Змістовий модуль 3. Новітня історія України

Тема 6. Україна на початку ХХ ст. Українська національно-демократична революція 1917-1920 рр.

 

План вивчення теми

 

1.Україна в роки першої світової війни.

2. М.С.Грушевський – перший президент УНР.

3. Історичне значення діяльності УЦР.

4. П.Скоропадський: роль та значення його діяльності.

 

Навчальні цілі: засвоєння, закріплення, поглиблення і систематизація знань про: особливості економічного розвитку України в 1910-1914 рр.; діяльність українських партій на поч. ХХ ст.; політику тимчасового уряду щодо України; значення діяльності УЦР, проголошення чотирьох універсалів; роль гетьманату П.Скоропадського; результати національно-демократичної революції.

 

Завдання та методичні рекомендації до вивчення теми

 

При розкритті першого питання необхіднозвернути увагу на те, що рубіж XIX і XX ст. характерний в Україні завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації. Характерною рисою розвитку української промисловості була її підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Україні насамперед потужну сировинну базу. Промисловому розвиткові Наддніпрянської України на початку XX ст. були притаманні: концентрація виробництва, утворення монополій, спеціалізація районів, значний вплив іноземного капіталу, нерівномірний розвиток українських регіонів, вищі від загальноімперських темпи розвитку, перетворення України на один з головних промислових районів Російської імперії. Ці процеси, з одного боку, відображали та уособлювали розвиток української промисловості у контексті загальноросійських тенденцій, з іншого - були своєрідним підсумком дії місцевих чинників.

Земельне питання було і залишається завжди одним з найактуальніших у розвитку будь-якої держави як основа для господарювання та матеріальне підґрунтя будь-якої економічної моделі. Особливої гостроти ця проблема набула, коли відбулася ревізія результатів селянської реформи 1861 року. Столипінська аграрна реформа, яка мала на меті вирішити проблему малоземелля в межах усієї Російської імперії, постала як чинник протиріччя в українській історії. В чому збігається думка більшості дослідників це те, що вона не вирішила певною мірою поставленої мети, загостривши соціальне протистояння. Оригінальний вигляд це питання здобуває в контексті психоісторії. В останні роки спостерігається позитивна тенденція її використання як метода для вивчення персоналій в дисертаційних дослідженнях вчених Російської Федерації. Наприклад, дисертаційне дослідження на здобуття ступеня кандидата історичних наук Ахтямова В.В.: «Психоисторические аспекты жизни С.Ю.Витте и П.А.Столыпина».

Визначимо декілька ключових моментів, зазначених дослідником, що дозволить нам розширити бачення тих процесів, які загальмували хід аграрної реформи, в тому числі і в Україні.

В психоісторичному контексті слід пригадати т.зв. соціалізуючий стиль виховання. Його зміст Л.Демоз визначив так: «В качестве метода воспитания ребёнка заставляют почувствовать вину; «моральные наказания» через унижение; введение обязательного школьного обучения; ребёнку внушают родительские цели».

Цей стиль виникає на межі XIX – XX ст. внаслідок чого на політичну арену виходять нові люди, які характеризуються новим типом мислення. Такими людьми, на думку Ахтямова В.В., є безумовно Сергій Юлійович Вітте та Петро Аркадійович Столипін, які спромоглися сформувати принципи та шляхи реалізації нової концепції розвитку держави. І ось тут виникає конфлікт між традиційною владою і реформаторами, в якому головною діючою особою стає імператор Микола II. Ставлення царя до означених міністрів, за визначенням дослідника, характеризується станом роздратування, яке блокує раціональне розуміння Миколою II необхідності докорінних змін в країні.

Які ж спільні риси в особах двох міністрів визначає Ахтямов В.В.:

- Провінціалізм, який змусив амбіційних Вітте та Столипіна, рухаючись службовими сходами, детально вивчати реальне життя.

- Однакова вища освіта – фізико-математична.

- Обидва мали старших братів, які рано померли. Суттєвий вплив на формування особистостей зробили у свій час рідні дядьки. Обидва були дуже сентиментальними у ставленні до власних жінок та дітей.

- Яскравою спільною рисою була інтуїція, яка дозволяла помічати людей схожого типу з дуже високим рівнем особистої відповідальності.

- Еволюціоністи, противники збройних конфліктів, заповзяті монархісти.

