Примусове виконання обов’язку в натурі

Цей спосіб захисту застосовується в зобов’язальних правовідносинах у випадках, коли особа зобов’язана вчинити певні дії щодо позивача, але відмовляється від виконання цього обов’язку чи уникає його. Стосується він, зокрема, невиконання обов’язку сплатити кошти за виконану роботу, надані послуги, передати річ кредитору (за договорами купівлі-продажу, міни, дарування з обов’язком передати річ у майбутньому), виконати роботи чи надати послугу за відповідним договором.

Припинення терміну виконання зобов’язання або терміну дії договору не означає звільнення боржника від виконання обов’язку в натурі, тому підтримується думка про те, що кредитор повинен мати право вимагати виконання обов’язку в натурі впродовж того часу, коли існує зобов’язання, а не лише впродовж строку виконання зобов’язання або строку дії договору.

ЦК, установлюючи такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як примусове виконання обов’язку в натурі, не визначає підстав та умов застосування такого способу захисту, у законодавчому регулюванні чого є необхідність.

У зв’язку із цим, наприклад, Голосіївський районний суд м. Києва рішенням від 31 жовтня 2011 року відмовив у задоволенні вимоги про примусове виконання визнаної судом мирової угоди та стягнення заробітної плати за вимушений прогул, пославшись на те, що способом захисту прав сторони обрали мирову угоду. Апеляційним судом м. Києва це рішення залишено без змін.

Згідно зі ст.ст. 175, 205 ЦПК у разі визнання мирової угоди суд ухвалою закриває провадження у справі і тотожні вимоги не підлягають новому судовому розгляду, у зв’язку із чим справа з такими вимогами не підлягає розгляду.

За п. 2 ч. 2 ст. 17 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» ухвала суду в цивільній справі є виконавчим документом для примусового виконання у випадках, передбачених законом. Ухвала про визнання мирової угоди примусовому виконанню не підлягає.

Частіше про застосування цього способу йшлося у справах, що виникають із кредитних правовідносин, з договорів страхування.

Мали місце випадки недотримання судами законодавства, відповідно до якого застосовується спосіб захисту права, передбачений п. 5 ч. 2 ст. 16 ЦК. Допускалась відмова в позові про стягнення заборгованості за кредитним договором за пропуском позовної давності без урахування того, що була дотримана позовна давність, визначена відповідно до ст. 259 ЦК договором, а також відмова в позові щодо зобов’язань, передбачених мировою угодою сторін, визнаною судом, хоча вона є своєрідною згодою сторін на зміну договору (ст. 651 ЦК) у частині його виконання зобов’язань і способу захисту цивільних прав та інтересів у них. Мало місце задоволення вимог про стягнення з позичальника заборгованості без урахування того, що кредитор не має права збільшувати розмір процентної ставки без згоди позичальника (ст. 1056 ЦК). Також суди задовольняли позови про звернення стягнення на предмет іпотеки за відсутності попереднього повідомлення іпотекодавця з посиланням на ст. 20 Закону України від 2 жовтня 1992 року № 2654-XII «Про заставу», яка не має відношення до договору іпотеки. Згідно зі ст. 35 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов’язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінний від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушень із попередженням про звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо у встановлений строк (не менше ніж тридцятиденний) не буде виконано зобов’язання. Якщо в установлений строк вимога не задоволена, іпотекодержатель має право розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Без попередження звернення стягнення на предмет іпотеки допускається, якщо викликана таким попередженням затримка може спричинити знищення, пошкодження, втрату предмета іпотеки. Окремі суди не приймали до розгляду позови про звернення стягнення на предмет іпотеки у тому разі, якщо разом із цими вимогами не пред’являлись вимоги про стягнення боргу, що не відповідає змісту ст. 35 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку». Не завжди однаковим було розуміння правових наслідків смерті іпотекодавця та моменту визначення вартості предмета іпотеки.

Вартість предмета іпотеки не є істотною умовою договору іпотеки, тому вона може бути визначена як в момент укладення договору, так і при зверненні стягнення на предмет іпотеки в порядку, передбаченому ч. 6 ст. 5 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку». За ч. 3 ст. 23 зазначеного Закону, якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємців фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання основного зобов’язання, але в разі порушення його боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки.

