У 1917-1920 рр. на території Черкащини на хвилі національного піднесення установлюється влада УНР, гетьманату і Директорії, формуються перші загони Вільного козацтва.
Після падіння самодержавства у політичному житті Черкащини все активніше заявляли про себе осередки українських партій, які разом із загальноросійськими партіями вели боротьбу за вплив на маси. Про політичну палітру краю того часу можна судити з результатів виборів до Черкаської міської думи 13 серпня 1917 р. Серед 54 гласних міської думи місця за партійною і соціальною належністю розподілилися таким чином: 19 – від блоку української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) і української партії соціалістів-революціонерів; 14 – від блоку російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), партії соціалістів революціонерів і Бунду; 8 – від блоку об'єднаної єврейської соціал-демократичної робітничої партії «Поалей-Ціон»; 4 – від християнського населення міста (православних і старообрядців); 3 – від єврейської сіоністської організації; 2 – від демократичної групи євреїв; 1 – від партії народної свободи (кадетів), залізничної демократичної партії, населення Митниці (мікрорайон міста), службовців і робітників міського громадського управління.
Важливою подією загальноукраїнського значення, що відбулася на Черкащині, став Всеукраїнський з'їзд Вільного козацтва. Про це газета «Народна воля» повідомляла: «Від 3 до 6 жовтня (1917 р.) в м. Чигирині відбувся Всеукраїнський з'їзд Вільного козацтва. Приїхало більш як 200 представників від 60 тисячорганізованого Вільного козацтва з Київщини, Кубані, Чернігівщини, Катеринославщини, Полтавщини і Херсонщини…».
У липні-серпні 1918 р. піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тис. осіб. Так, у травні 1918 р. золотоніський повітовий староста повідомляв полтавському губернському старості, що в селах Ірклієві, Семеногірки, Лихоліти Золотоніського повіту відбулися бої німецьких та гетьманських військ з групами повсталих селян, а в районі Вереміївки і Жовниного повсталі гуртуються у збройні загони. Партизанський рух проти німецьких окупантів набував все більшого розмаху. В Черкаському повіті діяли загони, очолювані Ф. Ільїним, К. Віхтем, Г. Рябокенем та іншими ватажками партизанського руху.
Особливим розмахом відзначилось Звенигородське збройне повстання, яке розпочалося 3 червня 1918 р. виступом селян с. Орли Лисянської волості Звенигородського повіту і швидко поширилось на інші населені пункти Звенигородського та сусідніх повітів. Повстанці, чисельність яких досягла кількох тисяч, розгромили ряд німецьких і гетьманських гарнізонів, об'єднавши свої зусилля з учасниками Таращанського збройного повстання.
Вагому роль у ході національно-визвольної боротьби з більшовицькими військами відіграла створена у 1918 р. Холодноярська республіка, опорною базою якої стало однойменне урочище в лісі неподалік м. Чигирин та його центр – Мотронинський монастир. Ця військово-політична організація українських селян та Вільного козацтва, територія якої не була сталою, охоплювала Чигиринський і східну частину Черкаського повітів, а її вплив поширювався на повіти південної Київщини, значні території Полтавської і Херсонської губерній. У 1921 р. Холодноярська республіка обіймала Чигиринський, Олександрівський, Єлизаветградський, Звенигородський, частину Уманського повітів.
Появою Холодноярської республіки викликано трьома голованими факторами: природним (лісове урочище – унікальна місцевість для розгортання повстансько-партизанського руху), національним (Чигиринщини – козацький край із давніми волелюбними традиціями), і соціальним (засилля поміщицького землеволодіння і гострий «земельний голод» селянства).
Навесні 1919 р. Директорія впала під ударами більшовиків. Знекровлені війська УНР відступили за Збруч, а хто не встиг, відходив, зокрема, в Холодний Яр. Чигиринці оголосили свою територію республікою. Першим будівничим її став Василь Чучупака з Мельників. Фундаментом, на якому республіка розбудовувалася, були власні збройні сили.
