Свідоме й несвідоме у структурі духовно-активного освоєння реальності

Феномен свідомості

1. Проблема походження свідомості. Концепції
2. Структура та функції свідомості. Чинники формування свідомості
3. Свідоме та несвідоме в структурі освоєння реальності. Інтуїція, уява, творчість.
4. «Масова свідомість», «суспільна свідомість», «колективний інтелект».
5. Свідомість та мова

 

1. людське буття неможливе без свідомості. „Здатність людини діяти свідомо, - каже Юнг, – це єдине, що робить її людиною”(Про природу психе, 57).

 

СВІДОМІСТЬ – самодіяльний, самостворювальний процес вписування окремих подій, явищ, вражень, відчуттів, у тотальне поле інтелектуального предметного конструювання.

Свідомість – це здатність людини активно й цілеспрямовано відображати явища, речі й предмети зовнішнього світу і свої внутрішні стани, співвідносити їх із собою (своїм Я), а також перетворювати їх відповідно до своїх потреб та уявлень про світ належний, бажаний, світ як цінність.

 

Однією з спроб є визначення свідомості в „Оксфордському словнику англійської мови”, яке містить аж сім пунктів. Наведемо деякі з них:

а)свідомість як знання або спільність знання чогось з іншим;

б)причетність до чогось разом з іншим;

в)внутрішнє знання;

г)здатність індивіда бути свідком своїх власних дій, коли я входжу в роль іншого;

д)свідомість як рефлексивна свідомість, як здатність до знання про свій суб’єктивний досвід і до його розпізнавання.

 

Перші уявлення про свідомість виникли ще у давні часи, коли люди зрозуміли, що процеси, які відбуваються у їхній голові, відрізняються від усіх інших, які є в природі.

Особливі властивості тоді приписували душі.

Перші складності у розумінні свідомості пов»язані із тим, що ми не бачимо її. Ми не можемо зафіксувати свідомість, не можемо зафіксувати думку на рівні наукового спостереження. Тож виникає думка про те, що свідомості взагалі не існує, чи що її можна звести до роботи організму чи психіки (біхевіоризм, натурфілософія)

У ХХ столітті поширеним стало пояснення свідомості як особливої

Форми відображення дійсності, як здатності відтворювати і перекомбіновувати наявні форми буття.

 

ОЗНАКИ СВІДОМОСТІ ЛЮДИНИ:

- особливий (небіологічний) тип поведінки

людина стає здатною на самопожертву. А не діє за схемою «стимул-реакція».

- використання предметів культури за призначенням

Здійснюється на основі соціокультурних процесів з використанням штучних знарядь та засобів життєдіяльності.

- Оперування змістом, що не наданий у безпосередній реальності (уява)

- Творчість

- Цілеспрямованість думок людини

- Мова

Потреба у ній пов»язана із необхідністю зафіксувати такий зміст, який не можна передати демонстрацією речей. Мова – основний носій і передатчик досвіду.

Свідомість не фіксується приладами, проте фіксує себе сама: існує самосвідомість або само рефлексія свідомості (думки).

Отже, свідомість має унікальні властивості, які зумовлюють неможливість її прямого вивчення та вимірювання, проте вихідні ознаки свідомості дозволяють стверджувати її реальне існування, але в особливих якостях та характеристиках.

 

 

КОНЦЕПЦІЇ ПОХОДЖЕННЯ СВІДОМОСТІ:

1. релігійна – свідомість є проявом «іскри Божої», вкладеної у людину Богом при творенні світу. Внаслідок гріхопадіння людина розрізняє добро і зло, а також сприймає дійсність не цілісно, а частково. Наявність «божественної іскри» зумовлює прагнення до вищого, здатність пізнавати істину, не обмежує її аспектами існування людини та її виживання.
2. концепція єдиного інформаційного поля – усі процеси у світі супроводжуються обміном інформацією, а людська свідомість – один з проявів. Людську свідомість не можна звести до інформації, але вона має до неї безпосереднє відношення: мозок людини можна уподібнити до приймача інформації, в якому соціальне середовище відіграє функції «настроювача». Свідомість є одним з проявів дії єдиного світового інформаційного поля.
3. трудова теорія – свідомість виникає внаслідок розвитку праці: людина і її свідомість формуються по мірі розвитку суспільної праці. Ця теорія не пояснює походження свідомості - перші знаряддя праці (думка-дія)
4. дуалістична концепція – в основі всіх світових процесів лежать два начала: матеріальне і духовне. Свідомість є виявленням духовного начала.
5. еволюційна концепція – свідомість є результатом поступового розвитку живих організмів або форм відображення дійсності. «насіння життя» розсіяна по всьому світу і за сприятливих умов дає результат і в свідомій діяльності. Теорія Дарвіна: людська свідомість є наслідком удосконалення живих організмів.
6. концепція активного діяльного само породження свідомості людини на основі природно-космічних процесів.

Отже, жодна з концепція не може пояснити всіх складностей свідомості і її походження. Свідомість є індивідуальною, проте сягає загальних питань (сенс життя). Життєва діяльність – визначна функція. З появою свідомості у людини з»являється нова мотивація.

