МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНО-КРЕДИТНІ УСТАНОВИ ТА ФОРМИ ЇХ СПІВРОБІТНИЦТВА З УКРАЇНОЮ
Одним з найважливіших загальносвітових процесів є процес інтернаціоналізації господарської діяльності, який ще часто називають»глобалізація». Проте останній термін все ж таки значно місткіший, бо включає не тільки інтернаціоналізацію суспільного виробництва, а й виникнення глобальних проблем, що торкаються всіх сторін існування світової спільноти.
Процес інтернаціоналізації господарської діяльності базується на подальшому поглибленні міжнародного поділу праці, тобто на посиленні спеціалізації країн і на кооперації, бо остання — це зворотний бік посилення спеціалізації. У свою чергу, ці процеси слугують підвалинами для розвитку товарообмінних операцій між різними країнами, а відтак, вимагають і посилення зв’язків між країнами у сфері розрахункових та кредитних відносин. У сучасних умовах, коли відбулась демонетизація золота, а гроші мають кредитну природу, виникає об’єктивна необхідність посилення співпраці країн світу стосовно валютних відносин. Це, у свою чергу, висуває на порядок денний, питання про створення міжнародних валютних центрів, які б забезпечували розрахунки між країнами і здійснювали регулювання всієї сукупності валютних відносин.
Іншою стороною посилення процесу інтеграції господарської діяльності і зростаючої конкуренції на світовому ринку є необхідність відносно відкритого і демократичного доступу всіх країн до світових фінансових ресурсів. їх акумуляція й перерозподіл на умовах платності, терміновості та повернення теж вимагає створення й дії відповідних міжнародних кредитних інституцій і ринків.
Відповіддю на ці об’єктивні потреби в розвитку світового господарства стало формування міжнародного ринку капіталів. Цей процес починається вже у XVIII ст., але тільки у XX ст. набуває потужного характеру. У сучасних умовах світовий ринок позичкового капіталу — складна і дуже сильна система, від тісної співпраці з якою значною мірою залежать успіхи в реалізації національних економічних програм тих чи інших країн.
Посилення процесу інтернаціоналізації господарської діяльності вимагало подальшого вдосконалення механізму розрахунків між державами і формування таких фінансових центрів, які б не тільки були інтернаціональними за характером своїх дій, а й певною мірою брали б на себе функції з регулювання міжнародних грошово-кредитних відносин.
Наявність названих вище об’єктивних потреб привела до утворення ще в 1930 р. Банку міжнародних розрахунків у Базелі, а згодом і таких організацій, як Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР) та ін. Саме вони сьогодні уособлюють ті міжнародні установи, що регулюють валютно-кредитні відносини між країнами і забезпечують певну стабільність та рівновагу на світовому ринку.
Україна не може стояти осторонь загальносвітових процесів в економічному житті людства, а відтак, повинна постійно шукати найбільш ефективні шляхи своєї співпраці з іншими країнами світу. Це, у свою чергу, вимагає від нашої держави участі у роботі провідних міжнародних валютно-кредитних установ. Ця потреба особливо актуальна для сьогодення, коли Україна робить перші кроки в розбудові ринкової економіки і закладає принципи її організації.
Світовий ринок і позичкового капіталу і його структура
Процес реалізації багатостороннього співробітництва між країнами супроводжується рухом грошей і грошового капіталу. Ці процеси мали місце й раніше, бо товарообмін між країнами вимагав розрахунків грошима, а надлишок грошового капіталу в одній країні шукав можливостей для свого прибуткового вкладення в іншій. Але в сучасних умовах зросли як масштаби таких грошових потоків, так і їх значення для вирішення стратегічних і тактичних завдань, що стоять перед тією, чи іншою країною. Усе це врешті-решт привело до формування міжнародного ринку капіталів, на якому акумулюються тимчасово вільні кошти різних країн і водночас має місце їх використання (на певних умовах) тими країнами, що потребують таких коштів.
Світовий ринок капіталів (у широкому розумінні цього слова) — це сукупність міжнародних економічних відносин, які складаються у зв’язку з рухом грошей і грошового капіталу між різними країнами.
На цьому ринку держава, або її суб’єкти господарювання можуть отримати позики від іноземних кредиторів. Названий ринок не виникає раптово, а поступово формується на основі розвитку кредитних операцій між окремими країнами. Вже у XVIII ст. позики в іноземців роблять окремі держави, а інколи й безпосередньо суб’єкти господарювання. Проте в ті часи такі операції були поодинокими й нерегулярними, і тільки в кінці XIX — на початку XX століття такі позики набувають регулярності й значних масштабів.
