Уривок тексту літопису Самійла Величка

побудованих на великому джерельному матеріалі, а також на власних домислах автора. Перший том називається - «Сказание о войне з поляками, через Зиновия Богдана Хмельницкого, гетмана войск запорожских, восьми лет точившойся...» Другий і третій томи озаглавлені — «Повествования летописная с малороссийских и иных отчасти поведениях собранная и зде описанная». Четвертий том становить додатки з різних документів XVII ст.

Літопис Величка є однією з найцінніших пам'яток української історіографії і літератури військово-повістевого жанру XVIII ст. Він зберігся лише в єдиному оригінальному примірникові, який під час продажу з аукціону відомим збирачем літописів Лаптіним був куплений М.П.Погодіним і подарований ним для друку Київській Тимчасовій Комісії для розбору давніх актів, що надрукувала цей цінний твір.

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Особливості української історіографи XVIII ст.

 

Своїм обсягом твір Величка найбільший з усіх відомих нам пам'яток історичної літератури ХУП-ХУШ століть. Перший том, що починається оповіданням про Визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького, доведений автором до 1660 р. Але цьому матеріалові передував виклад подій більш ранньої історії козацтва. Доказом цього є те, що в додаткові до першого тому вміщено кілька документів, які стосуються початку XVII ст., зокрема часів Петра Конашевича-Сагайдачного. В збережених і надрукованих частинах не вистачає оповідань про події Визвольної війни середини XVII ст. Цю прогалину довго заповнював літопис Грабянки. Найкраще зберігся текст літопису Величка, що вміщений у другому томі, хоч і в ньому під час підготовки до друку не виявилося двох сторінок. Літопис закінчується 1700 р., а, між іншим, у тексті є вказівки автора на те, що він буде продовжений далі. Так, мабуть, і було. Адже ж не випадково на титульному аркуші книги поставлена дата 1720 р., крім того, наприкінці твору вміщена хронологія подій аж до 1723 р. В третьому томі автор згадує мимохідь про деякі події 1720-1723 рр. Ймовірно, що наступні частини твору, в яких були вміщені оповідання про історію перших двох десятиліть XVIII ст., загублені. Рукопис літопису оздоблений десятьма не дуже вдало виконаними портретами гетьманів — Богдана Хмельницького, Виговського, Юрія Хмельницького, Брюховецького, Тетері, Петра Дорошенка, Ханенка, Многогрішного, Самойловича і Мазепи.

Самійло Величко був освіченою людиною невідомого поход­ження. З юних років (у 1690 р.), за його висловом, «в кільконадцять літ будучи», він почав служити при дворі генерального писаря В.Л.Кочубея. Служив він не лише у всяких домашніх справах, «найбарзей писарских и войсковых нужнейших секретних», а тому був обізнаний з секретним листуванням гетьманського уряду з російським царем та іноземними державами. В 1705 р. після п'ятнадцяти років служби Величка перевели до генеральної канцелярії, де, за його свідченням, він був «не останнім у писарських справах». У 1708 р., як він пише, йому лиха доля «заплатила нещастям»; він потрапив в опалу. Його було усунено з посади, як гадають деякі дослідники, після страти його патрона В.Л.Кочубея.

Після Полтавської битви Величко жив на Полтавщині у маєтках Кочубея і помер не раніше 1728 р. Цим роком помічена інша його велика

праця, що залишилася в рукопису, - «Космографія» (866 стор.), написана під диктовку, оскільки Величко під кінець життя був сліпий.

Свої історичні погляди Величко виклав у передмові до літопису, названій «Передмовою до чительника». Тут ще більше, ніж у Грабянки, надано історії великого загальноосвітнього, науково-пізнавального значення. Разом з тим автор ставить перед собою загальноповчальне, моралізуюче завдання на зразок того, як це робив давній руський літописець, що не раз висловлювався про користь велику людям від «книжного читання».

З перших сторінок свого твору і далі Величко виступає як палкий патріот своєї вітчизни, «істинний Малыя Росії син», як не раз він називав себе.

На відміну від своїх попередників він не бере на віру звісток про ті чи інші факти, що ставали відомі йому, а співставляє і перевіряє. Це не було ще критичним ставленням істориків до джерела в науковому розумінні, але вже характеризувало великий поступ в розвиткові історичної науки. Інша справа, наскільки їм удавалося досягти мети в цьому напрямкові, тобто добитися встановлення достовірності і правдивості історичного факту.

Літопис Величка являє собою великий за розміром і, на перший погляд, важливий за використаними джерелами твір. Тому він довгий час серед істориків XIX ст. вважався вірогідним джерелом. Йому довірялися Костомаров, Куліш і навіть такий знавець джерел, з критичним підходом до них, як російський історик С.М.Соловйов. Проте вже в другій половині XIX ст. ця думка про вірогідність джерел, на яких Величко побудував свій твір, була змінена науковою критикою.

У своїй передмові до «чительника» Величко вказав на те, що нібито в основу свого літопису він поклав діаріуш Самійла Зорки, секретаря Хмельницького. В багатьох місцях літопису він подав ряд відомостей про Зорку, про документи, які нібито належали йому, тощо. Нарешті, оповідаючи про смерть і поховання гетьмана Богдана Хмельницького у 1657 р., вік вклав до вуст своєму Самійлові Зорці велику риторичну промову, яка нібито була виголошена Зоркою над труною Хмельницького.

Пізніші дослідники взяли під сумнів існування у Б.Хмельницького секретаря Зорки і взагалі існування такої особи. Крім літопису Величка,

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Особливості української історіографії XVIII ст.

 

це ім'я серед козацької старшини, канцеляристів і взагалі серед будь-яких політичних діячів часів Хмельницького та пізніше в документах не зустрічається. Від розв'язання цього питання залежало багато інших питань про вірогідність даних літопису Величка, зокрема письмових пам'яток - гетьманських універсалів, різного роду листувань, промов тощо, внесених Величком у свій літопис, як таких, що нібито унаслідувані ним від Зорки.

З другої половини XIX ст. в істориків з'явилося два погляди на питання про існування гетьманського канцеляриста Зорки, а відтак і на питання про вірогідність джерел, на яких побудував свій літопис Величко. До істориків, що вважали Самійла Зорку за особу історично вірогідну, а джерела, які йому приписує Величко, за цілком певні, належали С.Соловйов, М.Костомаров, М.Максимович, О.Левицький, В.Антонович, історик літератури, автор цікавої праці про українські літописи К.Заклинський. На подібних позиціях стояли історики XX ст. - Д.І.Багалій, що виклав свій погляд у «Нарисах української історіографії», П.Клепацький та ін.

