Основой тогда процветания стал 4 страница

Окремішність та рівноправність далекосхідної цивілізації поруч обох західних – європейської та близькосхідної (які розійшлися з єдиного кореня заледве в І тис. до н.е.) – яскраво показують повсякденні культурні дрібнички: так, китайська доба складається з 12 часових відрізків, а музика оперує п’ятьма нотами. “Китай – це не просто інша країна, це інша планета,” – писав видатний дослідник історії релігійних та філософських поглядів людства Мірча Еліаде. І з ним важко не погодитись.

Дуже своєрідним є китайське землеробство, де рано розвинулося трипілля. Китайці першими в світі почали застосовувати органічні добрива: їх розсіювали перед посівом та під час росту рослини. Широко розповсюдились біологічні методи війни із шкідниками. Так, цитрусові рятували від паразитів за допомогою жовтих мурашок, хризантеми та півонії – за допомогою богомолів; жаба є поважною твариною в китайському світосприйнятті – саме за те, що вона харчується шкідливими комахами. Найбільш уславленою та прибутковою галуззю сільського господарства та довгий час монополією Чжунґо було розведення тутових шовкопрядів (і відповідно, виробництво шовку). З І ст. до н.е. почали вирощувати чай, листя якого спочатку працювало ліками, а потім придумали і тонізуючий напій. Аби його приготувати, воду слід кип’ятити; тож ханьці фактично перестали вживати сиру воду, яка в усі часи була розсадником епідемій, що спустошували давні держави. А оскільки стався цей перехід на чай у сиву давнину, то саме тому китайці зараз є найчисленнішим народом світу (індійці теж майже з тих самих часів п’ють той самий чай).

З епохи археологічної культури Луншань (ІІІ тис. до н.е.) починають розвиватися будівельні прийоми, що надали характерні риси традиційній китайській архітектурі. Основу конструкції давньокитайської споруди складають не стіни, а стовпи каркасу, що приймають на себе вагу даху, а також балки, що їх поєднують. Будівлю зводили на спеціальній платформі-стереобаті. Власне стіни викладали з утрамбованої глини (цегла з’явилася лише в ІІ-І ст.ст. до н.е.), дах покривали черепицею.

Чанчен – Велику Стіну, найуславленіший витвір давньохуаської цивілізації – як узагальнену систему почав будувати бл. 215 р. до н.е. об’єднувач Китаю імператор Цинь Шихуан. Це споруда, у світовій історії унікальна – штучний кордон цивілізації в умовах, коли природного не існує.

Захисні вали не є рідкістю в історії людства, ще царі III династії Ура намагалися відгородити ними долину Євфрату від кочовиків Сирійського степу. Інки збудували вал у передгір’ях Анд на межі Гран Чако та аргентинської пампи для захисту від набігів войовничих гуарані; можна згадати і Змієві вали середньовічної Русі в Середньому Подніпров’ї. Багато валів набудували римляни: Адріанів та Антонінів в Британії, Траянові в Дакії, Тріполітанський проти кочовиків Сахари, Євфратський на кордоні з Аравією, Реційський між витоками Дунаю та Рейну. У римлян була і “межа цивілізації” – лімес в Європі з його системою сторожових веж та легіонних таборів. Але всі ці вали – земляні насипи, та й не дуже довгі, а гігантська лінія римського лімесу йшла вздовж природного кордону – реально ним слугували течії Рейну та Дунаю. І лише китайці насправді збудували стіну.

Як її будували – окрема страшна тема. “Китайський Геродот”, великий історик Сима Цянь на початку І ст. до н.е. писав: “Зривали гори, засипали ущелини, прокладали прямий тракт. Як дешево цінували вони працю простого народу!”. Існувала така страта – замурувати в Стіну. Будівничі бунтують – бунтівників туди ж. Та й просто померлих на будівництві – так дешевше та швидше, ніж копати могили. Легенд про замурованих у Чанчен в Китаї десятки. Незважаючи на свій неабиякий державний хист, незважаючи на те, що він вперше в історії об’єднав країну, – Цинь Шихуан залишився у пам’яті ханьців кривавим нелюдом.

