Історична думка в Україні першої половини XIX ст. Проте коло проблем історичних, історико-топографічних, археологічних, етнографічних, поставлених і розв'язаних Максимовичем

Проте коло проблем історичних, історико-топографічних, археологічних, етнографічних, поставлених і розв'язаних Максимовичем, велике. До першої групи цих питань ми відносимо дослідження, спрямовані проти норманських поглядів М.П.Погодіна та інших норманістів про походження слов'ян і Русі. У цій полеміці Максимович відстоював і розвивав у нових умовах погляди на дане питання російського вченого М.В.Ломоносова. Працями «Звідки пішла Руська земля по сказанню Несторової повісті та інших старовинних писаннях руських», «Про походження варягів-русів», «Історія давньої руської словесності» почав Максимович свої заняття з історії незабаром після прибуття з Москви до Києва. Це основна група досліджень, що відноситься до історії стародавнього періоду Русі.

З історії ІХ-ХШ століть слід назвати ще статті, які торкаються часткових питань історії окремих земель, такі, як «Волинь до XI ст.», «Про давню єпархію Переяславську», «Переяславський отрок Ян Усмошвець», «Великий Київський князь Святослав Ярославич» та ін.

М.Максимович подав на розсуд читачеві стисле дослідження про русів і варягів, про їх роль і місце в історії нашої Вітчизни, відповідно до стародавніх руських літописань, узгоджених з іншими стародавніми і пізнішими, включно до М.В.Ломоносова, історичними писаннями і думками, в тому числі народними уявленнями. Не випадково він навів думку одного з попередників Ломоносова, українського історика, автора «Хроніки з літописців стародавніх», Феодосія Сафоновича: «Се Русія - уродившаяся в вірі православній, за слушную річь почиталем абы ведалъ сам и иншим руским сынам сказал: отколь Русь почалася, и як панство (держава. — Авт.) Русское на початку ставши, до сего часу идеть». Цим Максимович хотів підкреслити, що питання про походження Русі займало велике місце в творах майже всіх видатних істориків нашої Вітчизни ще і до Ломоносова. Тепер же, в XIX ст., в період пробудження народів, що прагнуть до національного самопізнання, як він інакше ще назвав це прагнення прагненням до «своєрідного розкриття руського духу в усіх галузях життя», пізнання давнього минулого нашого народу, його виникнення і розвитку набуває великого значення. По вияву народності, тобто по своїх національних властивостях «Русь була не менше багата, ніж інші народи, - пише він, - а стихія билинної

204_______ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

(історичної) позитивності була постійною, природною властивістю нашої народності - в самій поезії». Народність найдавнішого духовного життя - високий розвиток народної поезії, письменності, літератури тощо, на думку Максимовича, виключає навіть припущення про нормансько-скандинавський початок історії Русі.

Наріжним каменем у суперечках про ці початкові джерела ранньої історії було з'ясування поняття про русів і варягів. Розв'язанню питання проте, «від кого дісталось народу нашому ім'я Русі, що об'єднало собою східних слов'ян, які увійшли до складу Росії? І якщо це ім'я не було загальним для них здавна, то якому народу воно належало раніше -слов'янському чи не слов'янському, і якому саме?»

Максимович не зразу дає відповідь на ці питання. Він тут звертає увагу на сучасні погляди, які висловив Ю.І.Венелін у своїй праці «Древняя и нынешняя Болгария» (1829 р.), зокрема, що ім'я Русі належить споконвіку жителям нашої батьківщини, а не скандинавським норманам. Венелін визнає, що сармати і гуни є те саме, що і руси, до яких він причисляє також волзьких болгар, називаючи їх волзькими русами. Волзькими словенами і Ломоносов називав не лише варягів-русів з Балтійського узбережжя (південних берегів Балтики), але й волзьких болгар.

До речі сказати, що не лише Венелін, як сучасник Максимовича, заперечував норманське походження русів і вважав їх народом слов'янського племені. Цю думку висловили майже всі історики України до початку ХГХ ст.

Наслідуючи Ломоносова, розвиваючи його погляди в нових умовах, Максимович піддав гострій критиці норманські теорії. Він перший в історіографії XIX ст. показав шляхи і антинаукові засоби, якими йшли і діяли норманісти після Ломоносова.

Остаточне подолання норманських вчень Максимович покладав на майбутнє покоління дослідників. Він з певністю сподівався, що новий історик-критик всі ці суперечливі погляди рано чи пізно зведе до одного знаменника із хаосу візантійських, арабських, західноєвропейських, скандинавських та своїх вітчизняних джерел, відокремить світло правди від темряви непорозумінь та сумнівів. Поки це станеться, Максимович брав на себе скромне, хоча й важливе завдання — задовольнитися розглядом поставленої проблеми на основі джерел, зокрема на основі літопису Нестора.

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.____________ 205

Поява в Східній Європі варягів із Скандинавії в середовищі руських князівських дружин, купців, а іноді завойовницьких ватаг є факт пізнішої історії IX і початку X століття. Слов'яно-руське історичне життя почалося далеко раніше. Київська Русь була не початком, а більш як тисячолітнім періодом його завершення. Ніякого окремого норманського періоду в руській історії, як вважає Максимович, не існувало. Стародавня Русь, її політичне життя, народність і культура є наслідком довготривалого самобутнього розвитку.

З періоду феодальної роздрібненості й часів литовського панування в Україні (з кінця ХІП до середини XVI ст.) Максимович торкнувся лише окремих питань. З цього розділу української історії йому належать статті: «Дещо про землю Київську», «Замітки про землю Волинську», «Замітки про записи Володимира Ольгердовича», «Пам'ять про Луцьке Хрестовоздвиженське братство», «Пам'ять про Київського воєводу Григорія Ходкевича», «Листи про князів Острозьких» та ін.

У дослідженні історії України часів литовського панування Максимович був, головним чином, збирачем окремих історичних фактів і їх популяризатором. Він торкався ряду питань в залежності від нововиявлених ним джерел. Тому його статті з цього приводу були епізодичними виступами. Проте ці невеликі наукові праці для того часу являли собою відкриття нових фактів і були позитивним явищем у нашій історіографії. Історія князівства Литовського, як окремий предмет дослідження в історіографії України до 60-х років минулого століття, була майже не зачеплена. Максимович був одним з перших представників української історіографії, що підняв ряд питань про взаємовідносини князівства Литовського з Південною Руссю до Люблінської унії.

Найбільше місце з проблем історії України ХУІ-ХУІІ століть у творах Максимовича займали питання історії козацтва і визвольної боротьби українського народу проти панської Польщі. Взагалі ці проблеми в українській історіографії першої половини XIX ст. були центральними, і в розв'язанні їх існував цілий ряд суперечливих поглядів.

До історії козацтва і народних рухів в Україні відноситься значне число творів Максимовича, зокрема «Повідомлення про літопис Григорія Грабянки, виданий у 1854 р. Київською Тимчасовою комісією», «Про

206_____ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

причини взаємного озлоблення поляків і малоросіян в XVII ст.», «Історичні листи про козаків Придніпровських», «Замітки про козацьких гетьманів», «Дослідження про гетьмана Петра Конашевича-Сагайдач-ного» та праця, що близько прилягає до цього дослідження, - «Сказання про Петра Сагайдачного», «Листи про Богдана Хмельницького», «Спогади про Богдана Хмельницького», «Про історичний роман Куліша «Чорна рада» та ін.