Скептично до свідчення про Зорку та про вірогідність джерел літопису С.Величка поставилися Г.Карпов, І.Крип'якевич, В.Іконников.

Найпереконливіше показав сутність цього питання і суперечки навколо нього М.Петровський у своїй праці «Псевдо-діаріуш Самійла Зорки». Він проаналізував літопис Величка з точки зору найновіших історичних джерел, знайдених дослідниками в архівах протягом другої половини XIX і першої третини XX століття, і прийшов до висновку, що нові дані не дають ніяких підстав визнавати існування Зорки і наявність його діаріуша, на який так щедро посилається Величко.

Історична концепція, якою пройнятий літопис Величка, близька до концепції автора літопису Самовидця. Проте ці пам'ятки значно відрізняються одна від одної. Наприклад, у концепції Величка чіткіше виявляється поняття про народ і народність. Якщо Самовидець і значною мірою Грабянка під українським народом розуміють головним чином козацтво, до якого включається також і старшина, то Величко визначає народ як ціле українське суспільство. В літопису Величка велике місце у визвольній боротьбі і у суспільному житті надано посполитим та взагалі простому народові, хоча діяльність гетьманів, козацтва і старшини, як і в інших істориків ХУІІ-ХУШ століть, займає центральне місце.

У Величка чіткіше, ніж у будь-кого з його попередників і сучасників, окреслене поняття України і українського народу. Ці назви у нього виступають як цілком визначені територіальні і національні народні категорії. Україна цьогобічна і тогобічна у нього - чітке поняття території обох боків Дніпра, населеної українським, менше зустрічається — малоросійським і лише в окремих випадках — козацьким народом від верхів'я Північного Дінця до верхів'їв Случі, Горині і Прип'яті із сходу на захід та від Чорного моря до верхів'я Дніпра з півдня на північ.

Осібно у Величка стоїть Галичина під назвою, поширеною в XVI-

XVII століттях, князівство Руське з найголовнішими містами - Львів,
Галич та ін. Ці землі, разом з Волинню, він відрізняє від України
Малоросійської, хоча населення їх називає своїм народом.

Історію України Величко, на відміну від більшості істориків XVII-

XVIII століть, подав не ізольовано, а в зв'язку з найголовнішими
історичними подіями у Польщі, Росії, Швеції, Угорщині, Молдавії, Валахії,
Туреччині, Криму і деяких західноєвропейських державах. Він прагнув
показати історіюУкраїни на тлі світової історії і поставити героїчне минуле
українського народу поруч з історією сусідніх народів і держав.

У 1991 р. літопис Самійла Величка - наймонументальніший твір української історико-мемуарної прози ХУІІ-ХУШ ст., вперше перекладено українською мовою і видрукувано у двох книгах видавництвом художньої літератури «Дніпро».

Однією з цікавих пам'яток української історіографії цього періоду є «Коротке описання Малоросії» (автор невідомий). Хроніка містить події з історії України від давніх часів до 1734 р. Починається вона згадкою про домонгольськии період історії Русі, завоювання її Батиєм, захоплення України Литвою і Польщею. Більш докладні оповідання починаються від початку Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького і особливо по мірі наближення до кінця XVII та початку XVIII століття. «Коротке описання Малоросії» лише на перший погляд нагадує хроніку або літопис. Справді ж, це коротка, але систематично зв'язана історія України від великокнязівської доби, а головне від XIV ст. до 1734 р., хоча й позначена в хронологічному порядку по роках на зразок літопису.

Фактична сторона подій у книзі описана з великою простотою. Це зробило її більше, ніж будь-який інший тогочасний історичний твір, доступною для широких кіл читачів.

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Особливості української історіографії XVIII ст.

 

Автор «Короткого описання Малоросії» зумів догодити смакам освічених кіл козацько-старшинської інтелігенції, що цікавилась історією свого краю, серед якої цей твір довго користувався найбільшою популярністю. Тексти з нього вносилися переписувачами у нові списки відомого вже літопису Самовидця. Багато запозичив з цього твору пізніше в 70-х роках XVIII ст. В.Г.Рубан для свого «Короткого літопису Малої Росії». «Коротке описання Малоросії» лягло в основу історичних праць про Україну французького історика Жан-Бенуа Шерера, який з додатком «Опису України Боплана» був надрукований у Парижі в 1788 р. Ним користувалися і часто наслідували йому дворянські історики першої половини XIX ст. Його використав Микола Маркевич для своєї «Истории Малороссии».

Від першої половини XVIII ст. залишилося кілька менш цінних історичних хронік, відомих під назвою літописів.

«Чернігівський літопис» містить у собі коротку хроніку подій від 1587 до 1725 рр. Разом з літописом, як додаток, О.Лазаревський вперше надрукував Коломацькі чолобитні, які стали близьким приводом для арешту П.Полуботка та іншої генеральної старшини в 1723 р. Коломацькі чолобитні були знайдені в архіві Григорія Полетики.

До подібного ж роду, правда, більш поширених, хронік можна віднести «Летописец, или описание краткое, знатнейших действ и случаев, что в котором году деялося в Украйни малороссийской обеих сторон Днепра и кто именно когда гетьманом был козацким». При надрукуванні цього твору В.Антонович довів, що автором його був генеральний обозний 30-х-40-х років XVIII ст. Яків Юхимович Лизогуб, і назвав цю хроніку літописом Лизогуба.

Від початку XVI ст. до кінця XVII ст. так званий літопис Лизогуба являє собою складену рік за роком хронологію, джерелом якої є різного роду козацькі хроніки, особливо літопис Самовидця. В окремих випадках записи літопису Лизогуба текстуально співпадають із літописом Самовидця. Від оповідань 90-х років XVII ст. і до кінця твору до 1737 р. джерелом літопису були родинні записи сім'ї Лизогубів. Вони є більш поширеними, ніж попередні оповідання про участь українських козаків у Північній війні, про побудову Петром І Печерської фортеці і арсеналу у Києві, про страту Мазепою Кочубея та Іскри.

• Історична думка в Україні другої половини XVIII ст. До

пам'яток української історіографії другої половини XVIII ст. ми можемо віднести насамперед твори Петра Симоновського і Стефана Лукомського.

Петро Симоновський (бунчуковий товариш) належав до того кола старшин, що зайняли поважне місце серед освічених людей шляхетського стану XVIII ст. Він закінчив повний курс навчання у Київській академії, потім, як і багато дітей інших старшин, навчався за кордоном, слухав лекції в ряді західноєвропейських університетів - у Кенігсбергу, Галлі, Лейпцігу, Парижі. Повернувшись на батьківщину, Симоновський склав у 1765 р. «Коротке описання про козацький малоросійський народ». Вперше твір видав у 1847 р. О.М.Бодянський з авторського рукопису, що належав перед цим Д.Н.Бантиш-Каменському.

