створенням центрів професійного навчання на підприємствах.

Крім того, існує практика спеціальних державних субсидій на за­робітну плату працевлаштованим молодим людям, безробітним або особам передпенсійного віку в розмірі 50% витрат роботодавця на за­значені цілі упродовж 3-6 місяців, що значно здешевлює для під­приємств використання такої робочої сили.

Фінансові штрафи застосовуються в розвинутих країнах в основ­ному при використанні такого адміністративного заходу, як квотуван­ня робочих місць для інвалідів та інших конкурентоспроможних кате­горій працівників. У таких випадках держава зобов'язує підприємців, що не створюють спеціальні робочі місця, сплачувати штрафи. Штра­фи застосовуються також при порушенні соціально-трудового законо­давства.

Державні субсидії надаються також безпосередньо громадянам для професійного навчання, або, як уже зазначалося, для організації влас­ної справи.

Таким чином, розглянуті заходи регулювання зайнятості в еконо­мічно розвинутих країнах показують значні масштаби втручання дер­жави в трудові відносини, яке, з одному боку, є виваженим і програм­но-плановим та ґрунтується на наукових прогнозах і довгостроковій політиці, враховуючи загальноекономічну кон'юнктуру, а з іншого — не втручається у власне підприємницьку діяльність, яка до того ж стає ефективнішою за рахунок державних програм.

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення зайнятості та охарактеризуйте її форми.

2. Які види зайнятості ви знаєте?

3. Охарактеризуйте форми безробіття і причини їхнього виникнення.

4. Розкрийте принципи і форми регулювання зайнятості.

5. Сутність державної політики в сфері регулювання зайнятості.

6. Назвіть основні програми зайнятості, що застосовуються у світовій практиці.

 

 

Тести для самоконтролю

1. Повна зайнятість — це:

а) стан найбільшого охоплення працездатного населення суспільне корисною діяльністю;

б) ситуація, за якої суспільне корисною працею зайнята лише деяка частина економічно активного населення;

в) зайнятості, що припускає чергування періодів трудової діяльності і рівномірними періодами відпочинку.

 

2. Маятникова зайнятість — це:

а) стан найбільшого охоплення працездатного населення суспільне корисною діяльністю;

б) ситуація, за якої суспільне корисною працею зайнята лише деяка частина економічно активною населення;

в) вид зайнятості, що мас постійний характер і водночас пов'язаний з періодичними переміщеннями під час трудової діяльності.

 

3. Неповна зайнятість — це:

а) певна частина людей з числа тих, які перебувають у тривалій відпустці без збереження заробітної плати, безробітних, пенсіонерів займаються торгівлею, наданням різних послуг населенню поза межами офіційного обліку як зайнятих;

б) ситуація, за якої суспільне корисною працею зайнята лише деяка частина економічно активного населення;

в) стан найбільшого охоплення працездатного населення суспільне корисною діяльністю.

 

4. Форми прихованого безробіття:

а) надлишкова чисельність працівників;

б) утримання на підприємстві осіб, що працюють на умовах неповного робочого часу;

в) оформлення певній частині працівників відпусток без збереження або з частковим збереженням заробітної плати та наявність цілоденних і внутрішньо­змінних простоїв з організаційно-технічних причин;

г) всі відповіді вірні.

 

5. Сукупність заходів і спеціальних інститутів, за допомогою яких держава здійснює свій вплив, називається:

а) механізмом регулювання ринку робочої сили;

б) селективні заходи впливу на робочу силу;

в) активні заходи впливу на робочу силу.

 

6. Зайнятість населення — це:

а) певна сукупність соціально-трудових відносин між людьми з приводу забезпечення працездатного населення робочими місцями; формування, розподілу і перерозподілу трудових ресурсів з метою участі в су­спільно-корисній праці і забезпечення розширеного відтворення робо­чої сили;

б) це така зайнятість за якої пропозиція робочої сили повністю; покривається попитом з боку суспільного виробництва;

в) це робоче місце, яке дозволяє працівникові досягти високої продуктивності праці і мати достойний заробіток.

 

7. Які головні принципи зайнятості населення в ринковій економіці соціального спрямування:

а) виключне право громадян розпоряджатись своїми здібностями до праці;

б) відповідальність держави за створення умов для реалізації права громадян на працю;

в) суспільство зобов'язане задовольнити потреби кожною в тому або іншому виді зайнятості чи професії.

 

8. За соціальною належністю люди бувають зайняті:

а) у робітниках;

б) у службовцях;

в) в управлінському персоналі;

г) у фермерах;

д) у підприємцях;

є) всі відповіді вірні.

 

9. Види зайнятості:

а) повна, глобальна, добровільна, примусова;

б) неповна, не глобальна, недобровільна, непримусова;

в) глобальна, добровільна;

г) повна, примусова.

 

10. Нелегальна зайнятість (тіньовий ринок праці):

а) забезпечення місцем роботи відповідно до нормативно-правових норм про працю;

б) діяльність громадян не регламентується жодними державними документами;

в) це зайнятість за основним місцем роботи, тобто там, де знаходиться трудова книжка особи.

Практичні завдання для самостійної роботи

Задача 1. Розрахуйте, як змінилась структура зайнятих в економіці у звітному періоді, якщо усього зайнятих у цьому періоді в галузях економіки було 22,99 млн. осіб, у тому числі у сфері матеріального виробництва 13,18 млн. осіб, у сфері послуг 9,81 осіб. Відповідно в базисному періоді було 13,77 млн. осіб, 9,98 млн. осіб.

Задача 2. Чисельність населення країни 55 млн. чоловік. Із них:

— особи, що одержують пенсію за віком та інвалідністю — 1 млн. чол.;

— особи, що працюють на власному підприємстві — 5 млн. чол.;

— діти віком до 16 років — 13 млн. чол.;

— особи, що шукають роботу і готові відразу приступити до її виконання — 1,5 млн. чол.;

— особи, що навчаються за направленням служби зайнятості — 0,8 млн. чол.;

— особи, що працюють на підприємствах державної форми — 10 млн. чол.;

— особи, що зайняті неповний робочий день — 2,5 млн. чол.

Визначити рівень безробіття в країні.

Задача 3. Загальна чисельність населення к державі складає 40 млн.чол., кількість зайнятих — 60% від загальної чисельності, а кількість безробітних — 5% від зайнятих. Визначити рівень безробіття за методикою МОП та надати його ознаки.

Задача 4. Число прибулих в країну за звітний рік 700 тис. осіб, число ви­булих з країни протягом звітного року 740 тис. осіб. Загальна чисельність населення країни звітного року 50 мли. осіб, а середньорічна чисельність — 49,1 млн. осіб. Розрахувати абсолютні та відносні показники механічного руху населення.

Розділ 7