Будівництво іригаційних споруд потребувало розвитку практичної математики та астрономії. Не будувати їх в Китаї неможливо: Жовта Ріка Хуанхе тече лесовими ґрунтами і регулярно намагається змінити русло; коли це їй вдавалося – були грандіозні катастрофи, з мільйонами жертв. Перший переможець норовливої ріки – міфічний імператор Юй, перший будівник дамб та каналів, саме за це діяння одержав трон та титул “Великого”. Будівництво каналів вже у давнину було вельми масштабним.

Масштабним було і будівництво доріг: шляхова сітка імперії Пізньої Хань бл. 200 р. н.е. мала довжину майже 32 тис. км – серйозна цифра навіть у наші часи (хоч і мізерна для гігантської площі Чжунґо).

Якщо шумери були піонерами світового нафтопромислу, то у вугільній галузі гірничої справи першість належить Китаю. У газовій теж: природний газ знаходив застосування у видобутку солі; газ у цілях безпеки змішували з водою та використовували як паливо для випаровування соляного розсолу. В пошуках підземних соляних розчинів та покладів газу вже з епохи Хань почалися справжні бурові роботи. Спочатку копався котлован до твердої породи, а потім у справу йшов бур з чавунною голівкою. Досить швидко газ почали застосовувати й для опалення домівок, а на газові труби йшли стволи бамбуку.

Осмислення прикладних знань та початки теоретичної науки розвиваються шляхами, аналогічними Вавилону, Греції або Індії. В китайській медицині в ІV-ІІІ ст.ст. до н.е. починається розвиток акупунктури. ІІ ст. до н.е. датовано трактат “Математика у 9-ти книгах” – математичний компендіум, подібний до “Початків” Евкліда. В ньому зафіксовані правила дій з дробами, пропорції та прогресії, алгоритм Евкліда, теорема Піфагора, застосування подібностей прямокутних трикутників, формули для піфагорових чисел, рішення системи лінійних рівнянь. За своїм призначенням ця книга – керівництво для землемірів. Найдавніші відомості з астрономії та астрології містяться в спеціальних розділах “Історичних записок” великого Сима Цяня, який за фахом був саме астрологом. За його даними, перший каталог зірок було складено в ІV ст. до н.е. астрологом Ши Шенєм; пізніше з’явився зоряний каталог Чжан Хена (див. нижче). В кін. І ст. до н.е. Фань Шен-чжи написав спеціальний трактат про спеціальну сільськогосподарську техніку.

Також типовим було й осмислення ремісничих рецептів та навичок. Наприклад, у трактаті ІІІ ст. до н.е. “Чжоу лі” (“Нотатка контролю за працею ремісника”) міститься таблиця пропорцій міді та олова для виготовлення різних виробів з класичної бронзи: ¹/₆ олова на ⁵/₆ міді – це пропорція для лиття дзвонів та казанів, ¹/₃ олова на ²/₃ міді – для кування мечів, пропорція 50 на 50 – для дзеркал тощо. При цьому поза увагою лишається той факт, що за наявності домішок понад 2 % фізичні властивості і міді, і олова сильно змінюються. Потрібне попереднє очищення металу від домішок, і відомі нам з археологічних розкопок у Китаї матеріальні свідчення показують, що з цією задачею ханські металурги справлялися блискуче. Отже, з одного боку наявний загальнодоступний рецепт, а з іншого – лишається таємниця, якої можна лише навчитися – на практиці, у майстра. Це є універсальним всесвітнім підходом до ремісничих секретів та їх зовнішнього вияву – рецепту (детальніше див. розділ 7.2 – на прикладі середньовічної Західної Європи)

В цілому ж природничі та точні науки в Китаї цінилися невисоко. Еліта та чиновники приділяли увагу найперше наукам гуманітарним, філософії, літературі, політиці. Більшість відкриттів було здійснено наперекір пануючій ідеології. Іншою рисою китайської цивілізації був прямий наслідок високої здавна густоти населення в країні – неактуальність технічних вдосконалень. Адже задача більшості технічних вдосконалень – це економія людської праці, а в перенаселеному Чжунґо робочі руки знаходилися завжди в надлишку.