Здавалося б це давало підґрунтя для порозуміння та спільної дії. Але історія свідчить про конфлікт міністрів-реформаторів. Можливо причина полягає в тих розбіжностях, які визначені дослідником:

По-перше, П.А.Столипін – інтроверт з оригінальним мисленням. На противагу йому С.Ю.Вітте – «яркий, подвижный, конъюнктурный экстраверт».

Ахтямов В.В. визначає кореляцію між особистими властивостями діячів та їх подальшею долею, а також впливом на хід реформ. Характер Столипіна привів його до жертви, навіть до самопожертви, яка пов'язана з відсутністю страху за власне життя та авторитарністю. Вітте не зміг утриматися при владі, хоча його емоційність, спрямована на досягнення конкретних завдань мала більш вдалі результати, без досягнення яких він втрачав здоров’я та життєві стимули.

Друге, і найсуттєвіше, про що зауважує Ахтямов В.В.: «свойственная С.Ю.Витте истеричность, выплеснулась на все начинания П.А.Столыпина… глубокая неприязнь С.Ю.Витте к П.А.Столыпину и холодная отчуждённость последнего чётко проявилась в их переписке и личных контактах».

Одним з ключових висновків дослідник робить внесок до розуміння характеристик переломних етапів у розвитку суспільства, зокрема кінця XIX –початку XX ст.. Базовою тут є категорія історичного часу, який має властивість висувати через видатних діячів нові ідеологічні парадигми. Реалізація цього процесу відбувається через зв’язок творчої особистості з добою, посередниками є ірраціональні структури духовного життя суспільства.

Висновки, зроблені Ахтямовим В.В. є прикладом того, як психоісторія, не заперечуючи інших методів пізнання історичної реальності, розкриває глибинні характеристики осіб та подій. Використання таких, здавалося б, позбавлених щільної тілесності категорій як «роздратування Микола II від Столипіна», «прагнення йти супротив більшості», «психологічні протилежності – інтровертивність Столипіна та екстравертивність Вітте» репрезентують нам сучасний вимір такого явища як роль особистості в історії.

Необхідно пам’ятати, що І світова для української території була братовбивчою війною, на якій українці воювали за чужі інтереси. Покажіть основні воєнні дії, участь у війні Головної української ради, СВУ.

Друге і третє питання можна підготувати у формі доповіді, про діяльність М.Грушевського, його праці та погляди. Оскільки вплив М.Грушевського, а також В.Винниченка був визначальним при формуванні УЦР та проголошенні чотирьох універсалів. Необхідно звернути увагу, що саме в період 1918 р. відбувається відродження української державності (УНР), першим президентом УНР було проголошено М.Грушевського. Наступним фрагментом психоісторичного дискурсу української історії, який репрезентує питання політичного лідерства, є доба української національної революції, знакова постать якої - М.Грушевський. Доречно поставити запитання: які особистісні характеристики політичного діяча, як усвідомлені, так і ні, забезпечують провал чи успіх поставленого завдання.

Монографія В.Ващенко частково дає відповідь на питання: як неврастенія М.Грушевського, або те, що він кваліфікував як її, вплинула на його політичну поведінку і, відповідно, на загальноісторичні події. Недарма в якості одного з епіграфів автор трансплантує самохарактеристику М.Грушевського: «…я нещасливий та психопатичний» [7,с.124]. Досліджуючи родові витоки виникнення неврастенії, дослідник робить акцент на значущості батька в житті М.Грушевського, смерть якого, наприклад, заслонила факт одруження і народження дочки [7, c.127]. Одночасно з цим неврастенія трактується самим Грушевським як жіноча, материнська, складова його психіки.

Для нас же самим значимим залишається питання: як проектувалася неврастенія М.Грушевського на процедуру будівництва молодої української держави? Парадигмою патріарха. В.Ващенко констатує, що в «Автобіографії» М.Грушевський прописує власну «генеалогію» в «міфічних структурах України» [7, с.166]. Тобто безумовно, сам себе визначає як вагому фігуру в українській історії.

Історія України - це історія його родини, принаймні, так само і історія його родини. Україна і мати історика проходять один і той же обряд поховання - «очищення вогнем» (мати Грушевського була важко психічно травмована при пожежі в будинку, через що і померла, не оговтавшись). Це «очищення вогнем» для України є розрив зі старим, революція, а для історика - розрив зі старшим поколінням. Якщо неврастенія - це жінка-мати у М.Грушевського, то ліки проти неврастенії, тобто вогонь, будуть ліками проти матері. Вона гине у вогні, або ж від вогню.