Особливе місце серед праць Максимовича займають роботи «Огляд городових полків і сотень, що були на Україні з часів Богдана Хмельницького» та «Бубнівська сотня». У них автор дослідив і більш-менш докладно показав історико-географічне і адміністративно-політичне становище України в період Визвольної війни (середини XVII ст.) і в перші десятиліття після неї. Тут показано створення гетьманського, козацько-старшинського устрою України в перші десятиліття перебування її в складі Російської держави.

Визвольну війну українського народу проти шляхетської Польщі Максимович розглядав як справедливу, загальнонародну війну, що виникла і розгорталась саме в той період, коли нестерпним став гніт і панування Польщі над українським народом. В перелічених вище статтях Максимович дав високу і в своїй основі вірну оцінку діяльності Богдана Хмельницького.

В міру доступних для тогочасної науки джерел, він завжди домагався того, щоб досягнути істинності і достовірності історичного факту, без чого історична наука не могла рухатися вперед. Незважаючи на деяку слабкість і нерозвиненість в науковому відношенні концепції про походження й історію українського козацтва, Визвольну війну і союз України з Росією, М.Максимович своїми критичними дослідженнями вніс значний вклад в українську історіографію XIX ст. Значне коло питань, поставлених і розв'язаних ним, лишаються цінними до наших днів.

М.О.Максимович може вважатися першим істориком Коліївщини. З цього питання йому належать праці: «Сказання про Коліївщину «, «Вісті про гайдамаків» і «Мліївський староста Данило Кушнір».

Перша з них — «Сказання про Коліївщину» була написана в 1839 р., в той час, коли синтезовані праці з цього питання ще не виходили з друку і жоден представник нашої історіографії ще не досліджував

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.__________ 207

Коліївщину. Максимович готував її для першого числа свого альманаха «Киевлянин» (1839). Але цензурні умови часів миколаївської реакції перешкодили тоді опублікуванню цієї праці. її було надіслано місцевим цензурним комітетом у Петербург з особистою думкою цензора.

«Сказання про Коліївщину» було надруковане лише після смерті Максимовича в 1875 р. Бартенєвим, коли дещо пом'якшилися цензурні перешкоди. «Вісті про гайдамаків» Максимович надрукував у журналі «Москвитянин» в 1845 р., як критичний розгляд праці Скальковського «Наїзди гайдамаків на Західну Україну у XVIII ст.», видану в Одесі в

тому ж 1845 р.

Погляди Максимовича на Коліївщину були прогресивними, передовими в порівнянні з його сучасниками А.Скальковським та П.Кулішем. Максимович у своїх дослідженнях засобами історичної науки виправдовував прогресивність і справедливість боротьби народних мас проти гнобителів; його погляди в цьому напрямкові збігалися з народними.

Від Максимовича почалася тривала наукова дискусія про авторство «Історії Русів» і місце цього цікавого твору в українській історіографії. Своїм науково-критичним ставленням до джерел Максимович дослідив ряд стародавніх руських пам'яток і козацьких літописів. Максимовичу як історику належить значна роль у розробці ряду важливих проблем археології та історико-топографічних питань. Ці дослідження вміщено в другому томі далеко неповної збірки його творів з цих галузей історичної науки. Творчість М.О.Максимовича становить цінну спадщину вітчизняної історичної науки.

На Михайловій Горі, в невеликій хаті, яку Максимович називав «безкабінетною храминою», вчений працював тридцять років. Тут його відвідували не раз його кращі і найтепліші друзі - М.В.Гоголь, Т.Г.Шевченко та ін. У цій тісній хатині провів він і останні дні свого життя. Помер Максимович 10 вересня 1873 р. Праці Максимовича цього останнього, найбільшого в житті періоду, саме й характеризують його як видатного історика.

• ТТ.Шевченко. Розвиток української літератури першої половини XIX ст. пройшов під впливом яскравої титанічної постаті Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861), творчість якого підняла український народ на новий щабель духовного розвитку та національного

208______ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

самоусвідомлення. Якщо, образно кажучи, Б.Хмельницький дав українству тіло, то Великий Кобзар дав йому душу. Геній Т.Г.Шевченка випереджав епоху.

Т.Г.Шевченко був досить обізнаний як з вітчизняною, так із західноєвропейською історіографією, приділяв багато уваги вивченню джерел з історії України. Свої історичні погляди ТГ.Шевченко виклав у художніх творах, листах, «Щоденнику». Ці матеріали дають незрівнянно повнокровніше уявлення про історичні явища, ніж «оберемки писань» сучасних йому істориків-професіоналів. Значне місце в історичних дослідженнях Шевченка займали питання сучасної йому дворянської та буржуазної історіографії. Критикуючи манеру цих істориків розписувати і вихваляти дворянські роди, Шевченко писав з іронією: А гвалту! а крику! -1 гармонія, і сила! Музика тай годі! А історія! Поема Вільного народа! Що ті римляни убогі!

Через усі твори Шевченка проходить думка, що творцем історії є простий народ. Він милується з простого народу, його мудрості, господарності, оспівує героїчну боротьбу проти ворогів. Трактування ролі народу в історії Шевченко найтісніше зв'язує з поняттям соціальної боротьби, підкреслюючи основні антагонізми в історії України. Українських селян і ремісників, зауважує письменник, пригноблювали не лише польські феодали, а й «свої», українські _ «Галагани і Киселі, і Кочубеї-Ногаї». Селянським рухам і соціальним суперечностям Шевченко присвятив ряд своїх творів - «Сон», «Великий льох», «Варнак» (повість і поема) та ін.

Усіма своїми творами Т.Г.Шевченко виступає як захисник стражденного українського народу. На прикладах з історії Кобзар показує

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.__________ 209

справжній патріотизм, самопожертву в ім'я народу. Такими патріотами, вважає Шевченко, були і богатирі — «хоробрі русичі», які захищали «землю руську», і безіменні герої-козаки, які захищали Україну від татарських, турецьких і польських загарбників, і ватажки народних виступів Наливайко, Острянин, Б.Хмельницький, Палій, Гонта, Залізняк.

Т.Г.Шевченко багато уваги в своїх творах приділяє Визвольній війні середини XVII ст. Ґрунтовні й оригінальні оцінки цієї історичної події містяться вже в перших його працях. Згодом Шевченко повертається до цих сюжетів знову і знову. Шевченко зазначає,що головною рушійною силою Визвольної війни було козацтво та пригноблене селянство, позитивно оцінює дії Б.Хмельницького під час війни — «геніального бунтаря», «мудрого гетьмана». Хоча пізніше Шевченко оцінював Б.Хмельницького досить критично, особливо в зв'язку із Переяславською радою, союзом з Москвою, що потім вплинули на всю наступну українську історію.