Однак парадоксальним чином саме Китай став батьківщиною дуже багатьох винаходів всесвітньої ваги.

Один з найважливіших винаходів – папір. Найдавніші відомі нам ханьські книги було написано на дощечках з бамбуку. В V-ІV ст.ст. до н.е. почали писати на сувоях шовку. Винайдення нового матеріалу для письма китайські вчені датують приблизно ІІІ ст. до н.е. Найдавніша згадка паперу в письмових джерелах – доповідна євнуха Цай Луня, 105 р. н.е. – пов’язана с пропозицією про вдосконалення матеріалів, що застосовуються для його виробництва: “запропоновано виготовляти з пеньки, ганчір’я, старих рибальських сітей, кори дерев та конопель”. В доповідній Цай Луня описаний і самий процес виробництва. Для виготовлення паперу дерев’яну кору, коноплі, ганчір’я довго варили у великому чані. Отриману волокнисту масу розкладали на чотирикутній сітці, щоби стікала вода. Частково висихаючи, волога маса приймала форму нещільних листів, які потім досушували на стінах. Можливо, у якості сировини первісно використовували очіски, отримані в процесі вироблення шовкової вати, а можливо, і власне шовкових сувоїв для письма (такі існували). Принаймні, в ієрогліфі “чжі” (“папір”) ліва його частина має значення “нитка шовку”.

Ще один китайський винахід – лак. Його більш ніхто й не міг зробити, бо лакове дерево є ендеміком хребтів, що відділяють басейн Хуанхе від басейну Янцзи. Отримують лак так само, як березовий сік чи каучук. Одне дерево може дати максимум 50 г лаку за один раз. Використовувався лак дуже широко, можна сказати, що лакували все, що на очі спадало; лак захищав дерев’яні вироби від комах-паразитів та вологого мусонного клімату Піднебесної. Найдавніший відомий нам лакований виріб – труна іньської імператриці Хао (ХІІІ ст. до н.е.).

Достатньо рано було відкрито лиття чавуну. 119 р. до н.е. датований імператорський рескрипт про монополізацією державою добування солі та виробництва чавуна (через 15 років монополію відмінили, бо вона, як будь-яке адміністративне втручання в економіку, зиску не дала). Реальна поява сталі в Китаї датована за археологічними даними ще епохою пізнього Чжаньґо (ІV-ІІІ ст.ст. до н.е.) і маркована знахідками на території ледь не всіх семи “Воюючих Царств”, як хуаських, так і жяотійських (Чжао, Янь, Чу, Цинь тощо). До речі, піонером опанування виробництва, здається, стало саме південне Чу, хоча перша письмова згадка залізного виробу походить з Півночі – царство Цзинь (513 р. до н.е.). В 31 р. до н.е. чиновник Ду Ші подав доповідну про винахід доменної печі.

Має Давній Китай і нерозгадані ремісничі загадки. Після спектрального аналізу деяких елементів орнаменту саркофагу з гробниці полководця Чжоу Чжу (кін. ІІ ст. н.е.) виявилось, що вони містять 85 % алюмінію. Без електролізу отримати алюміній неможливо, недаремно до початку ХХ ст. це був непромисловий, майже невідомий метал. Відповіді на питання, як давньокитайський майстер отримав його, все ще немає.

На початку ІІ ст. н.е. видатний вчений Чжан Хен (бл. 78-139 рр.) створив ряд точних приборів та механізмів. Серед його винаходів – небесний глобус та перший в світі сейсмограф, який працював на пристойні відстані до 500 км. Зроблено його було у традиційному вигляді: це був невеличкий дракончик з маленькою кулькою у пащі. Під час землетрусу кулька викочувалася і показувала напрям поштовху. Але Чжан Хен був не лише винахідником, а також відомим математиком та астрономом. В астрономічному каталозі Чжан Хена виділено 124 сузір’я та враховано понад 2 500 зірок! Йому ж належить і перше теоретичне формулювання ідеї нескінченності Всесвіту.

