Застосування способів захисту, не передбачених ст. 16 ЦК

До інших способів судового захисту цивільних прав чи інтересів можна віднести способи, які не охоплюються переліком їх у ст. 16 ЦК, що визначені окремими законами та договорами або застосування яких випливає із загальних положень про судовий захист.

Наприклад, відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010 у справі за конституційним поданням ТОВ «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення ч. 3 ст. 99 ЦК в аспекті конституційного звернення положення «члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов'язків» слід розуміти як право компетентного (уповноваженого) органу товариства у будь-який час і з будь-яких підстав усунути особу (осіб) від виконання обов'язків члена (членів) виконавчого органу за умови, якщо в установчих документах товариства не визначено таких підстав. Усунення члена виконавчого органу товариства від виконання своїх обов'язків, яке передбачене ч. 3 ст. 99 ЦК, не є відстороненням працівника від роботи в розумінні ст. 46 КЗпП України.

Тобто передбачена ч. 3 ст. 99 ЦК форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних справ у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права, а рішення уповноваженого органу щодо відсторонення (відкликання) таких осіб повинні розглядатися не в межах трудових, а в межах корпоративних правовідносин, що виникли між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним (ухвала колегії суддів Верховного Суду України від 26 січня 2011 року у справі № 6-48439св10).

У судовій практиці є непоодинокі випадки, коли суд захищав порушене право способом, не передбаченим ст. 16 ЦК, мотивуючи тим, що законодавче обмеження можливості захисту права судом шляхом обмеження матеріально-правових способів захисту прав суперечить ст.ст. 55, 124 Конституції України. Зокрема, в узагальненнях судів були відображені справи про зобов’язання замовника підписати акт здачі-приймання виконаних робіт і довідку про вартість виконаних робіт, про зобов’язання відповідача підписати акт установлення меж, передання майна тощо.

Судами також розглядались справи за позовами щодо: визнання незаконними дій нотаріуса та зобов’язання його вчинити певні дії, зобов’язання передати майно в статутний капітал, визнання незаконним рішення зборів співвласників майнових паїв, припинення права власності у спільному майні; визнання досудового попередження недійсним.

Наприклад, Червоноармійським районним судом Житомирської області ухвалено рішення про визнання договору іпотеки припиненим (справа №2-103).

Богунським районним судом м. Житомира у справі № 2-3276 ухвалено рішення про зобов’язання одного зі спадкоємців – відповідача надати іншому спадкоємцю – позивачу правовстановлюючі документи на спадкове майно для оформлення спадщини, хоча законом передбачений інший порядок вирішення цього питання.

Невизначеність у законі зі способом захисту у справах про оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні викликає труднощі у вирішенні цих справ. Зокрема, судами розглядались справи про визнання виконавчого напису нотаріуса недійсним.

У травні 2011 року В. звернувся до суду з позовом до ПАТ «Акціонерний комерційний Промислово-інвестиційний банк» з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, приватного нотаріуса Чернівецького міського нотаріального округу Б. про визнання виконавчого напису недійсним, посилаючись на те, що виконавчий напис не відповідає вимогам закону.

Рішенням Шевченківського районного суду м.Чернівців від 20 жовтня 2011 року у позові відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог В., суд першої інстанції виходив із того, що оспорюваний виконавчий напис вчинений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Б. відповідно до вимог Закону України від 2 вересня 1993 року № 3425-XII «Про нотаріат» та Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, тому відсутні підстави для визнання виконавчого напису недійсним.

Апеляційний суд Чернівецької області в ухвалі від 28 грудня 2011 року, залишаючи судове рішення без змін, виходив із того, що виконавчий напис у розумінні Цивільного кодексу України не є правочином, недійсність якого може бути встановлена судом, отже він може бути визнаний лише таким, що не підлягає виконанню.

В іншій справі Голосіївським районним судом м. Києва ухвалено рішення про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, та скасування постанови про арешт майна боржника, посилаючись на те, що на момент вчинення оспорюваного виконавчого напису такого позасудовового порядку звернення стягнення на предмет застави, як виконавчий напис нотаріуса, у Законі України від 18 листопада 2003 року № 1255-IV «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» визначено не було, а тому звернення стягнення на предмет застави, яким є рухоме майно, на підставі виконавчого напису нотаріуса не відповідає закону.

