Такий спосіб захисту цивільних прав характеризується чітко визначеним суб'єктом — заподіювачем шкоди, якими є відповідні державні органи чи їхні посадові і службові особи. Підставою для подання такого позову є прийняття незаконних рішень, незаконні дії чи бездіяльність зазначених органів, що призвели до заподіяння шкоди особі. Також відповідно до ст.ст. 1173—1175 ЦК така шкода відшкодовується незалежно від вини цих органів (осіб).
У таких справах суд, по-перше, встановлює невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування вимогам закону чи іншим правовим актам, наприклад, рішення прийняте органом, який не мав на цезаконних повноважень; по-друге, суд встановлює, чи порушуються суб’єктивні цивільні права й охоронювані законом інтереси фізичної або юридичної особи цим рішенням, дією чи бездіяльністю.
Науковцями висловлювалась слушна думка про те, що цей спосіб захисту прав за своїми правовими наслідками є тотожним визнанню права, оскільки не змінює правовідносин. Нормативні та індивідуальні акти, які не відповідають актам вищої юридичної сили, не можуть установлювати права та обов’язки (крім окремих випадків), тому положення про оспорювання актів як спосіб захисту цивільних прав потрібно розмістити слідом за положенням про визнання права.
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з вимогами абз. 1 п. 12 розд. Х «Перехідні положення» ЗК до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзацах другому та четвертому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради з урахуванням вимог абзацу третього цього пункту, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади.
Таким чином, наприклад, у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (ст. 155 ЗК). Державний акт на право власності на земельну ділянку (рішення, розпорядження), вицей органом, який не мав на це законних повноважень, визнається недійсним (постанова Верховного Суду України від 26 вересня 2012 року у справі № 6-103цс12).
Виходячи з норм ст. 116 ЗК рішення органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування про передачу у власність земельної ділянки є необхідною передумовою виникнення права власності на земельну ділянку.
За змістом ст. 152 ЗК визнання недійсним державного акта на право власності на землю як правовстановлюючого документа зазначеною нормою не передбачено.
Захист порушених прав власника на землю здійснюється заінтересованою особою шляхом звернення до суду з вимогою визнання недійсним відповідного рішення органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування про передачу у власність земельної ділянки.
Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого ст.ст. 215, 216 ЦК. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову у разі, якщо для цього існують підстави, передбачені ст. 388 ЦК, які дають право витребувати майно в добросовісного набувача (постанова Верховного Суду України від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-53цс12).
У практиці трапляються випадки визнання актів, зокрема, про порушення правил користування електричною енергією недійсними та спонукання підписати акт.
Наприклад, апеляційним судом Львівської області скасовано рішення Стрийського міськрайонного суду, яким задоволено позовні вимоги споживача обленерго про визнання недійсним такого акта та анулювання боргу.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що оспорюваний акт та нарахована сума є незаконними, оскільки викладені в акті від 14 лютого 2008 року обставини не ґрунтуються на об’єктивних доказах і викликають сумнів у своїй достовірності.
Проте колегія суддів апеляційного суду виходячи з вищезазначених роз’яснень та вимог закону не погодилась із рішенням суду. Зазначала, що акт про порушення правил користування електричною енергією, складений працівниками обленерго, які діяли як посадові особи, на підставі відповідних положень Правил користування електричною енергією для населення. На думку апеляційного суду, оскарження дій лише щодо факту скасування акта, як і самого акта, який не встановлює для позивача будь-якого обов’язку, не передбачено чинним законодавством як спосіб захисту. Акт про порушення правил користування електричною енергією не належить до актів у розумінні ст. 16 ЦК, оскільки не є обов’язковим до виконання ненормативним актом, а лише фіксацією порушення, яке було виявлене під час проведення перевірки дотримання правил користування електричною енергією. Оскаржений акт може бути використаний як доказ у разі звернення відповідача з позовом до суду про стягнення з позивача вартості неврахованої електричної енергії.
З такою думкою можна погодитись.
Такий самий правовий висновок відображено в ухвалі колегії суддів Верховного Суду України від 13 липня 2011 року у справі № 6-24667св10, а також у постанові Верховного Суду України від 12 вересня 2011 року у справі № 6-25цс11.