Подальший розвиток ринкових відносин, поступова інтернаціоналізація господарської діяльності привели до значного поширення угод про надання позики державі, або її резидентам з боку іноземних кредиторів. Як правило, такі операції здійснювались на території країн, суб’єкти яких давали позику. Ці операції і привели до виникнення міжнародного ринку позичкових капіталів. Спочатку він не мав певного міжнародного центру і формувався як сукупність національних ринків, на яких здійснюються операції позики в іноземних кредиторів, але такі національні ринки були ще слабо пов’язані між собою.
Ті національні ринки позичкового капіталу,, що характеризувались найбільшими обсягами позичкових операцій поступово перетворюються в міжнародні ринки. Центри таких операцій — Лондон, Париж, Нью-Йорк — стають найбільшими світовими фінансовими центрами і перетворюються в перші організаційні центри світового ринку позичкових капіталів.
Подальший розвиток світового ринку позичкових капіталів припадає на другу половину XX століття. Він знайшов своє відображення в тому, що формується єдиний світовий ринок, який не залежить від національного правового поля і характеризується певною уніфікацією здійснення позичкових операцій.
Основою саме таких процесів у становленні світового ринку стала подальша інтернаціоналізація виробництва. Цьому сприяла й необхідність подолання тих перепон, які створювало національне регулювання розвитку міжнародних позичкових операцій. Цей ринок отримав назву»євроринку». По суті, він став посередником між національними ринками і був незалежним від регулювання національними органами будь-якої держави.
Євроринок сформувався як ринок, на якому обертаються фінансові ресурси, що надійшли з інших країн і вже втратили свою національну приналежність. Це валюта як окремих країн, так і колективна (наприклад євро), що перебуває в обігу в основному в Європі. За назвою основної валюти, що перебуває в стані інтернаціональної, а це долар, такий ринок ще називають ринком євродоларів. Ті цінні папери, що випускаються на цьому ринку банками, або іншими інституціональними установами, називають єврооблігаціями.
Спочатку назва»євроринок» певною мірою відповідала географічній прив’язці цих міжнародних операцій. Об’єктом торгу на цих ринках було золото, а також євродолари, що перебували в обігу за межами США. Згодом до кредитних операцій залучаються євромарки, єврофранки й інші валюти, а сам ринок поширюється на Азію, Латинську Америку, Близький Схід, де виникають свої центри торгівлі позичковим капіталом. Проте поняття»євроринок» зберігається й донині, хоч і не має вже географічного відтінку, бо охоплює кредитні операції далеко за межами Європи.
У сучасних умовах світовий ринок позичкових капіталів характеризується, з одного боку, подальшою інтеграцією національних ринків у єдину систему світового ринку, а з другого — уніфікацією кредитних механізмів національних ринків відповідно до механізму функціонування світового ринку позичкових капіталів.
Значення світового ринку позичкового капіталу постійно зростає. Це пов’язано з тим, що в процесі розвитку тієї чи іншої країни виникає потреба у фінансових ресурсах, яку не завжди можна задовольнити за рахунок національних джерел. У цьому випадку країна може скористатись тими можливостями, які надає світовий ринок капіталів.
Позитивним моментом наявності і дії світового ринку позичкового капіталу є й те, що його ресурси, які надходять на національний ринок тієї чи іншої країни, головним чином, у вигляді капіталу, створюють конкуренцію на цьому ринку і, нарешті, дозволяють створити більш сприятливу ситуацію на ринку фінансових ресурсів окремої країни.
Проте інтернаціоналізація господарської діяльності, а разом з нею і тих відносин, що формуються в міжнародній грошовій сфері має й певні негативні наслідки. Вони такі:
- В умовах активного руху інтернаціонального або іноземного грошового капіталу в напрямі групи країн або окремої країни виникає загроза, що у разі погіршення економічної ситуації цей капітал відпливе з країни, в якій він перебуває. Особливо це стосується спекулятивного капіталу, рух якого визначається переважно гонитвою за швидкими і великими прибутками.
Підтвердженням наявності й реальності такої загрози можуть бути події в нашій державі восени 1998 р. У той період відплив іноземного грошового капіталу став однією з причин фінансової кризи в Україні.
- Інтернаціоналізація міжнародних економічних відносин посилює нестабільність внутрішніх фінансових ринків. І чим тісніше останній пов’язаний зі світовим фінансовим ринком, тим вище ступінь цієї нестабільності.
- Важливим моментом є й те, що світовий ринок позичкового капіталу через свої інституціональні структури, а серед таких слід назвати транснаціональні банки, міжнародні валютно-кредитні установи, маючи у своєму розпорядженні великі активи у вигляді грошового капіталу і капіталу, представленого в цінних паперах, можуть отримувати широкий доступ до реальних ресурсів тієї чи іншої країни і суттєво збагачуватись за їх рахунок.
