Іраномовні Племена на території України

НАЙДАВНІШЕ НАСЕЛЕННЯ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ. ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА

Територія сучасної України, що тягнеться від Карпат на заході до Дону на сході та від Прип'яті на півночі до Чорного моря на півдні, була заселена людьми з незапам'ятних часів. Найдавніші археологічні пам'ятки на території України датуються приблизно в 150 тис. років тому. Це окремі стоянки людей епох палеоліту і неоліту, розташовані в основному за течією річок Дніпро і Дністер, а також у Криму і на південному сході країни. В Україні відомо близько 1 тис. пам'ятників палеоліту (150 - 40 тис. років тому), коли сформувався сучасний вигляд людини, і люди навчилися здобувати вогонь, виготовляти перші знаряддя праці, одяг, будувати примітивне житло. В епоху неоліту (6 - 5 тис. років тому), що завершує кам'яний вік, давні жителі України почали займатися землеробством і скотарством, навчилися шліфувати і свердлити знаряддя праці з каменя, виготовляти глиняний посуд. Пам'ятників епохи неоліту в країні налічується близько 500. Епоха неоліту пов'язана з Великим зледенінням, кордон якого в Україні проходив по широті сучасних міст: Луцька, Рівного, Житомира, Чорнобиля, Чернігова і Сум. Таким чином, велика частина території країни була вільна від льодовиків і на ній жили люди впродовж усього кам'яного віку.

Трипільська культура

 

У IV тисячолітті до н.е. у межиріччі Бугу та Дністра виникли перші в Україні поселення землеробів - села так званої трипільської культури. Незабаром ці поселення зайняли значну територію країни, розповсюдившись від Бугу і Дністра до Дніпра. Саме на Дніпрі в районі села Трипілля (Київська область) український археолог В. Хвойко в кінці XIX ст. виявив пам'ятки землеробської культури, що отримала назву "трипільської".

 

Розквіт трипільської культури припадає приблизно на 3500 - 2700 рр. до н.е. Поселення трипільців, які розташовувалися на височині поблизу річок, складалися з 30 - 40 глинобитних помешкань, розташованих по колу. Кожна споруда досягала в довжину 25 - 27 м. і завширшки 6 - 7 м. і ділилася всередині на окремі приміщення з вогнищем для кожної сім'ї. Кількість жителів кожного такого поселення складала зазвичай 600 - 700 чоловік, але інколи воно досягало 10 і більше тисяч чоловік. Загальне число трипільців сучасна наука оцінює приблизно в 1 млн чоловік. Етнічно трипільці належали до середземноморської раси.

 

На останньому етапі свого існування в трипільському суспільстві почала виділятися родоплемінна верхівка, про що свідчать багаті поховання (Усатовські кургани, Краснохуторський могильник та ін.).

 

Приблизно до 2000 р. до н.е. трипільці зникли як єдина етнічна спільнота. Найімовірніше, причиною зникнення трипільської культури стало нашестя кочових народів.

 

Таким чином, рівень культурно-економічного розвитку трипільців був значно вищим, ніж племен, що їх оточували. Проте мобільні, добре організовані, войовничі й агресивні кочовики змогли взяти верх над порівняно мирними землеробами трипільської культури.

 

 

Іраномовні Племена на території України

Територія розселення кіммерійців, їх заняття, побут, суспільна організація

 

Доба раннього заліза на території України пов’язана з проживанням тут народів, назви яких дійшли до нас. Завдячуючи передусім давньогрецьким, а також ассирійським та іншим писемним джерелам ми говоримо вже не про анонімні народи – племена археологічних культур, а про кіммерійців, скіфів, сарматів та давньогрецькі колонії на півдні України.

 

Найдавнішою народністю в межах території України, назва котрої засвідчена історією, є кіммерійці. За Гомером, вони були жителями найвіддаленішої з північних країн, якої досягав у своїх подорожуваннях легендарний Одіссей.