 

 

1. Структура та функції свідомості. Чинники формування свідомості

- свідомість присутня на різних рівнях реальності (Б. Расел)

„свідомість – така сама фундаментальна якість Усесвіту, як матерія, простір і час”(219). Він припускає, що „Можливо, навіть окрема клітина має якусь початкову форму свідомості”(213).

- С. Гроф наполягає: «не лише всі речі світу (в тому числі атоми й електрони) мають свідомість, а й що людина здатна (за певних умов) пережити їхні стани свідомості. „У переживаннях під дією ЛСД, пише він, - присутня свідомість рослин і неорганічної матерії, аж до її молекулярної, атомної та субатомної структур, а також космогенетичні події й геологічна історія...”. При цьому Гроф заперечує ті твердження, які завжди поділялися вченими й філософами, а саме, що носієм свідомості є тільки людина з її високоорганізованим мозком.

- британський фізико-хімік Пікок: „Приймачем інформації є окрема особистість, тобто людський мозок, де містяться різноманітні відомості, що утворюють знання про стан свідомості інших людей”(119).

 

РІВНІ СВІДОМОСТІ:
- підсвідоме

- свідоме

- самосвідомість

 

СТРУКТУРА СВІДОМОСТІ:

1. Почуття (переживання). Як жива істота, людина від народження потрапляє в уже наявний світ зовнішніх явищ, речей і предметів, у тому числі й предметів культури. Найпершими „приймачами” відчуттів і вражень стають її органи чуття, подібні до тих, що їх мають вищі тварини: зір, слух, смак, нюх, дотик. Їх прояв ми помічаємо через відповідну реакцію (поведінку) як малої дитини, так і дорослої людини. Однак від самого народження до людського „Я”, що формується, надходять імпульси „зсередини”, які викликані почуттям голоду, потреби у спанні, виділенні тощо, а також сум чи життєрадісність, які не є відповіддю на зовнішні подразники, або те, що називають душевними переживаннями. Отже, почуття своєю функцією покликані надавати первісну інформацію про зовнішній та внутрішній світ, яка перетворюється, впорядковується і структурується за допомогою думки й закріплюється у стійких нервових зв’язках вищої нервової системи, передусім мозку. Згодом прості реакції на елементарні знання переростають у переживання глибинних, сутнісних, значущих для людини явищ, процесів, подій, що набувають світоглядного та смисложиттєвого спрямування і змісту.

2. Оцінювання. Людина виділяється з природи завдяки своїй здатності до оцінювання, тобто розрізненню між добром і злом, приємним і неприємним, корисним і шкідливим, бажаним і небажаним тощо. Вона й визначає, що з цих протилежностей вибирати. У відомій біблійній легенді про гріхопадіння Адам і Єва вибрали – незважаючи на застереження Бога – дерево пізнання добра і зла, чим здійснили зло. Адже відомо, що немовля в перші місяці свого життя здійснює лише природні функції – їсти й спати, й лише відтак робить прорив у бік свідомості. Тож усупереч біблійному й загальнохристиянському тлумаченню добром є те, що сприяє становленню людини.

Можна сказати, що тварина також розрізняє корисне й шкідливе, приємне чи неприємне, що справді має місце. Однак вона не розмірковує про це, не робить ці протилежності предметом думки й не вибирає між ними – за неї це роблять інстинкти.

3. Розум (знання ). свідомість зводиться лише до суми знань (інформації), одного зі структурних елементів без належного зв’язку з іншими елементами й без співвіднесеності з носієм свідомості, що має знання про своє „Я”. Насправді ж розум – це така здатність людини, функція якої полягає в аналізі й синтезі знань, які відображають внутрішні, сутнісні властивості й зв’язки предметів як зовнішнього, так і внутрішнього світу, що не доступні безпосередньому чуттєвому сприйняттю. І якщо наші відчуття природжені як наслідок еволюції вищих тварин і здійснюються за допомогою відповідних органів, то розум стає завоюванням і надбанням лише об’єднаних для спільної життєдіяльності людей. І органом („системою органів”) тут стає вже не так високорозвинений мозок, як предмети й речі, створені самою людиною, надбання культури загалом, у яких закодовані не лише утилітарні якості, а й смисложиттєві цінності. Ці носії культурно-ціннісних смислів усвідомлено засвоюються й передаються від покоління до покоління, що визначило незрівнянні темпи соціального розвитку порівняно з природною еволюцією.