Також в окремих випадках, усупереч вимогам закону, установивши, що умови кредитного договору позичальник належним чином не виконує, внаслідок чого утворилась заборгованість за кредитним договором, позичальнику та іпотекодавцю було надіслано письмові повідомлення-вимоги про усунення заборгованості за кредитом, але ці вимоги залишились без відповіді, заборгованість не сплачено, суди залишали поза увагою те, що банк у такому разі має право згідно з положеннями ст.ст. 33, 38, 39 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» звернути стягнення на предмет іпотеки, у порушення ст.ст. 213, 214 ЦПК належним чином не обґрунтовували висновків про невідповідність обраного позивачем способу захисту судом його цивільних прав і інтересів на підставі ч. 2 ст. 16 ЦК (ухвали колегії суддів Верховного Суду України від 25 травня 2011 року у справі № 6-52043св10 та від 6 липня 2011 року у справі № 6-10884св10).

Іноді обов'язок виникає не на підставі договірних відносин (діючого зобов'язання), а й вказівки закону. Наприклад, розповсюдженою є практика пред'явлення позовів про спонукання до укладення договору, наприклад, договорів про надання житлово-комунальних послуг.

Зокрема, Голосіївським районним судом м. Києва було розглянуто справу за позовом К.В.О. до ТОВ «Ж.-П.», ПАТ «Київенерго», третя особа -К.Г.Л., про відновлення порушених прав, відшкодування моральної шкоди, зобов'язання укладення договорів. Рішенням від 31 серпня 2011 року позов задоволено частково, у частині щодо зобов 'язання укладення договорів відмовлено.

Апеляційним судом м. Києва рішення було скасовано в частині відшкодування моральної шкоди із зазначенням того, що Законом України від 24 червня 2004 року № 1875-IV «Про житлово-комунальні послуги» не передбачено стягнення моральної шкоди, однак у частині відмови щодо зобов 'язання укладення договорів залишено в силі.

Слід зазначити, що свобода договору, закріплена у ст.ст. 6, 627 ЦК, яка полягає у праві сторін вільно вирішувати питання укладення договору, вибору контрагентів та погодження умов договору, не є безмежною.

У тих випадках, коли актом цивільного законодавства передбачена обов'язковість положень цього акта для сторін договору, сторони не мають права відступити від їх положень (ч. 3 ст. 6 ЦК). Так, ст.ст. 19, 20 Закону України від 24 червня 2004 року № 1875-IV «Про житлово-комунальні послуги» передбачають обов'язок споживача житлово-комунальних послуг укласти письмовий договір з виконавцем послуг на основі типового договору.

Форма та зміст (умови) типового договору затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 року № 529 «Про затвердження типового договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій» (далі – постанова КМУ № 529).

З аналізу змісту ч. 3 ст. 6, ч. 1 ст. 630 ЦК, ст.ст. 19 - 21 Закону України від 24 червня 2004 року № 1875-IV «Про житлово-комунальні послуги», постанови КМУ № 529 убачається, що умови типового договору, які на підставі актів цивільного законодавства набули юридично обов'язкового значення, є обов'язковими для сторін договору, які не мають права відступити від їх положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Таким чином, укладення договору на надання житлово-комунальних послуг є обов'язком споживача за умови, якщо запропонований виконавцем послуг договір відповідає типовому договору. Відмова споживача послуг від укладення договору в такому разі суперечить вимогам ч. 3 ст. 6, ст.ст. 627, 630 ЦК та ст.ст. 19, 20 Закону України від 24 червня 2004 року № 1875-IV «Про житлово-комунальні послуги».

У разі такої відмови виходячи з положень ст.ст. 3, 6, 12 - 15, 20, 630, 640, 642, 643 ЦК виконавець послуг має право звернутись до суду за захистом свого права, яке підлягає захисту судом на підставі п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК шляхом визнання договору укладеним на умовах, передбачених нормативним актом обов'язкової дії, а не зобов'язання укласти договір.