 

В уявленні греків кіммерійці були первісними жителями Північного Причорномор’я. На підтвердження цього давньогрецький історик Геродот (V ст. до н. е.) наводить деякі сучасні йому географічні назви, зв’язані з перебуванням тут кіммерійців.

 

Більшість згадок про кіммерійців у стародавніх назвах місцевостей пов’язується з Керченським півостровом і Таманню. У зв’язку з цим деякі вчені вважають, що область їхнього розселення обмежувалась тільки цими територіями. Окремі науковці заперечують зв’язок кіммерійців з Північним Причорномор’ям і вбачають у них стародавніх жителів Північного Кавказу. Однак та велика роль, яку приписує кіммерійцям антична історична традиція, а також інші дані про місця їхнього проживання дозволяють вважати кіммерійців численною групою чи союзом племен, що займали не тільки Керченський півострів і Тамань, а й увесь Крим і всю степову смугу Північного Причорномор’я.

 

Кіммерійці та їх культура здавна становлять великий інтерес для вітчизняних і зарубіжних учених. Серйозне вивчення пам’яток кіммерійців на території України започаткували ще радянські вчені. З числа скарбів та окремих знахідок бронзових предметів у Північному Причорномор’ї вони визначили такі, що їх можна впевнено віднести до перших століть І тисячоліття до н. е., тобто до тієї пори, коли тут жили історично відомі кіммерійці. Серед цих речей є кинджали, наконечники списів, сокири, бронзові ножі, серпи та інші вироби, які свідчать про те, що кіммерійці за рівнем культури не поступалися жодному іншому народові на сусідніх територіях у Східній і Середній Європі.

 

У могилі кіммерійського вождя зі складним дерев’яним склепінням, відкритій археологами у Широкому кургані біля с. Мала Лепетиха Херсонської обл., знайдено два чудові кинджали. Один з них виготовлений повністю з бронзи, а другий складається з бронзової рукоятки і залізного клинка.

 

У кургані біля хутора Лук’янівка, поблизу Каховки, виявлено поховання жінки, що лежала в скорченому положенні на боці. Там знайдено янтарні і скляні буси, бронзова фібула і глиняний лощений кубок.

 

Кінні загони кіммерійців були дуже рухливими. На цій підставі кіммерійців прийнято вважати кочівниками. Проте чимало свідчень про їхню культуру в Причорномор’ї дозволяє іншим ученим вбачати в них осілі пастушо-землеробські племена. З такою думкою узгоджується також факт існування деяких «кіммерійських» за назвами поселень і містечок античного часу на Боспорі. Зауважимо, що Гомер описує кіммерійців як жителів міста, а не степових кочовищ.

 

За найновішими даними, представники кіммерійської культури походять від племен – носіїв так званої Зрубної культури, що просунулися приблизно в другій половині II тисячоліття до н. е. з-за Дону в Північне Причорномор’я. Таким чином, час перебування кіммерійців на землях сучасної України можна датувати від ХІІ–ХІ ст. до н. е. до VII ст. до н. е.

 

Походження кіммерійських племен пояснює багато чого в характері їхньої матеріальної культури, в основі своїй східної. Збереглося кілька «царських» імен, які дозволяють констатувати, що імена кіммерійських вождів були іранського походження. Ім’я кіммерійського «царя» Сандакшатра, відоме за ассирійськими джерелами, означає по-староіранському «влада бога Сандона», а ім’я Тсушпа пояснюється з іранської мови як «міцнокінний».

 

Обмаль мовних даних не дозволяє з достатньою впевненістю установити етнічну належність кіммерійців. Характерно, зокрема, що давні джерела завжди змішували кіммерійців зі скіфами, належність яких до північних іраномовних племен встановлена лінгвістичними дослідженнями. Отже, кіммерійці, найімовірніше, могли входити до іраномовних племен.

 

Кіммерійці справили значний вплив на населення лісостепової зони нинішньої України. Про це свідчать матеріали Чорноліської культури передскіфського періоду (ІХ–VII ст. до н. е.), що була поширена на території Середнього Придніпров’я. Назву вона отримала від городища в Чорному лісі у верхів’ї ріки Інгульця (Кіровоградська обл.). Там досліджено, зокрема, Чорноліське городище, яке було укріплене трьома рядами ровів і валів. Племена Чорноліської культури – потомки, ймовірно, праслов’янської Білогрудівської культури і предки описаних Геродотом скіфів-орачів.