Виділимо в якості проміжного підсумку: ситуація, яка має індивідуальне походження (ситуація неврастенії виродження) розглядається як модель для всієї нації, у встановленні якої автор частково здійснив спробу транзактного аналізу особистості Михайла Сергійовича Грушевського.

Розкрити значення четвертого універсалу УЦР.

Четверте питання пов’язане із зміною влади на території України, приходом до влади гетьмана П.Скоропадського. Необхідно детально проаналізувати українсько-німецькі та українсько-російські взаємовідносини у даний період, зробити висновки про здобутки та втрати національно-демократичної революції 1917-18 рр.

 

Питання для самоконтролю

 

1. Здобутки національно-демократичної революції 1917 р.

2. М. Грушевський – видатний український історик та політичний діяч.

3. Життєвий шлях В.Винниченка та його політична діяльність.

4. Значення прийняття чотирьох універсалів УЦР для долі українського народу.

5. Прорахунки УЦР та її діячів.

6. Історичний портрет П.Скоропадського.

 

Рекомендована література:

 

Основна література: 1, 2, 3, 4, 5, 7, 8,17,19.

Додаткова література: 10, 11, 15, 17, 18, 19, 20, 21, 26, 29, 31, 32, 35, 36.

 

Тема 7. Розвиток України в умовах утвердження тоталітарного режиму (1920-1939 рр.)

 

План вивчення теми

 

1. Міжнародне визнання України. Зовнішньополітична діяльність уряду УРСР на початку 20-х років.

2. Політичні процеси в Україні в 20-30 роках. Західноукраїнська еміграція в УРСР та її доля.

3. Культурне будівництво в Україні 20-30 роках. Освіта. Ліквідація неписьменності. Професійно-технічна освіта. Вища і середня спеціальна освіта. Політика українізації навчальних закладів та культ установ. Наука, література, театр, музика, кіномистецтво. Розвиток образотворчого мистецтва, архітектури, скульптури.

4. Соціально-економічне і політичне становище західноукраїнських земель у складі Польщі. Буковина в складі Румунії. Автономія Закарпаття в Чехословаччині – “Підкарпатська Русь”. Мюнхенська угода. Вибори до сейму. Карпатська Січ. Окупація Закарпаття Угорщиною.

 

Навчальні цілі: засвоєння, закріплення, поглиблення і систематизація знань про: сутність тоталітаризму як явища світового порядку та особливості його прояву в Радянському Союзі; зовнішньополітичне становище українських земель на поч.20-х р.; результати соціалістичного будівництва в СРСР і Україні; політичні процеси в 20-30 ті рр.; культурне будівництво на українських землях в 20-30-ті рр.

 

Завдання та методичні рекомендації до вивчення теми

 

Вивчаючи перше питання покажіть участь України в роботі Лозаннської, Генуезької конференції, які стосувались режиму роботи чорноморських проток, на фінансово-економічних проблем.

Розглядаючи друге питання треба пам’ятати наступне. Тоталітарний режим, сформований в СРСР у 20-30-ті роки, характеризувався тотальним відчуженням народу від власності й політичної влади, всеосяжним контролем компартійної верхівки над усіма сферами життя суспільства. Домінуючою рисою його була монополія на владу Комуністичної партії. Зрощування партійного і державного апаратів, монополізація політичної влади призвела до утвердження режиму беззаконня і політичного терору. Номенклатурний принцип (призначення та переміщення керівних кадрів з волі “вождя” і “вчителя”) - головний антидемократичний стрижень командно-адміністративної системи управління, який забезпечував особисту залежність кадрів від вищих керівних органів, їх повну непідзвітність народу.

У третьому питанні покажіть зміст політики коренізації, та її українського різновиду – українізації. Держава приділяла велику увагу ліквідації неписьменності, у 1924 р. було запроваджено 4-річну обов’язкову освіту. Для української культури 20-ті стали роками відродження, згадайте діяльність спілки письменників „Плуг”, харківського театру „Березіль”.

У четвертому питанні покажіть становище українців, що перебували у складі Польщі, Чехословаччини та Румунії, розкрийте суть політики поглинання „кресів”, земель національних меншин, державну полонізацію та румунізація населення, розкрийте роль такого чинника, як український націоналізм.

 

Питання для самоконтролю

 

1. Чому тоталітаризм як політична система набув світового характеру?

2. У чому полягали об’єктивні і суб’єктивні причини встановлення в СРСР адміністративно-командної системи?

3. Що являв собою сталінізм як теорія та ідеологія?

4. Що являла собою сталінщина як політична система організації суспільства?