П.Симоновський побудував своє описання на різноманітних чужоземних і вітчизняних джерелах, на які він указав у заголовку і на які весь час посилається в тексті своєї книги. Книга починається традиційним у козацькому літописанні з'ясуванням питання про значення імені «козак» і ранньої історії козацтва. Цей розділ «Короткого описання» Симоновського нагадує собою початок «Действия презельной брани» Грабянки, що відкривається розділом «О начале поименования Козаков и откуда наречении, от коего племени и рода; купно же и о древнейших их действиях сокращение». Обидва представники української старшинської історіографії XVIII ст. Грабянка і Симонов­ський дуже близькі своїми поглядами на дане питання. Вони виводять початок козацтва з території між Каспійським і Чорним морями, а етнічне їх походження від скіфів і хазарів. Обидва вони припускають походження козаків від косогів, тобто від предків черкесів Північного Кавказу.

Значне місце в творі Симоновського, як і в більшості творів козацько-старшинських істориків, зайняло висвітлення Визвольної війни середини XVII ст. і так званої «Руїни». Описання цих подій займає приблизно три чверті всієї книги. Історію національно-визвольної боротьби в XVII ст. Симоновський звів до ідеалізації політики гетьманських урядів та діяльності старшини.

«Коротке описання про козацький малоросійський народ» охоплює події від давніх часів до 1750 р., останнього відновлення гетьманства в особі Кирила Розумовського. Далі автор відмовився від

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Особливості української історіографії XVIII ст.

 

продовження своєї праці, хоча дожив він майже до ста років і помер на початку XIX ст.

Які обставини примусили автора обірвати свою працю саме цією датою? На це питання можна відповісти, проаналізувавши цілісну історичну концепцію, а головне ідейну концепцію Симоновського. Автор є виразним прихильником гетьманського уряду, ідеологом тієї більшості старшини, що з захопленням зустріла відновлення Єлизаветою Петрівною гетьманства і готова була відстоювати до кінця старшин­ський устрій гетьманської України.

Наприкінці книги Симоновський ніби робить висновок з усього написаного ним. Він називає обрання гетьмана Розумовського «великолепным и славным», а скасування гетьманства для «Малої Росії некорисним». Описання цих подій, тобто показ історії скасування автономності і його наслідки, Симоновський залишає для нащадків.

До історичних творів другої половини XVIII ст. ми можемо віднести «Зібрання історичне», складене полковим обозним у Прилуках Степаном Лукомським. Твір Лукомського становить скоріше інтерес бібліографічний, аніж науково-історичний. Це є компіляція на зразок ряду відомих в XVII-XVIII ст.

Як багато інших тогочасних істориків України, Лукомський почав свою письменницьку діяльність з перекладів історичних творів з латинської і польської мов. Так, у 1738 р., будучи ще прилуцьким сотником, він зробив переклад щоденника Окольського, доповнивши його оповіданням з історії України останнього десятиріччя перед Визвольною війною. Пізніше, коли Лукомський став відставним полковим обозним,він зробив переклад записів польського історика Матвія Титловського.

До перекладу щоденника Титловського Лукомський додав власне доповнення, яке становить певний науковий інтерес, про похід Сагайдачного на Кафу у 1607 р., про загибель Самійла Кішки, оспіваного в народній думі, про війну під Цецорою, Хотинську кампанію та ін.

«Зібрання історичне» Лукомського охоплює події в Україні від початку завоювань литовського князя Гедиміна до кінця XVI ст. Починається твір, як і багато інших праць того часу, з'ясуванням питання - «Хто такий козак?». Заслуговує на увагу той факт, що на відміну від Грабянки, Симоновського С.Лукомський розглядає козаків

як виходців з місцевого населення і виникнення їх відносить до кінця XIV ст. В цілому ж його твір нічого оригінального не становить в порівнянні з іншими подібними хроніками XVII-XVIII ст.

Минуле України і її сучасне становище привернуло увагу Г.Ф.Міллера. Йому належить кілька статей з цього питання — «Про початок походження козаків», а також «Відомості про запорозьких козаків». Кілька статей Міллера про історію запорізьких козаків надрукував пізніше О.М.Бодянський.

У 1777 р. був надрукований «Короткий літопис Малої Росії» Василя Григоровича Рубана. В.Г.Рубан народився в Бєлгороді 14 березня 1742 р., помер 24 вересня 1795 р. Походив Рубан з України, з Роменського повіту на Полтавщині, здобув освіту в Київській академії. Свою літературну діяльність він почав, на зразок багатьох письменників другої половини XVIII ст., писанням од. Одну з них він написав на честь іменин Катерини II. Імператриці Рубан присвятив ще кілька од і це, можливо, сприяло його службовій кар'єрі. В 1770 р. він здобув посаду секретаря у Потьомкіна і зблизився з канцлером князем Безбородьком. Безбородько сприяв Рубану в написанні «Короткого літопису Малої Росії» та виданню «Землеописания Малої Росії», остання праця, ймовірно, належала перу Безбородька.

«Літопис» Рубана є не що інше, як не зовсім точна копія «Короткого описання Малоросії», складеної невідомим автором у 30-х роках XVIII ст. Свій компілятивний твір, що починається викладом від 1506 р., Рубан довів до 1770 р.

Особливе місце в історіографії України XVIII ст. займає Запорізька Січ. Найбільш узагальнюючою працею, яка лягла в основу дальших історичних творів про Запоріжжя, була «Історія про козаків запорозьких», складена в 1740 р. молодим російським офіцером, що служив у царській армії на півдні України, князем С.І.Мишецьким. Цією книгою читачі користувалися в рукописах, аж поки вона не була надрукована в 40-х роках XIX ст. О.Бодянським. У більш досконалому вигляді цей твір був надрукований за списком, який належав князеві Воронцову, Одеським товариством історії і давностей. Оскільки твір Мишецького сто років не був опублікований, він служив як рукописне джерело, з якого компілювали, а часто списували і видавали за власні праці деякі інші історики Запоріжжя другої половини XVIII ст. До таких компіляцій і

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Особливості української історіографії XVIII ст.

 

прямого списування з твору Митецького належать статті Г.Ф.Міллера. Праця Митецького великою мірою лягла також в основу твору Олександра Івановича Рігельмана.

У 1785-1786 рр. інженер генерал-майор Олександр Рігельман закінчив свою велику компілятивну працю в чотирьох частинах — «Літописне повіствування про Малоросію, її народи і козаків», яка була надрукована О.Бодянським у 1847 р. в «Чтениях Общества истории и древностей Российских», а також видана окремою книгою.