Світовий ринок позичкового капіталу має досить складну структуру. У цій структурі, виходячи з особливостей об’єкта, тобто конкретного фінансового ресурсу, можна виділити ринок валюти (ринок короткострокових позик), ринок капіталів (ринок середньо- і довгострокових позик), фінансовий ринок (ринок облігацій) і ринок золота. Ці структурні елементи тісно пов’язані між собою і різкого розмежування між ними немає. Але певна специфіка в організації їх діяльності і наявність у кожному з цих елементів своїх внутрішніх структурних ланок (сегментів) робить необхідним виділення їх як відносно самостійних складових ринку позичкового капіталу.
У загальній структурі світового ринку позичкового капіталу виділяють такі сектори:
Світовий валютний ринок, що характеризується коротко- строковістю (угоди тут складаються на термін не більше одного року). Його досить часто називають ринком синдиційованих, або консорціальних кредитів, бо ці кредити надають переважно банківські синдикати та консорціуми. Об’єктом угод тут виступає іноземна валюта, а формою організації кредитів найчастіше бувають: міжбанківські депозити, депозитні сертифікати, векселі, банківські акцепти тощо.
Світовий ринок середньо- і довгострокових позик. Він характеризується тим, що кредитор надає позику часто в іноземній для кредитора валюті. Особливістю цього ринку є також те, що довгострокові кредити дуже часто надаються під гарантії держави, резиденти якої беруть позику.
Світовий фінансовий ринок — це ринок облігаційних позик. Облігації випускаються на термін від 7 до 15 років, але є позики з терміном до ЗО років. Надання таких позик, як правило, передбачає залучення до кредитування великих банків, які найчастіше утворюють міжнародні консорціуми.
Світовий ринок золота. По суті, це товарний ринок, але на цьому ринку продається й купується особливий товар, який хоч і втратив функції загального міжнародного еквівалента у зв’язку з демонетизацією золота, проте залишається важливим елементом у світовому русі валюти.
Валютні операції здійснюються на валютних ринках і являють собою угоди на купівлю, або продаж певної валюти. Ці операції супроводжуються визначенням курсу купівлі (продажу) і терміну поставки валюти.
Необхідність валютних операцій обумовлена широким розвитком міжнародної торгівлі і пов’язаною з нею необхідністю розраховуватись за поставлені товари або послуги в тій чи іншій валюті. Операції з валютою здійснюються за допомогою сучасних засобів зв’язку. У кожній країні такий ринок має свій фізичний центр.
Головними суб’єктами валютного ринку виступають банки. Вони здійснюють валютні операції переважно у вигляді:
- торговельних угод для небанківського замовника, для якого банк або купує, або продає валюту;
- торговельних угод, які здійснюються самим банком для власної вигоди.
Найбільшими у світі центрами торгівлі валютою є Лондон, Нью-Йорк і Токіо. Вони працюють переважно з 8 години ранку до 16—17 годин вечора. Але оскільки між континентами, на яких знаходяться ці центри, є суттєва розбіжність у часі, то практично в будь-який час доби один із цих центрів відкритий, тому банк, зв’язаний з усіма трьома центрами, може купити (продати) валюту цілодобово.
Крім уже зазначених центрів, валютні операції здійснюються також у Парижі, Гонконгу, Франкфурті-на-Майні, Цюріху. Валютні обмеження в усіх цих центрах мінімальні, а обсяги операцій можуть сягати 100 млрд дол. за день.
Валютні операції розрізняються за формою. Як правило, виділяють два види угод з валютою: угоду СПОТ і форвардну.
Угода СПОТ — це валютна операція з продажу (купівлі) валюти, що здійснюється в будь-який день і за курсом, який склався на день укладення цієї угоди. Такий поточний курс носить назву СПОТ-курсу. Розрахунок за СПОТ-угодою здійснюється через два дні після її укладення. День розрахунку називають датою валютування. Ці два дні необхідні для того, щоб опрацювати документи за угодою, тобто перевірити їх, виконати вимоги валютного контролю тієї країни, де вони складені, якщо такий контроль існує.
Під час визначення СПОТ-курсу спочатку, як правило, визначається курс продажу, за яким один банк хоче продати іншому, наприклад, фунт стерлінгів і курс купівлі, за яким інший банк має намір купити фунт стерлінгів, наприклад, за євро. Між купівлею і продажем багато спільного, конкретно визначають цей процес за тією валютою, проти якої здійснюють операцію купівлі.