5. Який конкретно вплив справляли на характер економічного, суспільно-політичного та духовного розвитку СРСР і Української РСР командно-директивні, силові методи керівництва?

6. Якими наслідками для України 30-х рр. обернулося панування тоталітарного сталінського режиму?

7. У чому полягало ставлення більшовиків до розвитку культури в УРСР?

8. Якими були головні цілі політики українізації?

9. Охарактеризуйте політику Польщі, Чехословаччини та Румунії на західноукраїнських землях в 20-ті-30-ті роки.

 

Рекомендована література:

 

Основна література: 2, 3, 7, 9, 13, 16, 19.

Додаткова література: 11, 15, 18, 21, 26, 29, 36, 39, 56, 62, 98.

 

Тема 8. Україна в роки Великої Вітчизняної війни та в повоєнний період

 

План вивчення теми

 

1. Загострення міжнародних відносин в другій половині 30-х років. Мюнхенська угода та її наслідки для українських земель.

2. Політика радянської влади на західноукраїнських землях. Створення нових органів влади, шкіл, вузів, земельна реформа. Насадження системи тотального контролю за населенням. Розстріли і масові депортації населення, припинення діяльності партії, початок насильницької колективізації.

3. Український напрям в плані “Барбароса”.

4. Шляхи і методи та підсумки відбудови народного господарства, житлового фонду, матеріальної бази культури й культури в 1950-х роках.

5. Посуха і голод 1946-1947 рр. Економічні труднощі..

6. ХХ з’їзд КПРС та викриття культу Сталіна.

7. Господарське будівництво 1956-1965 рр. Раднаргоспи. Зміни в матеріальному становищі народних мас.

8. Політичні репресії 1960-1970 рр.

9. Характер економічних взаємовідносин республіки і Союзу РСР у 1954-1985 рр. Криза суспільно-політичної системи.

Навчальні цілі: засвоєння, поглиблення і систематизація знань про: положення українських земель напередодні 2 світової; міжнародне положення України, її місце в планах Німеччини та СРСР; політику радянізації західноукраїнських земель; відбудову економіки після 2 світової війни; голод 1946-47 рр.; культурний розвиток в часи тоталітарного режиму; роль ХХ з’їзду, політику «відлиги»; політичні репресії 60-70-х років.

Завдання та методичні рекомендації до вивчення теми

 

Перше питання за своїм характером і змістом зводиться в основному до вивчення зовнішньополітичної ситуації, яка сталася навколо українських земель напередодні другої світової війни. Необхідно показати, як Німеччиною проводила дипломатична гра навколо ідеї «Великої України», що фактично брала свій початок від Мюнхенської змови (29-30 вересня 1938 р.), згідно з якою Прагу примусили відмовиться від Судетської області. Розпадок Чехословаччини призведе до утворення Карпатської України.

Для того, щоб проаналізувати друге питання, необхідно згадати, що 17 вересня 1939 р., коли йшла друга світова війна, на основі радянсько-німецького пакту від 23 серпня 1939 р. війська Червоної армії вступили на територію Західної України і Західної Білорусії. На цей час завершувалась окупація Польщі Німеччиною. В історичному плані приєднання західноукраїнських земель було визначною подією, адже вперше за багато віків українці з’єдналися в межах однієї держави.

У третьому питанні потрібно згадати, що загарбанню України фашистське керівництво надавало важливого значення. Згідно з економічною частиною плану «Барбаросса» («Зелена папка» Герінга) були розроблені директиви по використанні земель України, за яким українське питання перемістилось з політичної площини в економіку.

Розкриваючи четверте питання треба мати на увазі, що відбудова народного господарства України суттєво відрізняється від відбудовчих процесів країн Заходу. Збитки, нанесені війною республіці, були значно більшими, ніж на Заході. Ускладнив ситуацію голод 1946-1947 рр. Відбудова в Україні здійснювалася власними силами без зовнішньої допомоги, а західні країни активно використовували асигнування, що надавалися США відповідно до “плану Маршалла”. Характерними рисами відбудовчих процесів в Україні були пріоритетний розвиток важкої промисловості, активна роль командної системи, значна заангажованість в економічній сфері ідеологічного фактора.

