Основой тогда процветания стал 2 страница

Велетенський вплив на давньогрецьку науку мала вавилонська астрономія. Найдавніший відомий нам підручник астрономії походить зі славетної бібліотеки ассирійського імператора Ашшурбанапала у Ніневії (VII ст. до н.е.) – і містить пряме твердження, що це копія. Найважливішими досягненнями нововавилонської астрономіїї VIІI-ІV ст.ст. до н.е. стали точне визначення періодів руху сонця, місяця та планет; вміння вираховувати затемнення сонця та місяця, та зрештою, сама система тотальної нотації астрономічних спостережень. Як засвідчує астроном римської епохи Клавдій Птоломей, “ повні дані спостережень збереглися до наших днів (ІІ ст. н.е.) від часу воцаріння вавилонського царя Набонасара ” (747 р. до н.е.). Це була справжня математична астрономія, яка засновувалась на складній математичній теорії та являла собою наукову систему в сучасному розумінні цього терміна. Праці Набу-ріммані, сучасника Навуходоносора II, та Кіддіну, уродженця міста Сіппар (бл. 380 р.), були перекладені грецькою ще за часів Олександра Македонського. Кіддіну уславився вирахуванням тривалості істинного (тропічного) року, а також відкриттям прецесії (а не Гіппарх Нікейський, що жив на 200 років пізніше). В елліністичну епоху одним з найвидатніших розробників геліоцентричної теорії став Селевк Вавилонський, еллінізований “халдей” (арамеомовний аккадець) з Ктесіфону. Взагалі, якщо вести мову про “концепцію осьового часу” як революції у мисленні, то вавилонським еквівалентом революцій у філософії (фінікійській та грецькій, індійській, китайській) та релігії (проповідь Заратуштри, біблійні пророки, буддизм) стала саме розробка наукової астрономії – адже через астрологію вона була так само тісно пов’язана з релігійними та взагалі світоглядними уявленнями. Зоряне небо аккадці розбивали на 15 частин та на окремі сузір’я (значна частина “арабських” назв зірок та сузір’їв походить з Аккаду). Розрахунок місячних циклів, місячний календар, що його досі застосовують євреї та мусульмани, поділ кола на 360 градусів (і відповідно години на 60 хвилин та хвилини на 60 секунд), лік годин доби від опівночі, імена планет за іменами певних богів, 12 сузір’їв Зодіаку та їх імена і т.п. – все це, таке звичне для нас, колись було винайдене в землях “чорноголових”.

Шумерські наукові терміни зустрічаються не лише в математичних, а й в інших наукових працях, що їх вивчали в е-дуббах Вавилонії. В епоху, коли шумерська мова перестала існувати як розмовна (з 1-ї чверті ІІ тис. до н.е.), ані священні, ані наукові тексти на аккадську перекладати не стали – так літературу поповнила чимала кількість загальних та вузькоспеціальних словників, що значно полегшили сучасним дослідникам вивчення шумерської мови. Взагалі, слід зауважити, що незважаючи на велику кількість відомих нам літературних творів обома мовами (і якого рівня творів!), ледь не більше дійшло словників, каталогів, переліків, списків будь-якого кшталту – царів і богів, рецептів та книг, судових прецедентів та заморських товарів та ін. Сверблячка класифікації, здається, була у “чорноголових” в крові.

Давні мешканці Дворіччя знали на практиці дію законів фізики, про що свідчать техніка суднобудування, наведення понтонних мостів та використання надутих бурдюків для переправ (особливо славилися сапери Ново-Ассирійської імперії). Активно розвивалася практична медицина, у Вавилоні було навіть дві колегії лікарів: лікарі-практики та знахарі-заклиначі. Знали месопотамці ряд хімічних реакцій, що застосовувались при виготовлені пива, браги та ліків, вміли виготовляти фарби з металів та мінералів, штучні дорогоцінні камені, глазур, скло, визначати чистоту металів та їх підробку.