4. Воля. Це такий стан людини, який характеризується підпорядкуванням своїх „нижчих” почуттів, інстинктів і ближчої мети вищим почуттям і більш віддаленій і високій меті, яка, зрештою, у світоглядному плані, збігається зі смислом існування. У тваринному світі наявні інстинкти як внутрішні потяги й імпульси, що підпорядковані основним, взаємовиключним: самозбереження окремого індивіда і продовження роду ціною життя цього індивіда. У тварини волі немає; її єство підкорене природним закономірностям або волі людини (свійські й дресировані тварини). Натомість воля людини визначається усвідомленням, розумінням ієрархії потреб та цінностей і вибором на користь однієї з них. Можна сказати, що воля – то усвідомлено перенесений у часі інстинкт. Так, доросла і свідома людина, що навчається чи працює або насолоджується твором мистецтва, свої природні, інстинктивні потреби силою волі завжди притримує й переносить на пізніший час. Іншими словами, щоб бути спроможним мати волю, потрібно мати розум, і навпаки. Так само кожен з нас жертвує менш значущими інтересами й ближчою метою більш значущим. Це означає, що людина, щоб бути спроможною до волі, повинна мати розум, а щоб навчитися розуму від іншої людини, вона повинна мобілізувати свою волю (дуже показовим щодо цього є процес навчання в будь-якому віці й для будь-якої професії). Тим-то функція волі полягає в концентрації людини навколо свого „Я” та її спрямуванні на досягнення усвідомленої мети. Тож коли кажуть про „ірраціональну волю”, „волю до життя” чи „волю до влади” (у природі”), то цим надають їй характеристик субстанції й не беруть до уваги інші визначення розуму, свідомості, тобто відділяють розум од волі, і навпаки. „Воля, - каже Юнг, - повинна мати суб’єкта, що здійснює вибір і здатний передбачати різні можливості... Важко уявити собі волю без свідомості (Про природу психе, с.33).

5. Пам ’ ять. Хоча пам’ять як здатність до відтворення минулих вражень і досвіду притаманна й вищим тваринам, однак у людини вона відзначається своєю специфікою. По-перше, в людини вона постає лише у взаємодії з іншими структурними елементами свідомості; по-друге, людина спроможна зусиллями волі та за допомогою інших механізмів викликати спогади про минулі стани, події, враження й актуалізувати їх для інших людей через знаково-символічну систему. По-третє, якщо у тварин основним носієм пам’яті є визначена природою структура й способи сприйняття організму чи організованих живих істот (бджолиний рій, організація мурах, зграї звірів тощо), то для людей основним носієм пам’яті стають усі надбання культури й досвіду – від простого володіння ложкою до дипломатії та сприйняття мистецьких шедеврів. Хоча, як відомо, в сучасній науці й технології вдаються до терміну ”пам’ять” (у комп’ютерах, субатомних процесах, у спрямуванні розвитку дисипативних структур тощо), однак жоден із цих феноменів неспроможний розповісти нам про свої почуття і враження від змісту такої пам’яті. Функція пам ’ яті полягає в тому, що людина звертається до своєї пам ’ яті, а також пам’яті окремої спільнотиі чи всього людства саме для того, щоб пережити колишні почуття і стани, а через них і події, чим збагачує свій внутрішній світ, досвід і визначає орієнтири на майбутнє. Недарма значна частина культурного надбання людства називається пам’ятниками, які практично нічого не „скажуть” навіть найрозумнішій тварині.

6. Ціле - і смисловизначення, а звідси й творча активність свідомості. Навіть найпростіша людська дія або вчинок не лише задовольняють потреби „тут і зараз”, а й більшою чи меншою мірою визначаються майбутнім, тим, що „має бути”. А це передбачає мету (ціль) дії, шляхи й способи її досягнення. Крім усіх інших відмінностей од тварини, людина відзначається ще й тим, що вона постійно невдоволена наявним світом і своїм власним станом (становищем). Це спонукає її до витворення у своїй уяві світу належного, кращого світу й визначення свого місця в ньому. Функція цього елементу свідомості проявляється в усіх осмислених діях і вчинках, творчій діяльності, а в найвищому вимірі полягає в тому, що через нього людина розв ’ язує світоглядну проблему „ В чому смисл життя?”, до якого, як ми пам’ятаємо, зводяться всі інші світоглядні проблеми. Така особливість свідомості давала підстави філософам і психологам говорити про те, що свідомість творить світ із хаотичної, невпорядкованої реальності. А сучасні чилійські психологи Матурана і Варела вважають, що пізнання (як спосіб усвідомлення світу) – це не уява про світ, що існує незалежно, „а швидше неперервне творення світу у процесі життєдіяльності” (Капра, 288). Однак відкидати наявність світу зовнішнього (до речі, як і внутрішнього, про що ми будемо говорити пізніше) – це давня світоглядно-методологічна помилка й абсолютизація одного з аспектів людської сутнісної характеристики – в даному разі творчої здатності свідомості. Адже лише на фундаменті природного й культурного світу можлива свідомість і творча надбудова за її допомогою світу нового, в тому числі і як реалізації смисложиттєвих настанов і пошуків.

7. Почуття відповідальності. Тільки свідома людина знає про те, що вона повинна нести відповідальність за свої вчинки й дії, тобто за вчинений нею вибір. „...Людина, - каже Юнг, - дізнається, що вона відповідальна і повинна бути відповідальною”(Про природу психе, с.55). Уже на світанку історії люди виявили таку особливість стосунків між собою, коли вчинена дія тягне за собою наслідки, а отже, й відповідальність для того, хто це зробив; все це переживається людиною як вина або гріх. Перед первісною людиною постав вибір – бути свідомою й відповідальною чи залишитися несвідомою й невідповідальною, тобто твариною. І вона зробила свій вибір, у тому числі – вибір стати людиною, що й визначило її подальшу долю. Це зафіксовано у відомому біблійному міфові про Адама і Єву, що порушили наказ самого Бога й були за це покарані, а також у легенді про Юду, який нібито виказав Ісуса Христа римській владі. Такі мотиви зустрічаються в легендах і міфах інших народів світу, що вказує на виняткову важливість почуття відповідальності, притаманного тільки людині. Відчуття провини проявляється також і у свійських тварин (собак і котів), але їхній учинок ніколи не стає для них предметом роздумів і каяття, які переживали тіж таки біблійні Адам з Євою, приречені на працю й муки, Юда, що повісився, чи персонаж давньогрецького міфу Едип, що осліпив себе після усвідомлення своєї вини. Почуття відповідальності пізніше закріпилося в моральних та громадянсько-правових нормах. Згідно з цими нормами божевільна людина (тобто та, що себе не усвідомлює) є неосудною в моральному та громадянському аспектах, так само, як і людина, що не досягла вікової зрілості. Отже, функція даного структурного елементу свідомості полягає в регулюванні взаємин між людьми на основі загальновизнаних вимог, норм і правил. А прийняті людиною як свої внутрішні, зазначені норми стають совістю й визначають структуру моралі.