Мабуть немає більш суперечливого та затертого в політичних баталіях питання, ніж роль та місце України, української нації у Великій Вітчизняній та Другій світових війнах. Зміни наукової парадигми, відкриття нових архівних джерел, інсталяція мемуарної літератури того часу постійну змінюють мозаїку та каузальність подій тієї доби. Близькими до нас в історичній ретроспективі є Друга світова та Велика Вітчизняна війни, в наслідок яких в сучасному суспільстві існує така психогрупа, а можливо, й психоклас, як «діти війни». В дослідженні цих явищ ми повинні запобігати того, що К.Ясперс назвав би «типовими оцінками», які скасовують наше екзестенційне право на історичний біль як прояв самоповаги нації.

Яким же чином психоісторія розкриває характер цих подій? Магістральний напрям такого підходу, на наш погляд, можна визначити завдяки тим висновкам, які зробили учасники «круглого столу», організованого міжнародним часописом «Psychologies» (російська версія):

1. Наслідки воєнного досвіду, якщо їх не було психологічно опрацьовано виявляють себе в огрубленні, в неспроможності до складних форм взаємодії з іншими людьми, у витісненні більш складних уявлень про світ. Нормою стає примітивний розподіл на своїх та чужих, практично племінна свідомість: свої завжди праві, а чужі завжди вороги.

2. Генерація учасників подій війни не спроможні через власну, неопрацьовану психотравму дати їй об’єктивний історичний аналіз. Іхні діти (друге покоління) відчувають травму через батьків, і для них звичайні людські блага стають занадто цінними, ніж могли б бути. Третє покоління вже відстоїть від травмуючи подій на більший проміжок часу, в нього достатньо психічного ресурсу, щоб мати справу з жахливим досвідом. Таким чином, на сучасних істориків, онуків тих, хто воював, покладається ця місія.

3. Досвід війни активно репрезентовано особистими історіями, що є для нас найважливішим, бо дає змогу зробити психологічний наголос у вигляді феноменологічного підходу, методу у реконструкції та вивченні подій Другої світової та Великої Вітчизняної війн через призму не лише загального, а й особистого.

Таким чином, для подолання ідеологічних міфів, сучасних стереотипів та неякісних установок в суспільстві та науці, які впливають на політичні рішення якісно може вплинути психоісторія з запропонованими методами. Бо як зауважив один з учасників «круглого столу» російський соціолог Л.Гудков: «…якщо ми не будемо працювати з минулим, воно переслідуватиме нас».

К.Ясперс стверджував, що світові війни поставили під загрозу наш духовний світ. Говорячи про історичне пізнання, він також визначав: «…мы находимся внутри некоего движения, которое в качестве изменения сознания вынуждает изменится существование и в качестве изменения существования, в свою очередь, вынуждает измениться познающее сознание».

Вивчаючи п’яте питання покажіть причини голоду1946-1947 рр., коли разом з природними негараздами були встановлені нереальні плани хлібозаготівель. Залишені без допомоги південні області республіки пережили голодну зиму 1946-47 рр.

Вивчаючи історію ХХ з’їзду КПРС не треба вдаватись до ідеалізації постанови ”Про культ особи та його наслідки”. М. Хрущов засуджував лише зовнішні прояви тоталітаризму та найбільш вражаючі зловживання владою. А в культі вбачались особисті недоліки Й. Сталіна, а не органічну ваду радянської системи.

У другому питанні покажіть основні реформаторські перетворення Хрущова та їх наслідки. Зверніть увагу на суспільні реформи, переваги та недоліки впровадження у 1957 р. територіального принципу управління господарством СРСР. Проаналізуйте реальні зміни в рівні життя населення України, що відбулися у 50-х сер-60-х років.

Вивчаючи третє питання потрібно звернути увагу на те, що перебіг подій після приходу до влади Л. Брежнєва розчарував шістдесятників. Як реакцію на опозицію почали заарештовувати у Києві, Львові, Тернополі представників творчої і наукової інтелігенції. У 1971 р. ЦК КПРС видав постанову, спрямовану на розгром політичної і духовної опозиції, в ній характеризувалися, як небезпечні твори І. Дзюби, В. Мороза, В. Чорновола. У січні 1972 р. почалася нова хвиля арештів, яка тривала 2 роки. Почалася чистка інакодумців в інститутах АН УРСР, Вузах, видавництвах, творчих спілках.

Ще однією важливою рисою радянського тоталітаризму був контроль над економікою. Режим контролював усі галузі економіки через державне соціально-економічне планування, на підставі якого визначались завдання для кожного підприємства. Тому командно-адміністративна система поставала як певна форма організації суспільства та відповідного типу управління. Командна економіка була фундаментом тоталітаризму в СРСР. Це треба мати на увазі, розкриваючи четверте питання.

