Основой тогда процветания стал 3 страница

В галузі технічних знань слід згадати також розробку багатоповерхового кам’яного домобудівництва. Воно представлене у більшості фінікійських міст, а півмільйонний Гадер та 700-тисячний Карфаген просто не могли б існувати без своїх чотири- та шестиповерхівок. Землі в перенаселених приморських містах завжди не вистачало: не лише Тир та Арвад, а й Кадіс, Сульх, Мотія та інші фінікійські міста стоять просто на островах, причому невеликих – і коштувала ця земля дорого, тож довелось якогось виходити з тупику. Вийшли. Римляни, запозичивши ідею, придумали назву: багатоповерхівка латиною – це “insula”, тобто “острів”.

Торгівельний характер фінікійської економіки та значні багатства, що завдяки цьому накопичувалися у їхніх містах, звичайно, привертали увагу сусідніх держав. Адже грабунок сусіда як форма економічної діяльності є таким же давнім, як сама економіка. Тому доводилося якось з цим давати собі раду. Фортифікаційна вправність фінікійців та високі оборонні якості ханаанейських міст в античному світі були загально відомі (власне, тому деякі з них і дислокувались на островах – про всяк випадок). Зазвичай фінікійці відкуповувалися від чергового сильного грабіжника – Ассирії, Єгипту, Нового Вавилона тощо – але, коли ставала потреба, відважно захищали свої міста. Двічі – ассирійцями 679 р. та персами 346 р. до н.е. – дощенту руйнувався за запеклий спротив імперським арміям непокірний Сидон. Острівний Тир колись встояв перед 12-річною облогою Навуходоносора II (585-573 рр. до н.е.); зрештою його було взято військами Олександра Македонського (331 р.), але це коштувало завойовникові двох поранень та півроку часу. Навіть елліни запам’ятали героїчну оборону сицилійських Мотії та Панорма від найманців Діонісія Старшого (398 р.); майже три роки боровся з найсильнішою армією світу приречений Карфаген. Анонімний грецький автор ІІІ-ІІ ст.ст. до н.е., свідчення якого переповідає Аппіан, з відвертою заздрістю описує фортечні мури африканської метрополії, у внутрішній панцир яких було вбудовано “приміщення для воїнів, коней та слонів”.

Ну, і найголовніший винахід фінікійців, який до сих пір впливає на культуру майже будь-якого народу світу (крім китайців та японців) – алфавіт, система письма, заснована на відповідності орфографії з фонетикою (один звук – одна буква).

Фінікійська культура була напрочуд відкритою. Левантійські міста, перехрестя ледь не всіх торгівельних шляхів античного світу, були добре знайомі з досягненнями всіх близьких та далеких сусідів. З фінікійських джерел добре відомі єгипетські боги та вірування; прямий зв’язок простежуються між астрономічними школами Фінікії та Вавилону; тісні взаємозв’язки з Елладою теж були налагоджені ще з бронзового віку. Цей феномен перехрестя яскраво засвідчує фінікійське мистецтво: воно просякнуте всіма можливими зовнішніми впливами (найперше – трьома позначеними вище) і оригінальне саме своїм “синкретизмом запозичень”.

 

Відповідно до всього викладеного вище, Фінікія мала високий рівень науково-технічних знань: вже на рубежі ер Страбон вважав, що у фінікійців найкращі в світі астрономія та арифметика – і це на фоні Греції та Вавилону! І не лише високий, а й такий, що знаходить собі попит в економіці і навіть за кордоном. Сіонський храм єврейському цареві Соломону, сину Давида, будував фінікієць Хурам-Абі, засвідчує біблійне джерело, – своїх майстрів в Ізраїлі не знайшлося, запросили з дружнього Тиру. Через сто років (ІХ ст. до н.е.), за словами Біблії, знову ж таки тирські майстри звели ізраїльському цареві Ахаву “будинок із слонової кістки”. Його знайшли в 1930-хх рр. французькі археологи при розкопках Ахавової столиці Самарії – всього було зібрано понад 15 000 (!) різних пластинок (от слони тепер в Сирії і не водяться...). Ще більше виробів фінікійських ювелірів та різьбярів по слоновій кістці дали розкопки ассирійських столиць ІХ-VІІ ст.ст. до н.е. Кальху та Ніневії; там, щоправда, як нам відомо, працювали майстри, насильно переселені з батьківщини “царями кривавого Ашшуру”.