Китай є також батьківщиною компасу (“чжи нань” букв. “той, що показує південь”). За легендою компас з’являється ще у ІІІ тис. до н.е., але реально скоріше ближче до ІІІ ст. до н.е., до якого відноситься перший його опис в трактаті Хень Фей-цзи. Китайський компас традиційно вказує саме на південь і, власне, його було винайдено не для моряків, а для сухопутних караванів в пустелях на Шовковому шляху.

Якщо бути точним, то компасів ханьці винайшли аж два типи. Предком першого була ложка для гадання геомантів (майстрів “фен-шуй”, тобто “вітер-вода”), що крутилася в колі, розкресленому під астрологічні знаки, сторони світу, добрі та погані дні і подібні “прибамбаси для волхвів”. Хень Фей-цзи як раз і описує подібну ложку, вказуючи, що і вона, і її коло для гадання намагнічувалися – це була нова для його часу мода, раніше подібні ложки робили дерев’яними. Форма ложки імітувала Небесний Ковш, Велику Ведмедицю (нагадаємо, це пристрій для роботи ГЕОмантів). Саме цей варіант застосовувався у пустелях і перекочував до моряків, причому останні швидко замінили популярне сузір’я на суто водяних істот – черепашку або найчастіше рибку. Другий варіант компасу, той самий, що датовано часами міфічного Жовтого Предка Хуанді, описано, як “візок, що вказує на південь”. Описи джерел дуже докладні, тому сучасні китайські вчені без особливих проблем реконструювали обидва пристрої. З першим все ясно – громіздкий, та звичайний компас, а ось другий виявився з сюрпризом. Це теж компас, але не магнітний, а механічний. При повороті коліс спеціальний механізм передавав їх оберт так, що фігурка зберігала свій заздалегідь виставлений напрям. Ймовірно, у візка був диференціал[14] – неодмінний пристрій сучасного автомобілю, який дає можливість колесам однієї вісі обертатися з різною швидкістю під час повороту, оскільки в них різний радіус розвороту. Коли колеса приводяться у рух механічним приводом, без диференціалу обійтись неможливо. На відміну від автомобіля, у “візку, що вказував на південь” диференціал використовувався для передачі зусилля не на колеса, а з коліс, воно передавалося для коригування положення руки нефритової фігурки. Диференціал постійно повертав фігуру так, що її рука незмінно вказувала на південь. Механізм складний, а тому навряд чи датований часом старшим за пізньоханьську епоху (І-ІІІ ст.ст. н.е.), тим більше, що вперше згадується в джерелі V ст. н.е.

Але і це ще було не все. Китайське Середньовіччя буде відмічене цілою низкою інших важливих винаходів, серед яких друкарський верстат, фарфор, порох тощо.

 

4.3. Цивілізації доколумбової Америки.

 

В Новому Світі, хоч і з значним запізненням, теж виникали високі ранньоісторичні цивілізації. У т.зв. Месоамериці (Мексика та прилеглі з півдня території) однією з найдавніших самобутніх культур була загадкова культура ольмеків на південно-східному узбережжі Мексики, що розвивалася у І тис. до н.е. За доволі примітивної землеробсько-рибальської культури (рівень, який в Месопотамії мав місце приблизно в V тис. до н.е., в Китаї в ІІІ тис. до н.е.) заслуговує на увагу ольмекська архітектура. Поселення Ла-Вента на піщаному острові посеред болота мало чітке планування, а усі найважливіші споруди, збудовані на пласких вершинах усічених пірамід, було строго зорієнтовано по сторонах світу. Інший центр, Сан-Лоренсо, нараховує близько 200 будівель, зведених на крутому та зривистому штучному плато висотою 50 м. Так досягалася незалежність від сезону дощів (берег Мексиканської затоки – ареал культури ольмеків – зараз носить промовисту назву Тамоанчан – букв. “країна дощу”). Особливим досягненням місцевих інженерів-будівельників був водопровід – кам’яний жолоб з U-подібних базальтових каменів, поставлених вертикально один на інший впритул одне до одного і закритих зверху кам’яною пластиною на кшталт кришки шкільного пеналу. Ця своєрідна водогінна труба лежала під насипним ґрунтом. Інше ольмекське “диво” – велетенські базальтові статуї, вагою до від 5 до 40 тон, розташовані часом на відстані 40-50, а іноді й 100 км від каменоломні. А у ольмеків же не було ніяких тяглових тварин.