Повстанське військо формувалося на козацьких засадах. Кожне село було окремою частиною бойової організації Холодного Яру. Центром організації були Мельники. На головного отамана Холодного Яру повстанці обрали прапорщика Василя Чучупаку. Цивільна і судова влада на місцях перебували в компетенції сільських віче та сільських отаманів.
Улітку 1919 р. білогвардійські війська захопили Україну. Встановилася буржуазно-поміщицька диктатура. Відновлювалася «єдина і неподільна Росія». Розгорілася боротьба із загарбникам. Одним із найбільших вогнищ повстансько-партизанського руху на Україні став знову Холодний Яр. Спроби білогвардійців загасити полум'я пожежі в Холодноярщині успіху не мали. Там усюди, за винятком володінь отамана С. Коцюри, майоріли синьо-жовті стяги Холодноярської республіки.
Найвизначнішою воєнною акцією холодноярців було визволення Черкас від деніківців. 31 грудня 1919 р. спільно з червоними на прохання останніх. Загалом 1919 р. був сприятливий для Холодноярської республіки. Радянська Україна, перебуваючи у вогняному кільці громадянської війни, не мала достатніх сил для її придушення. І вже тоді Холодний Яр перетворився на своєрідну базу українського опору. Тут мали надійний притулок виснажені частини військ УНР, які піднімали бойовий дух холодноярців і зцементовувалася їхні збройні сили.
6 грудня 1919 р. розпочався зимовий похід армії УНР углиб України. Троє з'єднань – Запорізьке, Київське і Волиньке – вирушили кожне своїм напрямком. 20 лютого 1920 р. Запорізька група пробилася до Холодного Яру. І це влило нові надії в серця люду Холодноярщини. Цілий місяць загін Юрка Тютюнника рейдував Золотоніщиною.
Вплинув на існування Холодноярської республіки П. Коцур, створивши «Чигиринську республіку» під червоним прапором і контроюючи район Чигирина, воював із Холодним Яром. Та у квітні, порвавши з червоними, він здійняв стяг анархії. Вимоги червоних – вивести свою «гвардію» з Чигирина на фронт П. Коцур не виконав. Сутички між синьо-жовтою і чорною республіками тривали. Коцурівський «переворот» зміцнив становище Холодноярської республіки і вселив надію на об′єднання.
І все ж зимова «відлига» 1920 р. тривала недовго. На Чигиринщині вкорінювалася радянська влада, і, згідно з ухвалою повстанкому, республіка перейшла на нелегальне становище.
Наприкінці лютого чотири полки піхоти, два полки кавалерії та два дивізіони артилерії червоних рушили на Чигирин – на «усмірєніє бандітского отамана Коцура». В. Чучупака, оточений червоними, застрелився. Його вигук: «Готуй нових бійців, Холодний Яре!» став останнім його заповітом. Вибитий із Чигирина Коцур переховувася в лісах. У районі Чигирина утверджувалась радянська влада. Зрештою червоні піймали і розстріляли П. Коцура.
Але виступи холодноярців та їх опір тривали ще аж до 1922 р. За повідомленням інформаційного відділу Кременчуцького губвиконкому 30 вересня 1921 р. «в районі села Лубенці і Мотронинського монастиря добровільно здався головний штаб повсткому Холодного Яру у складі Петренка – головного отамана повстанських військ, Деркача – помічника головного отамана, Чучупаки – помічника отамана та ін.» Склав зброю 1141 повстанець. Більшовики обіцяли амністію для повтанців в обмін на добровільну здачу, але свого слова не дотримали. На села Чигиринщини, надто на с. Мельники, було обрушено страшні репресії. На початок 1923 р. Київським ревтрибуналом було засуджено до розстрілу Гупала, Завгороднього, Компанійця та ін. керівників повстанців. А до 1941 р. майже всі холодноярці потрапили в безжалісний механізм кривавої сталінської машини знищення.