Серед проблем історії України, що привертали увагу Т.Г.Шевченка, чільне місце посідають сюжети народного повстання 1768 р. на Правобережжі. Цій темі автор присвятив свою знамениту поему «Гайдамаки», ряд менших творів («Холодний Яр», «Швачка»). Окремі висловлювання про Коліївщину містяться в його повістях, листах, «Щоденнику», що доповнюють «Гайдамаків». Звернення Шевченка до Коліївщини як об'єкта вивчення було вираженням його протесту проти посилення феодально-кріпосницького гніту в Україні в першій половині XIX ст. й прагнення закликати «онуків гайдамаків» до боротьби проти нього.

Основним джерелом про повстання для Шевченка послужили народні перекази («Чув од старих людей») та пісні. Як установили дослідники, найбільше спогадів про Коліївщину в народній творчості зафіксовано на Звенигородщині, звідки був родом поет. Отже, задовго до появи «Записок» П.Куліша Т.Г.Шевченко мав можливість вивчати і використовувати у своїй творчості народні перекази про Коліївщину. Причину повстання Шевченко-історик справедливо вбачав у соціальному ладові шляхетської Речі Посполитої з його посиленим гнобленням селянства Правобережжя. Основною рушійною силою Коліївщини були пригноблені маси народу - «громада в сіряках», навіть «жінки з рогачами». Гайдамаків Шевченко з любов'ю та повагою величає: «орли»,

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

«сини мої». З особливою теплотою окреслює Шевченко образ наймита Яреми, історично достовірний тип тогочасного бідаря. Досить точно -як для художнього твору - передає він етапи повстання: Чигирин, Лисянка, Умань.

У творах на історичну тему Т.Г.Шевченко рішуче виступав проти соціального й національного поневолення українського народу російським самодержавством. В поемах «Великий льох», «Сон» та ін., маючи на увазі вже сучасну йому кріпосницьку політику царизму, Шевченко розвиває думку, що царизм і в минулому був ворогом України, зокрема, зазначає, що з іменами Петра І та Катерини II пов'язані тяжкі сторінки історії українського народу. Гнівно картає поет сучасне йому самодержавство. «Юродивий» - вразлива сатира на політику Миколи І щодо України.

Т.Г.Шевченко відгукнувся у своїх творах на всі видатні сучасні йому події. Повстання декабристів, селянський рух на Поділлі під проводом У.Кармалюка, революція 1848 р. в країнах Західної Європи, Кримська війна, масовий похід селян в Таврію «за волею», підготовка селянської реформи в Росії - усе це знайшло оригінальну оцінку й характеристику в творчості Шевченка. В наш час ці характеристики уже мають історіографічне значення.

Т.Г.Шевченко висунув також тезу про єдність слов'янських країн «без магнатів і ксьондзів». В поезіях «Гайдамаки», «Ще як були ми козаками» та «Єретик» поет розвиває думку про об'єднання зусиль всіх слов'ян в ім'я кращого майбутнього: «Нехай житом-пшеницею; як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навіки од моря до моря - слов'янська земля».

На засланні поет створив одні з найкращих в українській літературі зразки філософської, пейзажної та інтимної лірики. Для недільних шкіл Шевченко видав підручник - «Букварь южнорусскій».

Діяльність Т.Г.Шевченка мала велике значення для розвитку в Україні передової історичної думки.

• М.І.Костомаров. Складний та непересічний життєвий шлях пройшов М.Костомаров. Він був вченим, письменником, фольклористом, працями і життям визначивши своє місце у вітчизняній науці та культурі. Його монографії, статті, нариси містять ідеї, образи, картини з історії України періоду формування і становлення українського народу,

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.__________ 211

боротьби за незалежність та національну самобутність. Разом з тим, М.Костомаров ніколи не був пасивним споглядачем свого часу. Він жив у гущині подій, намагаючись своїми творами і діяльністю сприяти руху суспільства уперед.

Микола Костомаров

М.Костомаров, на жаль, як і багато інших діячів української науки і культури, був віднесений до розряду націоналістів і представників «буржуазної науки». Зрозуміло, що на протязі багатьох десятиліть його праці розглядалися як протилежність радянській історичній школі і були заховані у «спецхрани», підлягали критиці і

,_____________________ засудженню. В той же час, оцінюючи його

спадщину та діяльність, М.Чернишевський писав: «Костомаров був людиною широкої вченості, такого розуму і так любив істину, що праці його мають дуже високу наукову цінність».

М.Костомаров створив галерею історичних постатей, докладно дослідив багато найважливіших проблем вітчизняної історії, розглядаючи як головну рушійну силу народ, життя і діяльність простих людей. Безумовно, у його монографіях, статтях, а їх більш як 300, не все рівноцінне. Була у нього і ідеалізація минулого, і проповідь загального примирення на основі християнського «братолюбства» та багато ін. Але у величезній спадщині М.Костомарова головними були з'ясування і вирішення багатьох питань минулого, які до нього не розглядалися, і відстоювання необхідності звільнення трудящого люду від ланцюгів кріпосництва. До найважливіших рис творчості М.Костомарова відносяться розширення проблематики досліджень та збільшення кількості залучених історичних фактів, висвітлення діяльності вихідців з народу, розкутість викладання, оригінальність висновків, далеких від офіційної історіографії.

Микола Іванович Костомаров народився 16 травня 1817 р. у с.Юрасівка Ольховатського району Воронезької губернії. Його мати, Тетяна Петрівна Мельникова, була кріпосною поміщика І.П.Косто-

212 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

марова, який, переступивши через тодішні звичаї, через три місяці після народження сина обвінчався з кріпачкою.

І.П.Костомаров, учасник штурму Ізмаїла та інших битв під командуванням О.В.Суворова, пройшов пів-Європи і перейнявся просвітницькими ідеями. Іван Петрович прагнув дати синові освіту.

Після непоганої домашньої підготовки він був відданий до приватного пансіону в Москві. Коли батька вбили кріпаки, навчання довелося перервати, син так і лишався кріпаком, доки його не викупила мати у спадкоємців чоловіка. Тетяна Петрівна віддала Миколу до приватного пансіону у Воронежі. У 1831 р. він був прийнятий до третього класу місцевої гімназії, а після закінчення у 1833 р. вступив до Харківського університету, де вивчав латинську, французьку, італійську мови, німецьку філософію, історію, глибоко зацікавився минулим України.

Наполегливість у навчанні, потяг до відкриття нового, а також спілкування з такими яскравими особистостями в науці, як А.Бекетов, П.Гулак-Артемовський, М.Лунін, І.Срезневський, сприяли формуванню світогляду М.Костомарова. Він прагнув пізнати історію України, життя її народу. Це й зумовило вибір ним після закінчення університету тем магістерської дисертації (першу - «О причинах и характере унии в Западной России» — було заборонено і спалено, другу — «Об историческом значении русской народной поэзии» - він захистив), і написання першого художнього твору — драми «Сава Чалий», і вибір подальшої долі, яка привела його до Петропавловського каземату.

Після отримання ступеня магістра історичних наук М.Костомаров працює викладачем гімназії і пансіонів у Рівному та Києві, а 28 травня 1846 р. одностайно обирається професором кафедри російської історії Київського університету. В Києві він зближується з представниками інтелігенції М.Гулаком, О.Марковичем, В.Білозерським, П.Кулішем. У їхньому середовищі й зароджується ідея створення товариства з метою об'єднання слов'янських народів у федерацію на принципах рівності та знищення кріпосництва. Такою організацією стало Кирило-Мефодіївське товариство. До нього приєднався і Т.Шевченко, який у квітні 1846 р. приїхав до Києва з Петербурга. Як найдосвідченіший і найосвіченіший, М.Костомаров взявся за розробку головного програмного документа. Так з'явилася «Книга буття українського народу».

