Політика українізації (1923- початок 1930-х рр..), її наслідки

Боротьба за соціальне та національне визволення сприяла духовному піднесенню українського народу. Царська імперія розпалась, а більшовицька не встигла сформуватись, і це давало надїї на становлення і розвиток української держави і національної культури. Однак, в умовах жорстокої боротьби за владу освіта, наука і культура стали заручниками політиків.

У 1917 -1920 рр. освіта в Україні опинилася в центрі боротьби різних політичних сил. Центральна Рада і гетьманат проводили українізацію школи. Відкривалися нові українські гімназії, вводились навчальні програми, які передбачали обов’язковість вивчення української мови, історії та географії України. Натомість більшовики переробили навчальні плани на свій лад, дбаючи про виховання дітей в дусі відданості ідеям соціалізму. У 1917 - 1920 рр. Радянська влада намагалася реформувати освіту, зробити її систему підконтрольною і спрямованою на зміцнення більшовицького режиму.

У добу гетьманату було створено українську Академію наук. Відкривалися українські університети, бібліотеки, театри. Зокрема, у 1918 р. було засновано Український театр драми та опери, Українську державну капелу під проводом О. Кошиця, Державний симфонічний оркестр. Помітною стала творчість нового драматичного театру ім. І. Франка, який очолював Гнат Юра, колективу митців на чолі з Лесем Курбасом, відомих виконавців О. Мартиненка, Г. Борисоглібської, композиторів М. Леонтовича, Б. Лятошинського, Г. Верьовки.

Завдяки діяльності Центральної Ради у Києві наприкінці 1917 р. було відкрито Українську академію мистецтв, яка об’єднала видатних художників. У цей час в Україні творили майстри живопису і графіки М. Бойчук, Василь та Федір Кричевські, Георгій Нарбут. До речі, саме Нарбут є автором грошових знаків Центральної Ради і гетьманського уряду, державного герба і печатки, поштових марок, військової форми.

Причини і масштаби українізації

Розмах національно - визвольної боротьби в національних районах у 1917 - 1920 рр. підказував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених народів доля більшовизму в республіках завжди буде під загрозою. Саме з урахуванням цієї обставини побудовано політику коренізації, яка після ХІІ з’їзду РКП(б) (1923р.) здійснювалася в усіх радянських республіках, а в Україні набула форми українізації.

Українізація означала виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, господарського і радянського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури.

Багато більшовиків України сприйняли курс на українізацію з величезним ентузіазмом. Важливе значення мало й те, що керували Наркоматомосвіти в 20-ті роки переконані прихильники національного відродження - Гринько, Шумський і Скрипник.

Проголошений радянською владою курс на українізацію відчутно позначився на роботі школи. Чисельність шкільних закладів з українською мовою викладання зростала. Якщо в 1925 р. їх було 79% від усіх шкіл, то в 1930 р. - 85%. У решті шкіл викладали мовами народів, які проживали в Україні: російською, грецькою, польською, німецькою, чеською, єврейською та ін.

Проте українізацію її організатори не вважали самоціллю. Цей процес підпорядковувався "надзавданню" більшовицької партії - перебудові культури в Україні на ідеологічних принципах марксизму.

У 1933 р. починається відхід від українізації, активних її учасників репресують, і радянська влада повертається до активної русифікаторської політики царизму.

Відродження літератури, театру, кіно, музики

Незважаючи на те, що частина талановитих письменників і поетів після поразки української революції залишила країну (В. Винниченко, М. Вороний, О. Олесь), молоде покоління літераторів заявило про себе на повний голос. Політика українізації 20-х років викликала духовний ренесанс, розмаїття літературних організацій і об’єднань. Літературно - художні об’єднання виникали і розпадались, дискусії спалахували з новою силою.

Найвідомішими об’єднаннями цього часу були: "Плуг" - спілка селянських письменників (П. Панч, А. Головко), "Гарт" - спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), ВАПЛІТЕ - Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю. Яновський). Виділялися групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, Ю. Клен), символістів (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристів та ін. Великою популярністю користувалися твори драматургів І. Кочерги, М. Куліша.

У середині 20-х років в Україні нараховувалось 45 професійних театрів. У цей час на сцені ряду міст України виступали талановиті українські актори, які склали справжню плеяду представників українського театрального мистецтва. Театр "Березіль" у 1922 - 1923 рр. очолював талановитий реформатор і експериментатор театру, актор і режисер Лесь Курбас. Він сміливо запроваджував нові ідеї та форми західноєвропейської культури. На сцені театру "Березіль" виступали видатні майстри - А. Бучма, М. Крушельницький, О. Мартиненко, П. Саксаганський, Ю. Шумський.

У 1920 -ті роки стала до ладу Одеська кінофабрика, будувалась Київська кіностудія. Свій творчий шлях розпочав геній українського і світового кіномистецтва О. Довженко (фільми "Арсенал" і "Звенігора"). У театрі та в кіно успішно працювала М. Заньковецька.