 

Київський археолог Олексій Тереножкін, який у середині

XX ст. відкрив і вперше дослідив пам’ятки Чорноліської культури, зробив висновки, що основу господарства цих племен становило орне землеробство. Певне значення мало розведення великої рогатої худоби, коней, свиней. Під час розкопок знайдено зернотерки, крем’яні вкладні до серпів, кам’яні свердлені сокири, вироби з кістки й рогу. Досить численними є вироби з бронзи – сокири, кинджали, наконечники списів, мотики, ножі, шила, голки, різні прикраси. Зрідка трапляються залізні вироби, зокрема ножі.

 

Городища чорнолісців розташовувалися на високих берегах, оточені валами з дерев’яними зрубами в насипі. Вони укріплені валами й ровами, що свідчить не лише про намагання протистояти степовикам, а й про формування якихось владних органів. Городища споруджували й заради захисту довколишнього населення, яке в разі небезпеки могло сховатися тут зі своєю худобою.

 

Ступінь розвитку чорноліського населення історики визначають як період складання простих вождівств. Основною рушійною силою цього процесу був переважно не внутрішній розвиток населення – поява надлишкового продукту, а протистояння кочовиків Степу й осілого землеробсько-скотарського населення Лісостепу.

 

Підсумовуючи, відзначимо, що це протистояння не стало постійною ворожнечею. В існуванні економічно сильних сусідів були зацікавлені й кочовики. Свідченням обмінних зв’язків між лісостеповою та степовою людністю є наявність чорноліського посуду в кіммерійських похованнях, поширення подібних предметів озброєння та кінського обладунку в обох регіонах, а також наявність речей, які походили з Кавказу у пам’ятках Чорноліської культури. Сюди вони потрапили через посередництво кіммерійців.

2. Скіфи, їх місце в історії античного світу

 

Якщо писані свідчення та археологічні дані про кіммерійців, їх походження і культуру дуже уривчасті, то історія скіфських племен висвітлена набагато повніше.

 

Серед давньогрецьких авторів, котрі залишили докладні відомості про скіфів, назвемо передусім Геродота, автора «Історії греко-перських воєн» (дану працю ще називають «Історія»). Це єдиний автор, який стосовно свого часу подав комплексну картину природи, населення, господарства, побуту і культури Північного Причорномор’я від Істру (Дунаю) на заході до Танаїса (Дону) на сході. Джерелом до історії, історичної географії та етнографії Північного Причорномор’я є книга четверта «Історії» Геродота – «Мельпомена».

 

В інших античних авторів (Гіппократ, Діодор Сицилійський, Страбон, Пліній Старший, Птолемей) знаходимо або описи подій, або окремих аспектів життя племен, розселених на території сучасної України і суміжних земель. Відомості античних авторів, зрозуміло, не відтворюють неперервності історичного розвитку на наших землях і можуть служити лише певним орієнтиром того процесу. Тільки разом з речовими пам’ятками, відкритими внаслідок археологічних досліджень, у комплексі з епіграфічними, лінгвістичними, етнографічними та іншими джерелами сучасний історик має змогу реконструювати давнє минуле.

 

У першій половині VII ст. до н. е. на території України з’явилися давньоіранські племена під назвою скіфи. Вони прийшли зі сходу із степів між Кавказом, Уралом і Каспієм.

 

Скіфи витіснили кіммерійців, підкорили місцеві племена. Наприкінці VII ст. до н. е. завершилось політичне об’єднання Скіфії. На початковому етапі своєї історії якась частина скіфів перебувала у Передній Азії, будучи то ворогами, то союзниками Ассирії. Після падіння Ассирії скіфи повертаються у північнопричорноморські степи. Тут вони стали посередниками між грецькими колоніями, які почали з’являтись, і землеробськими племенами лісостепової смуги сучасної України. Посередницька діяльність давала скіфській верхівці чималі прибутки.