Незважаючи на повну відсутність власного металу, вже ранньодинастична епоха засвідчили високий рівень ювелірної справи. Це доводять скарби т.зв. “Царських гробниць” Ура, звідки походять загальновідомі “золотий шолом Мескаламдуґа” та “прикраси цариці Шубад” (насправді її звали Пу-абі). В технології ювелірного виробництва застосовувалися лиття у формах, пайка, клепання, розкатка металу в листи. Винайшли грануляцію: міленькі кульки дорогоцінного металу наклеювали на металічну поверхню за допомогою пасти з риб’ячого клею, гідроокису міді та води, після чого виріб обпалювався. В каситський час (XV-XIII ст.ст. до н.е.) вперше в світі увійшли в використання алмазні свердла – в Аккаді, а не в Індії, звідки привозили самі алмази.

Відсутність в країні лісу та каменю спричинила чи не перший винахід месопотамської цивілізації – сирцеву цеглу, з якої були зведені всі монументальні споруди. В деяких випадках для фасадів використовували обпалену цеглу, з сер. II тис до н.е. – глазуровану. Для шумеро-аккадської архітектури типові зіккурати – ступінчасті вежі з непарною кількістю поверхів (3, 5 чи 7), на вершині яких ліпилися невеличкі храми великих богів, до яких вели парадні сходи в кілька маршів. Характерна для зіккурату строгість форм, що підкреслює його велич на фоні месопотамської рівнини. Походить зіккурат від традиційного старомесопотамського типу храму, які з V тис. до н.е. (як засвідчили розкопки Ереду) обов’язково зводились на високій платформі з цегли – вірогідно, для безпеки від розливу рік. Зіккурати слугували зазвичай також як обсерваторії, звідки жерці вели свої астрономічні спостереження.

Необхідність імпорту ресурсів привела до широких зовнішніх зв’язків “чорноголових”. Особливо великих успіхів досягла їх морська справа – в документах згадуються кораблі вантажністю до 100 тон. Вантажні комишеві судна в’язалися з велетенських бунтів берді і сміливо йшли в Індійський океан. Головним посередницьким ринком був Дільмун (Бахрейн; на острові датські археологи розкопали місто ІІІ тис. до н.е. – партнера месопотамської торгівлі). Відомі також “мідна країна Маган” (Оман; давні копальні, чию мідь купував Шумер, теж знайдені) та “країна чорних людей Мелухха” (цивілізація Хараппи). Але ¾ згаданих назв – більш далеких країв, рідше згадуваних – ми навіть не можемо розмістити на мапі.

На початку залізного віку Близького Сходу (IX-VІІ ст. до н.е.) першу в світі справжню імперію, т.зв. Нову Ассирію, створили північні аккадці – ассирійці з Верхнього Тигру. Ново-Ассирійські царі підкорили своїй владі значні терени у межах близькосхідного культурного кола – всю Месопотамію, Сирію з Палестиною, Елам, східні частини Малої Азії, північний захід Ірану, і зрештою Єгипет. Два століття на завойованих територіях панував режим найжорсткішого терору, аналогів якому мало знайдеться в історії людства. Ненависть усіх поневолених до “кривавого Ашшуру” яскраво засвідчена у книгах біблійних пророків.

Основою імперських змагань стала перша в світі масова регулярна армія. Армія, відмінно навчена спеціальними інструкторами, чудово оснащена з державних арсеналів, з високопрофесійною якісною розвідкою (нею традиційно керував царевич-наступник). Мало хто ризикував вийти супроти неї в поле, відсиджуючись за стінами своїх міст, але й для взяття добре фортифікованих цитаделей ассирійські полководці теж багато чого могли. І це не дивно, адже вперше в світі спеціальні військово-інженерні підрозділи були створені саме в новоассирійській армії. Ассирійські поліоркети уміли багато, і їхні вміння яскраво представлені на кам’яних барельєфах палаців ассирійських столиць Кальху та Ніневії – адже у цій мілітаризованій державі навіть мистецтво прославляло перемоги своєї зброї (і роботу своїх катів над завойованим населенням, додамо принагідно).