Приступаючи до вивчення другого питання, перш за все слід глибоко і змістовно розібратися в суті і змісті терміну “застій”, який вживається для означення двох десятиріч брежнєвського керівництва. Епоха “застою” - це:

- надмірна централізація економічного й політичного життя;

- формалізм і заорганізованість демократичних інститутів;

- командно-вольові методи керівництва;

- відчуження мас у сфері економічного і політичного життя;

- негативні зовнішньополітичні фактори, а саме: важкий тягар озброєнь, війна в Афганістані, нераціональна допомога країнам соціалістичної орієнтації, нееквівалентний обмін сировиною і товарами з соціалістичними країнами тощо.

 

Питання для самоконтролю

 

1. Якою була політика радянського уряду на західноукраїнських землях напередодні 2 світової?

2. Якими були плани фашистського керівництва щодо України?

3. Ким і з якою метою було проголошено Акт відновлення державності України 30-го червня 1941 р.?

4. Як оцінюється Акт відновлення державності України 30-го червня 1941 р. в радянській і новітній історіографії?

5. Коли, ким і з якою метою була створена УПА?

6. Якими наслідками для українського народу оберталися бойові дії між УПА та частинами Червоної Армії?

7. Що ви можете сказати про участь молоді і студентства України й, зокрема, Дніпропетровщини у всенародній боротьбі проти німецько-фашистських загарбників?

8. Охарактеризуйте розвиток народного господарства України у повоєнний період.

9. Назвіть відомих діячів культури, що зазнали переслідувань у 2 пол. 40-поч. 50-років

10. Поясніть термін „культ особи”, „десталінізація”?

11. У чому полягали причини суперечливого становища України після смерті Й. Сталіна?

12. У чому проявлялися непослідовність і суперечливість курсу М.С. Хрущова на демократизацію радянського суспільства?

13. Охарактеризуйте основні течії українського дисиденства 60-80-х років.

14. Охарактеризуйте соціальні зміни, що сталися в українському суспільстві у 60-80-х роках.

 

Рекомендована література:

 

Основна література: 3, 6, 7, 8.

Додаткова література: 10, 14, 31, 36, 39, 23, 56, 89, 90, 91.

 

Тема 9: Відродження незалежної України. Суспільно-політичний розвиток України в умовах незалежності

 

План вивчення теми

 

1. Політична ситуація в Україні в 2000 - 2013 р. Трансформація соціально-економічної системи у 1991-2013 рр.

2. Розвиток аграрної сфери. Основні напрями розвитку науки і техніки. Розвиток культурної сфери.

3. Включення України до європейського освітянського простору: проблеми та перспективи.

Навчальні цілі: засвоєння, закріплення, поглиблення і систематизація знань про: розбудову незалежної української держави; функціонування законодавчої та виконавчої влади в Україні; соціально-економічний розвиток незалежної України; дипломатичне визнання України; міжнародну політику України; реформування системи освіти.

 

Завдання та методичні рекомендації до вивчення теми

 

Розкриваючи перше питання, слід звернути увагу на те, що проголошена 24 серпня 1991 року незалежність України надзвичайно гостро поставила питання про розбудову держави. Одним з найперших державотворчих кроків було запровадження атрибутів державності. Важливими віхами на цьому шляху стали:

1. Фіксація кордонів.

2. Визначення громадянства.

3. Визнання національної символіки як державної.

4. Запровадження власної грошової одиниці.

5. Створення власних збройних сил.

6. Прийняття конституції.

Вивчення другого питання студентам можна порекомендувати за таким планом:

1. Глибокий аналіз і осмислення “стартових” можливостей України на момент проголошення її незалежності 24 серпня 1991 р. Необхідні для цього матеріали можна знайти в збірнику “Народное хозяйство СССР в 1990 г. Статистический ежегодник. – М.: Финансы и статистика, 1991. - С.358, 360.

2. Суть, зміст і мета так званих “радикальних ринкових реформ”. Про них багато йшлося і йдеться в численних виступах президента України Л. Кучми і, зокрема, в ході передвиборної компанії 1999 р., які публікувалися і публікуються в центральній і місцевій пресі і з якими студенти можуть і повинні ознайомитися в процесі вивчення даної теми.