Олександр Рігельман походив з німецької родини, що прибула в Росію з нареченою царевича Олексія Петровича, принцесою Браун-швейг-Бранденбурзькою, Софією Шарлотою. Юнаком він був зарахований в шляхетський корпус для навчання і обрав напрямок військово-інженерної служби, на якій перебував сорок чотири роки, здобувши чин генерал-майора, високі урядові нагороди, маєтки і почесті.

О.Рігельман брав активну участь у російсько-турецьких війнах -в 1734-1739 рр. та в часи Катерини II (1768-1774 рр.).

У зв'язку з службовими дорученнями Рігельман довгий час перебував серед козаків на Запоріжжі, на Дону, на Полтавщині і Чернігівщині. Він був свідком військової майстерності козаків у битвах з турками, дивувався їх відвазі і героїзму, збирав документальний матеріал, вивчав життя і побут українського народу.

Свій твір Рігельман почав писати наприкінці 70-х років і закінчив у 1782 р., після того, як пішов у відставку. Останні сім років він присвятив своїй праці, проживаючи в своєму невеликому маєтку в с.Андріївці, недалеко від Чернігова.

«Літописне повіствування» Рігельмана є великою компіляцією з козацько-старшинських літописів та різного роду діаріушів, а головне з книги Митецького «Історія про козаків запорозьких». Крім того, для описання останньої третини XVIII ст. до 80-х років він використав власні спостереження і довгий час ведені ним записи.

Книга Рігельмана ілюстрована зображенням українців різних станів - гетьмана Богдана Хмельницького, полковника, сотника, козаків, шляхтича, шляхтянки, знатних панів, простих селянок тощо. В додаткові вміщено також дві карти - одну стародавню, періоду роздрібненості Русі на феодальні князівства і землі, а друга карта України і сусідніх з нею земель кінця XVIII ст. Наприкінці книги Рігельман подав короткі

свідчення про слобідсько-українські козацькі полки та про козаків донських, уральських, кубанських і терських. Запоріжців він вважає найдавнішими з усіх козаків, історію яких він описує. У 1778 р.Рігельман написав твір «История, или повествование, о донских козаках».

Власної оригінальної концепції в погляді на історію українського козацтва Рігельман не створив. Він лише вміло узагальнив те, що дала історіографія ХУП-ХУПІ століть. У поглядах на давню історію до XVII ст. над ним найбільше тяжіла концепція київського «Синопсиса», а про ХУП-ХУПІ століття - авторів провідних напрямків козацько-старшинського літописання. Відрізняє «Літописне повіствування» Рігельмана від творів ряду інших авторів те, що в ньому велике місце зайняло описання побуту та звичаїв українського народу взагалі і запорізького козацтва зокрема.

Головним напрямком і змістом усіх цих творів є ворожа поміщицько-реакційна концепція в освітленні історії Запоріжжя та в поглядах на вільнолюбну масу козацтва та її військову опору -Запорізьку Січ. Запоріжжя постає в творах дворянських істориків як шкідливе кубло розбійників, що заважає поміщикам і купцям господарювати в південній Україні, вести торгівлю з Туреччиною, Кримом тощо. Головним чином, ненависть поміщицьких істориків обрушувалась на Запоріжжя за його вільнолюбні традиції, завдяки яким запорізька громада керувалася, обирала і скидала керівні верхи волею козацького колективу. Все це йшло всупереч ідеології самодержавства і поміщиків.

Російська дворянська історіографія про Запоріжжя створювала ідейну основу для виправдання колоніального наступу царизму на Україну й ідейно обґрунтовувала необхідність ліквідації давнього зосередження незадоволених народних мас в особі вільнолюбної Запорізької Січі. У XVIII ст. не виявилось жодного історика, який би став на захист інтересів і збереження волі запоріжців.

На кінець XVIII ст. набувають поширення кріпосницькі концепції дворянських істориків, в тому числі А.Ф.Шафонського.

А.Шафонський народився в 1740 р. і помер у 1812 р. Він походив з родини козацького сотника з с.Сосниці на Чернігівщині. Біографія Шафонського характеризує цікаве непоодиноке явище, як швидко козацька старшина навіть нижчого рангу підносилася до становища

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Особливості української історіографії XVIII ст.

 

освіченого дворянства. А.Шафонський закінчив три західноєвропейські університети - в Галлі, Лейдені і Страсбурзі, від яких відповідно одержав три дипломи доктора прав, філософії і медицини.

Створення описання Чернігівського намісництва, так само, як і відомого Румянцевського опису, відбувалося відповідно до заходів Катерини П, які вона проводила в зв'язку з своєю колоніальною політикою в Україні після скасування автономного устрою і ліквідації Запоріжжя. А.Шафон­ський склав його за вказівкою генерал-фельдмаршала графа ПО.Румянцева -Задунайського, якому Катерина II доручила «впорядковувати» Україну в плані запровадження тут загальноімперського устрою. В 1782 р. в Україні було утворено Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське намісництва. За наказом Катерини II, виданим у 1784 р., намісники і губернатори мусили зробити докладні описи своїх намісництв та губерній і подати їх на розгляд уряду. Описання Чернігівського намісництва було доручено П.Румянцевим А.Шафонському, який служив тоді радником у Чернігівській кримінальній палаті. Свою працю А.Шафонський виконав ретельно і вручив особисто Катерині П, коли вона, подорожуючи по Україні, в січні 1787 р. відвідала Чернігів.

Топографічне описання Чернігівського намісництва А.Шафон-ського, нарівні з Румянцевським описом Малоросії, є найціннішим джерелом для вивчення соціально-економічної історії України другої половини XVIII ст. Воно складається з двох частин. Перша частина, менша, яка становить приблизно п'яту частину всього твору, являє собою історико-географічне описання, а головним чином - огляд історії України з давніх часів до ліквідації автономності, утворення губерній і відкриття намісництв на Лівобережній Україні, колишній Гетьманщині. Ця частина саме й становить інтерес з точки зору історіографії. Друга частина містить, власне, топографічне й статистичне описання і є цінним джерелом для вивчення Лівобережжя — переважно Чернігівщини і більшої частини Полтавщини.