Головною облоговою зброєю слугував масивний таран (а пізніше навіть кілька таранів одночасно), який (які) спрямовували або на ворота, або на слабкі місця стіни. З останньою метою до фортечних мурів підводили земляні насипи; тому на рубежі VІІІ-VІІ ст.ст. був винайдений полегшений складений таран, який легко було розібрати, перевезти в обозі та знову скласти за потребою (вперше зафіксований на рельєфах царя Сінаххеріба, руйнівника Вавилону (705 – 681 рр. до н.е.)). На багатьох рельєфах можна побачити і саперів, які працюють у підніжжя стіни за допомогою ломів, мотик та буравів. Поступово пробиваючи поглиблення у стіні, вони кріпили його дерев’яними підпірками, аби не бути заваленими самим. А потім, коли поглиблення вважалося достатнім, підпірки підпалювали і ділянка стіни падала. Звичайно, з мурів на саперів летіли стріли та каміння, тому було застосовано для захисту саперів велетенський плетений щит, верхня частина якого загиналася над головою воїна (на рельєфах Ашшурбанапала (669-634/627 рр. до н.е.)). Прикритий таким щитом, закинутим за спину та прихиленим до стіни, сапер мав вільні руки для своєї роботи. Одиничні облогові операції ассирійської армії лишалися невдалими – лише острівні фінікійські міста Тир і Арвад, які неможливо було взяти без флоту, та ще Єрусалим, який 701 р. до н.е. врятувала епідемія в ассирійському облоговому таборі.

Але зрештою постійні повстання поневолених народів, які чомусь не хотіли жити під владою ассирійських завойовників, підточили сили імперії. 614-609 рр. стали фінальними для Новоассирійської держави, коли союзні мідійські та вавилонські війська одне за одним взяли всі головні ассирійські міста – Ашшур, Ніневію та Харран. На списах довго не всидиш – новоассирійська історія яскраво засвідчила слушність цієї тези.

Вавилон вперше став столицею Південної Месопотамії за Хаммурапі (XIX ст. до н.е.) і тисячу років був найбільшим містом Близького Сходу. Назва Вавилон (шумер. Ка-дінґірра, акк. Баб-ілі, євр. Баб-ель) буквально значить “Ворота Божі”. Саме у Вавилоні в каситський час (XV ст. до н.е.) вперше в історії було оформлено юридичний статус автономної міської громади – прообраз античного полісу та середньовічної комуни – базових центрів прискореного прогресу давнього та нового світу.

Востаннє столицею імперії Вавилон став за Навуходоносора II (605-562 рр. до н.е.); населення його сягнуло до півмільйона людей. Через Євфрат до Нового міста на західному березі був перекинутий міст довжиною 123 м и шириною 5-6 м. Міст був поставлений на 8 цегляних стовпів шириною по 9 м кожен, додатково підсилених кам’яними плитами; пішохідний настил був дерев’яний і частково розбирався на ніч.

На північному кінці Старого міста у східного берега ріки знаходився великий царський палац, південніше, в історичному центрі міста – головне святилище вавілонян Есаґіла. Це була квадратна будівля, кожна сторона якої мала довжину 400 м, на типовій штучній платформі. Єдиний комплекс з Есаґілою складав розташований на південь від неї семиповерховий зіккурат Етеменанкі (шумер. “дім наріжного каменю неба та землі”) з площею підмурку 91,55×91,55 м і такої ж висоти; в Біблії його названо “Вавилонською вежею”. На вершині вежі стояв храм Мардука, збудований з покритої блакитною глазур’ю цегли та прикрашений золотом та дорогоцінним камінням. На будівництво цієї монументальної споруди за даними таблеток пішло майже 200 млн. цеглин.

Одним з чудес світу античні греки вважали знамениті “висячі сади Семіраміди” – взагалі-то зведені за наказом Навуходоносора II для його дружини-мідійки, яка нудилася в рівнинному Аккаді за горами рідного Ірану. Розташовувались вони на північний схід від палацу неподалік Брами Іштар під фортечною стіною і являли собою чотирикутник розмірами 42×30 м. Споруда стояла на стовпах з тесаного каменю, перекритих викладеними з цегли циліндричними зводами. Чотирнадцять однакових приміщень вздовж проходу, що їх розділяє; в одному з приміщень знаходилася криниця, звідки спеціальними підйомниками подавали воду на всі 6 терас садів. Над зводами, цегляною крівлею та асфальтовою гідроізоляцією було насипано ґрунт, на якому висадили екзотичні дерева та квіти. Для зрошення садів було вирите спеціальне водосховище, вода з якого спеціальними каналами відводилась також на зрошення довколишніх полів.