8. Самосвідомість. „Формування „Я” й усвідомлення „Я” – зазначає Е.Нойман, послідовник К.Юнга, - починаються по-справжньому, коли людська свідомість розвиваються у самосвідомість”(118). Тожнезважаючи на те, що сучасні представники природничих наук та психологи намагаються приписати свідомість навіть неживій матерії, все одно тільки людина обдарована свідомістю, тому що лише вона має самосвідомість, тобто знає себе, усвідомлює свої вчинки й має почуття відповідальності за них. Те, що електрони чи молекули несуть у собі певну інформацію, спроможні передати її іншим утворенням, не є підставою для того, щоб наділяти їх свідомістю. Підкреслимо ще раз, що тільки людина знає себе, переживає почуття відповідальності, розмірковує про це. Іншими словами, людина робить себе предметом своїх власних спостережень, ставить саму себе в позицію нібито стороннього об’єкта, чого ніщо й ніхто зробити не може (наприклад, електрон чи шимпанзе). І якраз те, що в психологічних експериментах вона здійснює фантастичну подорож у космічні простори чи в первісні стани суспільства й може про це розповісти, вказує на те, що тільки людина спроможна співвіднести таку незвичну реальність із самою собою й тими просторово-часовими координатами, в яких відбувається такий експеримент. З іншого боку, можливість опинитися в таких реальностях вказує на потреби розширити уявлення про свідомість, її можливість проникати в найскладніші структури й долати просторово-часові відстані з необмеженою швидкісю. Звідси функція самосвідомості полягає в тому, щоб усі її елементи і прояви, викликані впливом зовнішнього та внутрішнього світу сприймалися як такі, що відбуваються поза „Я”, співвідносилися з ним і могли бути відтворені цим „Я”.

Самосвідомість як свідомість для мене є усвідомленням того, що „Я” побачив, зробив або відчув.

 

свідомість пов’язана, з одного боку, зі знанням „про щось” поза людиною, а з іншого – її знання про саму себе. І справді, людина такою мірою стає свідомою, якою вона дістає знання (відомості) про світ і про саму себе. І навіть більше: як зазначав Гайдегер, людина, усвідомлюючи речі навколо себе, викликає їх до буття – з „речей-самих-собою” вони стають „речами-для-нас”. У такий спосіб людина прагне своєю свідомістю пронизати всю товщу буття. І тут знову виникає питання, чи свідомість притаманна лише людині, чи вона належить усій реальності поза людиною.

Аналіз наведених визначень й інших, що містяться практично в усіх словниках, показує, що обов’язковим елементом свідомості є знання. Німецький філософ Гегель називає знання родовою ознакою свідомості: „Спосіб, яким існує свідомість, є знання”. На це саме вказує й етимологія слова „свідомість” майже в усіх індоєвропейських мовах. Так, в українській мові – це бути зі (с)відомістю, в російській – со(знанием), у німецькій Bewustsein – бути-(при)-знанні, в англійській conscience – (спів)знання. Семантичною основою цих слів є давньоіндійське samjna, що звучить приблизно як самджна, тобто сам знаю, знаю себе. А оскільки первісні уявлення людей та їх словесне оформлення містили в собі взаємовиключні і взаємозумовлені ознаки, то цілком логічним є припущення, що це слово-субстрат несе в собі знання і про світ, і про людину.

Людська свідомість наділена природженою здатністю „бути спрямованою на щось” (Гусерль), а тому завжди має знання про це „щось”. І в цьому її спільна властивість з речами і предметами навколишнього світу, кожен з яких несе на собі (чи в собі) слід, інформацію, про кожного іншого. Так, наприклад, собака знає свого господаря, а ручка, якою ви пишете, утримує тепло вашої руки (тобто ніби „знає щось” про вас). Це означає, що з часом зміст поняття „свідомість” може значно розширитися за рахунок поняття „інформація”, що ми спостерігаємо вже зараз у дослідженнях з різних сфер науки. Крім того, сучасні природничі й експериментальні науки наполягають на тому, що знання (чи інформація) передаються не лише безпосередньо через досвід, усне мовлення, письмо чи предмети культури – знаково-символічну систему загалом, а й за допомогою несвідомих пластів психіки, генної свідомості, субатомних процесів, екстрасенсорного сприйняття, медитації, осяяння тощо. Всі зазначені чинники й способи справді несуть і передають інформацію (знання), а тому за змістом наближаються до свідомості. Однак жоден з них не можна вважати повною мірою свідомістю, якщо відсутнє знання про саму людину. Справжню свідомість у повному розумінні має тільки людина, яка протистоїть зовнішній реальності (а також своїм внутрішнім станам) й співвідносить речі й предмети з самою собою, і при цьому знає себе і знає, що вона знає.