Вже у 360-хх рр. в грецьких Фівах трапилася історія, схожа на ізраїльську: сухопутна Беотія вирішила вийти в море – війна точилася з Афінами, а проти тих без флоту робити було нічого. Найняли фінікійця, карфагенянина “Нобаса” (тобто Ганнібала). Річ у тім, що Фіви за міфом заснував тирський царевич Кадм, Карфаген теж тирська колонія – тобто рідня; от і попросили допомоги у “родичів”. Пунієць приїхав, збудував флот, беотійська ескадра вийшла в море і навіть не була розбита; а Ганнібалові поставили проксенічний [6] декрет, звідки ми все це знаємо.

Взагалі, на фінікійському впливові на античну Елладу слід зупинитися окремо. Самі греки оцінювали фінікійський внесок у розвиток власної культури загалом як дуже великий. Як ми вже зауважували, середземноморські зв’язки з грецьким світом фінікійці мали ще з мікенських часів, та й грецький алфавіт був запозичений у фінікійців безпосередньо. Але йдеться не лише про запозичення алфавіту та близькосхідних “високих технологій” ранньозалізного віку – їх по всьому басейнові Середземного моря розповсюджували саме ханаанеї (в тому числі й власні винаходи). Можна сперечатися, наскільки міські громади метропольних міст Фінікії можна вже на початку залізного віку називати полісами (про сутність полісу див. розділ 5.2), але їхня типологічна близькість до грецьких аналогів є безумовною. Відтак за умови тісних зв’язків та типологічного споріднення цивілізації досить подібною була й загальна система культури. Принаймні, про об’єднання інтелектуалів у фінікійських містах, що дуже нагадували грецькі філософські школи, наші джерела згадують неодноразово.

Загальновідомо, що дві вагомі давньогрецькі філософські школи – найдавніша мілетська (т.зв. “фізики”) та стоїчна – завдячують своїм заснуванням фінікійцям, що мешкали та працювали в Елладі, Фалесові та Зенонові Кітіонському відповідно. Але у царині філософії (читай: первісної науки) грецький світ пам’ятав не лише тих фінікійців, що мешкали “у них вдома”. Елліни взагалі вважали, що їхня філософія є прямим нащадком філософських вчень ханаанеїв з приморських міст Леванту. Так, про філософа Ферекіда з острова Сірос (перша пол. VI ст. до н.е.) Діоген Лаерцій та словник Суда пишуть, що “ у нього наставника не було, він сам вивчився по фінікійських книжках ”, які потім перекладав на грецьку. Перекладачем фінікійських філософських творів той же Діоген називає й фіванця Ліна (начебто VIII ст. до н.е.). Лін зі своїми перекладами та власними поетичними творами є для Діогена “першим космологом” Еллади[7].

