Основні засади антиінфляційної політики

Тривалий час економічна наука і практика оцінювали інфляцію виключно негативно. Але згодом ставлення до неї змінилося. Більшість економістів визнала, що «повзуча» інфляція має позитивний вплив на соціально-економічний розвиток і тільки на високих рівнях вона набуває руйнівного характеру. Тому проблема боротьби з інфляцією набула характеру її регулювання з боку держави.

Інфляція виникає через деформації на товарному та грошовому ринках, які викликають перевищення сукупного попиту над сукупною пропозицією. Тому антиінфляційна політика держави повинна включати два блоки:

- регулювання сукупного попиту;

- регулювання сукупної пропозиції.

Сформовано два напрямки антиінфляційної політики: кейнсіанське та монетаристське.

Ідею «контрольованої» інфляції шляхом втручання в платоспроможний попит вперше висунули представники кейнсіанської школи. Кейнс і його послідовники вважали, що різними економічними важелями, в тому числі збільшенням грошової маси в обігу, держава може впливати на розширення сукупного попиту, який призведе до зростання пропозиції без підвищення цін.

Ефективний попит повинен стати для підприємців зовнішньою стимулюючою силою. Ефективний попит уряд створює завдяки надання підприємствам державного заказу на товари та послуги. Це супроводжується збільшенням бюджетному дефіциту, який не повинен покриватися емісією грошей. Для його покриття Кейнс вважав доцільним використовувати державні запозичення. Другим важелем збільшення пропозиції товарів та послуг повинні бути додаткові інвестиції завдяки дешевому кредиту.

Отже при кейнсіанському підході в антиінфляційній політиці передбачається активна бюджетна політика – маніпулювання державними витратами та податками з метою впливу на сукупний попит.

Різновидністю кейнсіанського типу антиінфляційної політики є приборкання інфляції на основі економічного закону, відкритого англійським економістом А.Філліпсом (крива Філліпса). Згідно з цим законом у межах економічних циклів існує жорстка обернена залежність між рівнем безробіття та рівнем інфляції. Дивись рисунок 4.1. Філліпс дослідив цю залежність за досить тривалий період – з1861 по 1957 роки.

Рис. 4.1. Крива Філліпса

 

Якщо крива Філліпса залишається незмінною, то перед урядом стає дилема. Політика стимулювання сукупного попиту та зниження безробіття буде одночасно генерувати високий рівень інфляції. І навпаки, політика зниження рівня інфляції може бути досягнута тільки ціною збільшення безробіття та втратою обсягів ВВП. Залишається визначити «вірний» рівень сукупного попиту, який дає найкращу макроекономічну ситуацію: повна зайнятість та стабільний рівень цін. Уряд може вибирати з усіх можливих варіантів співвідношення інфляції та безробіття той, який є оптимальним для конкретної соціально-економічної та політичної ситуації.

Між макроекономічними змінними – ростом ВВП, безробіттям та інфляцією – існує взаємозалежність. Держава може маніпулювати сукупним попитом для вибору визначеної комбінації між безробіттям та інфляцією.

Для цього потрібно визначити співвідношення втрат та результатів для боротьби з інфляцією. Вважається, що для зниження інфляції на 1% треба пожертвувати 5% річного ВВП.

Співвідношення втрат та результатів можна також виразити через безробіття згідно закону Оукена: зміна безробіття на 1% призводить до зміни ВВП на 2%. Звідси, зменшення інфляції на 1% призводить до збільшення безробіття на 2,5%. (Приклад: ↓Р на 1% - ↓ВВП на 5%; ↓Р на 4% - ↓ВНП на 20% та ↑ безробіття на 10%).

Ця проста кейнсіанська модель забезпечувала макроекономічне функціонування на протязі 40 років до 1970-х років. Згідно кривої Філліпса в економіці не може бути ситуації, коли одночасно зростає безробіття та інфляція. Але в середині 70-х років спостерігалась саме така ситуація. Практика економічного регулювання показала, що крива Філліпса може бути прийнятною для економічної ситуації в короткостроковому періоді, а в довгостроковому, не дивлячись на високий рівень безробіття інфляція продовжує зростати.

Кейнсіанська політика згодом призвела до розбухання державних витрат та збільшення грошової маси й інфляція досягла «критичної точки». Головний недолік кейнсіанської ідеї регульованої інфляції вбачався в тому, що кейнсіанці не враховували у своїх оцінках заходів уряду свідому реакцію економічних агентів на майбутню інфляцію – інфляційні очікування, які могли прискорити їнфляцію до галопуючого рівня.

На початку 70-х років інфляція прийняла гострі форми, в окремих країнах вона перерослі в гіперінфляцію. В цих умовах треба було шукати вихід з такого положення. Політика контрольованої інфляції зазнала краху і змінилася новою ідеєю щодо регулювання інфляції, яка дістала назву антиінфляційної політики. Антиінфляційна політика, яку проголошують прихильники теорії грошової інфляції(монетаристи), полягає в тому, щоб зменшити кількість грошової маси в обігу.

Нова течія, яка пропонувала більш радикальний спосіб боротьби з інфляцією, одержала назву монетаризм. Основник монетаризму Мільтон Фрідмен був радником Рейгана при проведенні стабілізаційної програми. Реалізація цієї програми дозволила країні за 6 місяців не тільки вийти з кризи, а а й здійснити підйом, який продовжувався 11 років. Заслуги М Фрідмена дали йому Нобелівську премію.