Отже, якщо визначати свідомість з позицій онтології, то ми повинні сказати, що це вищий рівень буття, способом існування якого є здатність відображати решту буття (його нижчі шари), відтворювати й перетворювати його у формі знання й логічного, раціонального мислення. Однак, оскільки ми виходимо з твердження про те, що свідомість притаманна лише людині і її визначальним елементом є знання, то в такому ці

 

ФУНКЦІЇ СВІДОМОСТІ
- інформаційна

- пізнавальна

- творча

- оцінююча

- ціле покладання (формування результату діяльності)

- сенсотворча (формування життєвих сенсів)

- контрольно-регулятивна (свідоме спостерігає за діями людини та їх регулювання)

- самовиховна (орієнтація на вищі духовні цілі)

 

 

1. «Масова свідомість», «суспільна свідомість», «колективний інтелект».

В умовах сучасного світу поряд із духовним життям кожного окремого індивіда доцільно говорити про духовне життя цілого суспільства. Тим паче, що духовне життя - це традиційний дуалізм індивідуального і колективного.

Духовне виробництво здійснюється в нерозривному взаємозв'язку з іншими видами суспільного виробництва. Як надзвичайно важлива скла­дова суспільного виробництва духовне виробництво — це формування духовних потреб людей, насамперед виробництво суспільної свідомості.

Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії.

Марксистська традиція виходила з тези, що суспільне буття визначає суспільну свідомість, а не навпаки. На цьому грунтувалось основне пи­тання філософії. Але всяка абсолютизація значення суспільного буття чи суспільної свідомості з погляду теоретичного не виправдана. Життєді­яльність суспільства — це завжди складний, суперечливий процес орга­нічної єдності матеріального і духовного, ідеального, суспільного буття й суспільної свідомості, що взаємодоповнюють один одного, постаючи одночасно як відносно самостійні явища.

Суспільна свідомість, таким чином, не тільки відображає суспільне буття, а й творить його, здійснюючи випереджаючу, прогностичну функ­цію щодо суспільного буття.

Випереджаюча роль суспільної свідомості саме і проявляється в її соціальній активності. Вона пов'язана головним чином з науково-теоре­тичним рівнем відображення дійсності, глибоким усвідомленням су­б'єктом своєї відповідальності за прогрес суспільства. Теорії, ідеї не мо­жуть обмежуватись лише ідеальним існуванням, а, відображаючи певні інтереси людей, здатні перетворюватись у реальність, втілюватись у прак­тику. Активність, функціонально-регулятивний зміст цінностей суспільної свідомості слід розуміти як цілеспрямований вплив на суспільну практи­ку, на хід її розвитку шляхом мобілізації духовної енергії людей, підви­щення їхньої соціальної активності. Реалізація регулятивної функції су­спільної свідомості створює необхідні передумови для функціонування її як соціально-перетворюючої сили, що справляє значний вплив на ак­тивно-творчу діяльність людей, їхній світогляд, ідеали. Все це дає підстави говорити про те, що в сучасних умовах докорінних, якісних змін у суспільстві процес розвитку суспільної свідомості має розглядатися як важлива умова реалізації багатогранних завдань, що стоять перед люд­ством, як активний, мобілізуючий, інтегруючий фактор прогресу су­спільства, утвердження його свободи.

 

Тому процес формування і збагачення суспільної свідомості особис­тості виступає не тільки як мета, а й як передумова здійснення багато­гранних завдань пошуку шляхів вирішення суперечностей суспільного розвитку. Коли ідеї, почуття, що становлять сутність суспільної свідо­мості, оволодівають людьми, стають матеріальною силою, то вони ви­ступають як важлива рушійна сила всебічного прогресу суспільства. Тим самим цінності суспільної свідомості, процес її формування і функціо­нування виступають як специфічний інструмент регулювання суспіль­ного розвитку. Але суспільна свідомість за певних обставин здатна виступати і деструктивною силою суспільного розвитку, гальмуючи поступальний хід соціального прогресу. Все залежить від того, якому соціальному су­б'єкта належать ті чи інші ідеї, якою мірою вони адекватні національним і загальнолюдським цінностям, розкриттю духовного потенціалу особи­стості.

 

Важливою рисою відносної самостійності суспільної свідомості є на­ступність у її розвитку: ідеї, теорії, все те, що становить зміст духовного життя суспільства, не виникає на новому місці, а формується і утвер­джується на основі духовної культури минулих епох, котрі представ­ляють безперервний процес функціонування й розвитку суспільства.

 

Суспільна свідомість може існувати тільки тоді, коли є конкретні її носії — людина, соціальні групи, спільності, конкретні особистості та інші суб'єкти. Без основних носіїв суспільної свідомості — конкретних людей — вона неможлива. Тому суспільна свідомість здатна існувати і повноцінно функціонувати тільки в індивідуальному, тобто через інди­відуальну свідомість, що є духовним світом даної конкретної особис­тості, її поглядами, почуттями, уявленнями, настроями.