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

Першою провідною ідеєю костомарівської суспільно-політичної концепції історії і подальшого розвитку України стало християнство, відповідність стану суспільства заповідям Ісуса Христа. М.Костомаров протиставив слов'янські народи всім іншим, оскільки слов'яни пізніше прийняли християнство, повільніше розвивалися і тому зберегли душу свою більш недоторканою і чистою. З цих роздумів М.Костомаров виводив ще два важливих постулати своєї концепції. По-перше, це особлива, месіанська роль слов'ян у спасінні світу. По-друге, на шляху боротьби за християнські ідеали слов'яни повинні були крокувати разом, показувати світові приклад злагоди і справедливого миру.

Сьогодні нам цілком зрозумілі повні ідеалізація і перебільшення. Адже М.Костомаров жагуче прагнув довести месіанство України уже в слов'янському світі, її право стати «неподліглою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім».

Від філософського осмислення українського питання М.Костомаров перейшов до розробки більш конкретних проблем. Він взяв безпосередню участь у створенні «Статуту Кирило-Мефодіївського товариства». Конкретні риси майбутнього державного устрою М.Костомаров намалював у двох відозвах «Брати Українці» і «Брати великоросіяни і поляки». Практично тут М.Костомаров відобразив федеративний устрій майбутнього слов'янського союзу. Кожна країна повинна бути політично і культурно незалежною. Внутрішній устрій був республіканським. Кожна республіка мала делегувати своїх представників до загальнослов'янського сейму, який обирав би на певний час «правителя». Соціально-економічні питання розв'язувались одним реченням: «Щоб в кожній Речі Посполитій була посполита рівність і свобода і станів не було зовсім». Для гуманістичного світогляду М.Костомарова абсолютно неприйнятними були будь-які насильницькі засоби досягнення якої б не було найблагороднішої мети.

У березні 1847 р. за доносом провокатора Кирило-Мефодіївське товариство було розгромлене, а його членів заарештовано й засуджено. Після Петропавловської фортеці їх відправили на заслання: М.Костомарова — в Саратов, Т.Шевченка — в солдати, у далеке Новопетрівське укріплення, інші також поділили їхню долю. У Саратові М.Костомаров потоваришував з М.Чернишевським, а після заслання, коли у квітні 1859 р. на запрошення Петербурзького університету прибув

214_____ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

до столиці, то знову зустрівся з Т.Шевченком, близько познайомився з М.Добролюбовим, І.Тургенєвим, Марком Вовчком та ін. М.Костомаров читає в Петербурзькому університеті лекції, які викликали захоплення громадськості, бере активну участь у житті міста, веде велику наукову роботу. Слід зазначити, що цей період виявився для М.Костомарова найпліднішим - він підготував близько 200 праць. Його численні монографії, статті, нариси містять образи, живі картини історії України та Росії періоду феодалізму, боротьби народних мас проти соціального й національного гноблення. М.Костомаров був одним з найперших вітчизняних істориків, який висловив думку, що творцями історії є «не царі та їхні наближені вельможі, а народ».

З 1861 р. в Петербурзі почав виходити журнал «Основа», видавцями якого стали В.Білозерський, М.Костомаров, П.Куліш та ін. На сторінках «Основи» вперше було надруковано багато творів Т.Шевченка, С.Руданського, Л.Глібова, істориків М.Максимовича, О.Лазаревського. Друкував свої праці і М.Костомаров. Це були статті: «О федеративном начале Древней Руси», «Две русские народности», «Черты южнорусской истории». В «Основі» були надруковані й інші роботи вченого, які викликали широкий розголос наукової громадськості, а також звинувачення М.Костомарова з боку офіційної історіографії у «руйнуванні вітчизни» і «українофільстві». Він намагався не втягуватися у безплідні дискусії, не звертав уваги на звинувачення. М.Костомаров закінчив і надрукував у «Современнике» «Очерк быта и нравов великорусского народа в XVI и XVII столетиях».

Між тим посилився тиск на «Основу» в зв'язку з публікацією на її сторінках статей, які за своїм змістом відходили від офіційної точки зору на історію і сучасність. До «крамольних» потрапили і роботи М.Костомарова, особливо його полемічні статті. Наприкінці 1862 р. «Основа» припинила своє існування.

Одним з найкращих творів М.Костомарова, підготовкаякого забрала не один рік його життя, була праця «Богдан Хмельницький». Уперше надрукована 1857 р. в «Отечественных записках» вона відразу привернула до себе увагу найширшої громадськості як багатством матеріалу, так і позицією автора щодо змалювання цієї історичної постаті. В рецензії на книгу М.Чернишевський засвідчив, що це блискуча, об'єктивна, істинно драматична розповідь. Таку ж думку висловлював Т.Шевченко.

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.__________ 215

Вимушений залишити викладацьку діяльність, вчений бачив свій обов'язок в тому, щоб повністю віддатися улюбленій справі -дослідженню і висвітленню маловідомих сторінок історії. В наступні 'роки ним були створені такі великі монографії, як «Ливонская война», «Гетманство Юрия Хмельницкого», «Последние годы Речи Посполитой», «Руина», «Мазепа», а також три томи «Русской истории в жизнеописаниях ее главнейших деятелей». Дослідження М.Костомарова про гетьманів І.Виговського, І.Мазепу, Ю.Хмельницького, П.Полуботка, про відомих російських діячів становлять важливу сторінку української і російської історіографії.

Багато уваги приділяв М.Костомаров роботі в Археографічній комісії, підготовці надзвичайно багатої на український матеріал XIV-XVII ст. 15-томної серії «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией (1863-1892)», з якої він редагував І-ІХ, ХП-ХІП тт. Для цього видання використав документи колишнього «Малороссийского приказа». М.Костомаров був також редактором трьох випусків «Памятников старинной русской литературы» та інших збірників, брав участь у багатьох археологічних з'їздах, виступаючи з важливими історичними доповідями. 1866 р. він готує до друку посмертне видання творів свого давнього друга Т.Шевченка.

Через рік після Валуєвського указу 1863 р., немов злякавшись своїх крамольних публікацій, М.Костомаров зазначив: «Ми не вважаємо за доцільне доводити, що думка... про самобутню малоросійську державу у вищій мірі безглузда, оскільки народ не має аж ніяких засад для цього, ані географічних, ані історичних, ані моральних, та і не думає про державу». На наш погляд, це не були просто кон'юнктурні кульбіти М.Костомарова. Це було реальне протиріччя його світогляду. З одного боку — тяжкий особистий досвід спілкування з режимом, а з іншого — дослідження історії стосунків України з Росією і дуже невеличка можливість відійти від історичної концепції «допомоги старшого брата». Врешті-решт М.Костомаров переконав себе у тому, що найменшим злом для України буде перебування під владою російського царя. Він беззастережно підкорився Валуєвському указові і після 1863 р. не написав ані рядка українською мовою. М.Костомаров остаточно утвердився як ідеолог без політичного культурницького українофільства.