 

За свідченнями Геродота, який близько 450 р. до н. е. побував у Надчорномор’ї і Скіфії, основними племенами Скіфської держави були: царські скіфи, які жили між Дніпром та Доном, і скіфи-кочовики, що жили в надчорноморських степах. Ці двоє племен панували над усіма іншими. Племена скіфів-хліборобів проживали в лісостепу на лівому березі Дніпра, а скіфи-орачі заселяли територію над Південним Бугом.

 

У VI ст. до н. е. до Скіфії входило три царства, кожне з яких мало свого царя. Проте одне царство зі своїм царем було головним над усіма трьома. Цар мав необмежену владу. Життя скіфського суспільства ґрунтувалось на військових законах, бо головним джерелом збагачення були військові походи.

 

Військо очолював цар. Найважливіші справи обговорювалися на народних зборах усіх воїнів. Це був найвищий демократичний орган, на засіданнях якого могла вирішуватися навіть доля царів.

 

Скіфське суспільство поділялося на три касти – воїнів, жерців, рядових общинників (землеробів і пастухів). Серед них існувало помітне соціально-економічне розшарування, про що свідчать поховання.

 

До знаті належали військові вожді, царські дружинники. У скіфів були раби, до яких вони ставилися дуже жорстоко. Решту дорослого населення становили воїни, землероби та скотарі – рядові общинники. Скіфський воїн був захищений панцирем або звичайною шкіряною курткою і на голові носив бронзовий шолом. Основною зброєю скіфа був великий складний лук зі стрілами і щит для захисту. Воїни користувалися також списами, дротиками, сокирами, кинджалами і короткими мечами. Збереглося свідчення, що стріла, випущена із скіфського лука, пролетіла 521 м. Кожний скіфський воїн обов’язково мав свого коня. Суворі закони для воїнів вимагали від кожного з них випивати кров першого вбитого ворога, знімати з нього скальп і прикрашати ним кінську збрую.

 

Скіфи вели кочовий спосіб життя, тому житлом їм служили вози з шатрами, вкриті повстю. Харчувалися вони переважно м’ясом, сиром і молоком. Займалися скіфи і полюванням. Скіфи-кочівники випасали худобу, адже степи були чудовими пасовищами. Вони перекочовували зі своїми стадами з місця на місце залежно від стану пасовищ.

 

Скіфи-хлібороби, що жили північніше, вели осілий спосіб життя, займалися традиційною хліборобською культурою. Найбільше сіяли пшеницю, просо, ячмінь, коноплю, висаджували цибулю, часник. Свої продукти продавали грецьким колоніям. Розвивалися садівництво та різні промисли, ремесла, особливо обробка чорного і кольорових металів, бронзи. Виготовляли металеву зброю на зразок грецької. Деякі історики вважають, що скіфи-орачі і скіфи-хлібороби були праслов’янськими племенами, які потрапили під вплив іраномовних царських скіфів і скіфів-кочівників.

 

У скіфів було розвинуте гончарство. Всім відомий їх глиняний посуд величезного розміру, в якому зберігали воду, зерно, вино та олію.

 

Знали скіфи і ювелірну справу. Унікальні ювелірні вироби із золота і срібла знайдені в розкопаних археологами могилах. Завдяки реалістичним зображенням на ювелірних речах ми знаємо про життя і зовнішній вигляд скіфів. У них чітко простежуються європеоїдні риси обличчя.

 

Скіфи мали свою релігію, в якій поєдналися старі вірування з впливом грецької міфології. Головною богинею була Табіті – богиня домашнього вогнища. Своїм родоначальником і повелителем неба скіфи вважали грізного бога Папая, богом війни – Арея, богинею землі – Апі, яка була дружиною Папая. Скіфи не споруджували своїм богам храмів, а складали пожертви, найчастіше з домашніх тварин. Тільки в жертву Арею приносили людей – військовополонених і рабів. У скіфів існувала каста жерців і ворожбитів, які користувалися великим авторитетом і шаною.