Ямвліх у біографії Піфагора згадує про його навчання в Сидоні, у школі “пророків-ієрофантів, нащадків фізіолога (=фізика) Моха ”. За найпоширенішою версією біографії, Піфагор, син купця з Самосу, взагалі народився в Сидоні, де у той час мешкав його батько, “ і це місто він називав рідним за правом народження ”. Майбутній філософ з дитинства виказав талант до точних наук, тож батько й відправив його до Сидону, де у нього були давні друзі, вчитися математиці та астрономії (що значить, крім усього іншого, що Піфагор знав фінікійську мову). Філософа Моха з Сидону згадує не лише Ямвліх. Страбон і Секст Емпірик (з посиланнями на Посидонія) та Діоген Лаерцій засвідчують вплив Моха на грецькі філософсько-космогонічні конструкції: саме йому, за їхніми даними, належить перша атомістична теорія Всесвіту, розвинена на еллінському ґрунті Левкіппом та Демокритом. Самий факт навряд чи можна заперечити; але, на жаль, давні історики філософії не вдаються в подробиці щодо суті вчення Моха. Відомо, що данину теорії Моха віддавав і засновник стоїчної школи (і сам ханааней) Зенон з Кітіону – а відтак і його послідовники, яким був і Посідоній. Також не виключено, що під ім’ям “мудреця Махола” цього вченого згадує і Біблія[8]; якщо це так, то вона засвідчує й існування його школи, бо веде мову про “синів (=учнів) Махола”. Дата життя Моха невідома; загальне твердження “до Троянської війни” в цьому контексті значить лише те, що він працював раніше за будь-яку філософську школу Еллади.

Найвидатнішим з фінікійських “мудреців” грецька традиція вважала Санхунйатона з Беріту. “Фінікійська космогонія” Філона Біблського (кін. І- поч. IІ ст. н.е.), за твердженням її автора, є перекладом книги Санхунйатона; зараз вважається, що набагато більше переробкою, ніж перекладом. Санхунйатон був найперше відомий як історик; на його хроніку фінікійських міст збереглися лише посилання, але свого часу вона була добре відома. Першу частину твору Санхунйатона (яку й “перекладав” Філон) складала його космогонія. Філоном вона сильно еллінізована (так, майже усі терміни подано в грецькому перекладі), але із співставлення його даних зі свідченнями Діогена Лаерція та інших, можна встановити, що світоглядна концепція фінікійця за загального визнання існування богів була радше пантеїстичною. Рушієм розвитку Всесвіту Санхунйатон вважав не богів, а узагальнений Божественний Розум (концепція, яку в Елладі обстоюватиме Анаксагор), а власне історію світу уявляв як природну еволюцію, а не творіння богами. Поява технічних досягнень в нього є винайденням їх людьми, а не даром богів; він близький до евгемеристичної теогонії. Такий раціоналістичний світогляд на межі атеїзму є характерно античним. Датування життя Санхунйатона в джерелах суперечливе; непевність формулювання “в часи Троянської війни” ми вже зауважували на прикладі Моха. Натомість, дата, подана Євсевієм з Кесарії з посиланням на Порфирія[9] – “в часи Семіраміди” (=ассирійської цариці кінця ІХ ст. до н.е.), виглядає більш вірогідною.

Такими є наші незначні дані про філософську та наукову думку Фінікії – третього, нарівні з Елладою та Римом, компоненту античної середземноморської цивілізації. З чималої, судячи з посилань греко-римських авторів, фінікійської літератури, в тому числі філософсько-наукової, збереглися лише жалюгідні фрагменти грецьких перекладів. Проте зауважимо, що моделлю фінікійського філософського твору цілком можна вважати найбільш філософічну книгу Біблії – “Еклесіаст”. Вона на загал антагоністична до біблійної теологічної концепції і виглядає чужорідним елементом у Старому Заповіті. Тож загальновизнано, що “Еклесіаст” відображає світогляд мешканця не маленького ізольованого соціуму на околиці історії – тодішнього Єрусалиму, – а великого середземноморського міста на мейнстрімі розвитку античної цивілізації; тому ця книга часто визначається, як “єврейська рецепція фінікійського світогляду” (І.Ш. Шифман).

 

Колоніальні фінікійські міста, які не знали царської влади, після ассирійського завоювання метрополії і досягнення політичної незалежності доволі швидко еволюціонували в безумовні поліси античного типу. Недаремно в “Політиці” Аристотеля Карфаген є одним з чотирьох базисних взірців типового полісного устрою поруч з Афінами, Сіракузами та Спартою. Щодо останньої він коливався, чи можна вважати спартіатів “демосом” – народом полісу – адже у Спарті народні збори майже безправні; щодо столиці Африки він сумнівів не має.