Українську культуру збагатила творчість композиторів М. Леонтовича, К. Стеценка, Г. Верьовки, П. Козицького, Л. Ревуцького Популярними були хорова капела "Думка", Київський симфонічний ансамбль, національні театри опери та балету у Харкові, Києві та Одесі.

Члени Асоціації художників Червоної України - Їжакевич, Трохименко, Кричевський та ін. - за допомогою нових засобів поглибили розвиток українського образотворчого мистецтва. З’явились нові імена талановитих художників та скульпторів (Петрицький, Касіян та ін.)

Отже, у 20-х роках українська література та мистецтво переживали бурхливе піднесення. Пройнята національною духовністю, всупереч ідеологічним обмеженням, українська культура досягла світового рівня.

Наслідки українізації та її згортання

В наслідок політики українізації, розпочатої в 20 -х роках - на початку 30 -х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення.

Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона використовувалася в державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин.

Однак, період національного піднесення був нетривалим. Українізація з самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 20-х років з’явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального наступу на українську культуру. Так, у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства і установи центрального підпорядкування з Москвою і між собою мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. М. Скрипник, який відповідав в уряді за освіту і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної контрреволюційної організації і покінчив життя самогубством. Жертвами розправи стали й інші члени комісії з українізації.

Стан освіти

Вагомим здобутком радянської влади була ліквідація неписьменності в Україні. Відкриті курси, гуртки, школи лікнепу сприяли тому, що на кінець 30-х років лише 15% дорослого населення були неписьменними. У 1930 р. було започатковане обов’язкове чотирикласне навчання. У містах здійснювався перехід до загального семирічного навчання. Однак не вистачало шкільних приміщень, вчителів, підручників. Кількість шкіл з українською мовою навчання скорочувалась. Ідеологічний контроль над школярами був відведений комсомольським та піонерським організаціям.

Вища освіта була відкрита лише для осіб, які були поза підозрою щодо відданості існуючому в країні режиму. Перевага при вступі надавалася членам партії і профспілок, червоноармійцям, вихідцям з робітників. Відновили свою діяльність університети, відкрились нові середні навчальні заклади. Однак, недовіра до старих спеціалістів, підбір кадрів за класовою ознакою, масові репресії призвели до руйнування інтелектуальної і моральної спадкоємності української інтелігенції.

Культурна революція

Розвиток культури в Україні в 30-ті роки мав складний і суперечливий характер. Більшовицька партія змінила акценти політики в галузі культури, надаючи перевагу не національному духовному відродженню, а проведенню так званої "культурної революції". За задумом лідерів партії, така революція повинна була дати освіту і виховання, які б допомогли зробити ривок і в сфері виробництва, і в утвердженні радянської системи цінностей. Фактично, культурна революція покликана була обслуговувати досягнення політичних цілей ВКП(б). Разом з тим розвиток культури мав наслідки для економічного і духовного прогресу.

Після прийняття в квітні 1932 р. постанови ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно - художніх організацій творчість підпала під контроль партії за посередництвом Спілки радянських письменників. Основним творчим методом проголошувався соціалістичний реалізм. Уславлення ролі партії та її вождів стало головним завданням діячів культури.

Чимало талановитих майстрів слова змушені були час від часу оспівувати більшовицький режим, залишаючи поза увагою насильницьку колективізацію, голодомор та страхіття репресій. Саме в цей час широко відомими стають імена поетів П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, М. Бажана; прозаїків Головка, Рибака, Панча, Яновського та багатьох інших.

Репресії 30-х років торкнулися близько 500 письменників і поетів. Не витримав переслідувань М. Хвильовий, загинув у таборах М. Зеров, був розстріляний Г. Косинка. Нищення молодої порослі представників української культури, літератури і митців назвали "розстріляним відродженням".

Ми бачимо, що за цей короткий, відносно короткий історичний термін часу (1920 - 1930 рр.) українська освіта, культура і мистецтво пережили як відродження так і занепад водночас. Ті паростки, що швидко зійшли на українській землі в радянські часи 20-х р. були так само швидко обірвані і знищені. На початку 1929 р. прокотилися арешти діячів української науки, культури й автокефальної церкви. Через рік у Харкові над ними пройшов судовий процес. До різних термінів ув’язнення було засуджено 45 осіб, в тому числі два академіки, 11 професорів, два письменники, науковці, викладачі вузів, студенти. Їм приписувалося створення контрреволюційної організації під назвою "Спілка визволення України", яка збиралася шляхом збройного повстання повалити радянську владу в Україні.

Наступ проти української інтелігенції продовжувався розгромом наукових шкіл. "Буржуазних націоналістів" виганяли з Всеукраїнської академії наук, закривали її секції і вводили цензуру. Причетним до таємної організації зарахували й Михайла Грушевського. Представники історичної науки, мовознавства, філософії зазнавали гонінь і фізично винищувались.