Якщо ольмеки, на думку частини вчених, є “культурою мадре”, найдавнішою ланкою месоамериканської цивілізації, то цивілізація народу майя – це її безумовний апогей. Розвиток цивілізації майя розпочався синхронно ольмекам ще у ІІ тис. до н.е., а класичною її добою вважаються період ІІІ-ІХ ст.ст. н.е.

Усі споруди майя незалежно від їх призначення зводились на фундаментах-насипах пірамідальної форми. Для всієї Месоамерики характерні ступінчасті платформи теокаллі, що за конструкцією дещо нагадують месопотамські зіккурати – ступені та храм на верхній платформі; щоправда, чітко виражених ярусів теокаллі не має.

Мали майя і спеціальні стадіони для гри в тлачтлі (ацтекською) або пок-та-пок (мовою майя) – “месоамериканський баскетбол”. Кільце в тлачтлі розташовувалось у вертикальній площині, м’яч не можна було бити кистями рук та ступнями ніг. Каучуковий м’яч був важким, а команди мали право на силові прийоми, – тож було розроблено спеціальну захисну амуніцію, що дуже нагадує сучасну хокейну, з масками для обличчя включно. Це була ритуальна, культова гра – переможену команду приносили в жертву богам на найближчому олтарі (хоча деякі вчені вважають, що в жертву приносили якраз переможців).

У математиці майя використовувалась двадцяткова система рахунку з позиційним принципом. Точкою позначали одиницю, рискою – п’ятірку. Двадцятою цифрою був нуль, причому не лише як цифра, але й як математична категорія (на пару століть раніше за Індію!).

В календарі майя було два роки – ритуальний 260-денний та сонячний; останній – точніший за григоріанський. Історія ділилася на “сонця” – епохи, кожну з яких завершувала світова катастрофа. На момент приходу іспанців у майя закінчувалося четверте “сонце” (у ацтеків – п’яте; що цікаво, у представників зовсім іншої культури, інків, теж йшов “п’ятий вік”). Подібно до індійців, майя залюбки оперували велетенськими числами “попередньої світової історії” і нульовою датою їхнього літочислення був 3113 р. до н.е. – час, коли предки майя жили ще в ранньому неоліті (нагадаємо, що в Месоамериці на час конкісти все ще був ранній енеоліт). Тиждень у майя був 13-денний, з того самого числа 13 складалося й число зодіакальних сузір’їв (відгомін того, що у сонячному році не 12, а саме 13 повних місячних циклів-місяців). Славилися майя й своєю астрологією.

 

Якщо давні цивілізації Месоамерики до самого кінця залишалися ранньоенеолітичними, то в культурному ареалі Центральних Анд (Давньому Перу) вже близько середини І тис. н.е. в найрозвиненіших регіонах почався бронзовий вік.