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

Колишній теоретик Кирило-Мефодіївського товариства тепер обмежив свою програму виданням літератури для простого народу і вживанням української мови у «домашньому обході». М.Костомаров дедалі більше схилявся до загальноросійського тлумачення української культури, підкреслюючи риси, які об'єднували її з великоросійською. Проти костомарівського напряму рішуче виступив П.Куліш, який не підкорився Валуєвському указу і зробив спробу видавати літературу українською мовою в Галичині. Зрозуміло, що неймовірне обурення у нього викликала заява М.Костомарова після придушення польського повстання 1863 р. про те, що галицькі українці повинні бути передусім «добрими австрійськими патріотами». Так колишні однодумці опинилися по різні сторони барикад.

Помер М.Костомаров 19 квітня 1885 р. у своїй петербурзькій квартирі на Василівському острові. Поховали його на Волковому цвинтарі коло «Літературних містків».

Навколо М.Костомарова в українському політичному русі весь час точилася гостра боротьба. Його звинувачували в тому, що він чогось не сказав, від чогось відмовився, щось не доробив. Найбільш радикальні елементи називали його зрадником української ідеї. Ну що ж, все це залишиться на совісті тих людей, про яких, мабуть, історія не згадає. М.Костомаров, попри всі свої подальші сумніви і розчарування, залишається для нас людиною, яка вперше у XIX ст. сказала, що український народ стане дійсно народом лише тоді, коли матиме свою державу. І в українському пантеоні борців його ім'я стоїть поряд з іменами Д.Галицького, Б.Хмельницького, І.Мазепи. І вже за ним ідуть М.Драгоманов, М.Грушевський, В.Винниченко та ін. Всі вони неодноразово підкреслювали, що новітня політична історія України починалася з костомарівської «Книги буття українського народу» та Кирило-Мефодіївського товариства.

• П.О.Куліш. Видатний літератор, історик, етнограф, публіцист Пантелеймон Олександрович Куліш народився 8 серпня 1819 р. у містечку Воронежі Глухівського повіту на Чернігівщині (тепер смт. Шосткинського району Сумської області). Батьки - вихідці з давнього козацького роду - рано повмирали, не залишивши дітям нічого, крім злиднів. Завдяки допомозі заможних сусідів юнак вступив до Новгород-Сіверської гімназії. Тут П.Куліш виявив особливу схильність до вивчення

Пантелеймон Куліш

історії, літератури й іноземних мов. Однак, через матеріальну скруту пішов з гімназії працювати домашнім вчителем до поміщиків Глухівського повіту Красовських. Після поліпшення матеріального становища продовжує навчання на словесному, потім юридичному відділенні Київського університету (1837-1839). 1842 р. викладає словесність у Луцькій дворянській школі. Тут пише історичні повісті про період Гетьманщини, а також співробітничає в альманасі М.Максимовича «Киевлянин». 1843 р. переїздить до Києва й учителює в Подільській школі для дворян, а під час літніх канікул з етнографічною метою вирушає в подорож до

Суботова й Чигирина. Цього року виходять друком його твори - перша частина історичної повісті «Михайло Чарнишенко, или Малороссия восемьдесят лет назад» і поема «Україна», пронизані палкою любов'ю до свого народу.

У 1845 р. П.Куліш отримує посаду викладача російської словесності в Петербурзькому університеті. Він друкує в журналі «Современник» перші розділи історичного роману «Чорна рада, хроніка 1663 року» в російському перекладі, а в часописі для дітей «Звездочка» - «Повесть об украинском народе», висловлюючи думку, що Україна, самостійна держава за княжих часів, могла б за козаччини відновити свою державність, якби не московське панування і зрада місцевої аристократії.

Згодом Петербурзька Академія наук посилає Куліша за кордон для вивчення слов'янських мов. Після повернення він займає посаду ад'юнкта кафедри слов'янських мов і літератури в університеті.

П.Куліша, М.Костомарова, Т.Шевченка об'єднувала щира любов до рідного краю і свого народу. Кирило-Мефодіївське товариство, що утворилося наприкінці 1845 - на початку 1846 р. і головним своїм завданням вважало об'єднання слов'ян, ліквідацію кріпосного права й розвиток національної культури, закладало перші підвалини

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

українського відродження XIX ст. В цей час П.Куліш займається культурно-просвітницькою діяльністю, пропагує ідеї європейського гуманізму, поширення культури й народної освіти, виступає за соціальні реформи. Однак товариство було розгромлено, а П.Куліша, як одного з його членів, заарештовано й запроторено до Петропавловської фортеці. Основним звинуваченням проти нього стала книга «Повесть об украинском народе». У вересні 1847 р. П.Куліша заслали у Тульську губернію із забороною писати, де він провів понад три роки.

Після смерті Миколи І й повернення до Петербурга Т.Шевченка та М.Костомарова активізувалась діяльність української громади. Настає зоряний час П.Куліша на терені української науки та освіти. 1856 р. виходить перший том його «Записок о Южной Руси» - своєрідна енциклопедія українознавства. Наступного року П.Куліш видає другий том «Записок...», роман «Чорна рада, хроніка 1663 року» українською мовою, підручник «Граматика» та ін. В епілозі до російського перекладу «Чорної ради...» він уперше чітко сформулював свій погляд на розвиток національної культури і висловив думку, що із занепадом її державності життя нації не припиняється, бо вона може жити самостійним духовним життям і в чужій державі, якщо збереже національну свідомість, яка виявляється в літературі рідною мовою.

Для пожвавлення національного й культурного руху П.Куліш реалізує ідею створення українознавчого журналу. 1860 р. видає альманах «Хата», а 1861 р. бере безпосередню участь в організації журналу «Основа». Фактично вперше зі сторінок підцензурного видання до широкої громадськості Росії було доведено думку про право українського народу на розвиток своєї національної культури.

На початку 60-х рр. П.Куліш сприяє перетворенню української мови на офіційну не лише в школі, а й у справах державних. Щоб довести можливість її використання в наукових працях, починає друкувати в «Основі» «Історію України з давніших часів», а також перекладає з російської «Положення про селян». Слід зазначити, що роки видання журналу «Основа» (1861-1862) - період найбільшої популярності П.Куліша серед української громадськості.

Підвалинами політичної концепції П.Куліша, взагалі його світогляду стає палка любов до України, «неумеренный» патріотизм (саме такий термін знаходимо у матеріалах слідства у справі Кирило-

Мефодіївського товариства), які він ревно сповідував протягом усього життя. У вірші П.Куліша «Святиня» знаходимо слова, що нині звучать в українському гімні, хоча у нього, як відомо, є свій автор: «Годі, браття сумувати! Ще не вмерла наша Мати!»

Втім Україна для П.Куліша - не тільки висока святиня. У його творах глибоко досліджується її історія, культура, взагалі весь шлях з глибин віків.