Карфаген на сер. V ст. до н.е. перетворився на типове “полісне імперське місто”, дуже схоже на сучасні йому Афіни епохи “Архе” чи на Сіракузи Діонісія Старшого. Ба більше того – його могутність, як і у грецьких аналогів, значною мірою спиралася на морську міць; корабели Карфагену славилися в Середземномор’ї (нагадаємо місію “Нобаса” у Фівах). Проте не слід і переоцінювати силу флоту африканців – Массалія, Сіракузи і Рим[10] змогли протиставити карфагенянам достойних суперників на морі. Однак Карфаген був фінікійським містом, і море відігравало в його житті звично велетенську роль. Ще більше значення воно мало для іспано-фінікійських міст, які активно працювали на риболовній ниві. Для Гадеру близько межі ер Страбон стверджує, що половина чоловіків цього невеликого за площею, але півмільйонного (оцінка Страбона) за населенням полісу завжди перебуває у морі на рибальському промислі або подорожує у торгівельних справах – “а інакше перенаселеність просто не дала б місту існувати”.

У Карфагені високого рівня досягла раціональна наука елліністичного (чи пак просто античного) типу; працювали в африканській метрополії і грецькі вчені. В Карфагені елліністичного часу (ІІІ-ІІ ст.ст. до н.е., дані Страбона) була друга за числом одиниць бібліотека античного світу – 500 тисяч зшитків. Більше було лише в славнозвісній Олександрійській Бібліотеці.

Імена деяких карфагенських філософів та науковців, найбільше пов’язаних з еллінським світом, нам відомі. У Карфагені існувала власна піфагорійська[11] школа, яку заснував наприкінці V ст. до н.е. сицилійський грек Мільтіад, колишній найманець у карфагенській армії. Його наступником на чолі школи став місцевий уродженець Антен (справжнє ім’я Шеломбаал). Історик Харон (ІV ст. до н.е.), етнічний еллін, але громадянин Карфагену, вважається винахідником жанру політичної біографії, пізніше уславленого Корнелієм Непотом та Плутархом. У ІІ ст. до н.е. уславився учень Карнеада платонік Газдрубал (грецьке ім’я Клітомах), що змінив вчителя на посаді сколарха Академії. Серед понад 400 його творів головним вважали працю “Про філософські школи” із співставленням різних напрямків античної філософської думки. І показово як для характеристики “античності” фінікійського соціуму, так і для оцінки культурних зв’язків різноетнічного полісного Середземномор’я, що 40-річний карфагенянин прибув до Афін філософом, якого вже добре знали у грецькому інтелектуальному світі (не лише серед платоників, але й у перипатетиків та стоїків), – але людиною, яка зовсім не знала грецької мови.

Афіней Механік згадує карфагенського поліоркетика Гераса, конструктора “черепахи” – захисного знаряддя для тарану під крутою двоскатною крівлею; Герас був і автором назви “черепаха”. Датування праці африканця Афінеєм дуже непевне: “після взяття Гадейр”. Карфагеняни зайняли південь Піренейського півострова з Гадером включно на межі VІ-V ст.ст. до н.е.; але ж ми знаємо, що подібні захисні пристрої були відомі ще саперам Ново-Ассирійської імперії! Проте ім’я Герас – справді фінікійське, та й авторство термінології є річчю, що запам’ятовується. Вірогідно, карфагенянин якось модифікував зброю, добре відому на батьківщині його предків.