У першій частині А.Шафонський виявляє вороже ставлення до запорізького козацтва і прагне ідейно обгрунтувати знищення Катериною II Січі. Він розглядає Запорізьку Січ з самого початку її виникнення як «зборище здичавілих людей», які приймали «без розбору в своє збіговисько всякий збрід, всякої мови і всякої віри людей», і вважає, що вона не могла бути корисною батьківщині. А.Шафонський схвально

ставиться до того, що це «противоборствующее политическое сонмище 1775 года в конец разрушено, и гнездо их, Сечь Запорожская, и само название запорожских Козаков навсегда истреблено». У такому антинародному висвітленні подана Шафонським вся історія Запорізької Січі і її скасування. Весь його твір пронизаний ідеалізацією і виправданням реакційної кріпосницької і національно-колоніальної політики царизму в Україні. Ця політика розглядається Шафонським як «перетворення всього краю в новий удосконалений вигляд, як найвищу милість і щедроти, які одержують вірнопіддані від престолу».

• Мемуарна література XVIII ст. Цінними пам'ятками української мемуарної літератури XVIII ст. є щоденники генерального хорунжого Миколи Ханенка і генерального підскарбія Якова Марковича. В них зафіксовані важливі явища соціально-економічного життя козацької старшини часів зміцнення кріпосництва в Україні, занепаду ролі і значення козацтва, закріпачення посполитих і перетворення старшини в шляхетсько-дворянський стан.

Генеральний хорунжий Микола Ханенко походив з роду, що висунувся з простого козацтва часів Визвольної війни і досяг становища генеральної старшини. Він був родичем відомого в другій половині XVII ст. правобережного гетьмана Михайла Ханенка.

Микола Ханенко здобув високу освіту в Київській академії і почав військову службу в 1710 р. з простого козака, а в 1717 р. був переведений в генеральну канцелярію і згодом став головним помічником генерального писаря. Він був близькою особою гетьмана Скоропадського, а після його смерті здружився з наказним Павлом Полуботком. За свою службу і догідливість обом гетьманам Ханенко був щедро обдарований маєтностями.

Відомі два твори Ханенка - «Діаріуш», надрукований О.Бодян-ським в «Чтениях Общества истории и древностей Российских» та окремою книжкою і «Щоденник», повністю виданий О.Лазаревським. У «Діаріуші» записи стосуються подробиць політичного життя і побуту старшини, взаємовідносин уряду гетьмана Скоропадського з російським урядом і царськими вельможами, політичних настроїв старшин, їх психологічної характеристики та ін.

У «Діаріуші» вміщено щоденні записи від січня до початку липня 1722 р., тобто за останнє півріччя гетьманування Скоропадського і до

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Особливості української історіографії XVIII ст.

 

останніх днів його життя. «Діаріуш» закінчується описанням смерті і пишного церемоніалу поховання гетьмана.

«Щоденник» Ханенка являє собою мемуарні записи, в яких відображено події різноманітного характеру за 1723-1753 рр. звеликими пропусками. Ці записи автор робив після свого звільнення з Петропавлівської фортеці і повернення в Україну. Вони становлять різного роду нотатки з сімейного життя, епізодів службової діяльності генерального хорунжого, взаємин автора з різними високопоставленими і простими людьми.

«Діаріуш» і «Щоденник» Ханенка можна віднести скоріше не до пам'яток історіографії, а до певної категорії джерел з історії XVIII ст. У мемуарах Ханенка історик може здобути певне уявлення про життя і побут української старшини, купців, про ціни на продукти та різного роду вироби, в окремих записах - про кріпосницькі повинності посполитих, про характер служби і різних повинностей козаків тощо.

Більшу вартість для історика становить «Щоденник» генерального підскарбія Якова Андрійовича Марковича (народився в 1690 - помер в 1770 р.).

Автор «Щоденника» Я.Маркович навчався в Київській академії і закінчив її в 17 років. Він був вихованцем Феофана Прокоповича і, за

Феофан Прокопович

висловом свого вихователя, мав змогу прикрасити свою голову митрою, тобто зайняти посаду єпископа. Але Марковича сильніше вабили справи мирського характеру, він прагнув піти по лінії піднесення в старшинських чинах і рангах. Ці його плани зруйнувала смерть Скоропадського. Новий гетьман Данило Апостол та інші старшини ненавиділи Маркевичів і не допускали їх службового просування. Яків Маркович при всіх його спритностях і багатстві, як зайняв при Скоропадському незначну посаду знатного військового товариша, так і залишився на ній. Лише під кінець

 

життя, після скасування гетьманства, він успадкував батьківське звання гене­рального підскарбія у відставці.

Близьким приводом Марковичу до початку ведення «Щоденника» була коротенька історична «Кроніка» 1452-1712 рр., написана його тестем, чернігівським полковником і в останній час наказним гетьманом Павлом Полуботком. Я.Маркович спочатку доповнив цю «кронічку» власними записами кількох подій, продовжив її, а потім став щодня вести свій «домашній протокол», як він називав «Щоденник», протягом п'ятдесяти років, з 1717 по 1767 р. У свій час О.Лазаревський, досліджуючи «Щоденник» Я.Марковича, вірно підкреслив, що історичне значення подібного роду пам'яток полягає в тому, що в них ми знаходимо достовірне зображення домашнього побуту з усіма подробицями щоденної життєвої метушні і гонитви за багатствами козацької старшини. Слабка сторона щоденника полягала в недостатності матеріалу про політичні події, яких автор уникав записувати. В щоденнику відображено з усіма подробицями життя багатія Лівобережної України. В ньому ми знаходимо цінні відомості про ставлення пана до своїх підданих, а головне - велике число даних про тодішнє сільське господарство, ремесло, різні оренди, торгові і грошові операції. В цьому відношенні «Щоденник» Якова Марковича становить незаперечну цінність, як джерело для вивчення соціально-економічної історії України XVIII ст.

• І.Мазепа в українській та зарубіжній літературі. В історії України важко знайти особу, навколо якої точилися б такі гострі суперечки, перехрещувалися різні, часто полярні думки, як І.Мазепа. Захоплення, різке неприйняття, замовчування - такий щонайменше діапазон суджень дослідників про нього.

Справді, ряд обставин, зумовив, м'яко кажучи, неоднозначність оцінок і характеристик. Що спонукало перекидатися І.Мазепі від одного правителя до іншого? Яке його місце серед українських гетьманів? Чому

Коцур В.П., Коцур А.ГІ. Історіографія історії України

Особливості української історіографії XVIII ст.

 

улюбленець Петра І, осипаний царськими щедротами, став його заклятим ворогом? Це лише незначне коло питань, що вимагають відповіді правдивої, об'єктивної, зваженої, побудованої на фактах, а не на домислах та емоціях.

Заради справедливості слід зазначити, що постать І.Мазепи, його життя та діяльність вже в XVII ст. перебували в полі зору не лише

найближчого оточення, а й широкої громадськості - простих людей, літописців, політичних діячів та дипломатів, журналістів, вітчизняних і зарубіжних. Існує величезна історіографічна традиція, причому з найширшим спектром думок, поглядів та оцінок цієї непересічної особи. Потрібно відзначити, що історіографія по даній темі поділяється на праці, які дають позитивну, об'єктивну оцінку діяльності гетьмана України та праці пропетровської орієнтації, де І.Мазепу звинувачують у | зраді.