 

Скіфи вірили в потойбічне життя і безсмертя душі. Це породило складний поховальний обряд. Померлих ховали разом зі зброєю, одягом, посудом, їжею, часто в жертву приносили дружин і рабинь. Скіфських вельмож і царів ховали у величезних курганах (їх висота сягала 20 м). У великі могильні ями клали коштовну зброю, одяг, посуд, десятки убитих слуг і сотні коней. Могилу накривали дерев’яним настилом, насипали зверху величезний курган, оточуючи внизу насип кам’яними брилами. Через рік на могилі царя, як описує Геродот, відбувалася кривава тризна: вбивали 500 молодих воїнів і 500 коней і ставили їх навколо кургану на кілки. Найбільш відомі в Україні скіфські кургани: Чортомлик, Солоха, Куль-Оба, Товста Могила й інші.

 

Політичному згуртуванню скіфів у єдину державу сприяла їх переможна війна з перським царем Дарієм у 514–513 рр. до н. е.

 

На рубежі V–ІV ст. до н. е., як вважає частина істориків, склалася скіфська держава від Азовського моря до Дунаю, яка називалася Велика Скіфія. Нею правив цар Атей. За часів його правління Скіфія обклала даниною фракійців на Балканах. Цар Атей навіть карбував власну монету. Однак інтереси скіфів у Північно-Західному Надчорномор’ї зіткнулись із претензіями на ці землі царя Македонії Філіппа, батька Александра Македонського. У 339 році до н. е. відбулася велика битва скіфів з македонцями, в якій скіфи були розбиті; цар Атей, якому сповнилося 90 років, загинув у цій битві. Після цього Велика Скіфія починає занепадати, і в III ст. до н. е. вона припинила своє існування. Найважливішою причиною її занепаду були напади сарматів.

 

У зв’язку з цим скіфи відійшли на південь і створили у нижньому Подніпров’ї і степовому Криму Малу Скіфію. Центром її був Неаполь Скіфський (розташовувався у межах нинішнього Сімферополя). Мала Скіфія постійно вела війни з грецькими містами. У II ст. н. е. скіфів завоювали сармати, готи та інші племена, і вони зникли з історичної арени.

 

Скіфи мали певний вплив на розвиток культури багатьох племен і народів Європи та Азії, у тому числі наших предків – праслов’ян. Деякі скіфські мотиви в оздобленні побутових речей прослідковуються у пізніших слов’ян. Щодо ролі скіфів в історії України існують різні судження. Одні вчені наголошують на антропологічній тяглості населення Північного Причорномор’я від скіфів і сарматів через середньовічних східнослов’янських полян, древлян і сіверян до сучасних українців. З приводу іраномовності скіфів вказують на близькість давньослов’янської та давньоіранської мов, що походять з одного індоєвропейського кореня. Такий підхід дає змогу бачити витоки нашої історії та державної традиції у скіфській добі (Олег Однороженко). Проте з точки зору загальноцивілізаційного розвитку інші історики критично оцінюють скіфський період. Так, згадувана вище Катерина Бунятян відзначає, що в процесі обміну з античними містами скіфи не запозичили ні сировини, ні передових технологій. Багатства скіфських вождів не трансформувались у храми та палаци. Із закінченням життя всі престижні речі разом зі знаттю йшли в могилу. Можливо, таке нераціональне використання суспільних благ і було однією з причин загибелі Скіфії.

 

Щодо північних сусідів скіфів – лісостепового населення України, то кількавікове протистояння кочовикам виснажило його ресурси. Будівництво потужних захисних споруд відволікало значні сили від господарських справ, не сприяло інтенсифікації виробництва. Це призвело до спаду розвитку праслов’янського суспільства. А втім, як бачимо, теза К. Бунятян не спростовує твердження О. Однороженка, оскільки мова йде про різні аспекти розвитку та взаємодії сусідніх етносів.