Серед “батьків” різних наук (Гіппократ, Геродот, Теофраст) є й один карфагенянин – “батько агрономії” Магон (ІV-ІІІ ст. до н.е.). Його твір користувався велетенською популярністю, до нас дійшли імена двох його перекладачів на латину і одного на грецьку; вся наукова “римська агрономія” (трактати Катона, Варрона, Колумели), як відверто зізнаються їхні автори, є не більш ніж коментарем до оригіналу. До речі, Луцій Модерат Колумела сам був етнічним фінікійцем з іспанського Кадісу[12], і він хизується, що не потребує перекладів, бо здатен читати Магона в оригіналі. 28 книг трактату охоплювали всі галузі рільництва (зернове господарство, розведення олив, вирощування винограду та виноробство – найперше), скотарства, бджільництва тощо. Цитати з праці Магона, збережені латинськими агрономами (близько сорока загальним числом), засвідчують той факт, що африканське сільське господарство й насправді переважало будь-яке сучасне йому в античному Середземномор’ї. Втім, тому є чимало й інших свідоцтв. Плутарх розказує легенду, що коли Катон вперше привіз із Карфагену африканські фіги, багато хто в Римі не йняв віри, що фіга може вирости такою великою. Африканські фінікійці першими почали розводити страусів; гранат латиною зветься “пунійським яблуком”; фінікова пальма в усіх європейських мовах зберігає грецьке ім’я ханаанеїв. Діодор Сицилійський (за даними свого земляка, історика ІІІ ст. до н.е. Тімея з Тавроменію) переповідає враження сіракузьких воїнів тирана Агафокла, що вдерлися в Африку 309 р. до н.е., від хори (сільської околиці) Карфагену: це був “ суцільний сад ”, “ ...поля переходили у сади, сади в оливкові гаї, гаї у виноградники, а ті знову у вкриті відбірною пшеницею поля... ”. З точки зору греків та італіків, сільське господарство африканських фінікійців було налагоджено досконало. Це і було базою роботи Магона і причиною того, що “батьком агрономії” став саме карфагенянин.

Але все це було знищене римлянами 146 р. до н.е. – разом з усім містом.

 

Ми недаремно приділили у цьому розділі найбільшу увагу культурним надбанням саме Месопотамії та Фінікії. Найдавніша урбаністична цивілізація світу – шумеро-аккадська – та її середземноморська адаптація в містах фінікійського узбережжя є найважливішими підвалинами античного світу. Без близькосхідних запозичень, і в першу чергу – фінікійських та аккадських (теж сприйнятих через Левант) – не було б як такої елліністичної цивілізації, цивілізації, що є першим підмурком модернової культури Європи. Таким чином, Аккад та Ханаан є предковим базисом не лише для сучасної близькосхідної цивілізації (ісламської), але, через греко-римське посередництво, – такою ж мірою і для нашої власної, “західної”.

Справа проте у тому, що західними в широкому сенсі цивілізаційними колами культура нашої планети не обмежується.

 

Питання для самоконтролю:

Порівняйте характер культової та поховальної архітектури Месопотамії та Єгипту.

Покажіть, як впливає на долю новацій тоталітарний характер суспільства? (На прикладі Давнього Єгипту)

Порівняйте місце праінженера-винахідника в соціальній структурі різних цивілізацій.

Порівняйте системи писемності різних культур, знайдіть спільне та відмінне.

Згадайте, які прийоми та ідеї шумеро-аккадських математиків досі залишаються у повсякденному вжитку?

Тема 4. Інженерна думка давніх цивілізацій інших регіонів.

 

4.1. Давня Індія: півострів загадок.

 

Найдавніша цивілізація Індії, що умовно зветься “індською” або “протоіндійською”, або археологічним терміном “культура (чи цивілізація) Хараппи”, датована III тис. до н.е. Її характерні риси свідчать про її цивілізаційну самостійність, попри широкі контакти з шумеро-аккадською Месопотамією (але самі контакти налагодилися лише тоді, коли Хараппа досягла такого рівня, аби самою активно торгувати на месопотамських ринках, не раніше – сировинним придатком шумерського виробництва вона не була, хоча торгувала значною мірою саме сировиною на кшталт слонової кістки, цінних порід дерева, сердоліку, бавовни тощо). Піктографічна писемність протоіндійської культури теж не позичена з Шумеру чи Еламу, а власна, але її майже не розшифровано через невідомість мови. Лише загально встановлено, що це якась протодравідійська говірка (сучасні дравіди Південного Індостану прийшли безумовно з півночі; в басейні Інду досі мешкають рештки дравідомовних брагуї), але загальновизнаного читання хараппської піктографії поки що не існує.