Слід віддати належне праці Уманця Ф.М. (Гетьман Мазепа. - СПб, 1887), де вперше (після 1709 р.) дається правдива оцінка діяльності гетьмана І.Мазепи. Своєю працею він не ідеалізує постать гетьмана, а передає його настрої, погляди та діяння з об'єктивної точки зору. В книзі просліджується життєвий шлях І.Мазепи до гетьманської булави, причини переходу до Карла ХП, а також зображено Полтавську битву.

Позитивну оцінку полководцю і громадському діячеві дають український історик і літературознавець І.Борщак та французький історик і публіцист Р.Мартель (Іван Мазепа. - К.: Свенас, 1991. - 133 а). Твір являє собою життєвий і політичний портрет гетьмана. У книзі особлива увага звертається на дитячі та юнацькі роки І.Мазепи, на формування його поглядів. На основі документів І.Борщак та Р.Мартель охаракте-ризовують дипломатичні зв'язки І.Мазепи та Карла XII і їх спільну діяльність проти Петра І. Автори книги зображують І.Мазепу як людину, якій притаманне високе почуття - кохання.

Оповідь Г.Хоткевича (Гетьман Іван Мазепа //Два гетьмани.- К.: Дніпро, 1991. - С.63-106) побудована на джерельній основі. Автор, викладаючи зміст договірних статей між І.Мазепою і представником московського уряду князем В.Голіциним, показує як монархічна Росія на практиці обмежувала автономні права України, проводила політику соціального і національного поневолення народу. Г.Хоткевич піднімає завісу над трагічними подіями минулого, розповідає про долю однодумців І.Мазепи. Спираючись на історичні джерела, він подає матеріали про загальне невдоволення, яке викликали проводжувані царем обмеження прав і вольностей українського народу, постійне виморювання козаків військовими походами і битвами задля інтересів царської Росії. Автор, таким чином, наголошує, чому ж ІМазепа зрештою і наважився розірвати пута, що їх накинули російські царі.

Цінний і вагомий вклад в українську та зарубіжну історіографію внесла праця Т.Мацьківа (Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687-1709 рр. - Мюнхен: Український вільний університет, 1988. - 286 с). Автор критично аналізує матеріали про І.Мазепу в іноземній мемуаристиці, дипломатичних звітах і тогочасній пресі. Особлива цінність книги полягає в тому, що в ній зібрано чимало невідомих досі, але важливих джерел, які стосуються діяльності українського гетьмана.

В.Січинський (Чужинці про Україну. - Львів: Світ, 1991. - 96 а), працюючи над стародавніми пам'ятками, статтями і працями, написав цікаву і важливу книгу. Нею він прагнув донести до свідомості читача матеріал без фальсифікацій, який необхідний нам, особливо тепер, коли починаємо об'єктивно вивчати справжню історію України. Саме із його книги ми дізнаємося про те, що І.Мазепа володів декількома іноземними мовами, захоплювався колекціонуванням зброї, а також зібрав велику бібліотеку. Саме дані такого характеру дають можливість розглянути постать гетьмана як людини, політика та державного діяча.

Праця французького історика Проспера Меріме (Українські козаки та їх останні гетьмани. - Л.: Каменяр, 1990. - 301 с.) дає загальну характеристику всім гетьманам України, в тому числі звертає увагу на гетьмана І.Мазепу, де зображує його як борця, що прагнув відвоювати своєму народові незалежність.

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Особливості української історіографії XVIII ст.

 

Неоднозначна реакція певної частини населення України на сьогоднішні зміни в суспільстві, такі ж погляди на постать І.Мазепи та на його боротьбу за свободу свого народу - цілком реальна річ. Якоюсь мірою підштовхувати невтаємниченого, а то й засліпленого «блискучими» витворами радянської історичної науки читача до неупередженого розуміння ролі І.Мазепи в історії України - мета збірника, про який піде мова нижче. Вже сама побудова його на протиставленні вочевидь пропетровської духом, хоч і не позбавленої цікавих подробиць, повість В.Готвальда (Мазепа // Мазепа: Збірник (Передм., упоряд. тексту й іл., комент.Іванченко Ю.І. - К.; Мистецтво, 1993. — С.9-84) з відверто антимосковською, позначеною емоційністю працею В.Будзиновського (Гетьман І.Мазепа. - С.85-154) допомагають збагнути, хто ж такий І.Мазепа - чи ворог України, чи її вірний син і заступник, чи йшов він проти України, чи проти московського царя.

Нариси, що об'єднані в одну книжку (Маланюк Є. Ясновельможний пан Мазепа - тло і постать. Андрусяк М. Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч. - К.: АО Обереги, 1991. - 48 а), розповідають про фатальну долю гетьмана І.Мазепи, його величезний і неоцінений досі вклад у розбудову культури України. Спрямування культурної політики гетьмана І.Мазепи на створення в країні нового покоління, що мало розпочати Нову Добу — є головною ідеєю праці М.Андрусяка.

Нещодавно з'явилась праця О.Апанович (Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. - К.: Либідь, 1993. - 288 а), за яку вона на початку 1994 р. удостоєна Державної премії імені Т.Г.Шевченка. В цій збірці відображені також окремі сторінки життя та діяльності І.Мазепи.

Дана тема знайшла своє висвітлення у публікаціях «Киевской старины», де побічно йдеться про державну діяльність гетьмана (Посольство Шакловитого к Мазепе в 1688 г. - К., 1890. - Т.ХХІХ. -С. 199-226; Письмо гетьмана Мазепи к ближнему окольничему Л.Р.Неплюеву (1689 г.). - К., 1892. - Т.ХХХУИ. - С.297-298). На сьогоднішній день з'явилось ряд статей в періодиці. Це статті І.Борщака (Мазепа людина й історичний діяч // Літ.Україна. - 1990. - 25-29 жовт.), О.Гуржія (Україна в планах Петра І // Культура і життя. - 1991. - 2 берез.), М.Дмитрієнка (Трагедія гетьмана Мазепи // Сіль-ські вісті.- 1991. - 28

 

трав.), Є.Крамара (Справа Кочубея та Іскри // Літ. Україна. - 1990. - 16 серпн.), В.Луціва (Життя і смерть гетьмана Мазепи на чужині // Літ.Україна. - 1990. - 29 лист.) та інші, які відображають сучасні погляди на особистість І.Мазепи. Гетьмана дослідники хочуть позбавити тих чорних ярликів, які на нього чіпляли століттями, і це спроба виробити свій погляд на І.Мазепу, власне повернути об'єктивну оцінку щодо діяльності великого гетьмана.