Поточні СПОТ-курси постійно публікуються в масових засобах інформації. Коливання цього курсу знаходить своє вираження у збільшенні або зменшенні різниці СПОТ-курсу. Різницю між • найвищим і найнижчим показником СПОТ-курсу називають СПРЕД. Якщо ці коливання визначаються за конкретний день, то в такому випадку говорять про денний СПРЕД.
Поряд зі СПОТ-угодами укладають і форвардні угоди. їх ще називають форвардними валютними контрактами. Суть форвардної угоди в тому, що банки або інші суб’єкти (наприклад, господарюючий суб’єкт і банк) домовляються про купівлю-продаж валюти за фіксованим на момент укладання угоди курсом з поставкою цієї валюти на певну дату.
Коли термін контракту закінчується, настає день розрахунку (дата валютування) — через два дні після кінцевого терміну контракту. Особливістю форвардних угод є те, що вони обов’язкові для виконання, тобто від них не можна відмовитись, за винятком ситуації, коли на це буде згода обох сторін. Курс за форвардною угодою, як правило, вище СПОТ-курсу, але може бути і навпаки. Це залежить від загальних тенденцій у динаміці валютних курсів на валютному ринку.
Інструментом світового фінансового ринку є облігації. Серед найбільш типових слід назвати такі: звичайні, з плаваючим відсотком і облігації з опціоном.
Звичайні облігації найбільш поширені і відрізняються тим, що за ними встановлюється фіксований відсоток річних. Облігації з плаваючим відсотком характеризуються тим, що за ними ставка процента змінюється відповідно до ринкової ставки. За останню, як правило, беруть ставку лібор, тобто ставку процента за кредитами, що пропонуються на міжбанківському ринку в Лондоні.
Досить поширеними з 80-х років XX ст. стали облігації з опціоном. Вони дають змогу кредитору вибрати найбільш привабливий для нього варіант позики. Так, наприклад, облігація з опціоном робить можливим за певних обставин поміняти її на акцію, або на відповідну кількість золота і тощо.
Чільне місце в структурі світового ринку позичкового капіталу належить і ринку золота, хоча він є досить специфічним елементом.
Україна поступово залучається й до цього ринку, тим більше, що починаючи з 1997 р. наша держава видобуває власне золото. Проте на шляху до розвитку наших взаємовідносин із цим ринком існує ще багато перешкод. Перш за все для співпраці з цим ринком нашій державі необхідно вирішити низку питань. До них, зокрема, належить: необхідність розвитку співпраці зі всесвітньо відомими міжнародними фірмами-афінажерами, які ставлять на золотих зливках своє спеціальне клеймо. До таких належать, наприклад, компанії Dequssa і Heraeus. Відсутність філій таких компаній в Україні стримує вільний вихід на світовий ринок нашого банківського золота. Воно виготовляється в нашій державі переважно на двох великих афінажних підприємствах — Дніпропетровському хімічному підприємстві і в колишньому Дніпропетровському інституті особливо чистих речовин і металів — і має високий (з погляду світового ринку золота) рівень якості.
Світовий ринок позичкових капіталів функціонує переважно через такі організаційні установи, як банки. Але останні не тільки надають кредити, а й частково беруть на себе операції з розрахунку між державами та їх центральними банками. Серед цих установ дуже важлива роль належить Банку Міжнародних розрахунків у Базелі (Швейцарія), який було створено в 1930 р. Цей банк акумулює внески (як правило, короткострокові) центральних банків в іноземній валюті або в золоті. На основі свого статуту БМР здійснює розрахунки між країнами і забезпечує розвиток стосунків між центральними банками різних країн.
Важливими є функції цього банку щодо забезпечення сталості провідних валют. З цією метою БМР часто виступає ініціатором здійснення колективних інтервенцій на валютному ринку. Успішність цих операцій у чималому ступені забезпечується величезною інформаційною й аналітичною діяльністю стосовно євроринку, яку здійснює Банк міжнародних розрахунків.
Що ж до поточних розрахунків між суб’єктами однієї держави з суб’єктами іншої, то це здійснюється за допомогою комерційних банків, які інколи мають на це спеціальний статус. В Україні це так звані уповноважені банки. Ці банки або відкривають за кордоном свою філію, або, що буває значно частіше, відкривають кореспондентський рахунок у банках інших держав. Проте й на цьому рівні діють певні правила, які мають міжнародний характер. Стосовно цього слід назвати такі надзвичайно важливі документи, як міжнародна Женевська конвенція про чеки та векселі (1930—1931 pp.), а також»Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів» та»Уніфіковані правила по інкасуванню торговельних документів».