3. Суть і характер сучасного спектру ідейно-політичних орієнтацій щодо спрямованості економічних реформ в Україні. Дану проблему студенти зможуть осмислити за матеріалами обговорення і голосування в Верховній Раді законопроектів “правими”, президентсько-урядовими фракціями, які входять до так званої “парламентської більшості” (група “Трудова Україна”, група “Відродження регіонів”, фракція СДПУ(о), фракція “Батьківщина”, група “Солідарність”, фракція УНР, фракція НРУ, фракція НДП, фракція ПЗУ, фракція “Реформи - конгрес”) і “лівими” (фракція КПУ, фракція СПУ), котрі публікуються в центральній пресі.

Нарешті, хід і підсумки реформ, причини їх гальмування і невдач. Ця проблема заслуговує того, щоб на ній зупинитися докладніше з тим, щоб студенти змогли краще зорієнтуватися в потоці фактів і конкретніше сприйняти й осмислити їх. В цьому може допомогти сучасний психоісторичний підхід до питань політичного лідерства. В.Ющенко згідно методології Школи політичної психології вважається нарцисом, дитиною яку занадто пестили. Щодо політичної лінії колишнього президента вона орієнтується на постать батька, який був директором школи, а за часи війни тривалий час перебував у Німеччині, після чого в нього залишилися позитивні враження щодо європейського добробуту. Г.Балашов зауважує: «Недивно, що той виріс на кшталт директора сільської школи, який мріє затащити земляків до ЄС. Навіть проти їхньої волі – директорові краще знати».

Відносно В.Януковича, Г.Балашов вважає, що той через втрату матері в дитинстві усе життя відчуває біль, яке прагне компенсувати постійним накопиченням грошей, заводів, земель, електорату.

Через те, що в свій час батько пішов з родини, Ю.Тимошенко сформувалася як чоловіконенависниця. А.Яценюк впродовж свого політичного життя виконує роль спадкоємця: він уособлює ту генерацію, яка продовжує политику Ющенка.

Необхідним для дослідження є визначення дитячих жахів, т.зв. базальних. Ющенко та Янукович бояться покарання, через це перший неспроможний довести справу до кінця, а другий побоюється тих, хто сильніший за нього. Ю.Тимошенко зневажає чоловіків, водночас побоюючись одиноцтва, а А.Яценюк – бути другим.

Вивчаючи третє питання, необхідно пам’ятати наступне.

У грудні 1991 р. незалежність України визнали 68 держав. 2 грудня про визнання Української держави оголосили Канада і Польща, 3 грудня - Угорщина, 4 грудня - Латвія і Литва, 5 грудня до них приєдналося одразу п’ять країн - Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія. Для американської адміністрації дезінтеграція Радянського Союзу означала зникнення головного стратегічного противника. 25 грудня 1991 р. США визнали Україну і незабаром встановили з нею дипломатичні відносини. Впродовж 1992 р. Україну визнали ще 64 держави.

В основу моделі зовнішньої політики 1991-1994 рр. було покладено принцип “балансу інтересів”, що зумовлено геополітичним становищем України, її залежністю від партнерів по СНД, суперечливими внутрішніми політичними процесами, уповільненим темпом економічних реформ тощо.

Наша держава має свої інтереси і на Заході, і на Сході, її географічне положення та структура економіки визначили для неї не роль “санітарного кордону” проти будь-кого, а роль мосту для взаємного проникнення і збагачення східної і західної культур. Щоб мати змогу впливати на цей процес. Україна повинна бути представлена як у європейських структурах, так і в СНД.

Визнання особливого значення взаємовідносин України з Росією у новій зовнішньополітичній моделі зовсім не означає дистанціювався від Заходу. Навпаки, саме на західному напрямі республіка мусила зробити найбільший прорив у своїй зовнішній політиці, адже лише забезпечення співробітництва із західними країнами, не менш масштабного, ніж з Росією, дасть змогу утвердити самостійність української держави.

Зовнішня політика України стала спробою не тільки максимально прагматичне підійти до задоволення потреб та інтересів нашої держави, а й намаганням врахувати специфічні риси менталітету, традиції та зовнішньополітичні орієнтації населення республіки. Протягом століть територія України була поділена між кількома державами, і тому населення Східної і Північної України більше тяжіє до тісних контактів з Росією, а жителі Західної України - до зв’язків із країнами Центральної і Західної Європи. Реалізувати і гармонійно поєднати ці відмінні орієнтації можна, на думку сучасного керівництва, лише в моделі “мосту”, тобто, лише проводячи активну зовнішню політику як у східному, так і в західному напрямах.