Апеляційним судом м. Києва рішення було скасовано, у задоволенні позову відмовлено та зазначено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, а укладеним між сторонами договором застави передбачений порядок звернення стягнення на предмет застави на підставі виконавчого напису нотаріуса. Таким чином, у цьому випадку сторони узгодили спосіб захисту в разі порушення їхніх прав, зазначивши про це в договорі.

Закон України від 2 вересня 1993 року № 3425-XII «Про нотаріат» у ст. 50 передбачає щодо цього лише можливість оскарження до суду, а ЦПК містить лише визначення підсудності за вибором позивача у справах за позовом до стягувачів про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або повернення стягнутого за цим написом (ч. 12 ст. 110 ЦПК). Це призводить до того, що в одних випадках справи вирішуються у спосіб, зазначений у правилах щодо їх підсудності, в інших – шляхом визнання нотаріальної дії чи відмови її у вчиненні у спосіб визнання правочину недійсним, хоча й ці дії не є правочином. Убачається за доцільне доповнити законодавство нормою про спосіб захисту цивільного права чи інтересу при оскарженні нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні.

Пленум Верховного Суду України в п. 26 постанови від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» роз’яснив, що суд не вправі зобов’язувати відповідача вибачитися перед позивачем у тій чи іншій формі, оскільки примусове вибачення як спосіб судового захисту гідності, честі чи ділової репутації за поширення недостовірної інформації не передбачено у ст.ст. 16, 277 ЦК, а ч. 1 ст. 34 Конституції України кожному гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Проте такий спосіб захисту гідності і честі застосовувався згідно з роз’ясненнями постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 року № 7 «Про застосування судом законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій», яка була чинною до 27 лютого 2009 року, і був ефективним. Слід також ураховувати, що у законодавстві такий спосіб захисту застосовується. Зокрема, ст. 24¹ Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачено, що за вчинення адміністративного правопорушення до неповнолітніх у віці від 16 до 18 років може бути як захід впливу застосовано в публічній або іншій формі попросити вибачення в потерпілого.

Детальнішого законодавчого урегулювання потребують правові наслідки застосування способів захисту права, передбачених п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК, п. «г» ст. 152 ЗК, п. 8 ст. 18 СК. Визнання з їх застосуванням незаконними (недійсними) рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб судом не завжди повністю забезпечує захист порушеного права.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У п. 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов’язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення – гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет міжнародного договору за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права для вирішення конкретного спору.

 

Висновки і пропозиції

 

Аналіз практики застосування судами ст. 16 ЦК свідчить, що ця практика потребує удосконалення. Є необхідність також у поліпшенні законодавчого регулювання, пов’язаного із застосуванням способів захисту цивільних прав та інтересів.

Визначення ст. 16 ЦК способів захисту цивільних прав та інтересів має важливе значення в реалізації завдань цивільного судочинства – забезпечення справедливого неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Однак вимоги цієї статті і ст. 4 ЦПК стосовно того, що зазначені права та інтереси можуть захищатися лише способами, передбаченими законом або договором, призводять до відмови в захисті цих прав та інтересів у правовідносинах, для яких законом або договором не встановлено спосіб їх захисту.

Положення цих статей не узгоджуються зі ст.ст. 55, 124 Конституції України, норми яких поширюються на всі без винятку правовідносини, що виникають у державі, загальними принципами ст. 3 ЦК про право звернення до суду за захистом і не відповідає Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, виконання вимог якої є обов’язковим для України. За ст. 6 Конвенції визнається право людини на доступ до правосуддя, а за її ст. 13 – на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред’явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Відтак не можна погодитися з практикою судів, які відмовляють у позові у зв’язку з тим, що позивач, звертаючись до суду, обрав спосіб захисту, не встановлений законом або договором для захисту права чи інтересу, що порушене, невизнане або оспорюється. У таких випадках слід виходити із загальних засад захисту прав, свобод та інтересів, визначених Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Саме такий концептуальний підхід до застосування судами положень ст. 16 ЦК знайшов своє втілення в постанові Верховного Суду України від 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11.

Оскільки цю постанову було прийнято за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах, вона відповідно до процесуального законодавства є обов'язковою для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України, а також зумовлює обов'язок останніх привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України.