 

Суспільна та індивідуальна свідомість перебувають у діалектичній єдності, оскільки у них загальне джерело — буття людей, в основі якого лежить практика. Разом з тим діалектична єдність суспільної та індиві­дуальної свідомості не означає їхньої абсолютної ідентичності. Індивіду­альна свідомість конкретніша, багатогранніша, ніж суспільна. Вона вклю­чає в себе неповторні, властиві тільки даній людині особливості, що формуються на основі специфічних особливостей її конкретного буття. Важливим є врахування тієї обставини, що свідомість індивіда є не тільки знання, а й ставлення до буття, до діяльності і до самої свідомості. З іншого боку, суспільна свідомість — це не просто арифметична сума індивідуальних свідомостей, а нова якість. Суспільна свідомість, порівняно з індивідуальною, відображає об'єктивну дійсність глибше, повніше, а отже, і багатше. Вона абстрагується від тих чи інших конкретних харак­теристик, властивостей індивідуальної свідомості, вбираючи в себе найбільш значиме, суттєве. Тим самим суспільна свідомість ніби підно­ситься над свідомістю індивідів. Однак зазначене не означає нівелюван­ня свідомості індивіда. Навпаки, врахування специфіки індивідуальної свідомості, її багатогранності, неповторності всього того, що становить сутність духовності особистості, є надзвичайно важливою умовою фор­мування та розвитку цінностей духовної культури, свідомості людини.

 

масова свідомість - Сучасне суспільство породжує новий тип масової свідомості. В умовах пізнання людиною багатогранності світу вона поступово набу-зає певною мірою рис науково-практичного відображення дійсності, що;получає і побутове, й ідейно-теоретичне. Масовій свідомості, на відміну від побутової, все більше властиве засвоєння елементів узагальнено-тео-ретичних уявлень про дійсність. Масова свідомість інтегрує в собі духов­но-ідеологічне і побутово-психологічне відображення об'єктивної дійсності, здатна поступово піднятися до рівня глибокого розуміння відпо­відальності особистості, усвідомлення її ролі в утвердженні прогресу, свободи суспільства. Однак процес відображення відбувається складно, неоднозначно і суперечливо.

Таким чином, масова свідомість являє собою ідеологічно-психоло­гічний феномен, сукупність поглядів, уявлень, думок, настроїв, оцінок, норм, почуттів певної соціальної групи, етнічної спільності, вироблених у процесі їхньої діяльності. Масова свідомість включає в себе найріз-нобічніші духовні утворення — елементи теоретичної та побутової свідо­мості, ідеології та психології, логічного, раціонального, послідовного та внутрішньо суперечливого відображення об'єктивної дійсності, своїх спе­цифічних інтересів у системі суспільних відносин. Такий специфічний характер масової свідомості, її особливу тонкість і делікатність, супереч­ливість та неоднозначність становлення і функціонування особливо важ­ливо враховувати в процесі формування духовної культури особистості. Відзначаючи якісні зміни, що відбуваються в розвитку масової свідо­мості, разом з тим не варто перебільшувати її роль у формуванні духов­им культури людей. При всіх прогресивних змінах, що відбуваються і Ній, їй властива обмеженість, яка не дає змоги глибоко відображати об’єктивну дійсність, брати активну участь у формуванні в особистості наукового бачення світу. Це під силу тільки науково-теоретичному рівні відображення дійсності. Процеси суспільного буття, випереджають рівні масової свідомості. Передові ідеї, пов'язані з усвідомленням необхідності підвищення соціальної активності людей на шляху до прискорення прогресу суспільства, його свободи, гармонізації суспільних відносин. Ще не оволоділи повною мірою масовою свідомістю, не знайшли і їй достатнього відображення. В цьому полягає суперечливий характеї 'тку як масової свідомості, так і суспільної свідомості в цілому.

 

Рівень масової свідомості - це рівень переважно стихійного формування та функціонування у суспільстві певних поглядів, уподобань, стереотипів поведінки, типових прийомів розуміння та осмислення дійсності. Інколи цей рівень називають суспільною психологією; він досліджується соціальною психологією.

 

Велику роль у масовій свідомості відіграють масові уявлення про соціальний престиж, моду, життєвий успіх. Важливим регулятором процесів масової свідомості постає явище "соціальних ролей", яке передбачає існування сталих образів типового виконання людиною певних соціальних функцій; наприклад, "якщо я батько, то я повинен..." і т. ін.

Відомий дослідник первісного інтелекту Леві-брюль (1857—1939) розрізняв індивідуальний і колективний інтелект. Він вважав, що індивідуальний інтелект був заснований на спільних законах формальної логіки, оскільки інакше людина не могла б вижити в боротьбі за існування. Проте колективний інтелект мав дологичеський (пралогичеський) характер. Основою його служив закон партіципациі (сопрічастія), відповідно до якого первісна людина вважала, що сприйманий об'єкт може знаходитися одночасно в різних місцях зображення об'єкту тотожне самому об'єкту (тому дія на зображення тварини вабить майбутній успіх на полюванні) і так далі Дологичеськоє мислення, по Льові-брюлю, втілювалося в колективних обрядах і міфах. Концепція дологичеського мислення піддалася серйозній критиці в радянській і зарубіжній науці. Та і її автор в кінці свого життя не схильний був надмірно відстоювати дологичеський характер первісного мислення.