Ще одним дивом Нового Вавилону була Брама Іштар – єдина з восьми міських брам, вона була облицьована глазурованою цеглою та покрита рельєфами з драконами, левами, биками. (Зменшена реконструкція її зараз стоїть в Берлінському музеї.)

Новий Вавилон був і могутньою фортецею. Місто оточувала подвійна стіна з цегли, скріпленої розчином асфальту та перекладеної прошарками комишу. Зовнішня стіна мала висоту майже 8 м, ширину 3,8 м, а довжина її кола дорівнювала 8,3 м. Внутрішня стіна, розташована на відстані 12 м від зовнішньої, досягала 11-14 м у висоту та 6,5 м в ширину. Місто мало вісім брам. Крім цього, на відстані 20 м одне від одного було розташовано укріпленні вежі, а перед зовнішньою стіною на відстані 20 м від неї знаходився глибокий и широкий рів, наповнений водою (сюди замкнули один з євфратських каналів).

Поховальна архітектура мала менше значення, особливо в порівнянні з колосальними пірамідами Єгипту. Мавзолеї царів зводилися лише одного разу в історії країни – за часів III династії Ура. Після епохи “Царських гробниць” царі чорноголових витрачали гроші на армії, на зрошувальні канали, життєво необхідні в країні, де не буває дощів, на зіккурати, але не на посмертне життя. Ідея царів-богів, як вже зазначалося, в шумеро-аккадській культурі не прижилася.

 

3.2. Будівельні технології Стародавнього Єгипту.

 

Єгипет – дивовижна країна однієї річкової долини, все життя якої ліпиться на вузькій смужці вздовж Нілу. Причому люди жили тільки на східному березі – західний було віддано мертвим. З легкої руки античних греків Єгипет вважається ледь не цитаделлю всесвітньої мудрості, але в реальності існувала закрита від усіх тоталітарна держава з царями, що проголосили себе богами. За яскравим фасадом переможних імперських армій та гігантських гробниць і храмів стояло зубожіле населення, рівень життя якого значно поступався близькосхідним сусідам. Не кожен єгипетський селянин мав бронзову мотику – імпортний метал йшов майже виключно на зброю та на прикраси для палацу. Бронзовий та залізний вік тут затримувалися дуже суттєво порівняно з зоною Месопотамії – Сирії – Анатолії. Щоправда, складна система зрошувальних каналів, дамб та водогонів (типова для Давнього Сходу), що обслуговувала іригацію Нільської долини, забезпечувала країну сільськогосподарською продукцією з надлишком, але і тут Єгипет технічно відставав. Шадуф шумерського зразку, яким користувались Месопотамія та Сирія, набагато ефективніше, а для Єгипту система зрошення верхніх полів – над заплавою – була критичнішою, ніж для суто рівнинних Шумеру та Аккаду. Єгипетський плуг “мареша” теж більш примітивний, ніж аккадський “епінну” з сівалкою. У цій країні не було самоврядних міст, бо поруч з божественною владою фараона не могло бути іншої влади, тим більше громадської; не було навіть ринків. Централізацію економіки та розподільне суспільство царських господарств та їхніх складів якнайкраще ілюструє такий факт: єгипетські писемні пам’ятки віком небагато поступаються шумерським (кін. ІV тис. до н.е.), але слово “купець” з’явилось у єгипетській мові лише через 1500 років – і то було запозичене з семітської.

Писемність Єгипту – система ієрогліфів, а матеріалом для письма слугував папірус – особливим чином оброблені стеблі місцевого комишу. Парадні написи карбувались на камені – цього матеріалу в країні вистачало і різьбярство єгиптян набагато вище за месопотамське.

