Київська Русь та Галицько-Волинська держава 3 страница

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

З точки зору військової історії важливе місце займають оповідання про війни Польщі і козацтва з могутньою турецькою іиперією, зокрема про битви під Цецорою 1620 р. і Хотином 1621 р. У першій прославилися Михайло Хмельницький та його син Богдан, майбутній гетьман України, в другій - Петро Сагайдачний, під командуванням якого козацтво розгромило величезну армію турків. З багатьох, приблизно з десяти, оповідань сучасників найбільш докладним є щоденник Якова Собеського, надрукований у російському перекладі з польських видань В. Антоновичем. Взагалі повість про Хотинську перемогу над турками стала предметом для багатьох історичних розвідок, монографій, літературних творів, народних поем і переказів у Польщі. Твір Якова Собеського є першим за часом і найбільш важливим за своєю вірогідністю, тому що автор був не простим учасником подій, а займав одне з керівних місць у цій військовій кампанії. Його щоденник був написаний у ході війни по живих слідах військових подій.

Разом з тим слід відмітити, що Хотинська кампанія в творі Собеського подана з властивою польським сучасникам необ'єктивністю з перебільшенням, а часто й ідеалізацією ролі керівних кіл і війська Польської держави та затушовуванням й знеціненням ролі козацтва.

Для історії України твір Собеського має певне значення з того погляду, що автор докладно описав побут, військові і цивільні риси управління, характер і звичаї козаків. Він дав майстерну характеристику Петру Сагайдачному. Проте в показові військових подій під Хотином Собеський принизив видатну роль, яку відіграли козаки на чолі з Сагайдачним у перемозі над чисельною, добре озброєною і випробуваною в військових походах турецькою армією.

У мемуарній літературі польських авторів історичні події відображені, як правило, з тенденційних позицій. До таких мемуарів ми можемо віднести «Щоденник походу проти козаків запорозьких» (1625 р.) невідомого учасника Куруківської кампанії, а також щоденник ченця домініканського ордена Сімеона Окольського про боротьбу Польщі з селянсько-козацькими рухами в 1637-1638 рр. Придушення цих повстань тут розглядається як боротьба Польщі проти домашнього, внутрішнього ворога. Окольський виправдовує жорстокі криваві розправи польсько-шляхетських військ над українськими повстанцями, якими керували Павлюк, Скидан, Острянин і Гуня. До оповідань про

Історичні знання в українських землях XIV - пер, пол. XVII ст. 81

характер польсько-шляхетського панування в Україні відноситься «Щоденник Богуслана Казіміра Машкевича» (1643 - 1649 рр.).

Найбільший інтерес серед мемуарів першої половини XVII ст. становить твір «Опис України» Гійома Левассера де Боплана. Боплан прожив в Україні понад сімнадцять років, працюючи в Польщі інженером. Він побудував ряд військових укріплень, замків і міст. У своїй книзі Боплан уміло передав свої власні спостереження над життям і побутом українського народу, запорізького козацтва, шляхти, міщан тощо.

Фрагмент карти України Г.Боплана

Про українських козаків Боплан пише, що вони «Хоробрі побідники, загартовані у боротьбі, завжди готові по першому наказу, за тиждень, виступити в поле... Не можна надивуватися, з якою сміливістю вони перепливають море... Під час плавання козаки зовсім не п'ють горівку і взагалі не беруть її з собою, а як що знайдеться у човні п'яний, то його отаман наказує кинути за борт... Козаки з природи сильні і рослії люблять вбиратися, але лише тоді, коли вертаються переможцями... Не багато з них вмирає на ліжку і то в великій старости; більша частина залишає свої голови на полі чести...»