Такими регіонами були північне (археологічна культура Мочіка) та південне (культура Наска) узбережжя Перу, а також нагір’я (альтиплано) довкола озера Тітікака в Перу та Болівії (культура Тіуанаку). Ці три культури й були найвищим проявом андійської цивілізації в “класичному” І тис. н.е. Широко відомі багатюща за формами, сюжетами та фарбами кераміка Мочіка (скоріш за все – відтворення невідомих нам міфів), кам’яні рельєфи Тіуанаку, бавовняні тканини та мумії Наска. Щоправда, мумії первісно отримувалися випадково, просто ґрунти в ареалі культури дуже солоні; це підмітили і почали свідомо муміфікувати померлих. Не менш відомі і “сенсаційні родзинки” цих культур. В Наска це знаменита долина рельєфів у вигляді низки вирізаних просто в землі багатометрових фігур людей, звірів та монстрів (за найбільш вірогідною думкою, це вид відкритих святилищ). В культурі Мочіка – багаті ювелірні колекції з дивом не пограбованих могил вождів-жерців у Сіпані в долині річки Ламбайєке. В Тіуанаку – Брама Сонця, найзнаменитіший взірець згаданих кам’яних рельєфів, а особливо храмова піраміда Акапана: сім ярусів, невеликий ставок на вершині та система дренажу, завдяки якій вода зі ставка постійно стікала по стінах споруди семиповерховим водоспадом. Акапана невисока, всього 15 м заввишки, і цегляна – будували в Андах, навіть в гірському Тіуанаку, де доставало майстрів-каменярів, а тим більше сировини, все ж таки майже виключно з цегли. Специфічної конічної цегли, круглі денця якої створювали лінії фасадів. Конічна цегла є однаковою що на узбережжі, що в горах, незважаючи на те, що культури, і вочевидь, народи с’єрри та кости (гір та берегу) мали зовсім різний генезис та типи культур. Аж до інкської епохи камінь в Андах йшов переважно на скульптури, а не на будівлі.

Географічне положення приморських областей Перу, де розташовано цивілізації Мочіка та Наска (та низка менш розвинених), є дуже своєрідним. Запаси води стікають з близьких до берегу Анд в Тихий океан у вигляді маленьких річок, але загалом коста має дуже посушливий клімат – тут немає постійних вітрів з океану на берег, тож немає й дощів (роками). Тому здавна нагальною потребою населення узбережжя став розвиток систем зрошення, в тому числі акведуків, що спускалися б з гір. В ХІV-му чи на початку ХV ст. н.е. в царстві Чіму (нащадки Мочіка) примудрилися прорити 70-кілометровий канал між долинами сусідніх річок Моче та Чікама через кряж півкілометрової висоти!

Своєю географією ланцюжку витягнутих вздовж берега річкових долин Перу нагадує Єгипет. І не лише цим. Андійська цивілізація із ще більшим за Давній Єгипет правом може бути названа тоталітарною. Для давніх перуанців, так само, як для давніх єгиптян, було невідомим, що таке ринок і як продукти можна отримувати не з палацового складу. Тож не дивно, що політичний розвиток йшов в Андах у напрямку кристалізації суто імперських структур.

Першу таку спробу маркує у VІІ ст. н.е. археологічна культура Уарі на Центральній с’єррі; її носіям вдалося підкорити значну частину нагір’я (хоча Тіуанаку чи то себе відстояло, чи то з таким супротивником не ризикнули взагалі мати справу), повністю захопити Центральне узбережжя, витіснити Мочіка з південної частини північної кости та змусити Наска сплачувати собі данину (це марковано фортецями Уарі в зоні культури Наска). Коли шурфуваннями вперше оконтурили одну велетенську споруду на одній провінційній столиці держави Уарі (городищі Пікільякта в долині Куско), її були прийняли за цитадель. Але потім було виявлено, що весь внутрішній простір поділено на мізерні житлові приміщення – це була гігантська казарма, що найбільше нагадувала концтабір, і вірогідно, призначалася для примусово мобілізованих робітників-общинників. Ясно, що такими драконівськими методами довго не протримаєшся. “Імперія Уарі” проіснувала заледве століття, після чого археологічна культура Уарі зникає, полишивши після себе руїну – ані Мочіка, ані Наска, ані Тіуанаку так і не змогли оговтатися від конфронтації з імперцями. Коли на політичні негаразди наклалися кліматичні і почався рух народів с’єрри, всі ці культури зникли у вирі подій, що дуже нагадували Велике Переселення Народів в Євразії.