М.Фрідмен вважав, що інфляція є чисто грошовим явищем та провокується неграмотним втручанням держави у хід економічних процесів. На відміну від кейнсіанців, монетаристи акцентували увагу на стимулюванні сукупної пропозиції, але не за рахунок збільшення дефіциту бюджету та додаткових інвестицій. З цією метою вони пропонували стимулювати малий та середній бізнес, приток капіталу, розумну приватизацію. Самим сильним наступом на інфляцію монетаристи вважають обмеження сукупного попиту – зменшення грошей у населення, заморожування зарплати та цін, введення дорогого кредиту, проведення конфіскаційних реформ.

Монетаристські рецепти були використані в США(рейганоміка), у Великобританії(тетчеризм) та в інших країнах. Але успіхи цих рецептів стабілізації потребували великих жертв. Поглиблювався спад і збільшувалось безробіття, інфляція переходила у подавлену форму.

Антиінфляційна політика – це сукупність заходів держави, спрямованих на встановлення відповідності між темпами зростання грошової маси і темпами зростання реальних благ. Ці заходи можуть застосовуватись тільки для відкритої інфляції. Приховану необхідно спочатку перетворити на відкриту.

Негативні наслідки інфляції призводять до необхідності проводити певну економічну політику – ліквідувати інфляцію шляхом радикальних заходів чи пристосуватися до неї.

Антиінфляційна політика має два види:

- адаптивна політика (політика градуювання);

- активна політика (шокова терапія).

Градуалізм – економічна політика, направлена на поступове зниження інфляції за рахунок керування сукупним попитом без зміни зайнятості. Політика градуалізма є поступовою в заходах приборкання інфляції та передбачає зменшення виробництва до 2% впродовж десятиріччя.

Антиінфляційна політика проводиться за кількома напрямами:

- дефляційна політика;

- політика доходів.

Дефляційна політика включає ряд методів обмеження сукупного попиту через фіскально-бюджетний та грошово-кредитний механізми з метою зменшення надходження зайвих грошей в обіг. Дефляційна політика держави не може зводитись до застосування суто монетарного інструментарію. Вона мусить носити комплексний характер. Для зменшення грошової маси в обігу треба скоротити витрати державного бюджету, посилити податковий тиск на доходи, випустити державні позики. Економісти неокласичного напрямку на перше місце ставлять грошово-кредитне регулювання, яке гнучко впливає на економічну ситуацію. Ця політика проводиться Центральним банком, який змінює кількість грошей та ставку позичкового проценту, впливаючи таким чином на сукупний попит.

Важливим інструментом дефляційної політики є кредитна рестрикція та пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в оборот.

Політика дефляції при послідовному її проведенні може дати бажаний результат, але посилює соціальне напруження в суспільстві, викликає загрозу економічних спадів та збільшення безробіття.

Політика доходів передбачає державний контроль за заробітною платою та цінами. Але це пряме втручання держави у сферу ринку, що може призвести до деформації його механізму та виникнення товарного дефіциту. Досвід США показує неприйнятність даної політики. У США в 1971-1974 роках уряд при президентові Ніксоні здійснював контроль за рівнем заробітної плати та цін. В кінці 70-х він тільки обмежився рекомендаціями в цій сфері, а з приходом до влади республіканської адміністрації Р.Рейгана було навіть ліквідовано організацію, яка керувала цими питаннями.

Для практики, з позиції монетаристів випливає той висновок, що заходами жорсткої монетарної політики можна стримати інфляцію; з позиції кейнсіанців монетарна політика повинна бути ліберальною і забезпечити пропозицію грошей на необхідному рівні, а для стримування інфляції потрібно визначити її першопричину. Прибічники кейнсіанських поглядів виправдовують емісію грошей для монетизації бюджетного дефіциту та підтримки високої зайнятості і зростання виробництва.

Досвід антиінфляційних заходів у західних країнах показує, що має сенс співвідношення довгострокової та короткострокової антиінфляційної політики.

Довгострокова політика має за мету:

- стримати інфляційні очікування, які сприяють збільшенню сукупного попиту, і таким чином завоювати довіру населення;

- провести заходи по зменшенню бюджетного дефіциту за рахунок збільшення податків та зменшення державних витрат;

- встановити жорсткі ліміти на щорічний приріст грошової маси, що дозволить контролювати рівень інфляції;

- зменшити вплив зовнішніх факторів у вигляді запозичень уряду для фінансування дефіциту бюджету.

Короткострокова політика повинна бути спрямована на тимчасове зниження темпів інфляції шляхом розширення сукупної пропозиції без збільшення сукупного попиту: пільги підприємствам, приватизація, збільшення імпорту товарів, підвищення процентних ставок.

Особливою формою боротьби з інфляцією є «шокова терапія», яку використовували такі країни як Польща та Ізраїль при галопуючій інфляції. Сутність її полягає у вільному ціноутворенні та стимулюванні ринкових відносин. Шокова терапія призводить до зниження добробуту населення на своєму початковому етапі, але при правильному використанні виправдовує себе. „Шоковою терапією” або політикою „холодного душа” є швидке зменшення інфляції на 2% за 2 роки, що зменшить ВНП на 10%. Більш м’яка антиінфляційна політика буде зменшувати ВНП на 5% впродовж 4 років.

Якщо головною метою економічної політики держави є забезпечення високого рівня зайнятості та стабільних темпів зростання виробництва, то вважається, що підвищення цін, яке супроводжує цей процес, не повинно викликати серйозних занепокоєнь. Досягнення позитивного ефекту інфляційного процесу можливе лише в умовах достовірних інфляційних очікувань і прогнозованої динаміки цін. Економіка здатна адаптуватися до передбачуваних і стабільних темпів інфляції. За цих умов відбувається відповідне узгодження макроекономічних параметрів з інфляційними процесами. Процес відповідного пристосування виконує дефляційну функцію. Лише несподівані інфляційні поштовхи мають значення.