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Про козацький устрій Боплан пише, що гетьмана козаки обирають таким способом, що збирається Рада «старих полковників і сивих вояків, що користуються загальним довір'ям». З цього кола вибирають гетьмана поміж собою більшістю голосів. Козаки, каже Боплан, «сліпо слухають гетьмана і його «влада необмежена», але трохи далі той же Боплан додає: «Одначе без згоди Ради, або (інакше кажучи) Військової Ради, нічого (гетьман) не розпочинає... Очолюючи військо вони (гетьмани) мусять пам'ятати, що у небезпеці повинні відзначатися розумом, хитрістью, хоробрістью і передовсім вистерігатися невдачі: бо козаки трусливого провідника забивають як зрадника і на місце його становлять нового». Так само вибирають і похідного отамана (на час військових походів), причім задумуючи йти в похід, «козаки просять дозволу не в короля, але у (свого) гетьмана».

Про вдачу українців Боплан пише, що «вони мають нахил до лінощів, багато п'ють ріжних напитків, одначе підчас походів козаки зовсім не пиячать... Загалом «крім одягу, не можна помітити в козаків нічого грубого. Єднаючи з хитрим і гострим розумом щедрість і безкористність, козаки страшенно люблять свободу; смерть вважають кращою за рабство і для оборони незалежносте часто повстають проти своїх гнобителів - поляків... Будовою тіла міцні, легко переносять холод і голод, спеку і спрагу; на війні невтомні, відважні, хоробрі, або, ліпше, сказати, зухвалі і мало дорожать своїм життям. Мітко стріляють з пистолів, звичайної своєї зброї».

Про українських жінок Боплан у кількох місцях своєї книжки висловлюється похвально, зокрема звертає увагу на їх красу. Між іншим про монахинь у Києві пише, що вони користуються свободою, можуть виходити з монастиря і ходять по Києву, звичайно впарі (по двоє). «Пригадую собі, що я бачив деяких монахинь (українок) таких прегарних, що і в Польщі зустрічав небагато подібних красунь».

Про звичаї, зокрема сватання, записує такі легендарні відомості: «На Україні, власне на перекір усім народам, не хлопці сватають дівчат, а дівчата пропонують їм свою руку і рідко не досягають своєї мети; їм допомагає особливий забобон, стисло дотримуваний, так що вони швидше досягають успіху, ніж хлопці, котрі самі часами зважувалися свататися до любої їм дівчини». Існував також звичай, що коли хлопець вкраде дівчину під час святочної забави і його не знайдуть (з дівчиною) протягом 24 годин, то батьки дівчини (навіть якщо це будуть пани-

Історичні знання в українських землях XIV - пер, пол. XVII ст. 83

дідичі), йому мусили простити такий вчинок, а хлопець міг оженитися з цією дівчиною, якщо вона дасть на це свою згоду. Про чеснотливість українських дівчат Боплан пише: «Хоч свобода пити горілку і мед могла би допровадити їх до спокуси, але прилюдне осміювання і встид, якому вони підпадають, втративши невинність, стримує їх від спокуси».

Про український клімат читаємо, що «хоч Україна лежить на однаковій географічній широті як Нормандія, але холод на Україні більш суворий». Боплан описує великі морози, очевидно, незвичні для француза, від котрого люди відморожують собі окремі частини тіла і навіть зовсім замерзають. ««Українці бороняться перед холодом в зимі тим, що тричі в день їдять рід зупи з горячого пива з маслом, перцем і хлібом, і тим забезпечують свої внутрености від холоду». Українське літо є дуже тепле і сухе, при чім буває мало дощів аж до жовтня.

Про рослинність в Україні Боплан пише, що на Запоріжжі були цілі ліси вишневих дерев, які на початку серпня приносять ягоди величиною сливки, а які (смаком) не гірші садових вишень. Так само були малорослі мигдалеві дерева з гіркими овочами, але вони вже не росли цілими лісами. Береги Запорізьких порогів покриті диким виноградом (таким добрим, як і садовий).

