Народження концепції та основні моделі інформаційного суспільства

Можна виділити два основних підходи до розгляду інформаційного суспільства: концепція постіндустріалізму, що визначає новий етап розвитку суспільства як постіндустріальний (Д. Белл, Ф. Феррароті, Д. Етціоні); концепція власне інформаційного суспільства (О. Тоффлер, Й. Масуда, Дж. Нейсбіт, М. Маклюен, М. Кастельс).

Концепція постіндустріалізму ґрунтується на теорії індустріального суспільства. Спочатку розвиток суспільства розглядався як лінійний процес, пов`язаний з економічним зростанням, механізацією праці. У 1960-ті роки термін наповнюється новим змістом, з врахуванням значення інтелектуальної творчої праці. Три хвилі розвитку суспільства (О. Тоффлер).

Перша хвиля цивілізації почалася близько 10 тисяч років тому з переходом до осілості, прирученням (одомашнюванням) тварин, початком вирощування овочів та зернових культур, що призвело до створення аграрної (доіндустріальної) цивілізації. Друга хвиля цивілізації почала підійматися в XVI ст. і привела до створення у другій половині XIX ст. індустріальної цивілізації. її кодами, згідне з Е. Тоффлером, стали:

а) стандартизація — уніфікація виробничих процесів та продукції;

- вузька спеціалізація;

- концентрація виробництва та капіталу;

- максимізація обсягів виробництва;

- централізація управління;

- швидке економічне зростання;

- значне зростання чисельності населення;

- зростання споживання, рівня та якості життя (ці процеси характеризувались нестабільністю, циклічністю та нерівномірністю за країнами та регіонами);

- головний засіб виробництва — промисловий капітал: будівлі, машини та обладнання.

Третя хвиля цивілізації почала підійматися в середині XX ст. Вона призведе (а в деяких країнах вже призвела) до формування постіндустріальної (інформаційної) цивілізації. Суспільство третьої хвилі характеризується такими ознаками:

- суттєво знижуються темпи економічного зростання, але воно стає більш рівномірним;

- різко знижуються темпи зростання населення,

- знижується рівень спеціалізації, і все більшим попитом користуються спеціаліасти «широкого профілю»;

- головним засобом виробництва стають наукові знання, інформація, паралельно змінюються і соціальна структура суспільства — на місце класового поділу приходить професійний.

Отже, перехід до постіндустріального суспільства відображають чотири фактори: заміна товаровиробничої економіки на обслуговувальну; класовий поділ поступається професійному; розвиток інформаційної технології; зростання неприбуткового сектору (наприклад, розширення сфери послуг в освітянському секторі).

Початок системної розробки концепції «постіндустріального суспільства» відноситься до 1960-х рр. У цей час проф. соціології Колумбійського і Гарвардського університетів Деніел Бел оприлюднив результати роботи футурологічної комісії, основні результати якої полягали у констатації зміщення центру ваги до інтелектуальних інститутів з індустріальних корпорацій, розмикання меж між культурою і соціальною структурою. Суспільство, на думку Д. Бела, стає функціонально більш організованим, воно пристосовується до знань і домінування комплексних наукових сил. Культура ж стає більш гедоністичною, експресивною, такою, що не вірить ані в авторитети, ані у спізнілі винагороди буржуазного, зорієнтованого на успіх технологічного світу. Д. Бел дає визначення постіндустріального суспільства: «Постіндустріальне суспільство визначається як суспільство, в економіці якого пріоритет перейшов від виробництва товарів до виробництва послуг, проведенню досліджень, організації системи освіти і покращенню якості життя; в якому клас технічних спеціалістів постав основною професійною групою і, щонайголовніше, у якому впровадження новацій великою мірою узалежнилося від досягнень теоретичних знань… Постіндустріальне суспільство <…> передбачає виникнення нового класу, представники якого на політичному рівні виступають як консультанти, експерти або технократи».

Інший підхід пов’язується із визначенням нового стану цивілізації через аналіз його окремих ознак, зокрема, інформаційних процесів. На початку 1960-х рр. одночасно у Японії і США (Ф. Махлуп, Т. Умесао) до наукового обігу упроваджено термін «інформаційне суспільство». Темпи розвитку інформаційних технологій, на думку прибічників цієї концепції, зумовлюють перехід постіндустріального суспільства у новий якісний стан або стадію інформаційного суспільства. Аналізуючи період 1940 – 1970-х рр. Й. Масуда відмічає пришвидшення темпів розгортання інформаційної революції. Японський соціолог вважає, що людство вступило в еру Відродження. Інформаційно-компьютерна революція спрямовує цивілізацію до інформативного суспільства, що у ХХІ ст. постане як «суспільство рясноти». Відмінна риса майбутнього суспільства полягає у тому, що індустріальне суспільство сконцентровано на споживанні, натомість інформаційне – на розвитку творчого пізнання. Основна цінність майбутнього і навіть економічний вимір – це час (час впливає на темпи отримання інформації)

Отже, інформаційне суспільство – це принципово новий етап розвитку сучасної цивілізації. Його основними ресурсами є інформація і знання, діяльність людей здійснюється на основі використання послуг, що надаються за допомогою інформаційно-інтелектуальних технологій та технологій зв`язку.