Достойними спадкоємцями Уарі виявили себе інки. Свою державу вони назвали Тауантінсуйю – на руна сімі букв. “чотири сторони світу під одним дахом” (причому цей “дах” можна тлумачити в суто кримінальному сенсі). Виникло царство інків в долині Куско десь в ХІІІ ст. н.е., на імперію почало перетворюватися лише 1438 року, тобто проіснувало якесь століття. Але інкам вдалося – єдиним на рівні цивілізації бронзового віку – підкорити весь цивілізаційний регіон. Подібні успіхи Ахеменідів, Риму та Китаю доби Хань є справою залізного віку, і то в усіх випадках не раннього. Північні кордони держави сягали міста Пасто в Колумбії, південні – Сант-Яго-де-Чилі; на заході її обмежував океан, а на сході – джунглі східного андійського передгір’я на кордоні Амазонії.

Доволі великою є вірогідність того, що Тауантінсуйю відносно швидко розпалося б і без іспанців, але сталося, що сталося, і в ХХ ст. інкська держава встигла навіть побути “ідеальним взірцем справжнього соціалізму” (це написав француз Луї Боден 1928 року; але дивлячись на СРСР 20-40-хх рр. чи на Китай пори “культурної революції”, можливо, з цим можна погодитись). А для численних нащадків інків та споріднених їм племен – індіанців кечуа – Тауантінсуйю тим більше було і є ідеалом суспільно-політичного устрою (а мова-то йде про 15-мільйонний народ...). На будівництво доріг, фортець та інших споруд інки примусово приганяли общинників ледь не з іншого краю Анд. Взагалі робилося все, аби перемішати народи імперії (у Старому Світі подібною політикою, навіть з іще більшими звірствами, “уславилися” ассирійці та римляни); і тим, і іншим це вдалося: після Ассирії, Риму та Тауантінсуйю залишилася маса відірваного від свого коріння населення, що асоціювала себе із загиблою імперією. Одним словом, “новітня історична спільність – радянський народ”. Не вперше, ой, не вперше...

У інкській імперії було створено монументальні фортеці з ідеальною підгонкою велетенських кам’яних брил. Царська фортеця Саксайуаман в Куско – це три яруси стін з обтесаних блоків зеленого діориту вагою від 150 до 200 тон кожен. Одного разу під час будівельних робіт на Саксайуамані одна така плита, розірвавши канати, що її кріпили, поховала під собою за різними даними, від 400 до 3 000 людей. Мабуть, ще більш відомою є інкська фортеця з достеменно невідомою назвою на горі Мачу-Пікчу. Її неперевершено вписано в безлюдний ландшафт високогір’я; за естетичним враженням вона переважає будь-яку з інших інкських фортець з кусканською включно.

Територією інкської держави з півночі на південь було проведено дві імператорські дороги, одна з яких до початку ХХ ст. залишалася найдовшою в світі. Вся шляхова сітка Тауантінсуйю мала загальну протяжність понад 30 тис. км. В горах дороги згладжували, в пустелі мостили камінням, в болотах – підіймали на вапнякові дамби. Межові стовпи показували відстані. Зазвичай інки будували в ущелинах кам’яні віадуки, нерідко із дерев’яним настилом. Але найбільше уславилися інкські плетені подвесные мости – оройя з ліан та дерева, які кріпилися на п’ять канатів завтовшки в людське тіло (три на дно та два – перилами). Найважливіший стратегічний міст над річкою Апурімак в местечке Сан-Луис-Рей над 80-метрової глибини ущелиною, що вів до імперської столиці Куско і мав довжину 150 м, було підірвано в 1880-хх рр. під час чергової громадянської війни в післяколоніальному Перу.

Ми вже відзначили таку особливість андійської цивілізації, як відсутність ринків та розподільний характер економіки. Для такого соціуму необхідністю була велика кількість складів. Інкські склади та т.зв. колька – круглі вежі-зерносховища оперували велетенськими об’ємами і зводилися у неймовірній кількості. В Кочабамбі (Болівія), основній зоні вирощування маїсу для нужд імперської армії, було збудовано понад 2 500 складів загальним об’ємом до 1 млн. кубометрів корисної площі. Як і більша частина інкських доріг, ці елеватори працюють і досі.