3. Сармати на території України

 

У III ст. до н. е. в Північне Причорномор’я почали проникати зі сходу, з Поволжя, іраномовні сарматські племена. Вважається, що сармати дуже близькі до скіфів за своїм походженням і способом життя. Вони розгромили скіфів і шість століть панували в степах Північного Причорномор’я.

 

У Геродота знаходимо легенду, відповідно до якої сармати ведуть свій рід від шлюбів скіфів з амазонками. Їхня назва походить від іранського слова «саоромант» – «оперезаний мечем». Сарматів часто згадують у своїх творах античні автори. Вони вказують, що це був народ воїнів-кіннотників, добре озброєних і хоробрих. Сармати відзначалися агресивністю і войовничістю.

 

Грецькі легенди про амазонок опиралися на знайомство греків із життям сарматів, у яких жінки відігравали особливу роль у суспільстві. Сарматянки чудово їздили верхи на коні, добре володіли зброєю і постійно брали участь разом з чоловіками у військових походах. Легенди говорять, що жодна сарматська дівчина не виходила заміж, доки не вбила хоч одного ворога.

 

У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів. Це про них римський історик Таціт писав: «Коли вони з’являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору». У бою сармати використовували аркани набагато довші, ніж скіфи, дуже добре володіли мечами та списами.

 

Сарматські племена були кочовими, тому постійно шукали нових територій і пасовищ, просуваючись на захід. З кінця II ст. до н. е. сармати масово заселяють територію Північного Причорномор’я, після завоювання Скіфії стають могутньою політичною силою в степах краю. У І ст. до н. е. вони вдираються у межі Римської імперії. Грецькі міста-колонії Північного Причорномор’я вимушені були платити їм величезну данину. На території України сармати займали степи між Доном і Дніпром і часто проникали до Південного Бугу та Дунаю.

 

Основним заняттям сарматських племен було скотарство, полювання, рибальство. Вони розводили стада великої рогатої худоби, отари овець, табуни коней, полювали на степових звірів і птахів, ловили рибу в річках і озерах. Через кочовий спосіб життя мешкали сармати у шатрах, які напинали на дво- або чотириколісні вози. Звичним одягом були довгі просторі штани, шкіряні камізельки, чобітки з м’якої шкіри та шапки. Археологічні знахідки підтверджують, що жінки часто вдягались як чоловіки.

 

У сарматів були розвинуті ремесла: ковальська справа, прядіння і ткацтво, обробка шкіри і пошиття з неї одягу та взуття, виготовлення кераміки, зброї, прикрас, бронзоливарна справа.

 

Велика частина сарматів жила осіло. Вони оселилися на рівнинах і в долинах річок – Дону, Дніпра та ін. Основним заняттям цих племен було землеробство.

 

Залишилося багато свідчень, що сармати займалися торгівлею. Вони мали тісні економічні й культурні зв’язки з античними містами Північного Причорномор’я, з найдальших країв привозили китайський шовк, кавказький кришталь, напівкоштовне каміння з Ірану та Індії. Усе це збагачувало племінну знать у сарматському суспільстві.

 

Політично сармати становили слабо пов’язаний союз споріднених та одночасно ворогуючих між собою племен (язигів, роксоланів, аланів та ін.). Кожне з них боролося за панування над іншими. Сармати змогли створити свою державу – Сарматію, яка виявилася нетривким об’єднанням. Вважають, що за своїм характером вона була рабовласницькою. Найбільшого розквіту сарматське суспільство досягло в І ст. н. е.

 

Між сарматами та рільничим населенням нижнього Подніпров’я існував культурний і економічний взаємозв’язок. Про зв’язки і вплив сарматів на давньослов’янське населення свідчать знахідки сарматських речей у слов’янських могильниках. Ці зв’язки були неміцні і не особливо товариські, але частина сарматів згодом увійшла в слов’янське середовище.

 

Відомо, що у III ст. н. е. сармати були у спілці з готами, які прийшли в Причорномор’я з берегів Балтики. Кінець їхньому пануванню на південних землях України поклали гуни.