У праці Ф. Уебстера «Теорії інформаційного суспільства» виокремлено основні критерії інформаційного суспільства, а саме: технологічний – інформаційна технологія використовується у сферах виробництва, управлінні, побуті; економічний – інформація виступає як економічний ресурс; критерій, пов`язаний зі сферою зайнятості – суспільство входить в інформаційну добу тоді, коли більшість зайнятих працює в інформаційній сфері. Зниження зайнятості у сфері виробництва та збільшення в сфері послуг розглядається як заміна фізичної праці працею в інформаційній сфері; просторовий критерій – деякі теорії інформаційного суспільства хоча й спираються на економіку та соціологію, ґрунтуються на географічному (просторовому) принципі. Головний акцент робиться на інформаційних мережах, які пов`язують різні місця, а потім можуть мати сильний вплив на організацію часу та простору; культурний – визнання культурної цінності інформації сприяє утвердженню інформаційних цінностей в інтересах розвитку окремого індивіда і суспільства в цілому.

Можна виділити у загальному вигляді дві моделі такого становлення: «західну» і «азійську». У «західній» моделі основна роль відводиться лібералізації ринку інформаційних супермагістралей та їх універсальному обслуговуванню. В «азійській» приділяється більше уваги співробітництву держави і ринку, спостерігається прагнення встановити зв`язок між традиційними культурними цінностями і невідворотними соціальними змінами. Характерними рисами європейської моделі виступають варіативність і політична спрямованість програм побудови інформаційного суспільства для різних країн, обумовлених новою європейською геополітикою, становленням інформаційної (інтелектуальної) економіки, різними можливостями постіндустріального розвитку.

В основі азійської моделі – альтернативний соціально-економічний розвиток регіону, конкуренція із Заходом, утвердження власних ціннісних орієнтацій, зв`язок між культурними традиціями (освіта, виробнича дисципліна, відданість корпорації, довіра, сімейна гармонія) і соціальними трансформаціями.

Отже, основні ознаки інформаційного суспільства:

а) інформація є основним ресурсом суспільного прогресу;

б) інформаційна діяльність стає основним видом суспільної практики;

в) ступінь розвитку інформаційної бази і процесів визначає рівень розвитку суспільства.

Інформатизація – процес, що має позитивні наслідки (вільний розвиток особистості, соціалізація інформації, зростання компетентності, подолання кризових станів, раціоналізація життя тощо). Однак інформатизація має і зворотній бік, позаяк може призвести до елітаризації знань, а значить, зниження рівня освідченості і культури певних шарів населення, дегуманізації життя і технократизації мислення, посилення і централізації влади завдяки обмеженням доступу до знань, маніпулювання населенням тощо. Загроза нового інформаційного тоталітаризму існує і вже активно обговорюється вченими. Про небезпеку ідеалізації інформатизованого глобалізованого суспільства попереджають противники інформаційної технократичної віри. Так, Г. Джемаль вважає, що інформація – найдосконаліша есенція брехні, яку загонятиме шприц, устромлений у людський мозок. Може сформуватися не лише новий «вищий» клас, але і «нижчий» (так званий «консюмерат» (А. Бард, Я. Зодерквіст), прив’язаний до наркотичного споживання і абсолютно підпорядкований новим владним структурам.

Інформаційне суспільство – це гуманітарна категорія, що описує якісні суспільні трансформації, зміщення акцентів з виробничої до невиробничої сфер, зміну характеру інформаційних потоків, групових та індивідуальних ідентичностей.

Україна належить до країн, у яких становлення інформаційного суспільства тільки починається. Позитивними зрушеннями є формування громадських організацій, спрямованих на подолання інформаційного розриву. Наприклад, Інтернет Асоціація України, Асоціація комп’ютерних клубів України, всеукраїнська громадська організація «Українська Інтернет спільнота» тощо. Орієнтація України на створення інформаційного суспільства вперше була передбачена Стратегією інтеграції України до ЄС, ухваленою у 1998 р. Нині сфери інформаційно-комунікаційних технологій регулюються такими базовими законами України як «Про концепцію національної програми інформатизації», «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства України на 2007 – 2015 рр.». Однак, як зазначають експерти, чинна правова-нормативна база галузі залишається неповною, неефективною і суперечливою.

Згідно з черговим щорічним дослідженням країн щодо використання інформаційних технологій, який проводився Всесвітнім економічним Форумом, перше місце у рейтингу за індексом мережної готовності (2009 – 2010 рр.) посіла Швеція. Україна ж опинилась на 82 місці з 134 країн. Погіршення рівня мережної готовності набуло сталої ознаки, оскільки у 2008 р. наша країна посідала 62 місце. За даними Міжнародного союзу електрозв’язку, на початок 2010 р. світова Інтернет-аудиторія складала приблизно 1, 834 млрд. користувачів. За кількістю користувачів перше місце посідає Китай, далі – США, третє місце посідає Японія. Україна – 28 місце у світі. Незважаючи на те, що в Україні стрімко формується масова Інтернет аудиторія, зберігається відставання від середньосвітового рівня розвитку та доступності Інтернету для населення.