У зверненні до земляків, яке передувало поемі «Україна», П.Куліш відзначав, що не було в світі люду (одважнішого) завзятішого й славнішого од греків і козаків: нема ні у кого пісень кращих, як у них, що й на землі України «бандурники й кобзарі» співають ті ж самі пісні - пісні про сиву давнину й козацьку славу. У такий спосіб П.Куліш ніби запитує, у своїх читачів: а чим міфи про подвиги Геракла чи героїв Троянської війни кращі, ніж яскраві легенди про славні діяння козацьких гетьманів?

В іншому своєму історичному творі - «Книзі о ділах народу українського і славного війська Запорізького» П.Куліш хотів створити міфологізовану історію України - твір, який може, не зовсім відповідав би суворим академічним канонам, але який розказав би світу про Україну, героїчне минуле її народу, що має таке ж право на існування і власний розвиток, що й будь-який інший.

Символічно, що в П.Куліша ми бачимо таку ж схему, яку потім було розвинуто новим поколінням українських істориків, насамперед М.Грушевським, а тепер у нових умовах українського відродження майже без змін запропоновано нинішнім студентам та школярам. Замість колишнього поділу на суспільно-економічні формації, що накладався на вітчизняну історію, пропонується доба Київської Русі, польсько-литовська доба, Хмельниччина і Руїна, українське відродження. Усе це знаходимо на сторінках П.Кулішевої «України».

Отож, як бачить П.Куліш українську історію? її початковий період викладено дуже стисло. Часи Київської Русі він абсолютно однозначно вважає першою формою українського суспільного життя й української державності. Потім т.з. «литовський» період, коли за словами П.Куліша, український народ мав розвиватися «під однією державою з народом литовським як рівнії з рівним і вільнії з вільним». Основна ж увага

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

приділяється козацьким гетьманам. Певною мірою це пояснюється тим, що П.Куліш глибоко перейнявся не тільки їх легендарними діяннями, а й трагічною долею. З особливою силою це звучить у «Книзі о ділах народу українського і славного війська Запорізького». У ній туга за українською славою нерозривно поєднується з ідеєю особливої української значимості і мучеництва. П.Куліш приділяє основну увагу подвигам козацьких гетьманів і ватажків. На зміну молодому романтизму приходить творча й наукова зрілість, досліджено унікальний матеріал, написані ґрунтовні праці, у тому числі нариси «Хмельниччина» і «Виговщина» (1861), тритомник «Отпадание Малороссии от Польши», «История воссоединения Руси» у трьох томах, яку було опубліковано у 1874-1877 рр. Вони викликали неоднозначну реакцію і сучасників, і нащадків. Але попри всі звинувачення (адже сьогодні, коли абсурдно й безглуздо цькувати П.Куліша, як «буржуазного націоналіста», на нього можна покласти провину за те, що в праці «История воссоединения Руси» всупереч сучасним поглядам обґрунтовується історична зумовленість возз'єднання України з Росією), він дотримується власної системи поглядів, власної шкали оцінок.

Незважаючи на те, що все життя П.Куліш змушений був нести тавро дисидента і ціною певних компромісів якось співіснувати з царським режимом, він в цілому не відступає від власної шкали, прагнучи замість міфологізованої історії України, дати її об'єктивний і виважений, хоча й не зовсім «патріотичний» аналіз.

Мріючи про неминуче торжество правди, П.Куліш ставить традиційне для «нової української інтелігенції» питання: що ж треба зробити в ім'я цієї мети? П.Куліш виступає проти насильства і революційних дій навіть в ім'я боротьби за свободу. А переконує його в цьому трагічний досвід як козацьких воєн, так і того, що він, як і всі українські історики, назвав Руїною.

Виникає ще одне закономірне питання - ставлення до Росії. Подібно до своїх видатних сучасників і нащадків, П.Куліш не дає на нього однозначної відповіді. Іноді він позитивно оцінює реформи Петра І, діяльність Катерини II і водночас пише про «темних москалів» і «Москву криваву», обґрунтовує історичну неминучість спільного розвитку України і Росії і мріє про те, що українці знову стануть у «слов'янстві рівноправними», посядуть гідне місце серед інших народів.

1864-1871 рр. П.Куліш перебуває за кордоном, де багато пише для галицьких журналів. З послабленням українського національного руху в Росії дедалі більші надії покладає на Галичину. П.Куліш зав'язує дружні стосунки з галицькими провідниками національного руху -істориком О.Барвінським і астрономом та фізиком І.Пулюєм. В журналі «народовців» «Правда» публікує свої праці «Погляд на усну словесність українську», «Потомки українського гайдамацтва» та ін.

Після повернення до Петербурга П.Куліш у 1874 р. видає перші два томи «Истории воссоединения Руси», де вперше грунтовно переосмислює цінності української історичної науки. На думку М.Грушевського, ця праця своїм критицизмом і широким трактуванням козаччини на тлі польсько-українських відносин далеко залишила за собою все зроблене на той час з історії ранньої козаччини. Але він визнавав також, що однобоке висвітлення питань щодо польської культурної місії в Україні й різко вороже ставлення до козаччини разом з претензійним тоном і втомлюючим риторизмом викладу - все це надавало праці негативного відтінку. В «Истории воссоединения Руси» П.Куліш заперечував усе те, що становило непорушну аксіому для українців обабіч кордону. Цього йому ніколи не могли вибачити, але він не хотів рахуватися з тогочасними політичними обставинами, не хотів зрозуміти, що своїми виступами служить зовсім не історичній правді, а ворогам української справи.

У 1876 р. П.Куліш публікує розвідку «Мальована Гайдамаччина» (у львівській «Правді») й видає у Москві третій том «Истории воссоединения Руси», пронизані тими ж антикозацькими настроями. У своїй статті «Казаки по отношению к обществу и государству», вміщеній на сторінках московського історичного журналу «Русский архив», він особливо різко засудив козацтво як деструктивну й анархічну силу, що не дала нічого корисного українському народові в останнє століття його існування. Коли ж М.Костомаров та О.Барвінський досить тактовно виступили проти змісту цих праць, П.Куліш вирішив «поламати своє українське перо», остаточно ізолювавши себе від недавніх товаришів по спільній ідеї та боротьбі.

Після чергового указу про заборону української мови (1876) П.Куліш утверджується в думці, що українцям слід перенести центр своєї культурно-національної діяльності до Галичини, під захист

Коцур В.П, Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

австрійської конституції. В 1881 р. П.Куліш їде до Львова, де своєю публіцистичною брошурою «Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року» закликає припинити конфронтацію між українцями та поляками. Галицькі українці зустріли її досить холодно. Розчарований П.Куліш повертається в Східну Україну, де зазнає переслідувань з боку російських урядовців і таємної поліції за свою попередню політичну діяльність. Відмежувавшись від громадських справ і майже ні з ким не листуючись, поселився на хуторі Мотронівка під Борзною.

У 1889-1890 рр. при сприянні російського історика В.Ключев-ського, який перейняв погляди П.Куліша на історію українського козацтва й дуже прихильно ставився до його наукового доробку, московське «Общество истории и древностей российских» видає його монографію «История отпадения Малороссии от Польши». Ця праця пройшла майже непоміченою в науковому світі. Відірваний від архівів та бібліотек, П.Куліш вже не міг дати українській науці нічого нового.