Уся освіта спрямовувалась на виправдання існуючого режиму і насаджування російської культури.

33. Сталінщина, її сутність і наслідки в 1930-х роках.

Розгляд питання слід розпочати із з’ясування терміну „тоталітаризм”, що в перекладі з італійської означає„охоплюючий все, вцілому”. Вперше цей термін було вжито італійськими опонентами Мусоліні на початку 20-х років, коли в Італії створювалася однопартійна фашистська система. З 1929 р., починаючи з публікації у газеті „Таймс”, цей термін почали застосовувати для характеристики політичного режиму СРСР.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20-30-х роках свідчать такі тенденції:

1. Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології.

2. Монополізація влади більшовицькою партією.

3. Зрощення правлячої верхівки з державним апаратом.

4. Встановлення жорсткого контролю держави над усіма сферами життя.

5. Масові репресії і розгалужений апарат репресивно-каральних органів.

Зверніть увагу на характерні риси сталінської тоталітарної системи в економічній галузі, соціальній сфері, політичному відношенні, зростання впливу репресивних органів у суспільстві, ідеологічну нетерпимість.

Потрібно відзначити зростання культу особи Сталіна і проілюструвати це твердження фактами. Необхідно простежити розгортання репресій на Україні, суть судових політичних процесів 30-х років, чистки в партії, боротьбу з “буржуазним націоналізмом”, “націонал-ухильництвом”. Органи ДПУ-НКВС розгорнули масові жорстокі репресії проти всіх прошарків населення.

Слід зауважити, що масові репресії в Україні розпочалися з кінця 20-х років і проходили трьома хвилями:

1) 1929-1931 рр. – репресії проти селянства (розкуркулювання), Боротьба з „підпільними націоналістичними угрупуваннями” – „Спілка визволення України” та ін., боротьба проти релігії;

2) 1932-1934 рр. – штучний голодомор, постишевський терор, репресивний спалах після смерті М.Кірова, репресії проти діячів національної культури (лише за один 1934 р. було розстріляно 28 письменників);

3) 1936-1938 рр. – доба „Великого терору”.

Підтвердіть фактами, що репресії торкнулися представників усіх верств суспільства.

Масові репресії були захисною реакцією тоталітарного режиму, оскільки при наявності широкої опозиції цей режим не зміг би забезпечити свого існування.

Ящо репресії кінця 1920-х – першої половини 1930-х рр. були спрямовані насамперед проти українців, то терор 1937-1938 рр. охопив весь Радянський Союз і мав на меті змести всіх реальних та уявних ворогів Сталіна. У той час репресіям піддавались не лише керівні особи, а й робітники, колгоспники, інтелігенція, військовослужбовці і навіть діти „ворогів народу”.

Масові репресії призвели не тільки до фізичного винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації, вони також понівечили долю багатьох людей, так званих членів сімей ворогів народу. За розмахом знищення населення власної країни комуністичний терор не знає собі рівних.

Потрібно довести на фактах, що конституція 1937 року була демократичною на папері, прослідкувати “розрив між словом і ділом” щодо сталінського основного закону.

Цю нову форму організації політичної влади, яка склалася в нашій країні в 30-і роки, в літературі часто називають тоталітаризмом диктатура,авторитаризм, насильство, деспотизм.

Після смерті Леніна керівництву партії не вистачило політичного таланту протистояти впливу зароджується сталінізму. У результаті склалася певна система партійного управління - система бюрократичного централізму.

Рішенні X з'їзду «про розширення робочої демократії» - ігнорувалися правлячої сталінської фракцією. Для боротьби з інакодумцями стали практикуватися "атестаційні комісії", "особисті справи з секретним пакетом" і т. д. Апарат все більш виводив себе з-під контролю рядових членів партії і партійних організацій.

У грудні 1936 р. була прийнята нова Конституція СРСР - був зроблений ще один крок на шляху доміфологічної демократії і централізації влади.

Дана конституція закріпила вже існуюче становище - на всіх «поверхах» управління країною був забезпечений партійний контроль над державними органами, армією, промисловістю. Призначенням і зміщенням державних діячів відали не державні, а партійні інстанції. Навіть юридичним правом висування кандидатів удепутати Рад різних рівнів користувалися виключно партійні і керовані ними громадські організації..
Політбюро приймало остаточні рішення про створення та закриття наркоматів, про призначення і зняття наркомів та інших керівників. Жоден закон у країні не міг бути прийнятий без попереднього схвалення його в Політбюро.
Нова радянська Конституція була дивовижним по своїй двоїстості документом. У реальному житті більшість її норм виявилися порожньою декларацією. А соціалізм «по - сталінськи» мав вельми формальне схожість з марксистським розумінням соціалізму. Його метою було не створення економічних, політичних і культурних передумов для вільного розвитку кожного члена суспільства, а нарощування потужності держави. Функцію з розпорядженням соціалістичної власністю і політична влада зосередилися в руках Сталіна і партійно-державного апарату і виявилися відчуженими від народу

