Кожному етапу розвитку економіки відповідає своя організація управління підприємством.
Початок XX віку ознаменував перехід до розвитку і консолідації виробничої структури, створеної в період промислового перевороту. Ця нова смуга, що продовжувалася до 30-х років, отримала назву епохи масового виробництва. Цей період характеризується перевищенням попиту над пропозицією.
Період, що охоплює 30-50-ті роки увійшов в історію як епоха масового збуту. З'являються дивізіональні структури управління. Компанії вимушені перемикати увагу з виробництва на ринок, починається перехід від стандартної продукції до диференційованої. Із зростанням темпу нововведень з'явився перший тип динамічної структури (матриця проектів).
Протягом 60-х років відбувається стрімке зростання конгломератів.
У 70-е роки під впливом інтернаціоналізації підприємницької діяльності, недостачі ресурсів і прискореного технічного оновлення конкуренція не слабшає, а посилюється. Набувають поширення матричні, подвійні структури, поєднання різноманітних структур.
У 80-з роки деякі підприємства, намагаючись пристосуватися до зростаючому динамізму зовнішньої і внутрішньої середи, починають віддавати перевагу структурам типу «динамічної мережі». Відбувається еволюція від процедур, що координуються ієрархічно до процедур, орієнтованих на ринок. Управління будується на основі гнучких екстрених рішень, які складаються в цей час, в умовах, коли багато які важливі задачі виникають настільки стрімко, що їх неможливо вчасно передбачити.
90-ті роки характеризуються різноманітністю всіх попередніх форм. У той же час під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників зберігається стійка тенденція до подальшої децентралізації управління, розширяється застосування мережевих структур.
29. Оцінка вибору оптимальної структури управління підприємством.
Оцінка оптимальності організаційної структури управління підприємства повинна здійснюватися як мінімум в трьох напрямах: ефективність існуючої організаційної структури, її відповідність обраній стратегії та правильність ранжування задач нової стратегії між рівнями та підрозділами підприємства. Але, нажаль, і в науці і в практиці відсутні алгоритмізовані моделі, які б дозволяли повноцінно реалізувати зазначені напрями оцінки.
Найвищим ступенем кількісно-якісної визначеності характеризується перший напрям оцінки оптимальності організаційної структури управління − ефективність існуючої організаційної структури. Це уможливлює створення орієнтовної системи критеріїв та показників для даного напряму оцінки. На нашу думку, для оцінки ефективності існуючої організаційної структури управління необхідно врахувати наступні показники:
− рівень відповідності організаційної структури управління цілям та задачам підприємства;
− рівень оптимальності горизонтальних та вертикальних зв’язків в організаційній структурі управління;
− рівень розвинутості та стійкості міжфункціональних зв’язків в організаційній структурі управління;
− рівень зайнятості персоналу в апараті управління;
− співвідношення чисельності лінійного та функціонального управлінського персоналу;
− кількість рівнів вертикальної ієрархії управління;
− ступінь повноти реалізації функцій управління в організаційній структурі;
− рівень спеціалізації управлінських підрозділів;
− ступінь дублювання функцій;
− рівень раціональності організаційної структури управління;
− рівень централізації управління;
− рівень відповідності функцій та обов’язків кожного структурного елементу організаційної структури управління його повноваженням та відповідальності;
− ступінь правильності визначення статусу управлінських підрозділів і посад;
− рівень еластичності організаційної структури управління;
− рівень гнучкості організаційної структури управління;
− рівень керованості організаційної структури управління тощо.