Найбільших успіхів єгипетська цивілізація досягла саме у цьому: в обробці каменю та будівничій справі (кожен тоталітаризм тяжіє до монументальної архітектури). Недаремно греки зарахували єгипетські піраміди до складу семи чудес світу. При зведенні пірамід та храмів довелось вирішувати велику кількість технічних, інженерних та наукових задач. Найдавнішою формою піраміди була ступінчаста піраміда фараона Джосера у Саккара. Історія зберегла ім’я її архітектора – великого зодчого Імхотепа, якого через дві тисячі років Єгипет зарахував до числа своїх богів.

Завдяки заповненню пустого простору між уступами було створено тип класичної монументальної піраміди, найвідомішим прикладом якого (через все ту ж гігантоманію) є комплекс біля Ґізи, збудований фараонами IV династії – Хуфу, Хафрою та Менкаура. Будівельники відшліфовували кам’яні блоки та ретельно підганяли їх один до одного без застосування в’яжучого розчину. Всередині піраміди розташовувались численні приміщення, система коридорів, поховальна камера з саркофагом. Аби велетенська вага піраміди не завалила пустот внутрішніх приміщень, будівничі застосували простий, та дуже ефективний спосіб закріплення їхньої стелі за допомогою особливим чином нахилених кам’яних брил, що створюють подобу двоскатної стріхи. Поблизу піраміди будувались заупокійні храми фараонів, стіни яких прикрашалися рельєфами, що прославляли життя та подвиги царя.

Взагалі, ступінь гіперболізованої брехні – типову особливість жанру царських написів взагалі – єгипетського розливу не змогли переплюнути навіть ассирійці; перша премія – безумовно, за тим генієм, що нищівний розгром від хетів під Кадешем зумів перетворити в безсумнівну і остаточну перемогу (в т.зв. “Епосі Пентаура” на стінах Абу Сімбелу; але Пентаура – це ім’я різьбяра, а не автора).

А крім того, в Ґізі ще є Сфінкс. Великий Сфінкс, що стоїть біля піраміди Хафра, зазвичай вважається збудованим для цього ж фараона, але це спірне питання. По-перше, його не згадує жоден напис всередині піраміди Хафра, що принаймні дивно, якщо він для неї збудований. По-друге, він взагалі не згадується в джерелах аж до епохи Нового Царства! По-третє, “масове сфінксобудування” почалося в Єгипті лише в часи Середнього Царства, а статуї-гіганти, які можна порівняти з Великим Сфінксом за габаритами – “Колоси Мемнона” чи статуї Абу Сімбела – належать вже до періоду Нового Царства. Найдавніша згадка про скульптуру датується кін. XV ст. до н.е. – Тутмос IV наказав відкинути від статуї пісок – тобто, вона вже стояла. Якщо її збудовано за фараона Хафри – чому ж тоді після цього 500 літ не будували інших сфінксів і 1000 років жодного разу не згадали про Великого? Ось це справжня, а не вигадана “загадка Стародавнього Єгипту”.

В епоху Середнього і особливо Нового царства широко розвивається храмобудування. Біля входу в храм зводяться могутні вежі, до яких ведуть алеї сфінксів, що символізують владу та мудрість фараонів (найвідоміша Алея Сфінксів у Фівах – Аменемхет III, XX ст. до н.е., Середнє Царство).Розповсюджуються колонадні галереї та напівпечерні храми. Таким є храм цариці Хатшепсут у Дейр-ель-Бахрі (поч. XV ст. до н.е.). Творцем храму був талановитий зодчий Сенмут, якого цариця наблизила до такої степені, що він носив офіційний титул “наближений до тіла фараона”. Єгиптяни вважали Сенмута винахідником нової форми обелісків: вузькі на всю висоту, до вершини вони ще звужені, так що здалеку виглядають велетенськими голками.