Сільськогосподарські культури Хараппської цивілізації, однак, мають переважно саме близькосхідне походження (лише рис був запозичений з індокитайського центру неолітичної революції). Але протоіндійці і самі дещо внесли до світового набору культурних рослин – у першу чергу бавовник та цукрову тростину. Крім того, доместикували слонів – для військових, транспортних та лісозаготівельних нужд.

Основним будівельним матеріалом була цегла, з якої зведено споруди у великих містах Хараппа та Мохенджо-Даро та низці менших. Міста оточувалися могутніми стінами, всередині виділялася обов’язкова цитадель. В Мохенджо-Даро в цитаделі знаходилося зерносховище, монументальний палац правителя, критий ринок та басейн (можливо, священний). Численні майстерно збудовані криниці забезпечували надійно налагоджене водопостачання. Система міської каналізації Мохенджо-Даро – найкраща на Давньому Сході. При багатьох домах розкопані спеціальні відстійники, звідки брудна вода виводилася з міста по викладених цеглою водогонах. Але ні в цій столиці, ні в дещо меншій за площею (та певно, населенням) Хараппі досі не знайдено жодної великої будівлі, яку можна було б впевнено вважати храмом.

В ареалі хараппської цивілізації розкопано один з найбільших портів стародавнього світу – Лотхал на п-ові Катхіявар (штат Гуджарат). Розкопано доки, причали, складські приміщення. Судна у протоіндійців були як у Шумері та найдавнішому Єгипті – комишеві. Комишеві судна взагалі мають перевагу перед звичними нам дерев’яними по двох пунктах: вони принципово не тонуть (це, власне, плоти) і їх легше зробити великими за вантажністю; але ці переваги повністю нівелюються занадто коротким терміном служби. Торгівельні зв’язки Хараппи простягалися від Ємену на заході до Нусантари (Індонезії) на сході; на півдні Тур Хейєрдал знайшов хараппські артефакти на Мальдівах. А на Мадагаскарі колись був знайдений скелет вимерлого гігантського нелітаючого птаха епіорніса, на його нозі якого – бронзове кільце з написом протоіндійськими піктограмами.

Величезна територія хараппської цивілізації, що охоплює всю долину Інду, Мекран та п-ів Катхіявар, характеризує на дивовиж однорідна матеріальна культура, у якій виділяються лише два великих міста-столиці (що лежать на протилежних кінцях долини Інду). Тому чимало вчених впевнено ведуть мову про “протоіндійську імперію”. Скоріш за все, саме імперський характер суспільства і призвів його до культурного застою та відсутності гнучкості в несприятливих умовах. А умови були несприятливі двічі: різко погіршилася екологічна ситуація (почався посушливий кліматичний етап, Інд почав змінювати русло, додамо й те, що Мохенджо-Даро загинув скоріш за все в результаті грандіозного землетрусу), а з півночі почалося поступове проникнення арійської гілки індоєвропейців. Імперія не зуміла впоратися з проблемами і у 2-й пол. ІІ тис. до н.е. Північну Індію поступово зайняли індоарії.

Ранньоарійська епоха в історії Індії зветься ведичною за назвою священних книг індоаріїв, “Вед”. Ідеологічним фоном епохи стало різке соціальне розшарування суспільства на варни, під час якого всі підкорені етноси було зараховано до соціально пригноблених суспільних страт. І досі варновий розподіл в Індії має виразний расовий характер. Давня та середньовічна Індія майже не знала рабовласництва – але це тому, що його роль виконувала система варн, де нижча варна шудрів була приречена на довічне слугування арійським переможцям. У матеріальному відношенні арійське завоювання було кроком назад в економіці та культурі субконтиненту – археологічний еквівалент аріїв, т.зв. “культура сірої кераміки”, набагато нижча за рівнем від протоіндійської, але це вже була епоха залізного віку – епоха “варварства” та блискучого епосу “Махабхарата”, а заодно і культурного розвитку “від самих початків”. В ведичний період великих споруд не будували, навіть культових – це прямо протирічить ідеології “Вед”, що дуже неприхильно ставиться в цілому до міст як таких; до того ж будували у тодішній Індії частіше з дерева, споруди з якого в місцевому надвологому кліматі нестійкі.