Свої останні роки життя П.Куліш присвятив перекладацькій діяльності. Він зробив переклад творів Шекспіра, Байрона, Шіллера, Гете, Скотта. І майже повністю поновив український переклад «Біблії».

Після короткочасної хвороби П.Куліш помер -14 лютого 1897 р. у Мотронівці й там похований.

Як історик П.Куліш, незважаючи на надмірний суб'єктивізм, брак наукового підходу до історичного минулого й численні суперечності думок і висловів, дав низку важливих документальних матеріалів і багато критичних оцінок, які, хоч здебільшого не були прийняті в українській історіографії, все ж мали певний вплив на її дальший розвиток. П.Куліш заперечував державотворчі здібності українського народу не як противник української державності, тому що в українському минулому і особливо в сучасному не бачив тієї української суспільної верстви, яка мала б силу й волю до будівництва власної держави. Прагнучи перетворити Україну з «нації етнографічної» на «націю політичну», П.Куліш був глибоко переконаний, що вивести українство з того тяжкого стану, в якому воно тоді перебувало, можна лише шляхом творення великих національно-культурних цінностей. На відміну від сучасників, які вели родовід українства від козаччини, П.Куліш починає його від Київської держави. Всупереч перейнятим народницькою ідеологією українофілам, які виходили з засади, що українська

література мусить залишитися для «домашнього вжитку», а українська літературна мова має базуватися на «народній» (в їх розумінні сучасна жива мова селянства), П.Куліш волів, щоб вона увібрала в себе й елементи старої літературної мови й розвивалася «на предківській основі», «на послугу мислі всечоловічій». П.Куліш був автором української абетки й правопису - т.з. «кулішівки». Ідеї П.Куліша далеко випереджали його добу, а спосіб їх висловлення і велика пристрасть писань П.Куліша, в основі якої була його велика туга за Україною як нацією, рівною іншим самостійним народам, і глибокий біль над її тяжким станом, ізолювали його від сучасників, бентежили наступні покоління і так чи інакше впливали й досі впливають на оцінку великого творчого доробку П.Куліша.

• Західноукраїнська історіографія першої половини XIX століття. Визначною постаттю в українській історіографії Галичини першої половини XIX ст. є Денис Іванович Зубрицький (1777-1862). Батько історика походив з дрібної поміщицької української родини, з с.Зубриці, Саноцького повіту. Народився ж Денис Зубрицький у с.Ботячичах, Жовківської округи, де його батько був посесором.

Після домашньої освіти Денис Зубрицький навчався у Львові, де в 1795 р. закінчив гімназію. Він рано став писати, спочатку польською мовою, а згодом так званим язичієм - мішаною мовою, якою писали тоді в Галичині багато освічених осіб. Зубрицький в ранні роки своєї діяльності дотримувався шляхетсько-польської орієнтації. Але в 20-х роках його погляди на національне питання у Галичині міняються. Ці зміни сталися у зв'язку з ближчим знайомством Зубрицького з народним життям, особливо з усною народною творчістю, під час його служби в магістраті містечка Березового, Саноцького повіту, та в адміністративних і судових установах інших сільських місцевостей.

Денис Зубрицький перший у Галичині звернув увагу на значення в історичному житті народних пісень. Він написав ряд статей про галицькі народні пісні і надрукував їх у львівських виданнях.

Від вивчення народної творчості Зубрицький перейшов до заняття питаннями історії.

Зламним моментом в напрямкові критичного дослідження історії Західної України був вступ Зубрицького у 1829 р. в члени Ставропи-гійського інституту у Львові. Повороту в бік вивчення західноукраїнської

Коцур В.П, Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

історії сприяло захоплення Зубрицького розробкою західноукраїнських джерел, які він виявив у Львівській Ставропигії. Зубрицький по суті врятував занедбаний Ставропигійський архів і своїми публікаціями довів величезний історичний матеріал до відому громадськості не лише Галичини, а й Росії та країн Середньої і Західної Європи.

Почавши розгляд і впорядкування архіву, Зубрицький на початку 30-х років вмістив ряд статей в німецьких і польських виданнях. Так, у 1830 р. він надрукував статті про Львівське Ставропигійське братство. У 1836 р. Зубрицький опублікував важливе і цікаве для свого часу дослідження з історії книгодрукування в Україні, де показав Ставропигійське братство як центр давньоруської освіти в Галичині.

На основі джерел Ставропигійського архіву і ряду львівських монастирів Д.Зубрицький написав польською мовою одну з останніх у цьому циклі наукову працю — «Нарис з історії руського народу в Галичині і церковної ієрархії в тому ж королівстві».

Свій «Нарис» Зубрицький мав видати в таких відділах: 1. Від введення християнства на Русі до захоплення Червоної Русі Казіміром Великим 988 - 1340 рр. II. Русь Червона під пануванням королів польських від захоплення Казіміром до початку унії з римсько-католицькою церквою 1340-1596 рр. III. Русь Червона від остаточного утвердження унії до ревиндикацї Галичини 1707-1772 р. IV. Становище церковної Руської ієрархії після ревиндикації Галичини і Володимирщини до відновлення Галицької митрополії.

Однак за браком матеріальних засобів авторові не вдалося здійснити свій задум, тобто видати всю працю. З друку вийшла лише перша частина, видана на кошти Ставропигійського інституту.

Наукові праці Зубрицького зробилися популярними серед визначних істориків слов'янських країн. Зубрицький встановив тісні зв'язки з представниками чеського визвольного руху, відомими філологами і істориками Ганкою і Шафариком. В Україні він знайшов собі приятелів по заняттю в особі М.Максимовича, а також науковців з Одеського товариства історії і древностей. Особливо близьким своїм приятелем і однодумцем Зубрицький вважав М.П.Погодіна.

До створення великих узагальнюючих праць з громадянської історії Д.Зубрицький приступив після запрошення його в 1843-1844 рр. львівським магістратом, як досвідченого архівознавця і дослідника,

розглянути і впорядкувати давній Львівський магістратський архів. У цьому архіві Зубрицький знайшов не менші скарби історичних джерел, ніж у Ставропигії. Внаслідок праці над джерелами суто громадянського, цивільного характеру, до яких ще не доторкалася рука дослідника, Зубрицький перш за все написав і видав в 1844 р. своє цінне дослідження «Хроніка міста Львова», обсягом у 492 сторінки, з додатком карти. За цією працею вийшла «Критико-історична повість временних літ Червоної або Галицької Русі». В 1847-1848 рр. Зубрицький надрукував також працю про унію. Остання праця імпонувала поглядам великоросійського монархіста М.Кояловича, який вважав, що праці Зубрицького «служать вказівкою нового шляху в дослідженні литовських уній». В «Пам'ятниках Київської Тимчасової Комісії для розбору давніх актів» Зубрицький опублікував Акти Львівського Ставропигійського братства.

Наступив наповнений бурхливими революційними подіями в Австрії і Угорщині 1848 р. Зубрицький ухилився від громадського руху взагалі і від боротьби за національне відродження слов'янських народів, що перебували під гнітом австрійської монархії. Він ніби навмисне заглибився в суто наукові заняття, щоб бути далі від революційних подій. У 1848 р. в журналі «Пчола», що видавався І.Гушалевичем, Зубрицький вмістив кілька статей. Серед них такі, як «Житіє преподобного Нестора Літописця», «Про народ Чорногорський» та «Чи був феодалізм на Русі».