Автор відмічає багатство риб у водоймах — коропів, щук «незвичної величини», осетрів та ін. В річці Домоткань були раки довжиною 9 дюймів! Серед великої кількости риб у річці Самарі були також оселедці і осетри. З птиць згадує на берегах Дніпра пеліканів і журавлів. З копитних звірів — цілі отари оленів, ланів, сайгаків і т.зв. сугаків. Можна було зустріти кабанів «незвичайної величини». Було також багато диких коней, одначе вони «неспосібні до ніякої праці», але «м'ясо їх незвичайно смашне і навіть делікатніше за телятину... Буйволів і взагалі великої худоби багато* на кордоні з Московщиною; так само є і білі зайці і дикі коти. На кордоні Валахії здибаються вівці з довгою шерстью... Пани мають прекрасних коней тарантоватих, с.т. смугчастих як леопарди; їх запрягають до карет, коли треба подорожувати».

З мінералів Боплан згадує сіль, яку українці мусять привозити з Покуття - з границь Трансильванії, де сіль виварюють з солоних джерел. Добувають сіль також з ольхової і дубової золи. Отже, тут мова йде про досить складний процес добування солі хімічним способом, що був тоді вже відомий в Україні.

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Про ремесла і промисли Боплан пише: «В країні Запоріжській, ви знайдете людей, що вміють усі ремесла, потрібні для громадського життя: теслярів для будування домів і човнів, стельмахів, слюсарів, мечників (зброярів), грабарів, шевців, бондарів, кравців і т.д. Козаки великі мистці в добуванні салітри, котрою переповнена Україна, та у виготовлюванні гарматного пороху. Жінки прядуть лен і вовну, тчуть для свого вжитку полотно і сукно. Усі козаки вміють орати, сіяти, жати, косити, пекти хліб, виготовляти страви, варити пиво, мед і вино, виготовляти горілку і т.д. Вони взагалі спосібні до всіх мистецтв».

Нарешті, торкаючись торгівлі, Боплан зауважує, що мешканці Києва «витворюють досить значну торговлю для України хлібом, футрами, воском, медом, салом, соленою рибою та ін.»

Одночасно з «Описом України» Боплан склав географічні карти Польщі і України XVII ст., які невідомо чому загинули під час літографування. Була надрукована лише частина з відображенням України у складі воєводств: Київського, Чернігівського, Подільського, Брацлавського, Волинського і так званого Покуття.

Мемуари XVI -XVII століть дійшли до наших днів не повністю. Все ж вони являють собою не лише важливе джерело для вивчення історії України, а й своєрідний вид історичної літератури, в якій відображені певні суспільно-політичні й історичні погляди представників тих чи інших кіл панівних верств польсько-литовської держави, в складі якої тоді перебувала Україна.

• Литовсько-польська доба в наукових працях. Литовсько-польській добі української історії присвячена велика кількість наукових праць. Про них піде мова в наступних розділах при розгляді найважливіших концепцій з історії України представників різних течій в українській та зарубіжній історіографії. Зупинимось лише на окремих моментах даного періоду, до яких автори пропонованого курсу вже не будуть повертатись.

Деякі українські історики дотримуються думки, що Велике князівство Литовське у період до Люблінської унії 1569 р. було одночасно і Українською державою, тому часто називають його Литовсько-Руською державою. Так, Марко Антонович зазначає: «Литовська доба була іншою формою нашої держави, аніж Київська чи Галицько-Волинська, але тільки формою. Державне хотіння українців знаходило свій вислів в

Історичні знання в українських землях XIV - пер, пол. XVII ст. 85

об'єднанні довкола династії Гедиміна... Епоха Гедиміновичів була для України продовженням і дальшим розвитком князівського періоду, але для правильного розуміння цієї доби необхідно відмовитись від сучасних уявлень про державу як про необхідно національний утвір».