Нам представляється,что в області відображення безпосередніх типових властивостей і зв'язків природних явищ первісне мислення мало швидше логічний, чим дологичеський характер. Проте не слід переоцінювати логічну природу первісного мислення і тим самим перетворювати закони логіки на дуже легкий і скороспілий дар людської думки. Логічне мислення не могло скластися відразу, воно повинне було пройти ряд етапів, починаючи з етапу незрелого, несложівшегося логічного мислення яке навряд чи могло бути засноване на «четко очерченних», готових законах тотожності, протиріччя, виключеної третьої, достатньої підстави.

Представляється, що первісне мислення було засноване швидше на тій, що повторюється «логике вещей», тобто стійких, регулярних зв'язках явищ природи. У надрах цієї логіки складалися власне формально-логичеськие закони. Слід розрізняти, далі «пласт» мислення, пов'язаний з сукупністю спостережуваних явищ природи, що повторюються, і «объяснительный» пласт, в межах якого складання формальної логіки відбувалося особливо складним чином. Необхідно розрізняти тому процеси логизациі безпосереднього конкретного рівня мислення і мислення пояснювального.

«Дологическое мишленіє» Льові-брюля явно відносилося до останнього рівня. У мисленні первісною людини виникають дві основні парадигми, або типи інтелекту.—реалистическая і ілюзорна, фантастична. Перша полягала в розумінні речей такими якими вони є самі по собі, в їх поясненні

«из самих себя», без яких-небудь сторонніх збільшень. Ця парадигма мала потужне біологічна підстава, бо пристосовний спосіб життя тварини передбачає адекватне віддзеркалення зовнішньої середи. Ще сильніші підстави парадигма реалізму отримала з виникненням соціального способу життя, бо перетворення природної середи, виробництво власного життя ще в більшій мірі чим пристосовний спосіб життя, потребує адекватності віддзеркалення, без якої неможливе створення «второй пріроди».

Реалістична парадигма проходить через всю історію людства і визначає всі досягнення людського інтелекту. На відомому ступені розвитку вона отримує своє філософське вираження переважно у формі матеріалізму, що піднімає цю парадигму до рівня високої і продуктивної абстракції. Певні елементи реалістичної парадигми неминуче виникали і в межах ідеалістичних концепцій обумовлюючи все ті дійсні реалістичні досягнення, які по суті виявлялися матеріалістичними за своїм змістом. До них можна віднести, наприклад, весь раціональний вміст ідеалістичної діалектики Канта. Фіхте, Шеллінга і особливо Гегеля. Друга, конкуруюча парадигма людського інтелекту пов'язана з єдино можливою альтернативою реалістичною парадігми—бессознательним перенесенням на природні явища людських якостей, перш за все здібності мислення і свідомої дії.

Виникнення антропоморфічної парадигми із зародженням шару пояснювального мислення було необхідним і неминучим кроком людського інтелекту. Явища природи, їх впорядкованість. закономірну послідовність первісна людина могла пояснити лише за зразком і подібності власної свідомої поведінки. Активність природи отримувала характер навмисних дій, які почали приписуватися духам, духовним істотам. Природа і структура людської психіки такі, що власні свідомі дії вже на найраніших етапах розвитку людини стають предметом безпосередніх спостережень і усвідомлення. У діяльній природі людини і його психіки закладені передумови первинного пояснення природних явищ за зразком людських свідомих дій.

Ця передумова легко виявляється і в психології дитяти, у відомому віці що приписує речам хороші і погані наміри. Оскільки для первісної людини свідома дія виступала як щось природне і звичайне, природні явища легко було пояснити свідомістю, волею, намірами.

 

 

Свідоме й несвідоме у структурі духовно-активного освоєння реальності.

 

Структура буття світу включає в себе такий шар, як психіка, тобто приховані від безпосереднього сприйняття причину і спосіб існування вищих тварин і людини. Це сукупність реакцій цілісного організму на дію зовнішнього середовища, що відбуваються як функція вищої нервової системи. Слово „психіка” походить од давньогрецького психе, що означало живе, душу, дух й ототожнювалося з диханням, вітром або якоюсь невидимою субстанцією, хоча на більш ранніх стадіях сприймалося як функція живого організму чи й окремих органів. Уже в давньогрецькій філософії, зокрема, в Аристотеля, людська душа розглядається на трьох рівнях: а)вегетативна, або рослинна; б)хтива (чуттєва); в)розумна, або свідома. Як бачимо, лише частина психіки, або душі функціонує на рівні свідомому, все інше перебуває на несвідомому рівні. В історії філософії та психології несвідоме більшою чи меншою мірою ставало предметом аналізу (Сократ, Платон, Спіноза Ляйбніц, Кант, Шопенгауер та ін.). 19 – 20 ст. відзначилися зростанням інтересу до несвідомого, його місця у структурі й функціях психіки, ролі у формуванні людини та її свідомості, місця в соціокультурних процесах. Психоаналіз як напрям психології, започаткований З.Фройдом, у змісті несвідомого виділяє такі складники: „1)зміст, який ніколи не був присутній у свідомості людини, і 2)зміст, який був присутній у свідомості, але був витіснений з нього в несвідоме (бажання, спогади, образи тощо)”(Психоаналіз, 75). Сучасна психологія виділяє декілька типів прояву несвідомого: „1)неусвідомлені спонуки діяльності (неусвідомлені мотиви й настанови); 2)неусвідомлені механізми й регулятори діяльності, що забезпечують її автоматичний характер (операційні настанови й стереотипи автоматичної поведінки); 4)неусвідомлені соціальні програми (цінності, настанови, норми тощо)”(Психоаналіз,76).