До кінця 30-х років ВКП (б) значною мірою змінила і свою власну зовнішність, втратила залишки демократизму у своїй внутріпартійного життя. У ній зникли дискусії, диспути, запанувало повне, але вельми відносну єдність. Рядові члени партії, а в ряді випадків і члени ЦК всіх виборних органів були усунуті від вироблення партійної політики, яка стала долею Політбюро і партійного апарату.
У роки «великого терору» в СРСР ніщо: ні безумовне дотримання лінії ЦК, ні особиста відданість Сталіну не могли гарантувати людині особистої безпеки. Це стосувалося, не тільки рядових членів суспільства, але й партійно-державних працівників, тобто представників класу політарістов. Можливостей позитивного стимулювання (кар'єра, матеріальні блага) було недостатньо, щоб змусити бюрократію ефективно працювати. У цих умовах єдиним реальним негативним стимулом могла бути тільки загроза позбавлення волі й життя.

. Політарний апарат не може добре працювати, якщо його час від часу не змащувати кров'ю його членів.
І. В. Сталін став визнаним єдиним вождем партії і країни і отримав можливість позбутися від поки ще обмежують його владу членів старої партійної гвардії, які займали свої пости не в силу благовоління І. В. Сталіна, а своїх минулих заслуг. Знищено або кинута в табору була значна частина класу політарістов. Сам клас, зрозуміло, не тільки зберігся, але і зміцнів. Однак тепер політарісти, як і всі піддані, почали жити під постійним страхом репресій. Така ситуація, природно не могла влаштовувати владну еліту, і рано чи пізно повинна була бути дозволена на її користь. Тому й політарісти з неприхованим полегшенням зустріли XX з'їзд КПРС. З цих часів репресії, правда, в значній мірі пом'якшені, продовжували здійснюватися лише проти рядових громадян. Глава політсистеми втратив право на життя і смерть її членів. На зміну деспотії прийшла олігархія. Контролю знизу політарісти давно вже не знали. Тепер багато в чому був ліквідований і контроль зверху. Політарісти середньої ланки придбали величезну частку самостійності. У цих умовах політична система стала розкладатися. [14]. Інтелігенція знала дві речі: радянську дійсність і ту, яка за уявленнями письменників повинна бути при соціалізмі та комунізмі. Різниця була очевидна, і її хотілося ліквідувати. До тверезого аналізу ситуації інтелігенція була здатна не набагато більше, ніж народ. У першу чергу тому, що десятиліттями була ізольована як від інформації, так і від відповідальності за свої рішення. Таким чином, впливової сили, здатної здійснити перехід до соціалізму, вже не було.
3. Наслідки сталінізму
За вказівкою Сталіна спочатку репресіям піддавалися колишні ідейні супротивники і можливі суперники, які були оголошені агентами імперіалізму та іноземних розвідок. Такі ж звинувачення пред'являлися і іншим комуністам і безпартійним, ніколи не брали участь ні в яких опозиціях. Були репресовані ті, хто не влаштовували Сталіна партійні і державні діячі, багато інших ні в чому не винні люди. Так затверджувався режим особистої влади Сталіна, насаджувався страх, придушувалося будь –яке висловлення власної думки

Щоб виправдати масові репресії в очах трудящих був організований ряд відкритих судових процесів, головними обвинуваченими на яких стали найвизначніші діячі партії і Радянської держави
Говорячи про сталінські репресії, треба розділяти два їх потоку: проти широкого прошарку громадян і репресії в середовищі партійного керівництва, зокрема, знищення «ленінської гвардії». Важливо розуміти, що існували й такі хвилі репресій проти широких мас, які були пов'язані з сутністю сталінізму лише опосередковано і пояснювалися особливостями історичного моменту. Наприклад, сюди можна віднести репресії часів Великої вітчизняної війни: депортацію чеченців, кримських татар, фільтрацію (через ГУЛАГ) колишніх військовополонених.
Цей цикл включає в себе і репресії на селі в роки колективізації, жертвами яких стали мільйони селян. За різними оцінками в 1930-1931 роках були вислані з місць проживання від 250 тисяч до 1 млн. сімей (1,25-5 млн. чоловік), а їх майно конфісковане. Страшнийголод 1932-1933 років, що мав пряме відношення до репресивної політики, забрав близько мільйона життів.
Наступний цикл репресії до періоду з 1934 р. по 1939 р., а їх пік на 1937 р. Репресії цього циклу за своїм розмахом набагато перевершували репресії попередніх років. 1937 надовго увійшов в пам'ять народу як пора страшного лиха, як «великий терор».