Характерна відмінність давніх перуанців – не схоже на наше (запозичене з Близького Сходу) чи китайське (чи навіть майяське) відношення до астрономії. Андійці залишали поза увагою зірки і виділяли найперше “чорні сузір’я” – міжзоряні плями (більшість їх можна спостерігати лише в Південній півкулі). Найважливішим об’єктом вважався Чумацький Шлях, ані екліптики, ані зодіаку не знали. Здається, що не знали й планет (лише Венера – Часка, та можливо, Марс). За всім цим стоїть система менталітету, яку ми не можемо ні зрозуміти, ні навіть уявити. Сучасні кечуа надто давно вже сповідують католицизм, аби в них лишилося щось окрім розрізнених знань та ще більш розрізнених легенд, а писемності у інків не було (чи від неї свідомо відмовились).

Останнє – вельми цікава тема. Жодна імперія не існує без обліку та контролю. Тут писемність здається необхідною; варто згадати лише глиняні архіви Ассирії або Новохетської імперії чи книжність всієї культури “бюрократичної деспотії” Китаю. Питання про давньоперуанську писемність, виходячи з суто імперського характеру андійських суспільств, ще в 1930-ті рр. поставив патріарх перуанської археології Рафаель Ларко Ойле; в 60-70-ті рр. ним займалася перуанка Вікторія де ла Хара. Їй вдалося знайти елементи спільної знакової системи у таких різних культур, як Мочіка та Наска (найрозвиненіших, тих, від кого і слід було очікувати прогресивних винаходів), дещо іншої – в інків; але довести, що це вже писемність, а не передписемні знаки на кшталт добре відомих зразків – класифікаційних схем неолітичного Китаю чи “фішкової системи” дописемної Месопотамії – їй не вдалося. Між тим, піктографічна писемність існує в сучасних аймара і кечуа поруч з латиницею (детально описана у 1960-хх рр. болівійським етнографом Діком Едгаром Ібарра Грассо). Чи походить вона з доіспанських часів – доволі вірогідно; але матеріалом для письма у інків, та й раніше, якби воно було, став би і камінь (як ще прославляти царів?!), і тоді ми мали б бачити його зразки. Але у сфері обліку та контролю Тауантінсуйю начебто обходилося вузликовим письмом кіпу та його товмачами кіпу - камайок, а щодо писемності – хроніст Фернандо де Монтесінос передає одну легенду. Писемність була у інків (або точніше, у якогось доінкського народу, бо цей хроніст веде історію інків з ІІ ст. н.е. – тобто, додає її підґрунтям історію якоїсь класичної цивілізації Анд; найімовірніше – Тіуанаку, бо інки вважали себе вихідцями саме звідти). Але від писемності відмовились на офіційному рівні, царським указом; формально – аби ущухла лютуюча епідемія, насправді – бо жерці боялися за монополію своїх знань (заборонити на єгипетський зразок писемність для простолюду в Андах чомусь не додумались). Чи правдива ця легенда – хто ж тепер скаже!

 

4.4. Давні культури України – Трипілля.

 

Трипільська енеолітична культура існувала на території сучасної України в V-ІV тис. до н.е. Або точніше, “культурно-історична область Кукутень-Трипілля”: кілька варіантів в обох Молдовах та на заході – південному заході України, повністю займаючи поріччя Дністра та Бугу та до Середньої Наддніпрянщини на північному сході (епонімні поселення – Кукутень в румунській (Запрутській) Молдові, Трипілля – під Києвом). У трипільців була розвинена металургія, вони знали плуг. Землеробство було орним, тим більше, що ґрунти у нас чорноземні. Панувало глиняне домобудівництво, часто двоповерхове, де перший поверх працює хлівом, а верхній домівкою. Трипільські одноповерхові будинки в чомусь дожили до сьогодні: “українська мазанка” – такого ж типу споруда.