Роль І.Мазепи в розвитку української культури відображено у ряді статей О.Оглоблина (Іван Мазепа і духовне життя України // Пам'ятки України. - 1991.- №6. - С16-19 /, Вечерського В. (Столичний Глухів // Старожитності. - 1992. - №12. - С.6-7), В.Січинського (Іван Мазепа - людина і меценат//Літопис Червоної Калини. - 1993.-№7-9.-С.42-50/, І.Ситого (Герб Батурина // Голос України. - 1993. - 30 берез.), С.Саченка (Мазепа — будівничий // Наука і суспільство. — 1991. — №4. — С.44-46/, та М.Андрусяка (Щедрою десницею Вашою// Пам'ятки України. -1991.- №6. - С.26-31). У них дослідники звертають увагу на меценатську діяльність гетьмана, його внесок у розвиток архітектури, освіти, науки.

Крім монографій та статей, які дають позитивну оцінку гетьману України, є праці, які засуджують діяльність І.Мазепи. Саме до них відноситься монографія М.Костомарова (Мазепа. - М.: Республика, 1992.- 325 с). Його книга є своєрідним історичним детективом, що будується на точному викладенні фактів, взятих із джерел російського, українського та польського походження. На перший план автор у книзі виносить особисті якості І.Мазепи, його егоїзм, дволичність, честолюбство. Костомаров у своїй праці викриває негативні аспекти державної політики гетьмана. Отже, виходило, що дипломатичну спритність гетьмана автор вважає схильністю до брехливості, сумнівається в щирості релігійних почуттів І.Мазепи, бо які вони можуть бути щирі у людини, проклятої церквою. Або ж раптом заявляє, що І.Мазепа був «поляком цілковитим» - відгук офіційного стереотипу, засвідченого універсалом Петра І, що започаткував один із анти-мазепинських міфів, який вперто розробляла й приживляла імперська історіографія, дбаючи про те, щоб з Мазепи не було створено національного героя і не було змито такого зручного ярлика, як «зрадник». І все-таки, незважаючи на ці перекоси і повну поверховість загальної

142______ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

оцінки І.Мазепи, його образ в нарисі М.Костомарова створюється широкий і рельєфний, хоч і певною мірою недостатній, оскільки замовчується ряд важливих фактів. Також автор нічого не згадує про заслуги І.Мазепи в розвитку культури, що є досить важливим моментом у діяльності гетьмана.

Монографія шведського славіста А.Єнсена (Мазепа. - К.: Укр.письм., 1992.-203 с.) дає змогу оцінити події того часу очима ізноземця. І хай багато в чому з Єнсеном погодитися не можна, однак узагальнення усіх джерел дають можливість отримати різні факти. На думку автора монографії, І.Мазепа був людиною без сталого принципу, не мав політичної лінії, для нього не існувало понять права і безправ'я, в його особі тріумфував егоїзм, а вся діяльність була підпорядкована особистим інтересам і жадобі збагачення. Навіть відповідаючи на кардинальне запитання, що примусило І.Мазепу розірвати з Москвою і стати на стороні Карла XII, А.Єнсен пояснює це персональним честолюбством гетьмана, а не бажанням самостійності українського народу. Однак, монографія є цінною тому, що в ній дається багато фактичного матеріалу, спогади та відомості із шведських джерел. Саме із цієї праці ми більш детально дізнаємося про час зародження українсько-шведських відносин.

Не обійшов І.Мазепу увагою і відомий історик Н.Павленко (Петр Великий. - М.: Мысль, 1990. - 591 с). В своєму дослідженні автор відводить цілий розділ І.Мазепі, «безпринциповому честолюбцеві і зраднику», який у всіх своїх діях і вчинках керувався аж ніяк не інтересами українського народу, -особистою вигодою.

Є певні джерела, що стосуються І.Мазепи, але слід відзначити, що кількість їх обмежена, оскільки багато з них було знищено свідомо, розпорошено в російських і західноєвропейських архівах та газетних сховищах.

Перша спроба викласти біографію гетьмана, його військові походи та меценатську діяльність належить видатному українському літописцю С.Величку (Літопис: В 2-х т.- К.:Дніпро, 1991.-Т. 1.-640 с). Він був людиною, що служила родові Кочубеїв, тобто прямих ворогів І.Мазепи, отже, оцінює гетьмана від себе, часом ущіпливими зауваженнями, однак історичні картини діянь великого гетьмана не спотворює. Літописець служив у Генеральній військовій канцелярії, використовував широке

 

Особливості української історіографії XVIII ст.

коло документів: короткі козацькі літописні записки, універсали, листи, грамоти, що дало можливість більш повно передати події, що відбувалися в той час в Україні.

Про державну діяльність гетьмана І.Мазепи ми дізнаємося із його універсалів та листування, що зібрані в «Актах, относящихся к истории Западной Росии» (СПб, 1853. - Т.5. - 288 с), котрі за хронологічними рамками охоплюють дванадцять років правління гетьмана. Універсали та листи свідчать про те, що І.Мазепа встановив монархічну владу на території України. Він розпоряджався військом, охороною, радою старшин, податковою системою, а також піклувався про добробут війська та ін.

Дещо про І.Мазепу подає Літопис Григорія Грабянки (Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. - К.:Дніпро, 1992. - 192 а), а саме та його частина, де розповідається про події, що відбувалися в Україні після смерті Б.Хмельницького. Образ І.Мазепи розкрито в ньому неповно. Оскільки Г.Грабянка—прихильник автономної України в союзі з Москвою, то він вибирає цей критерій - ставлення до Росії - як основний, і виходячи з нього, наділяє різних осіб тими чи іншими якостями.

Певну інформацію про життя та діяльність І.Мазепи містить «Полное собрание русских летописей» (Летописец 1619-1691 гг.// Полное собрание русских летописей. - М.: Наука, 1968. - Т.31. - С.181-205), «Історія України в документах та матеріалах» (К.:Вид-во АН УРСР, 1941. - Т.З. - 264 с), «Ділова документація гетьманщини XVIII ст.» (Зб.док.: Упоряд., авт.передм. та комент. В.І.Горобець. - К.: Наук.думка, 1992. -392 с.) та ін.

Цікаві відомості про І.Мазепу містяться в «Описі подорожі до Батурина» французького дипломата Жана Балюза, який був у Батурині в кінці 1704 р.

«З Московщини, — пише Балюз, — я поїхав на Україну, країну козаків, де був кілька днів гостем володаря (Ргіпсе) Мазепи, що держить найвищу владу в цій країні... На кордоні України мене зустріла почесна козацька варта й з великою пошаною допровадила до міста Батурина, де в замку резидує володар Мазепа».