Особливо старанно збиралися відомості, що дозволяли отримати максимально велику кількість "жертв сталінських репресій

У ПЕРІОД З 1921 ПО ЛЮТИЙ 1954 рр..
(За даними довідки, складеної на ім'я М. С. Хрущова 1.02.1954 р.)
Загальна кількість засуджених за "контрреволюційні злочини" - 3777380 чол., У т. ч. до вищої міри покарання(розстрілу) засуджено - 642980 чол. До різних термінів ув'язнення (до 25 років) - 2369220 чол. До посиланням і висилці - 765180 чол.
У відповідності з офіційною статистикою ГУЛАГу, згідно з якою чисельність ув'язнених, засуджених за звинуваченням у контрреволюційних (державних, політичних) злочинах, складала (за станом на 1 січня кожного року) у 1934 році 135,2 тис. осіб, у 1935 році - 118,3, у 1936 році - 105,9, у 1937 році - 104,8, у 1938 році - 185,3, у 1939 році - 454, 4 тис. чол. Протягом 1940-1941 років вона залишалася приблизно на тому ж рівні, що і в 1939 році, потім впала до 268,9 тис. у 1944 році і знов піднялася до 579 тис. у 1950 році.
Прямі репресії проти невинних є головним, але далеко не єдиним злочином сталінської групи. Монополія на владу, придушення партійної опозиції і блокування можливості вести критичну дискусію не могли згубним чином не позначитися на ефективності управління народно-господарським механізмом.
План індустріалізації країни базувався на розрахунках великої групи вчених, економістів, тих, хто виношував ці плани не один рік. Це були напружені завдання, розраховані на кілька років вперед, але вони були цілком здійсненні. Акцент у цих планах ставився на розвитку важкої промисловості, передусім машинобудування. Укладачі плану враховували, що потрібно буде створювати нові для країни галузі виробництва(шарікоподшипниковая, верстатобудівна, автомобільна і т.п.) Виконання цих планів припускало наявність висококваліфікованих робітників, не кажучи вже про інженерів і технологів.
Радянські люди приступили до виконання намічених планів, повні ентузіазму.
Цехи Сталінградського тракторного заводу зводилися в 2-3 рази швидше планового терміну
Якщо потрібно працювали не дев'ять, а 12-16 годин... «По всьому будівництва щодня здійснюються тисячі випадків справжнього героїзму. Це факт. Газети нічого не вигадують. Я сам такі випадки спостерігаю весь час
Таке рішення економічно було необгрунтованим. План виявився нездійсненним, але Сталін, не зважаючи на реальностями, оголошує, що п'ятирічка виконана за 4 роки 3 місяці. У другій п'ятирічці він вимагає нарощувати темпи, а коли плани виявляються невиконаними, то вимагає шукати винних. Так виникає "Шахтинська справа", коли в навмисному шкідництві були звинувачені десятки людей, які були піддані репресіям. Пізніше директор заводу в Сталінграді напише книгу про будівництво тракторного заводу. У цій книзі про будівництво тракторного заводу. У цій книзі була глава "Як ми ламали верстати ". Автор писав: "ламали не вороги, не шкідники, а робітники, в масі своїй вчорашні селяни, що вміли поводитися з конем, з сокирою і пилкою. Що - б освоїти конвеєр, їм належало піднятися на рівень високої індустріальної культури. Це вимагало часу, а Сталін квапив і квапив; тих, хто не встигав, чекав ГУЛАГ.
1925 рік. Після придушення Троцького в боротьбі за владу Сталін обирає наступну мішень з числа своїх колишніх союзників - Каменєва і Зінов'єва, і зміцнює для цього свій союз зі прихильником правого курсу в сільському господарстві, Бухаріним. У цей час на XIV з'їзді Сталін заявив, що партія "повинна зосередити вогонь" на ухилі, що складається в переоцінці куркульської небезпеки, у роздуванні ролі кулака і взагалі капіталістичних елементів у селі. "... Цей ухил веде до розпалювання класової боротьби на селі, до поверненнядо комбедовской політиці розкуркулення, до проголошення, отже, громадянської війни в нашій країні..."
1926 рік. У результаті загравання Сталіна з кулаком майже 60 відсотків товарного зерна виявилося в руках 6 відсотків куркульських господарств.