Зовсім іншу точку зору висловлював М.Грушевський. Вказуючи на окупаційну політику литовських князів, він підкреслював, що вона негативно позначилася на політичному становищі України та її внутрішніх відносинах: у складі Литви Україна втратила самостійність. Ще більш чітко сформулював цю думку І.Крип'якевич. Аналізуючи становище України у складі Литви, історик зазначав, що на перший погляд може видатися, ніби Литовська держава - це продовження давньої української державності. Проте той факт, що з самого початку на престол був покликаний литовський князь, свідчило про відмову від самостійності — адже цим самим Галицько-Волинське князівство потрапляло в залежність від Литви, ставало литовською провінцією. В історичних джерелах є свідчення, що міста Київської Русі підкорялися литовським князям, не чинячи особливого опору. Головною причиною цього було прагнення звільнитися від ненависного татаро-монгольського гноблення, тим більше, що окупація литовцями українських земель здійснювалась під лозунгом: «Ми старовини не чіпаємо і новини не вводимо». Однак з цими твердженнями важко погодитися, якщо врахувати більш ніж столітнє панування на українських землях таких войовничих литовських князів, як Мендовг, Гедимін, його син Ольгерд, який остаточно приєднав до Литви Волинь і Поділля.

Стосовно ж твердження, що литовські князі «старовини не зачіпали, а новини не вводили», то історики, котрі визнають литовську державу одночас українською, висувають як аргумент той факт, що українці в ній користувалися рівними з литовцями правами. І справді, українці та білоруси мали значні права у Великому князівстві Литовському. Так українські й білоруські князі та бояри брали участь у великокняжій раді; деякі з них обіймали найвищі посади в державній адміністрації та війську, користувалися рівними з литовцями привілеями. Церковнослов'янська мова з домішкою української визнавалася державною мовою. Православна церква займала привілейоване становище. Позитивний вплив на литовську мала українська культура, яка на той час досягла значно вищого розвитку (Див.: МаликЯ., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. -Львів: Світ, 1995).

86______ Коцур В.П., Коцур АЛ. Історіографія історії України

Але з іншого боку, із входженням українських земель до складу Великого князівства Литовського відбулися суттєві зміни у державній структурі. По-перше, державна влада сконцентрувалася в руках великого литовського князя і була вона майже необмеженою. По-друге, великий князь розпоряджався всіма військовими силами й матеріальними засобами держави. По-третє, хоч українські землі і користувалися самоуправлінням, проте воно поширювалося тільки на господарські відносини, суд, релігію, але в жодному випадку не на державну адміністрацію. По-четверте, литовський князь Ольгерд усунув у головних українських центрах українських князів і замість них призначив намісниками своїх синів та родичів. Так литовські князі намагалися знищити в Україні стремління до самостійного державного життя (Див.: Коцур А. Українська державність: історія та сучасність.-Чернівці, 1995). Традиції української державності розвинулися і поглибилися в період козаччини.

Проблема етносоціального розвитку українського народу належить до складних, особливо дискусійних і разом з тим до найактуальніших та найменш досліджених в українській історіографії. Питання етногенезу українського народу досліджували Ф.Сафонович, І.Гізель (др. пол. XVII ст.), П.Симоновський, О. Рігельман, О.Шафон-ський, Я.Маркович (XVIII ст.), Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, М.Максимович, В.Антонович, М.Костомаров (XIX ст.) та ін. М.Грушев-ський першим в історіографії бачив український народ цілком зформованим ще в часи складання Київської держави, тобто в IX ст. Увесь його «Нарис історії українського народу», спеціально написаний до російського читача, пронизує думка, що Київська Русь породила Україну. В іншому популярному творі «Ілюстрована історія України» М.Грушевський прослідковує родовід української народності з перших століть нашої ери. Десятий параграф першої частини так і називається: «Українське розселення. Анти». В десятитомній «Історії України-Руси» найповніше в тогочасній історіографії відображено концепцію української етнічної сутності і спадщини Київської Русі. В окремих публіцистичних працях («Освобождение России и украинский вопрос») М.Грушевський писав, що «...українська народність належить до категорії народностей демократичних, а історичні умови звели її національний склад майже виключно до демосу, причому, головним чином, демосу селянського, землеробського».