Балюз підкреслює, що Мазепа перфектно й досконало володів латинською мовою. «Мова його взагалі добірна й чепурна, правда, як

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії Укр аїни

Особливості української історіографії XVIII ст.

 

розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати інших. При його дворі два лікарі німці, з якими Мазепа розмовляє їх мовою, а з італійськими майстрами, яких є кілька в гетьманській резиденції, говорив італійською мовою. Я розмовляв із господарем України латинською мовою, бо він запевняв мене, що не добре володіє французькою мовою, хоч у молодих літах відвідав Париж і південну Францію, був навіть на принятті в Дуврі, коли святкували піринейський мир (1659 р.). Не знаю тільки, чи в цьому твердженні нема якоїсь особливої причини, бо сам бачив у ньому газети французькі та голяндські». Далі про Мазепу каже: «Він дуже поважаний у козацькій країні, де нарід, загалом свободолюбний і гордий, мало любить тих, що ним володіють. Привернув Мазепа козаків до себе твердою владою і великою воєнною відвагою... розмова з цим володарем дуже приємна, він має великий досвід у політиці й, у протилежність до московців, слідкує й знає, що діється в чужоземних країнах. Він показував мені збірку зброї, одну з найкращих, що я бачив у житті, а також добірну бібліотеку, де на кожному кроці видко латинські книжки». Окремі сторінки присвячені Україні та особі гетьмана І.Мазепи містяться в «Історії Карла XII» великого французького письменника-історика Вольтера. «Україна завжди прагнула до свободи, але, оточена Москвою, Туреччиною і Польщею, вона примушена була шукати собі протектора в одній з тих держав. Україна піддалася спочатку Польщі, яка поводилася з нею зовсім як з поневоленою країною, відтак піддалася Московитові, що уярмлював її неначе рабів, як це завжди є звичаєм у Московитів. Спочатку користувалися Українці привілеєм обирати собі володаря під назвою гетьмана, але скоро позбавили їх того права, й гетьмана стала призначати Москва». Про самого Мазепу Вольтер пише, що «Одного разу, як Мазепа був у Москві, звернувся до нього цар, щоб він (Мазепа) поміг зробити козаків більш залежними. Мазепа відповів, що становище України і характер її нації є непереможні для здійснення царських планів. П'яний цар назвав Мазепу зрадником і загрозив, що посадить його на паль. Повернувшись на Україну, вирішив Мазепа повстати. Він хотів стати незалежним володарем і створити могутнє королівство з України та відламків Росії. Це була відважна людина, далекозора, невтомна в праці, хоч поважного віку». Торкаючись невдачі Мазепи і шведських військ, Вольтер зауважує, що Мазепа «одначе приніс королеві (Карлу XII) надію на підтримку своїм розумом у тій невідомій

країні та любов усіх козаків, що, розлющені на Московитів, прибували у шведський табор... Один лише козацьий володар Мазепа дав змогу втриматися шведам. Без його допомоги шведська армія загинула б від голоду та мізерії. Цар запропонував Мазепі повернутися під його владу, але козак залишився вірний своєму новому союзникові»...

Полтавська трагедія та негідна варварська поведінка московського війська в Україні викликала в Західній Європі чимале обурення і осуд. Так, наприклад, представник французького уряду в Царгороді Феріоль так пояснює крок Мазепи: «Козаки не є природними підданими царя, вони тільки піддалися ніби під його протекцію, й ніхто не може обвинувачувати їх за те, що, бачучи, як нищать їх вільности, вони підняли повстання».

Вебер у своїх «Спогадах» (Франкфурт, 1720) писав: «Московський генерал Меньшіков приніс на Україну всі страхіття помсти та війни. Всіх приятелів Мазепи безчестно катовано. Україна залита кров'ю, зруйнована грабунками і виявляє скрізь страшну картину варварства переможців».

Українська історіографія XVIII ст. є значним надбанням історичних знань про минуле України, особливо з історії козацтва. Вони дають можливість судити про рівень освіченості тогочасної старшинської інтелігенції, яка займала провідне місце в тогочасному суспільному житті; допомагають нам уявити ряд важливих сторін історичного процесу України в період посилення кріпосництва і зародження капіталістичних елементів. З точки зору розвитку історичної думки історико-літературні пам'ятки XVIII ст. становлять для нас великий інтерес.

Рекомендована література

1. Гнатенко П.Н. Общественно-политическая жизнь на Украине во
вт.пол.ХУІІ-сер.ХУШ века: Уч.пособие.-Днепропетровск: ДГУ, 1982.

2. Григорій Грабянка і його літопис //Літопис галицького полковника

Григорія Грабянки.-К.: Дніпро, 1992.-С.5-11.

3. Колеслик И.И. Развитие историографической мысли в России XVIII -

пер.пол. XIX века: Уч. пособие. —Днепропетровск: ДГУ, 1990.

4. Коцур А.П. Особливості української історіографії XVIII ст. // Питання

історії, історіографії, джерелознавства та архівознавства Центральної

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

 

та Східної Європи: 36. наук, праць.- К.-Чернівці, 1997.- Вип. 1.- С. 230-242.

5. Кулаковський В.М. Історіографія міст Лівобережної України XVIII ст.

// Історіогр. дослідження в УРСР. - 1972. - Вип.5. - С114-126.

6. Мацьків Т. Гетьман Мазепа в оцінці історіографії // Іван Мазепа і
Москва: істор. розвідки і статті. -К.: Рада, 1994. - С124-173.

7. Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-

XVIII ст.- К.: Основи, 1998.

8. Палієнко М. Григорій Полетика // Історія України в особах: ІХ-ХУШ

ст. - К.: Україна, 1993. - С.374-377.

9. Панашенко В. Григорій Сковорода // Історія України в особах: IX-

XVIII ст. - К.: Україна, 1993. - С.377-381.

10. Пештич С.Л. Русская историография XVIII в. -Л.: Изд-во Ленинград,
ун-та, 1961.

11. Січинський В. Чужинці про Украшу. -Львів: Світ, 1991. - С.36-63.

12. Теоретические вопросы русской историографии XVIII века:
Метод.указания. -Днепропетровск, 1979.

13. Черепний Л.В. Отечественные историки ХУШ-ХХ вв. - М.: Наука,
1984.

14. Шевчук В. Самійло Величко та його літопис // Величко С. Літопис: У
2-х т. - К.: Дніпро, 1991. - Т.1. - С.5-21.

15. Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття:
Причини і початок Руїни.- К.: Основи, 1998.- С. 5-53.