У 1927 році в СРСР налічувалося 24-25 млн. селянських господарств, кожне з яких в середньому мало по 4-5 га посівів, 1 коня, 1-2 корови, і це на 5-6 їдців при 2-3 працівниках. Селянська праця залишалася ручною, технічно неозброєним. Лише 15% господарств мали ті чи інші сільгоспмашини. Серед орних знарядь можна було часто бачити дерев'яну соху, а прибирали хліб переважно серпом і косою. Один працівник у сільському господарстві "годував" крім себе самого тільки однієї людини.
Стихійно виник "хлібний страйк", в результаті якого, незважаючи на високий урожай, до січня 1928 року було заготовлено менше 300 млн. пудів зерна (менше 2 / 3 торішнього рівня). Виникли серйозні труднощі у постачанні хлібом міст і армії. У розпал «хлібної страйку» Сталін продовжував потурати куркулям, заявляв, що партія "домоглася умиротворення села" і звинувачував опозицію в прагненні "відкрити громадянську війну в селі". Але після XV з'їзду курс Сталіна щодо села змінився рівно на 180 градусів.
1928 рік. Розгром бухарінців і різкий перехід від суто економічних заходів боротьби з куркульством (якими пропонувала обмежитися ліва опозиція) до насильницьких заходів. До 1929 року радянські керівники усвідомили, що успіхи індустріалізації безпосередньо залежать від підйому сільського господарства. Селянські одноосібні господарства не могли в короткий термін домогтися підвищення врожайності.
1929 рік. Прийнято постанову РНК з набором ознак «куркульського господарства» для розкуркулення (фактично, по одному з цих ознак можна було віднести кожен заможний селянський двір, втягнутий в торговий обіг). Було зареєстровано близько 1300 селянських заколотів.
1930 рік. Про насильницьку колективізацію, в гарячці охопила всю країну, свідчать офіційні дані, згідно з якими до початку січня 1930 року в колгоспах значилося понад 20%, до початку березня - понад 50% селянських господарств. У січні-березні 1930 року пройшло не менше 2200 масових виступів за участю майже 800 тисяч селян. Після цього виходить стаття Сталіна "Запаморочення від успіхів", в якій головна відповідальність за помилки, допущені в ході колективізації, лицемірно покладалася на місцевих партійних працівників, звинувачених в "головотяпство". [25]
1931 рік. Розкуркулювання продовжилося з новою силою. Всього за 1930-1931 роки було розкуркулено 569 тис. сімей, з них 381 тис. була виселена у віддалені райони.
1932 рік. Хоча великі райони країни були охоплені засухою, урожай 1932 року в цілому по країні був не набагато нижче середніх багаторічних показників і сам по собі не загрожував масовим голодом. Валовий збір зерна склав в 1932 році 69,9 млн. тонн - майже стільки ж, скільки в попередньому, 1931 році (69,5 млн. тонн) і в наступному, 1933 році (68,4 млн. тонн). Однак заготівлі зерна виросли в 1932 році майже вдвічі порівняно з 1928 роком. Тим не менше, значна частина товарного зерна продовжувала вивозитися за кордон. Якщо в 1928 році з країни було вивезено менше 100 тис. тонн зерна (при валовому зборі зернових, рівному 73,3 млн. тонн), то в 1929 році - 1,3 млн., у 1930 - 4,8, в 1931 - 5,2 млн. тонн (при валових зборах - відповідно 71,7, 83,5 і 69,5 млн. тонн). Таким чином, в 1930 і 1931 роках експорт зерна збільшився в 50 разів у порівнянні з 1928 роком. Вивіз зерна, хоча і в менших масштабах, тривав у 1932 році (1,8 млн. тонн) і 1933 році (близько 1 млн. тонн). Важливо відзначити, що в 1933 році виручка від експорту зерна становила лише 8% від загальних експортних доходів і не могла бути визначальною для вирішення завдань індустріалізації. Тим часом і половини проданого в 1932-33 роки зерна вистачило б, щоб врятувати всі райони країни від голоду.
1937 рік. Результати Всесоюзного перепису населення виявили серйозне скорочення населення в районах, постраждалих від голоду. Сталінське керівництво поспішило злодійкувато «замести бруд по килим» - результати перепису були анульовані і засекречена, а відповідальні за проведення перепису репресовані. [26]
Колективізація по-сталінськи - це мільйони репресованих селян.
Так у хрестоматії "Історія Росії 1917-1940" Один з документів свідчать: "У 1930 році виселено 113013 сімей - 551330 осіб. У 1931 році всього виселено 243531 сім'я - 1128198 чоловік. ^[27]
Сучасні дослідники наводять дані про кількість репресованих самі різні, але завжди це десятки мільйонів висланих в східні райони СРСР, померлі від голоду. А всього не менше 13-15 мільйонів.
Основна причина трагедії - не цілеспрямований геноцид по відношенню до будь-якого народу, в найбільшою мірою зазнали втрат (Україна, Північний Кавказ), а у вкрай непослідовною політиці, коли в першу чергу враховуються не інтереси справи, а інтереси боротьби за владу. ²⁷
Так які ж наслідки сталінської політики, яку спадщину він залишив після себе?
Стівен Коен до наслідків сталінізму відносив "низький рівень життя та медичного обслуговування, що знайшло відображення, наприклад, у підвищенні смертності після 60-х років, хронічному дефіциті житла та продуктівхарчування, убогій системі побутових послуг, нестачі якісних товарів широкого вжитку".
Однак навіть якщо допустити, що зазначені Коеном проблеми були спадщиною Сталіна і його правління, треба було також визнати, що спадщина Сталіна цим не вичерпувалася. У спадщину Сталіна входили не тільки наслідки його помилок, але також велика держава, наявність союзників на кордонах країни, соціальний та міжнаціональний мир, тисячі заводів і фабрик, нові галузі виробництва, високорозвинена наука, потужний оборонний потенціал країни, ефективна і доступна система соціального і матеріального забезпечення населення країни всім необхідним. [28]
На думку Вадима Роговина, до наслідків Великого терору відноситься перш за все винищення трьох поколінь більшовиків. Перше покоління - це ленінська стара гвардія, яка боролася в підпіллі, підготувала і здійснила Жовтневу революцію, друге покоління - це ті, хто вступив у партію в великому числі протягом громадянської війни, і третє покоління - це частина молоді, яка виросла в умовах сталінізму.