Поступово, в середині І тис. до н.е. починає виділятися держава Маґадха (сучасний штат Біхар) в поріччі Гангу, що першою стає на шлях розвитку міської цивілізації та розпочинає поступове об’єднання індоарійських держав. З Маґадхи постала перша індійська імперія Маур’я, названа за родовим іменем її засновника Чандрагупти, що після походу Олександра очолив спротив індійців завойовникам. Внук Чандрагупти Ашока був найславетнішим представником династії, за його правління вона досягла найбільших обширів. Відомий Ашока і тим, що порвав з традиційною варновою системою, прийнявши “протестантський” буддизм[13].В епоху Маур’я в будівництві перейшли від традиційного дерева до каменю. Палац Ашоки (описаний давньогрецькими авторами) зберігся досі в імперській столиці Паталіпутрі (нині Патна). Його гіпостильна зала відверто копіює ападану Дарія I в Персеполі, тобто іранський взірець епохи Ахеменідів – класичний прояв “версальського ефекту” запозичення престижної архітектури.

Поступово арійська Індія, посилена встановленням нормальних зв’язків з дравідійськими етносами, що закріпилися на Півдні, перетворилася в ту класичну традиційну Індію, яку ми зазвичай уявляємо.

Високого рівня досягли індійці в гуманітарній сфері, чому сприяла божественна святість “Вед”, а відтак – необхідність точного розуміння їх вже мертвої мови. В V-ІV ст.ст. до н.е. була складена т.зв. Граматика Пáніні – деякі ідеї її автора було осягнуто лише сучасною структурною лінгвістикою.

Найкраще відомі досягнення давніх індійців в області астрономії та точних наук. Було розроблено сонячний календар: 12 місяців по 30 днів плюс додаткові дні. “Сіддханта” – анонімна збірка астрономічних трактатів (І-ІІ ст.ст. н.е.) містить геоцентричну теорію з нерухомою Землею; але також містить таблиці синусів для розрахунку місцезнаходження планет по відношенню до екліптики та небесного екватору, запис спостережень про різницю дня та ночі у різних частинах Індійського субконтиненту. Початковими розділами “Сіддханти” є виклад математичної теорії, що містить найдавнішу відому нам позиційну десяткову систему з цифр та нуля, де нуль є також математичною категорією. Систему вже за Середньовіччя запозичили на Близькому Сході і до Європи вона дійшла під назвою “арабської” (а самі араби чесно звуть “індійською”). Індійські вчені широко застосовували скорочене позначення невідомих величин та їх ступенів початковими буквами відповідних назв.

Відносно практичних знань індійців в механіці, гідростатиці, хімії, можна скласти уяву по їх досягненням в галузі будівництва храмів, гребель, суден, по їхнім успіхам в металургії (секрет індійського булату був розкритий лише наприкінці ХІХ ст. н.е. російським інженером Аносовим), у виготовлені фарб, ліків, отрут та протиотрут. Знаменита індійська медицина почала свій розвиток у саме пізньоведичний період. Наприкінці епохи давнини починається зовнішня експансія індійської цивілізації, що призвела до масової індизації сусіднього півострова, який став Індо китаєм (при тому, що власна цивілізація Південно-Східної Азії була дуже висока, і сама Індія чимало з неї запозичила), та островів Нусантари (Індо незії), а також завдяки буддизму призвела до проникнення багатьох елементів індійської культури в Середню Азію і Китай.