Історичні знання в українських землях XIV - пер, пол. XVII ст. 87

Протягом десятиріч радянська історіографія, послуговуючись «різнобарвними» псевдонауковими дефініціями, безпідставно твердила про походження українського народу з XIV ст. (опубліковано з цього приводу понад 300 праць). Так, навіть у найновішій радянській монографії, присвяченій цьому питанню, (Українська народність: нариси соціально-економічної і етнополітичної історії. -К.: Наукова думка, 1990) проблема походження українського народу висвітлюється за традиційною схемою, коріння якої, все-таки, в «Кратком курсе истории ВКП(б)». Зародження української народності автори даної монографії відносять до ХІІ-ХШ ст., а консолідацію - до ХУ-ХУІІ ст. На їх думку переростання української народності в націю буржуазну відбувалося протягом др. пол. XVII - середини XIX ст.

У такому ж дусі трактуються ці проблеми і в навчальному посібнику з історії України для студентів вузів (Історія України. Курс лекцій: У 2-х т.-Т. 1.-К.: Либідь, 1991). По-перше, дивує, чому питання про формування українського народу розглядається аж у сімнадцятій лекції. По-друге, незважаючи на те, що автори намагаються подати різні точки зору на цю проблему, їхні особисті симпатії на боці тих, хто сповідує формаційний принцип в історії України. А звідси: «Існують такі типи етносоціальних спільностей: плем'я, народ (народність), нація..., плем'я зароджується в умовах первіснообщинного ладу, народ — в умовах феодалізму, нація — в умовах буржуазного ладу. Період утворення українського народу охоплює XII - др. пол. XVIII ст.» (С. 336).

В цьому плані вигідно відрізняється шкільний підручник з історії України (Г.Я.Сергієнко, В.А.Смолій. Історія України (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). — К.: Освіта, 1993). Прийнявши в питанні етногенезу українського народу і становленні його державності концепцію М.Грушевського, згідно з якою історія українського народу, як такого, починається з IV ст., автори зазначають, що «новітні дослідження українських істориків і археологів в основному підтверджують думки вченого». І далі «Анти і склавени, яких учені називають праукраїнцями, були численними слов'янськими племенами, які в сиву давнину започаткували формування української народності й державності в формі демократії... Потім формування української народності відбувалося в епоху раннього середньовіччя, коли союзи

88 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

східнослов'янських племен утворили Київську державу....Зрештою в період політичного роздроблення цієї великої держави українська народність стала етнічною основою південно-західних князівств: Київського, Переяславського, Чернігівського, Сіверського, Галицького, Волинського. Все це були державно-політичні й соціально-економічні форми існування української народності протягом першого її тисячоліття» (С. 38).

Сьогодні стає зрозумілим, чому в радянській історіографії було введене поняття єдиної давньоруської народності, яка нібито дала початок трьом спорідненим народам, чому «обґрунтовувалась» історичними «фактами» суто політична концепція злиття націй. Існував нібито один народ, потім через зовнішні несприятливі обставини (татаро-монгольське завоювання) він роздрібнився, а після «возз'єднання» в кордонах однієї держави треба поступово позбутися національних відмінностей і повернутися до першооснови. Щось подібне можна почути в наш час серед «науковців», перш за все Росії, які ратують за відновлення імперії на теренах колишнього СРСР. І ще один аргумент: ми цілком точно знаємо, коли саме і в яких політичних документах народилися тези, на зразок про єдину давньоруську народність. Тому не потрібно витрачати, - за словами О.Субтельного, - порох на наукову аргументацію неможливості її існування.

Історичні знання в українських землях XIV - пер, пол. XVII ст. 89

6. Кулинич І.М. «Щоденник» Еріха Лясоти - як джерело для вивчення

історії України другої половини XVI ст. // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки: Міжвід. наук, зб.- К., 1995.- Вип. 5.- С 127-135.

7. Міносян А.С. Становлення української державності у IX - на початку

XX ст.: Історіографія проблеми.-Дніпропетровськ, 1996.

8. Наливайко Д.С. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у

західноєвропейських історико-літературних пам'ятках). - К.: Дніпро, 1992.

9. Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI—

XVIII ст.- К.: Основи, 1998.- С. 79-149.

10. Оглоблин О. Історіографія // Енциклопедія Українознавства: В 10 т. —
Львів, НТШ, 1994. -Т. 3. - С 887 -890.

11. Різні погляди на причини й характер польсько-українських відносин
XVI - XVII ст. Питання про походження української козаччини в
історичній літературі // Дорошенко Д.І. Нарис історії України. - Львів:
Світ, 1991.-С 146-166.

12. Січинський В. Чужинці про Україну. - Львів: Світ, 1991.-С 14-24.

13. Яворницький Д. Україно-руське козацтво перед судом історії
(історіографія питання) // Україна. - 1991. - N 18. - С. 17 - 19.

Рекомендована література

1. Бевзо О. А. «Львівський літопис» і «Острозький літописець» як джерело для вивчення історії України в др. пол. XVI - пер. пол. XVII ст. // Наук. зап. Ін-ту історії АН УРСР, 1960. - Т. 13. - С 39 - 62.

2.Білик Б.І., Гриценко І.С., Калакура Я.С. Джерела та історіографія української історії // Історія України: Конспекти лекцій. - К.: НМК ВО, 1992.-С. 17-21.

3. Ващенко В.П. Советская историография о социально-экономическом

развитии Украины в период феодализма: Уч. пособие. -Одесса: ОГУ, 1982.

4. Історіографія проблеми формування української народності //
Українська народність: нариси соціально-економічної та етно-
політичної історії. - К.: Наук, думка, 1990. - С. 12-40.

5. Крип'якевич І. Мемуари українців XVI - XVIII ст. - Львів: Зоря, 1924.

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіогр афія історії України

Історіографія часів Визвольної війни

ІСТОРІОГРАФІЯ ЧАСІВ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ СЕРЕДИНИ XVII СТ. І СКЛАДАННЯ ДЕРЖАВНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

• Козацько-старшинські літописи XVII ст.
•Монастирські літописи XVII ст. • «Хроніка з
літописців стародавніх» Феодосія Сафоновича та
Київський «Синопсис» • Описи козацької України
зарубіжними авторами «Історіографія життя та
діяльності Богдана Хмельницького

• Козацько-старшинські літописи XVII ст. Період Визвольної
війни, організації української держави став переломним моментом в
історії України, мав неабиякий вплив на країни не тільки Східної, але
й Західної Європи. Український народ здобув ряд видатних перемог
над польсько-шляхетськими військами, визволив більшу частину
України й ще раз підтвердив своє право на незалежність. Складні й
багатогранні події другої половини XVII ст. знайшли своє відображення
в історичній літературі цього періоду. Це, перш за все, цикл
оригінальних літописів і хронік. Важливе місце серед них належить
літопису Самовидця, вперше надрукованому О.Бодянським у 1846 р.

в Москві. Вдруге цей літопис видала у 1878 р. Київська Тимчасова Комісія для розбору давніх актів.

ВОЙНАХ Ь І.ОГХНІЛ ХЯГЛМНШКЛП!

«* лЕЛкЛвотшал», иівияк* ш>

Літопис Самовидця як джерело для вивчення історії України і пам'ятка історіографії та літератури є одним з найцікавіших, де висвітлюється історія бурхливої доби XVII ст. Він притягнув увагу багатьох істориків. Дослідження цієї пам'ятки почалося з того часу, коли відомий історик Орест Іванович Левицький (1849 - 1922 рр.) при другому виданні літопису Самовидця, 1878 р., додав до нього свою розвідку.

Літопис Самовидця. Титульна сторінка першого видання, здійсненого О.М.Бодянським в 1846 р.

Орест Левицький, порівнявши багато списків цього літопису, прийшов до висновку, що початковий оригінальний його текст піддався великим змінам і доповненням з різних джерел пізнішими переписувачами XVIII ст. В цих пізніших списках помічені також скорочення.