Як зазначає В. Роговін, внаслідок винищення всіх цих поколінь був цілком знищений більшовицький образдумки. Був знищений сам тип особистості більшовика з його особливою мораллю і світовим кругозором. Це була не тільки трагедія для Росії, це була також і трагедія для всього міжнародного комуністичного руху, - найбільшого політичного руху, який коли-небудь існувало в історії. Десятки тисяч іноземних комуністів у Радянському Союзі і тисячі інших політичних емігрантів були або страчені, або заслані до таборів, або кинуто до в'язниці. Найбільшою мірою виявилися потерпілими ті комуністи, які приїхали з країн з тоталітарнимирежимами, де комуністичні партії перебували на нелегальному становищі. Ті, хто залишився в керівництві різних комуністичних партій після Великого терору, були або глибоко деморалізовані, або поставлені перед фактом власної участі у злочинах Сталіна.
Ті, хто зайняв місце жертв чисток, були люди, яких іноді називають новобранцями 1937 року. Раптово вони стали їздити до своїх персональних автомобілях, якими керували їхні особисті шофери. Раптово вони оселилися в дуже хороших квартирах у будинках, які спеціально будувалися для радянської еліти, і почали отримувати задоволення від всіх видів інших привілеїв. Звичайно, вони не могли не платити Сталіну найбільшою людське око, були готові здійснювати будь-які, самі мерзенні дії, яких він вимагав. І саме це покоління нових висуванців, яке з'явилося після 1937 року, залишалося при владі майже 50 років. Вони доклали всіх зусиль до того, щоб бути впевненими, що соціалістична свідомість не виникне в новому поколінні, яке виросло після викриттів Хрущова в 1956 р. Пізніше вони, у свою чергу, виявилися витіснені новим поколінням крайніх циніків, які були абсолютно безсоромним чином замішані в корупції і для яких ідейні основи моральності цілої країни були абсолютно байдужі. На додаток до загальної некомпетентності цих людей ми повинні вказати на їх нездатність висувати будь-які серйозні політичні ідеї. Якщо ми будемо мативсе це на увазі, то зможемо краще зрозуміти ті події, які сталися нещодавно в колишньому Радянському Союзі. Можливо, ми зможемо краще зрозуміти таку людину, як Горбачов. Ми зможемо зрозуміти еволюцію таких людей, як Яковлєв або Єльцин, які приблизно до 60-річного віку як би дотримувалися комуністичних ідей, а потім раптово стали безсоромними антикомуністами. Ми зможемо зрозуміти, що відбувається в багатьох республіках колишнього Радянського Союзу, де практично кожна людина, що має владу, є членом колишньої партійної бюрократії. Сьогодні вони перетворилися в крайніх націоналістів. Тому відлуння Великого терору продовжує віддаватися в колишньому Радянському Союзі і до цього дня. [29]
Адам Улам у масивній біографії Сталіна, написаної в 1973 році, постарався викласти сталінську біографію, щоб вона повністю відповідала поточним політичним настановам США в їхньому протистоянні з СРСР. Це дозволило Уламу, зокрема, оголосити Сталіна головним винуватцем розв'язування "холодної війни". Така аргументація дозволяла знайти виправдання для гонки озброєнь, яка почалася відразу ж після закінчення другої світової війни.
Цікавий погляд Андрія Амальріка, викладеного ним у книзі "Чи доживе Радянський Союз до 1984 року?". Це 65-сторінкове твір радянського дисидента було з інтересом зустріли американськими совєтології. Виходячи з тези про неминуче збройному зіткненні СРСР і Китаю, автор пророкував, що "конфлікт викличе моральневиснаження суспільства, втомленого від війни, далекій і непотрібною... Виникнуть економічні проблеми, особливо пов'язані з продовольчим постачанням, і вони будуть сприйматися особливо гостро на тлі того, що відбувалося в останні роки повільного, але постійного підйому життєвого рівня ".
Амальрік вважав, що це невдоволення викличе стихійні соціальні протести, які будуть придушуватися військами. Використання ж солдатів однієї національності проти цивільного населення іншої національності "загострить міжнаціональну ворожнечу... різко підсилить націоналістичні тенденції серед неросійських народів Радянського Союзу, спершу в Прибалтиці, на Кавказі та Україну, потім в Середній Азії і на Волзі". Автор вважав, що "у багатьох випадках партійні керівники різних національностей можуть стати ініціаторами таких тенденцій".
Амальрік був упевнений, що "бюрократичний режим втратить контроль над країною і навіть контакт з реальністю... Велика поразка на фронті, серйозний вибух народного невдоволення в столиці, такого, як страйки або озброєне зіткнення з військами, будуть достатніми для того, щоб перекинути режим ". "Падіння режиму, - віщував Амальрік, - відбудеться приблизно між 1980 і 1985 роком". "Демократичний Рух, - за словами Амальріка, - буде не в змозі взяти контроль у свої руки і вирішити проблеми країни". У результаті цього "влада перейде до рук екстремістських елементів і груп, а країна не почне занурюватися в анархію, насильство і гостру міжнаціональну ненависть. Межі нових держав, які стануть виникати на території колишнього Радянського Союзу, буде надзвичайно важко визначити". При певних зусиллях цей прогноз, зроблений в 1969 році, можна було зробити реалізованим сценарієм. Ймовірно, втягування СРСР у збройні дії в Афганістані в кінці 1979 року дозволяло частково створити ті умови, про які міркував Амальрік.
Багато події, описані в книзі, здавалися в 1978 році неймовірними: підйом масового робітничого руху в Польщі, що паралізує всю країну, розпад Югославії і озброєний конфлікт між сербами і хорватами, військові дії Ірану в Перській затоці, хвилювання в Німецькій Демократичній Республіці, демонстрація в Алма -Аті з вимогою вигнати російські війська з Казахстану і заява уряду Казахстану про проголошення незалежності, змову українських націоналістів, атомний вибух, що вражає територію Білорусії. Розв'язка подій, призначених на серпень 1985 року, відбувалася внаслідок державного перевороту в Кремлі, жертвами якого ставали члени Політбюро на чолі з керівником країни Воротнікова, розпад СРСР і крах радянської системи.