Зазвичай несвідоме асоціюється з чимсь негативним, злим, якого треба позбуватися чи уникати. Однак само собою воно перебуває поза межами такої оцінки. Це те ж саме, якби ми оголосили життя загалом, інстинкти чи забуті враження й образи ворожим людині, її свідомості. Цілісна людина – це її тілесність (життя) та психіка, що включає в себе, як ми вже знаємо, свідоме й несвідоме. А вищою метою людини є досягнення такої цілісності самої з собою, із зовнішнім та внутрішнім світом, переважним змістом якого і є несвідоме. І питання не в тому, щоб позбутися несвідомого чи підпорядкувати його свідомості, а в тому,, щоб знайти рівновагу й досягти цілісності особистості, де „Я” – свідоме й наше власне „не-Я” – несвідоме поєдналися б у відповідних пропорціях. Адже й розум, свідомість, які відриваються од несвідомих пластів, можуть призвести, як це показують наші сучасні „досягнення”, до вкрай негативних наслідків.

Досі ми говорили про те, що свідомість формується завдяки враженням і сприйняттям, які ми отримуємо від зовнішнього світу у формі знання, як це властиво й високоорганізованим тваринам. Однак вони не наділені свідомістю, тобто не відрізняють себе од світу, не співвідносять його з собою, не знають свого „Я”. Тим-то можна сказати, що життя тварин здійснюється виключно у сфері несвідомого. Натомість людське життя реалізується через взаємодію свідомих та несвідомих пластів психіки, душі. Іншими словами, людська душа містить як свідому частину, ту, що ми знаємо, тотожну з нашим „Я”, так і несвідому. Так само, як світ для нас постає таким, як ми його знаємо, так і несвідоме стає змістом нашої свідомості. Сфера „Я” розширюється за рахунок нашого несвідомого, змістом якого є вся еволюція Всесвіту – від фізико-хімічних й органічних процесів до психіки вищих тварин. Однак психіка людини, або її душевне (духовне) життя включає в себе також у стислій формі й історичний досвід, усі культурні надбання людства. Вони становлять зміст колективного несвідомого, або являють собою архетипи, за визначенням К.Юнга. То є одвічна енергія Всесвіту й гону людської історії, трансформована у психічну енергію, що забезпечує життєву й свідому активність людини, її здатність до творчості. Ці архетипи, або універсальні схеми, настанови й образи (патерни) поведінки людини як відображення колективного досвіду відтворюються й переживаються окремою людиною в ранньому дитячому віці (до 3-х років) несвідомо або у вигляді казок, а в дорослому віці – у формі міфів, легенд, притч, містичних учень. Людська свідомість як історично, так й індивідуально утверджувалася й утверджується в боротьбі з нелюдською, тваринною частиною душі, її несвідомим, що прагне заволодіти нашим „Я”. З іншого боку, свідомість прагне підкорити несвідоме або принаймні включити його у свій зміст саме через міфологічну символіку та її витлумачення, в тому числі в художній та науковій творчості. Підсумовуючи, можна сказати, що людська свідомість постає, з одного боку, завдяки відображенню й перетворенню зовнішнього світу, а з іншого – завдяки виринання з глибин несвідомого, яке за своєю структурою і змістом тотожне зі світом і з самою свідомістю

Отже, свідомість є така форма буття, яка вибудовується на основі всіх попередніх форм і здатна їх відображати й відтворювати. Водночас вона проявляється й функціонує як здатність людини самої людини здійснювати ці процеси. Тобто людина, будь-яка людська спільнота є носієм свідомості. Свідомість як людська здатність може функціонувати лише як цілісне структурне утворення в єдності своїх елементів – від простого відображення за допомогою органів чуття до розумових конструкцій – ідей, концепцій, принципів тощо. Свідомість проявляє себе через поведінку, дію (діяльність), мову. Всі ці елементи функціонують у спілкуванні, до того ж як у синхронічному, горизонтальному плані, так і в діахронічному (зв’язок з минулим і майбутнім). Крім мови, засобом спілкування, комунікації є вся система знаків – образів, символів, міфологічних сюжетів та містичних переживань, у яких наявний пласт неусвідомлених форм знання і досвіду. Свідомість, що тотожна з нашим „Я” функціонує в „полі свідомості” – з одного боку, це зовнішній світ, а з іншого – внутрішній світ, змістом якого переважно є несвідоме, в якому містяться індивідуальний досвід окремої людини та колективний, історико-культурний досвід людства. У психоаналізі цей досвід називається колективним несвідомим, або архетипом.