Найбільшим з архітектурних комплексів Нового Царства був грандіозний храм Амона в Карнаку під Фівами. Колосальний колонний зал цього храму, збудований за часів Сеті I і Рамсеса II (XIV-XIII ст.ст.), складають 134 масивні колони, розташовані в 16 рядів; 12 центральних колон великої зали мають висоту 21 м. Площа зали дорівнює 5000 кв. м. Другий знаменитий храм Амона було зведено Аменхотепом III (сином Тутмоса IV, XIV ст.) неподалік, у Луксорі; він має ромбоподібну в плані форму, немов огинаючи схил Нільської долини. При ньому стоять ті самі “Колоси Мемнона” (алея гігантських сидячих статуй фараона), яких греки теж іноді зараховували до чудес світу. В результаті чи то якоїсь химери вивітрювання – чи хитромудрого замислу скульптора – у вітряну погоду вони співають. Третій знаменитий храм був за Рамсеса II вирубаний в скелях Абу Сімбела в Нубії (глибина печери – 65 м). Він знаменитий гігантськими статуями Рамсеса та написами, що містять вищезгаданий “Епос Пентаура” – грандіозний шедевр царепоклонницької історичної брехні. Абу Сімбел мало затопити під час будівництва Асуанської греблі, і тоді під егідою ЮНЕСКО вчені майже півсотні країн прийняли в 1965 р. участь в перенесенні храму на нове місце вище схилами – “як величезної культурної цінності”. Останній гігантський храм Нового царства збудував останній помітний його фараон Рамсес III в Медінет Абу (також під Фівами, XII ст. до н.е.). Кошти на все це масштабне будівництво дала фараонам довершена система пограбування як власне єгиптян, так і поневолених народів Нубії та Леванту.

Розвитку наукових знань сприяло спостереження за розливами Нілу, пошук можливості передбачити їхню інтенсивність, заздалегідь визначити, якого чекати врожаю. Для цього будувалися криниці-“ніломіри” с позначками рівня води, а багатолітні спостереження дозволяли правильно товкмачити їх дані. Крім того, Ніл завжди розливається в той самий місяць року, яке співпадає з появою на єгипетському небі зірки Сиріус. Це теж не залишилось без уваги і було занотовано в хроніках та в міфах. Проблема Нілу сприяла і розвитку географічних знань – адже у пошуках його витоків фараони один за одним (навіть Птоломеї) висилали експедиції вглиб Чорної Африки. Іншим напрямом “далекої географії” були плавання в “країну ароматів” Пунт (сучасні Еритрея – Сомалі). Пунт був відомий ще з часів Давнього царства, та найславетніше плавання здійснив флот цариці Хатшепсут; власне, саме повернення експедиції з Пунту і стало приводом зведення храму в Дейр-ель-Бахрі.

І наостанку слід зауважити різницю в підході до наукових знань в Передній Азії та Єгипті. Жерці месопотамських храмів нерідко займалися наукою: храми Гули тримали лікарні, храми Наннара славилися обсерваторіями тощо. Але було чимало і професійних вчених суто світських; шумеро-аккадська е-дубба – ні в якому разі не жрецька школа. А от в Єгипті все наукове знання було заховане від пересічної людини, становлячи таємницю жрецької касти; в Єгипті існували лише храмові школи для майбутніх священнослужителів. І влада підтримувала своє духовенство, бо світська е-дубба месопотамського взірця найперше б розбила віру простолюду в божественність царів: кожний тоталітаризм мусить забезпечити свою владу невіглаством підданих.

3.3. Мала Азія – батьківщина металургії.

 

Батьківщиною металургії був півострів, який в давнину звали просто Азією, а зараз Малою Азією. Найдавніші мідні та свинцеві вироби в світі походять з Чьойоню-Тепесі, поселення ІХ (!) тис. до н.е. Метал знаменитого Чатал-Хюйюка, центру могутньої землеробської культури, “мегаполісу” мідного віку, датується VІІ тис. до н.е. Колись Мала Азія була надміру багата на метали – всі копальні давно виробили свою сировину, занадто давно вони почали свою роботу. Гірський хребет Тавру шумери кликали “Срібними горами”, але півострів поставляв майже всі можливі метали: залізо, мідь, свинець, золото, електрум (природний сплав золота зі сріблом) – власне, все, окрім олова. У ІІ тис. до н.е. хети довели гірничу справу до такого рівня, що з тих часів і до візантійських основою економіки Малої Азії була саме гірнича справа, а не агрикультура, як у “нормального” давньосхідного суспільства. Та й “імперія” хетів не поступалась могутністю Єгиптові чи Ассирії; хоча знаменита війна з арміями Нового Єгипту Рамсеса II, попри перемогу хетів у великій битві під Кадешем, завершилася у нічию і розподілом сфер панування. В хетській Анатолії вперше в світі розпочався і залізний вік (про винайдення залізної металургії в Хетській державі ми згадували в розділі 2.1 – казус халібів). Падіння хетської імперії нічого не змогло змінити. Саме в одній з пізньохетських держав півострова, Лідії, в VII ст. до н.е. вперше в світі почали карбувати монету (з золота та електруму). Лідія була настільки багатою країною, що ім’я її царя Креза увійшло в прислів’я.