В исновок
Складна внутрішня обстановка в країні вимагала жорстких заходів, невпинної, контролю влади, найсуворішої централізації керівництва, що не могло не позначитися негативно на розвитку держави, її політичної системи.
Складання тоталітарного режиму під впливом соціально-політичного явища як сталінізм призвело до тотального контролю Сталіним апарату управління, який тепер був побудований за принципом жорсткої ієрархії, і чільну роль партії. Сталін удосконалив державні інститути (Ради) в якості прикриття реальної влади партії і тим самим продовжив справу, розпочату ще Леніним. Забезпечити ж собі одноосібну владу в самій партії йому було важче, тому що партія була створена не ним, і в ній були інші впливові керівники - соратники Леніна, а крім того певний час була жива ідея колективного керівництва. Однак підпорядкувавши собі партію (остаточно після 1936 р.), Сталін вже не мав жодних серйозних проблем у непорозуміння.
Даний політичний режим характеризувався такими ознаками:
- У політичній сфері - встановлення однопартійної системи, ліквідація опозиції, системи розподілу влади, знищення громадянських свобод, вождизм харизматичного толку, повне зрощування партійного та державного апарату, масові репресії;
- В економічній сфері - встановлення однієї державної форми власності, планова економіка чи монопольний контроль держави над економікою, процесом виробництва і розподілу при збереженні ринкової економіки, централізоване управління економікою;
- У духовній сфері - одна офіційна, особливого роду, ідеологія, яка заперечує минуле і сьогодення в ім'я майбутнього, обгрунтовуючи право режиму на існування; боротьба з інакомисленням, ідеологізація суспільного життя, тотальний контроль над засобами масової інформації; встановлення «залізної завіси»;
- В суспільстві - одержавлення громадянського суспільства, мілітаризація суспільного життя, атомізація суспільства (руйнування традиційної соціально-класової структури, маргіналізація), тотальна заорганізованість (створення масових громадських організацій, які охоплюють все населення країни і є провідниками ідей партії, офіційної ідеології).
Згодом бюрократичний режим втратив контроль над країною; проявляється важливий недолік державно-територіального устрою Радянського союзу - поділ країни без врахування національних особливостей, що призвело національним конфліктів.
Внаслідок терору були знищені кілька поколінь більшовиків, а разом зніми і сам образ думки більшовиків з їхнім світовим кругозором, що було втратою для всього комуністичного руху.
Але до наслідків сталінізму не можна відносити тільки тисячі репресованих, загиблих у таборах; міжнаціональні конфлікти; продовольчі кризи. Слід враховувати те що, утворилася велика держава, в якій з'явилися тисячі заводів і фабрик, нові галузі виробництва, потужний оборонний потенціал країни, ефективна і доступна система соціального і матеріального забезпечення населення країни.