В найчистішому вигляді виявився найдавніший і найоригінальніший, що найкраще зберігся з шести відомих списків. Він належав на початку XVIII ст. одному з представників козацької старшини - Іскрицькому. Після короткого вступу в ньому висвітлюються події від 1648 до 1702 р. Цей список зберігся в оригіналі, а не в пізнішій переписці і є найповнішим.

Літопис Самовидця дійшов до нас без імені автора і місця його написання. Чи ці дані загублені пізнішими переписувачами, чи автор волів приховати своє прізвище, це питання розв'язати важко. Довгий час в нашій історичній літературі точилася полеміка про те, хто ж був автором літопису Самовидця? Ця суперечка була не безпредметною. Від розв'язання питання про авторство літопису залежало ряд інших питань з історії XVII ст., зачеплених у літопису, зокрема питання про соціальні

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історіографія часів Визвольної війни

погляди літописання, про ідейну цілеспрямованість твору, про оцінку ряду фактів, висвітлених Самовидцем як особою свого часу тощо.

Перший видавець літопису О.М.Бодянський висунув гіпотезу, що складач літопису походив з Корсуня. Думку про походження автора літопису Самовидця з Правобережжя підтримував також М.О.Максимович. Він називав його Задніпровським, тобто жителем правого берега Дніпра, козаком-літописцем, сучасником Хмельницького. Той «літописець про початок війн Хмельницького, - писав Максимович, -викриває в собі творця-козака письменного, бувалого і розумного, але не книжного, що писав по живому усному переказу, який ходив серед козацтва про події того часу». Такої самої думки дотримувався В.С.Іконніков. О.Левицький аналізуючи мову літопису, висловив також думку, що літописець походив з Правобережжя, але переселився на Чернігівщину, де й написав свій твір.

Наукова дискусія про авторство літопису Самовидця тривала від дня відкриття його списків, її продовжували радянські та західноукраїнські історики до 30-х років XIX ст.

Відомий для свого часу дослідник генеалогії українських старшинських родів Вадим Модзалевський, торкаючись життєпису генерального підскарбія 60-х років XVII ст. Романа Ракушки-Романовського, порівняв деякі риси його життя й діяльності з подіями, описаними Самовидцем. Модзалевський висунув гіпотезу про те, що автором літопису міг бути ніхто інший, як Роман Ракушка. До такого ж висновку прийшли В.Романовський, а також М.Петровський.

Свою думку про авторство Романа Ракушки-Романовського М.Н.Петровський розвинув далі у своєму великому дослідженні «Нариси з історії України». Ця праця цікава тим, що в ній гіпотеза Петровського виявилась найпереконливішою серед думок усіх істориків, які займалися цим питанням. Професор Петровський стояв твердо на тому, що автором літопису Самовидця був Ракушка-Романовський.

Поряд з суперечками про авторство і місце написання літопису постало також питання про час складання цієї важливої пам'ятки історії Визвольної війни. З часу відкриття літописних списків в нашій історіографії твердо встановилися погляди на цей літопис, як на твір XVII ст., а на його складача, як на свідка і, в багатьох випадках, учасника описаних ним подій.

Складання літопису почалося в 70-х роках XVII ст. Всі попередні події від початку Визвольної війни зображені на підставі ряду джерел і особливо народних переказів. Разом з тим у літопису є багато таких свідчень, які автор як сучасник міг записати з власних спостережень. Від 1670 р. літопис Самовидця змінює свій характер. Він хоч і продовжується, як і раніше, за роками, але перетворюється в своєрідний щоденник, в так званий діаріуш. Трапляються записи, які справляють враження нотаток, зроблених відразу після того, як відбулися події. Автор більше не забігає наперед у своїх оповіданнях, як це робив раніше. Цілісні оповідання часто перериваються вставками, здобутими, очевидно, літописцем пізніше. Отже, слід вважати, що початок складання літопису Самовидця відноситься до 70-х років XVII ст. і закінчується 1703 р.