 

3.4. Левант: промислові міста Фінікії.

 

Між Месопотамією та Єгиптом розташована область, яку зазвичай називають Великою Сирією, Сиро-Палестиною або Левантом. Тут стоїть найдавніше місто в світі – фортечні стіни Єрихону було зведено ще 10 000 років тому. Найдавніший центр “цивілізації” (міської писемної культури) в регіоні – Ебла між Халебом та сирійською течією Євфрату. В Еблі пристосували до власної мови давній клинопис; тут відкопано місцеву е-дуббу, шумеро-еблаїтські словники та великий архів (див. розділ 2.1). В Сирії не виникло великих імперій – географія завадила, – але культура мало чим поступалася великим сусідам. А якщо й поступалася, то саме тому, що сусіди, користуючись військовою перевагою, активно грабували Сиро-Палестинський регіон; на цій ниві відзначились і Єгипет, і хети, і месопотамські царі (надто ассирійці). Розкішні велетенські храми епохи Нового Царства в Єгипті, про які йшлося вище, – наочний результат тотального грабунку насамперед левантійських земель новоєгипетськими фараонами. До речі, пізніше в цьому ж регіоні Леванту з’явилось і християнство.

А що найважливіше для нашої теми – тут розташовані міста -держави Фінікії: Тир, Сидон, Арвад, Біблос, Бейрут. В історію фінікійці потрапили найголовніше як великі мореплавці та великі торгаші. (До речі: назва священної книги християн “Біблія” походить саме від імені Біблосу: грецьке слово із значенням “книга” є похідним від назви міста, де елліни купували єгипетський папірус.)

Фінікія і справді була великим центром мореплавства та суднобудування – бо на Ліванському хребті росте кедр, ледь не краща в світі сировина для суднобудівника. Значна частина вдосконалень давніх суден була зроблена саме тут (мінімум: бойові біреми та “круглі” торгові кораблі, напрочуд суднохідні та довговічні). Саме фінікійці винайшли т.зв. корабельний набір, тобто поздовжньо-поперечну систему балок (ребер-шпангоутів, вертикальних стояків-пілерсів та бімсів, що підтримують палубний настил), яка забезпечувала жорсткість корпусу, а відтак – дозволяла збільшувати розмір корабля, обсяг трюму, і таким чином, вантажність, і зрештою, як нагорода за працю, той зиск, який корабель може принести своєму власнику. Всі ці елементи добре простежуються вже на рельєфах палацу ассирійського царя Сінаххеріба (бл. 700 р. до н.е.). На цих же рельєфах можна побачити і оснащення бойових суден гострим тараном – цей винахід для морського бою всі давні автори теж одностайно вважали фінікійським[4].

Активне мореплавство сприяло накопиченню астрономічних знань: в епоху суцільного каботажу фінікійські капітани воліли ходити по зірках по відкритій воді, послуговуючись мудрістю “у морі бійся землі!” (Йосип Флавій). Знаменитими були портові споруди фінікійських міст, що включали мінімум дві (чи більше) захищені хвилерізами гавані та обов’язковий котон – вибитий у скелі прямокутний басейн, що слугував стоянкою та доком військових ескадр. Котон оснащувався спеціальними стапелями – полозками з ретельно відшліфованих каменів, які при необхідності щедро поливали олією, оточувався особливою стіною та був закритий для іноземця. Подібні споруди різних міст неодноразово описували давні автори, а значна їх частина вже й розкопана.