На схилі літ Д.Зубрицький написав велику працю з стародавньої історії Галицької землі. Це дослідження вийшло під назвою «История древнего галичско-русского княжества». Два перші томи являють собою вступ до великої спеціальної, задуманої автором, праці з додатком родословної таблиці руських князів, яких Зубрицький, стоячи на норманських позиціях, виводить від роду Рюриковичів. Ця праця вийшла з друку в 1852 р. і була присвячена так званому тисячоліттю Русі, відповідно до поглядів, які тоді були властиві історикам монархічного напрямку.

Третій том праці Зубрицького присвячений політичній історії Галицько-Волинського князівства. Четвертий том йому надрукувати не вдалося. Замість цілої четвертої книги він видав уривки з джерел під назвою «Аноним Гнезненский и Иоанн Длугош. Латинские выписки

Коцур В.П, Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

из сочинений и статей, относящихся к истории Галицко-Владимирской Руси за период от 1337 по 1387 год, с русским переводом, критическими исследованиями - вместо ІУ-й части Галичской истории».

Таким чином, історичними працями Д.Зубрицького збагатилася і зробила значний крок вперед західноукраїнська історіографія першої половини XIX ст. Д.Зубрицький перший у Галичині критично підійшов до вивчення історичних джерел та впорядкування величезних архівних фондів, урятувавши багато з них від забуття і навіть загибелі. В своїх дослідженнях, узагальнюючих нарисах, багатьох статтях, розвідках та публікаціях Зубрицький великою мірою розширив уявлення читачів про багатовікову і багатогранну історію Галичини і Волині.

30-40-і роки в історії Галичини знаменуються пробудженням національного руху і національної свідомості. Особливо нової якості набуває національний рух у зв'язку з виникненням гуртка «Руська трійця». Його утворюють вихованці Львівської семінарії Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. Метою гуртка було перетворення народної мови на літературну. Група підготувала до видання альманах «Зоря», видання якого заборонила цензура; в 1837 р. вони видали в Будапешті альманах «Русалка Дністрова».

В ній М.Шашкевич чітко поставив питання про галицький народ як складову частину цілого великого українського народу, що населяє обидва боки Дніпра і Дністра, та його місце в сім'ї слов'янських народів.

Щоб показати життя українського народу, обгрунтувати його права на історичне існування, «Руська трійця» вдалася до вивчення і показу героїчного минулого своєї Вітчизни. Зокрема Маркіян Шашкевич робив спроби опоетизувати кращі сторінки минулого в таких своїх творах, як «Хмельницького обступлення Львова», «О Наливайку», «Болеслав Кривоустий під Галичем 1139». В прозі він у коротких оповіданнях намагався відтворити деякі сторінки історії

Маркіян Шашкевич

козацтва, наприклад, у творі «О запорожцях і їх Січі», «Казка Богдана Хмельницького» та ін. Звичайно, не всі твори Шашкевича ми можемо зачислити до пам'яток історіографії. Для нас важливий лише сам факт, що в галицькій літературі все більше і більше поширювались історичні жанри. Це свідчило про велику зацікавленість громадськості історичним минулим краю. В історичному жанрі літератури найсильніше звучали мотиви возз'єднання Західної України з Україною Наддніпрянською.

У творах Маркіяна Шашкевича вперше в Галичині зазвучали мотиви,

що характеризували вияв палкої любові до свого народу, вияв національної свідомості, свідомості того, що

Руська мати нас родила,

Руська мати нас повила,

Руська мати нас любила;

Чому ж мова єї не мила?

Чом ся неї встидати маєм?

Чом чужую полюбляєм?..

(М.Шашкевич)

Маркіяна Шашкевича Іван Франко називав людиною, яка була «огріта неложною любов'ю до рідного народу і непохитно певна своєї дороги як у мистецтві, так і в житті». Шашкевич помер молодим; він не розвинув до кінця свого таланту. Другий член «Руської трійці» Іван Вагилевич закінчив своє життя у злиднях, співробітником бібліотеки Осолінських у Львові та архіваріусом у Львівському архіві. Найбільшого успіху у галузі історичної науки досяг третій член трійці, пізніше професор української мови в Львівському університеті Яків Федорович Головацький (1814-1888).

Яків Головацький народився в с.Чепелях, Брідського повіту, в родині сільського священика. Домашню освіту здобував на русинській

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична думка в Україні першої половини XIX ст.

мові, що рідко траплялося в освічених

родинах у Галичині. Більшість молоді

навчалася тоді польською або німецькою

мовами. В гімназії у Львові разом з своїми

товаришами Я.Головацький захоплювався

народною творчістю, українською

літературою. Такий напрямок навчання і

самоосвіти сприяв зміцненню любові до

рідного краю і народу, відданості справі

національного відродження Галичини,

якій Головацькии віддавав усі сили в

перший період своєї творчості. У 1831 р.

Головацькии вступив на філософський

відділ семінарії. Тут він зблизився з

Маркіяном Шашкевичем, Вагилевичем,

Устияновичем та іншими своїми однодумцями, що гуртувалися навколо

«Руської трійці» і її органу «Русалка Дністрова».

Непідробну і безкорисливу любов до галицького українського народу Головацькии приніс із собою в семінарію з рідного Брідського повіту. З дальшим розвитком освіти ця любов базувалася на свідомому науковому грунті. Головацькии захоплюється народною творчістю. Він, будучи студентом, з кінця в кінець мандрував по Галичині, Буковині і Закарпатській Україні, збирав і обробляв кращі зразки західноукраїнської народної поезії. Велика збірка оброблених ним пісень вийшла пізніше в чотирьох томах у Москві. В 40-х роках Яків Головацькии видавав журнал «Вінок русинам на обжинки». Перша книга «Вінка» вийшла у 1846 р., друга, яку редагував його брат Іван Головацькии, - у 1847 р. В обох книгах «Вінка» було вміщено значний етнографічний матеріал, зібраний ним у Галичині, Буковині і Закарпатті.

У грудні 1848 р. внаслідок розгортання національно-визвольного руху в Галичині українці домоглися відкриття у Львівському університеті кафедри українсько-руської мови і словесності, професором якої був обраний Я.Головацький. З цього часу Головацькии виступає як визначний учений філолог і історик. Його найголовніші праці з історії були присвячені актуальним проблемам минулого і сучасного західних українських земель. Це, зокрема, «Історичний нарис заснування

Галицько-руської матиці і справоздання першого собору руських учених» (Львів, 1850); «Карпатська Русь. Географічно-статистичні й історико-етнографічні нариси Галичини, північно-східної Угрії і Буковини» (Петербург, 1875); «Про початок і дії Львівського Сгавропигійського братства в історико-літературному відношенні»; «Про перший літературно-розумовий рух русинів у Галичині з часів австрійського панування в тій землі» (Львів, 1865); «Велика Хорватія або Галицько-Карпатська Русь»(Відень, 1848). Головацькому належать цікаві праці про події 1848 р. в Галичині, а також ряд опублікованих історичних джерел, пам'яток літератур