Західний напрям зовнішньополітичної діяльності став одним із пріоритетних для незалежної України. Українська дипломатія намагалася розширенням політичного діалогу і співробітництва на дво- і багатосторонній основі створити ґрунт для швидкої інтеграції нашої держави до європейських структур. Однак на заваді реалізації цих планів стали різний рівень розвитку України і західноєвропейських держав, нестабільність української економіки, намагання Росії зберегти Україну в орбіті свого впливу, існування потужного українського ядерного потенціалу, що дістався у спадок від СРСР тощо. Зміна акцентів у зовнішній політиці та вирішення проблеми ядерного роззброєння дали змогу Україні інтенсифікувати процес інтеграції у світові, насамперед європейські, структури, налагодити регулярний політичний діалог із США, активізувати двостороннє співробітництво із західними державами, зміцнити зв’язки з НАТО. Ці процеси створили підґрунтя для поступового перетворення України з пасивного об’єкта на активний суб’єкт міжнародних відносин.

Ставлення України до СНД у своєму розвитку еволюціонували. Якщо на початковому етапі незалежності українська сторона вбачала у співдружності лише форму “цивілізованого розлучення”, то з плином часу цей підхід зазнав суттєвих змін. Нині СНД розглядається Україною як міжнародний переговорний механізм, здатний зближувати позиції, збалансовувати інтереси, шукати компроміси, узгоджувати принципи господарської діяльності. Інтеграційний процес у межах СНД має суперечливий характер. З одного боку, певна консолідація країн СНД дає змогу задовольнити взаємовигідні інтереси на основі багатостороннього співробітництва; забезпечує політичну стабільність у міждержавних відносинах; надає переваги у вирішенні таких глобальних проблем як екологія та енергетика. З іншого - все чіткіше в інтеграційному потоці простежується домінуюча роль Росії, її бажання перетворити СНД у наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями; посилюється вплив на процеси консолідації військово-політичних та ідеологічних факторів; реальною лишається загроза того, що економічна інтеграція в СНД не зможе забезпечити технологічного прориву і в перспективі приведе до консервації господарської, технічної та технологічної відсталості країн співдружності. З огляду на це Україна за основу своєї діяльності в межах СНД взяла концепцію інтеграції на “різних швидкостях”, яка дає змогу зберігати незалежну позицію та реалізовувати національні інтереси.

Аналізуючи третє питання необхідно зазначити, що особливе місце для національного розвитку має розширення україномовної освіти. Проблемні кроки, спрямовані на входження української освіти до світового і європейського простору. Болонський процес веде відлік з 1998 р., коли було прийнято „Болонську декларацію”. На сьогодні приведені у відповідність до міжнародних вимог освітньо-кваліфікаційні рівні та ступені освіти. Зараз в Україні в 350 вузах ІІІ і ІV рівнів навчається 2,5 млн. студентів. Однак стан страв в освітянському просторі не можна вважати задовільним. На якість освіти відбивається незбалансованість системи освіти, низький рівень заробітної плати, недостатня увага і забезпечення навчально-методичною літературою, низький рівень матеріальної бази навчального процесу.

 

Питання для самоконтролю

 

1. Що визначало процес розбудови української держави?

2. Як відбувалось формування атрибутів української державності?

3. У чому полягають особливості законодавчої та виконавчої влади в Україні?

4. Що являла собою економічна Україна на початковому етапі незалежності?

5. У чому полягають об’єктивні і суб’єктивні причини глибокої системної кризи в Україні?

6. Які Ви знаєте особливості дипломатичного визнання України?

7. Чим обумовлена багатовекторність міжнародної політики України?

Рекомендована література:

Основна література: 3, 6, 7, 8, 12, 16, 17, 18.

Додаткова література: 13, 14, 16, 18, 21, 23, 24, 36, 39, 45, 85, 96, 101.

 

Змістовий модуль 3. Витоки української культури та культура козацької доби.

 

Тема 10. Культура Київської Русі

 

План вивчення теми

 

1. Культура дохристиянської Русі:

а) скіфська культура;

б) сарматська культура;

в) міфологія давніх слов’ян: язичництво;

г) землеробські слов’янські культи.

2. Вплив східної та західної цивілізації.

3. Християнська культура Київської Русі.

4. Розвиток літописання та літератури.

5. Географічні знання за часів Київської Русі.

6. Архітектура, живопис, прикладне мистецтво, музика.

7. Питання культурно-історичної спадщини між Україною та Росією.

 

Навчальні цілі: засвоєння, закріплення, поглиблення і систематизація знань про особливості зародження та розвитку української культури в дохристиянську та християнську добу історії України, специфічність її напрямків та галузей у визначену добу.