Сутність та еволюція системи багатостороннього регулювання торговельно-економічних відносин

Регулювання світових торговельних зв'язків (СТЗ) здійснюється у таких напрямах:

1) створення інституційно-правової бази СТЗ (правових положень, принципів, норм, процедур, взаємних зобов'язань, рекомендацій);

2) досягнення домовленостей про застосування на національному рівні торговельно-політичних засобів впливу на СТЗ, визначення меж і можливостей застосування важелів торговельної політики;

3) формування та розвиток міжнародних організаційних утворень для досягнення й дотримання домовленостей, усунення суперечностей між країнами, їх об'єднаннями та угрупуваннями;

4) взаємний обмін інформацією і досвідом організації торговельно-економічних зв'язків.

Об'єктивні передумови посилення міждержавного регулювання торговельних зв'язків полягають у поглибленні міжнародного поділу праці та інтернаціоналізації господарювання у всіх його формах під впливом науково-технічної революції (НТР). Ефективне впровадження результатів НТР потребує виходу не лише за межі окремих виробництв, галузей, але й за межі країн, груп країн, тобто набуває глобального значення. Відповідно посилюється роль багатостороннього наддержавного регулювання світової торгівлі.

Формування системи багатостороннього регулювання торговельно-економічних відносин відбувалося в декілька етапів. На першому (1900-1940) здійснено спроби створення певних важелів регулювання на конференціях:

- у Брюсселі (1920) з фінансових питань та торгівлі;

- у Генуї (1922) із завдань відбудови економіки Європи і послаблення протекціонізму;

- у Женеві (1927) з митного "роззброєння" і припинення "торговельних війн";

- у Женеві (1930) з обмеження протекціонізму;

- у Лондоні (1933) зі стабілізації валют та відміни торговельних обмежень.

Спроби запровадження регуляторних важелів здійснювалися на цьому етапі переважно Лігою Націй та її економічним комітетом.

Російські економісти пояснюють невдачі цих спроб відсутністю спільної бази для досягнення компромісу між інтересами промислово розвинених країн (ПРК). Проте, з історичного погляду, причини були дещо інші. По-перше, зберігалася можливість вирішення суперечностей військово-політичними методами і, за їх ефективності, їм надавалася перевага. По-друге, світові господарські зв'язки не були настільки взаємопов'язаними і зберігалася можливість квазіавтаркічного розвитку для ПРК у межах колоніальних імперій.

Другий етап (1945-1950) характеризується формуванням системи багатостороннього регулювання на основі пом'якшення протекціонізму, переважно за рахунок усунення кількісних обмежень, створення митних союзів та зон вільної торгівлі з преференційним митним режимом.

На третьому етапі (1951-1970) відбулася потоварна і пооб'єктна диференціація системи регулювання в бік пріоритетності пом'якшення бар'єрів імпорту промислової продукції та сировини, тоді як сільськогосподарські товари виводилися за межі регулювання. Іншим пріоритетом системи регулювання в цей період є розвиток конкуренції на основі ринкових сил.

На четвертому етапі (1971-1980) зрушення в системі світових господарських зв'язків, посилення їх виробничо-технічного характеру на основі інтернаціоналізації виробництва у формі ТНК зумовили потребу усунення обмежень інтернаціоналізації на міжкорпоративному та міждержавному рівні. Під тиском групи країн, що розвиваються, виникли механізми інтеграції у світові господарські зв'язки, у тому числі в науково-технічні, хоча їх результативність доволі низька. Головним принципом побудови системи регулювання на цьому етапі визначено принцип організованості, базований на концепції "організованої вільної торгівлі". У цей час посилюється роль нетарифних бар'єрів унаслідок впливу національних урядів на втручання ТНК у економіки їх країн. Іншим напрямом, що зумовлювався біполярною структурою світу, було врегулювання економічного співробітництва країн Сходу і Заходу. У межах ЄЕК ООН, Наради з безпеки і співробітництва в м. Гельсінкі, а пізніше, Белграді, Мадриді, Відні, було сформульовано основні завдання і напрями розвитку загальноєвропейського торговельно-економічного співробітництва. Водночас формується спільний інституційний базис, який забезпечує сумісність національних систем регулювання зовнішньої торгівлі, усунення бар'єрів і функціонування цілісної системи міжнародної торгівлі, зокрема в рамках Генеральної угоди з торгівлі і тарифів (ГАТТ). Цей процес посилився на п'ятому, сучасному, етапі розвитку (1981-2010), поширюючись на різні види СГЗ. Передумовами цього етапу стало подальше поглиблення інтернаціоналізації виробництва на основі його спеціалізації та кооперування, загострення конкуренції на світових товарних ринках, посилення взаємозв'язків і взаємозалежності національних економік в умовах прискорення НТП і розширення його впливу на дедалі ширше коло країн. Основними об'єктами регулюючого впливу в цей період є розвиток спеціалізації і виробничого кооперування, узгодження обсягів виробництва найважливіших сировинних і продовольчих товарів, торгівля послугами, обмежувальна ділова практика, удосконалення арбітражної практики та процедур укладення і виконання торговельних оборудок. На цьому етапі розширюється число учасників системи багатостороннього регулювання за рахунок не лише великих чи малих розвинених країн, але й більшості країн, що розвиваються, та з перехідною економікою.

Певні зміни відбуваються також, у механізмах регулювання в бік послаблення тарифного і стримування нетарифного протекціонізму, зростання ролі організаційних структур та макрорегіональних інтеграційних угрупувань.