 

4.2. Китай – країна винаходів: епоха давнини.

 

З глибокої давнини складаються особливості цивілізації Давнього Китаю. Найдавнішим свідченням початків цього шляху є неолітичні культури басейну Хуанхе, засновані на вирощувані проса та розведенні свиней. Найбільша та найвідоміша з них, Яншао, за два тисячоліття свого існування (сер. V – поч. ІІІ тис. до н.е.) і склала першу основу “найпрадавнішого Чжунґо”. У ІІІ тис. до н.е. протоханьська культура отримала суттєвий поштовх до свого культурного розвитку з боку того ж таки індокитайського центру, звідки була запозичена бронзова металургія.

До того ж давній Китай не був моноетнічним, лише половину його складали власне хуася, носії “просових” культур басейну Хуанхе. Друга половина належала культиваторам рису басейну Янцзи, представникам культури “прото-Індокитаю”, з яких потім постали могутні давні царства Чу, У (Нґуа) та Юе (Юат), і їхній етнос не був хуаським (протокитайці називали етноси басейну Янцзи загальним терміном жяоті (сучасне цзяочжі)).

Власне, ми не знаємо, чи були це представники якихось відомих нам етносів (можливо – предки сучасних мяо-яо (Чу, хоча б частково), північна гілка індонезійців, від якої вцілів реліктовий етнос гаошань на о. Тайвань (приморські Нґуа та/або Юе)), а можливо, розмовні говірки цих етносів взагалі не дожили до письмової фіксації. Адже письмовою мовою згаданих некитайських держав була ханьська, бо культура у народів басейнів Хуанхе і Янцзи на початок І тис. до н.е. була вже спільна, а писемність першими розробили в північних центрах. Хоча на південь від Янцзи було розкопане місто Учен (рубіж ІІ-І тис. до н.е.), де знайдено власну прото-ієрогліфіку, але її розвиток чомусь не отримав продовження.

Поліетнічність та складений характер первинної культури, що завдяки різкому підйому бронзового віку перетворилася на цивілізаційного лідера Далекого Сходу, має виразну аналогію в початковій історії її близькосхідного відповідника – цивілізації Шумеру-Аккаду.

Первісна письмова фіксація одного з діалектів давньокитайської мови належить епосі династії Шан (або Інь; ХVІ-ХІ ст. до н.е.); в цей період склалася традиційна політична імперська вертикаль у вигляді типової деспотії, а хуася завдяки писемності отримали культурну перевагу над етносами-сусідами. В ідеології виявлене вже абсолютне домінування культу обожнених предків (власне, цей культ є спільним для хуася, етносів басейну Янцзи і всього Індокитаю). В наступні часи Західного Чжоу (1027-771 рр. до н.е.) фактично вже склався “традиційний Китай” з “синами Неба”, зачатками майбутньої бюрократії тощо. Саме в цю епоху перші ж хроніки фіксують наявність давніх держав в басейні Янцзи. Політичне, культурне, а відтак і етнічне взаємопроникнення хуаської та жяотійських культур продовжилось в епохи Розділених Царств (Лєґо; 771-476 рр. до н.е.) та Воюючих Царств (Чжаньґо; 476-221 рр. до н.е.) – епохи, до яких належить основний хребет китайської культурної спадщини, народження національних філософій-релігій конфуціанства та даосизму, а також складення літературної мови веньян (яка проіснувала до ХІХ ст. н.е.). Південний внесок в цю ханьську культуру був дуже вагомим – достатньо згадати, що чусцями були великі філософи Лао-цзи і Мо Ді та “батько китайської поезії” Цюй Юань. У подальшому населення басейну Янцзи асимілювалось повністю, китайці зараз вважають себе монолітним етносом. Цьому уявленню сприяє і спеціальне збереження ієрогліфічної писемності, що стоїть на сторожі єдності мови; адже в реальних говірках діалектів ханьської мови не існує – існує ханьська мовна сім’я з семи взаємонезрозумілих мов.