В містах Фінікії виникла перша в світі промисловість у точному розумінні цього слова: державні та приватні майстерні (ергастерії, говорячи давньогрецькою), що працюють на ринок. Так склалося тому, що землі було мало (Арвад та Тир взагалі стоять на островах), рудних багатств на Лівані теж нема, а жити з чогось треба. Тут з’явилася перша в світі харчова промисловість. Рибу та рибні соуси, що їх поставляли іспанські фінікійські міста Гадер (Кадіс) та Малака, їло все Середземномор’я. Звідси походить й перша в світі “індустрія дрібничок”: амулети, прикраси, сувеніри. Славилися фінікійські ювеліри та різьбярі по слоновій кістці (тоді у Північній Сирії ще водились слони), карфагенські амулети-личини з литого скла регулярно трапляються при розкопках наших античних міст (Ольвія, Тіра). Не відставали й інші західні фінікійські колонії – іспанський Кадіс, Тарр на заході о-ва Сардинія, Ебес (балеарський о-в Ібіца).

Вироби фінікійської промислової металургії купував Єгипет, купував Вавилон – тобто ті країни, які не мали власних запасів металу. За металами фінікійці ганялися по всьому Середземномор’ю. Тирійці обсіли своїми колоніями Запан (який і ми звемо слідом за римлянами на фінікійський лад Іспанією); про Піренейський півострів можна сказати те ж саме, що й про Анатолійський: колись тут було металів більше, ніж зараз є по всій Європі, але все вироблене ще на початку Середньовіччя. На заході фінікійці дісталися до олов’яних копалень Корнуолу та узбережжя Західної Африки, звідки отримували легендарне західносуданське золото, на сході – до “золотого Офіру” (єгипетська “країна Пунт” – сучасні Сомалі/Еритрея). Ми мало знаємо про власне гірничу справу у хананеїв, які до того ж частіше не самі розробляли копальні, а купували метал в аборигенів – проте можемо оцінити вправність їхніх ювелірів (прикрасами, створеними в Кадісі, металом та слоновою кісткою, переповнені поховання південноіспанської аристократії VII-VI ст.ст. до н.е.).

Склярське виробництво – винахід не фінікійців (його було зроблено в ІІ тис. до н.е. в хурритських регіонах Північної Сирії), але досконало розвинутий ними. Продукція склярських майстерень міста Сидона вважалась кращою в світі майже 2 000 років, аж до часу Хрестових походів! Майстерні відомі (розкопані) також в Тирі, Акко, Арваді, Бейруті, Сарепті. Сировиною склярів слугував селітровий пісок, що часто зустрічається на левантійському узбережжі. Хананнеї досягли чималих висот в скляному ливарстві, але це ще не все: більш досконалу склодувну технологію близько рубежу ер було винайдено, безумовно, саме фінікійцями метрополії.

Знаменитий пурпур, “царська фарба”; фарбник виготовлявся з мушель murex. Якщо найкращим склом вважалося сидонське, то пурпур – тирський (за легендою, першим майстром-фарбником був головний бог Тиру Мелькарт). Але фарбницька справа була поширена по всій країні: купи мушель та майстерні розкопані в Сидоні, Бейруті та під Арвадом; на захід – до фінікійського містечка на о-ві Могадор в Марокко та Канарського архіпелагу (там водиться murex і є фінікійські написи). Майстерні фарбників розкопано і в Карфагені – колонії тирських дисидентів в Африці [5]. Пурпур як такий не був монополією ханаанеїв, два види молюска murex водяться по всьому басейну Середземного моря, але досягти рівня фінікійських фарбників не вдалося ані грекам, ані італікам. Фарбували тканини переважно власного виробництва, яке теж мало високий рівень (розкопано ткацькі майстерні Тира, Біблоса, Бейрута). Вовну для нього (за даними пророка Єзекеїля) Тир купував у сирійців Дамаска; Сидон широко продавав узорчасті лляні тканини. У Карфагена, на відміну від співплемінників, були власні великі земельні володіння, і вовна та льон були свої; місто славилося своїми килимами та подушками. Але іноді фарбували імпортний готовий вавилонський продукт найвищої якості – набагато пізніше імператор Нерон видав декрет, що “ассирійську тканину, пофарбовану тирським пурпуром” має право носити лише він, август Вічного Міста; порушник, звичайно, карався на горло.