Волелюбний народ України не міг миритися зі зростаючим панування і у січні 1648 р почав війну проти РП. Головними причинами війни були: соціальне, національне і релігійне гноблення, яке укр. народ зазнавав з боку польськ шляхти і магнатів. Це створювало небезпеку для укр. народу, загрожувало його існуванню. Гарним прикладом можна вважати наказ польського гетьмана Концпольського: «если нельзя достать казаков, тогда наказывать их жен и детей, а дома разрушать. Лучше на том месте крапиве расти, чем эти изменники будут размножаться!» Збройна б-ба булла всенародною В ній брали участь всі соц верстви суспільства. Вона об’єктивно була єдиною можливістю здобути свободу і незалежність, відстояти право на існування народу і держави. Першими піднялися козаки («виписчики»). Їх очолив Косинський (1591-1593); М.Клинський (1594-1596). Найвизначнішим було повстання 1637-1638. Воно було придушене, а багато його учасників страчено. За ординацією 1638р козац реєстр був зменшений до 6 тис осіб, старшинами назначені польські шляхтичі. Ліквідована виборність гетьмана і вищої старшини. Діяльність реєстрового козацького війська повністю контролювалась польськими комісарами.
11. Церковне питання в Русі-Україні у середні віки та ранньомодерний період.
Розвиток української науки й культури XVI-XVII ст. відбувався в досить складних і суперечливих умовах. Територія України була розділена між Річчю Посполитою, Угорщиною і Туреччиною. В умовах національного, соціального та релігійного протистояння культура українців зазнавала постійних утисків.Відсутність єдиного політичного й духовного центру, тяжкий національний гніт, спустошливі набіги турків і татар гальмували культурний розвиток українського народу. Однак навіть ці негативні чинники не змогли припинити духовного життя українців. Боротьба проти унії та героїка козацьких походів сприяли розвитку й відродженню не тільки національної свідомості, а й української культури і церкви.Велике значення для культурного життя України мав винахід друкарського верстата. Попередником книгодрукування в Європі був однобічний друк з дощок, на яких вирізали окремі сторінки тексту й зображення. Перші спроби книгодрукування зробив голландець Л. Костер у першій половині XV ст.
З часом був винайдений прилад для відливання металевих літер, з яких складався текст для друку. Таким новим способом була надрукована перша книга — Біблія. Винахідник такого способу книгодрукування німець Иоганн Гутенберг дуже багато зробив для розвитку й поширення освіти.
Велику роль у розвитку друкарської справи в Україні відігравали братства. Майже всі братські школи відкрили при собі друкарні. Спочатку з'явилися друковані священні книги, латинські й польські видання, перекладені українською мовою.Найбільшими центрами книгодрукування стали Львівська братська школа, Острозька академія та Києво-Могилянська колегія. Мали свої друкарні церкви й монастирі. При Києво-Печерській лаврі був створений великий друкарський дім, який обслуговував увесь Київський край. З цієї друкарні виходили якісно надруковані церковні книжки та наукові публікації з чудовими малюнками та зображеннями святих. Чимало дослідників обстоюють думку, що у Львові друкарня існувала з 1460 року, а зачинателем українського друкарства був її засновник міщанин Степан Дропан. Щоправда, до нашого часу не дійшли книжки його друку.Одним з перших українських друкарів уважають Івана Федорова (Федоровича), який за допомогою литовського магната Г. Хоткевича заснував нову друкарню, отримавши для цього окреме село. Перебуваючи в Заблудові, 1569 року випустив Євангеліє Іван Федоров учительне, а наступного року — Псалтир.Невдовзі переїхав до Острога. Тут 1580 року надрукував Новий Заповіт і Псалтир, а 1581 року — знамениту Острозьку Біблію.Шкільна освіта в Україні на межі XVI-XVII ст. перебувала на дуже високому рівні.Провідна роль у розвитку української культури та освіти належала містам. Перші українські школи виникли в містечку Красноставі в Східній Галичині 1550 року та у Львові 1586 року. За допомогою братств були також відкриті школи в Києві, Ярославі, Перемишлі, Вінниці, Кам'янці-Подільському, Немирові, Галичі, Вільні, Мінську, Могилеві, Луцьку, Кременці.Братські школи були не тільки закладами освіти, але й однією з форм боротьби проти колонізаторської політики польського уряду. Викладання в них велося церковнослов'янською мовою.Братство виділяло двох спостерігачів (схолархів), які контролювали роботу вчителів і навчання учнів та розв'язували господарські проблеми. До викладачів висували вимоги зразкової поведінки й доброї педагогічної підготовки. На відміну від єзуїтських колегій, братські школи мали демократичний характер. У них навчалися діти з різних суспільних станів: міщан, козаків, духовенства й шляхти. Крім того, сироти й діти з незаможних родин мали змогу жити в бурсах.
Кожна школа мала свій статут. «Порядок шкільний» таку назву мав статут Львівської школи. За ним учителі мусили однаково любити й навчати всіх дітей, як вихідців з багатих сімей, так і з бідних. Тільки найкращі учні мали право сидіти за першими партами. За внутрішнім розпорядком заняття в братській школі розпочиналися о дев'ятій годині ранку. Спочатку вчитель перевіряв домашнє завдання, а після обіду давав новий матеріал. Щоденно призначалися чергові, які стежили за поведінкою школярів. Якщо учень без поважних причин не з'являвся на заняття чи запізнювався, за ним посилали чергового, і той мав привести порушника до класу. Батьки приводили учня до школи й передавали його педагогам при свідках. Тільки при них вони мали право забрати дітей додому. Увечері учень повторював уроки вдома й розповідав про шкільні справи батькам чи своїм опікунам. Поряд з братською шкільною освітою в Україні з'являлися єзуїтські колегії, які мали високий рівень змісту освіти та викладання. Острозька академія.
У 1576-1580 pp. в Острозі на кошти князя Костянтина Острозького була заснована перша вища школа в Україні — Острозька академія. Першим ректором школи став письменник Герасим Смотрицький, а викладачами — видатні українські та зарубіжні педагоги, яких запросив князь: Дем'ян Наливайко (брат керівника козацького повстання), Кирило Лукаріс та ін. В академії вивчали церковнослов'янську, грецьку та латинську мови, богослов'я та філософію, а також граматику, математику, астрономію, риторику, логіку.Вихованцями Острозької академії були гетьман Петро Сагайдачний, письменник Мелетій Смотрицький та ін.На кошти князя К. Острозького була видана Острозька Біблія (1581). Це величезна праця, що мала 1 256 сторінок. Під час підготовки до видання Біблії зібрано всі церковнослов'янські, грецькі, латинські та давньоєврейські тексти. Це була перша повна друкована Біблія не тільки на східнослов'янських землях, але навіть серед усього слов'янського світу. Острозька Біблія багато разів передруковувалася й скрізь мала велику пошану. Бурса — гуртожиток для бідних студентівтів при середньовічних університетах, який утримувався частково за кошти університету, частково за пожертвування, зібрані студентами.Києво-Могилянська колегія. На свято Покрови 1615 року київська шляхтянка — дружина заможного шляхтича Стефана Лозки — поборниця української освіти Галшка (Єлизавета) Гулевичівна пожертвувала свою садибу на Подолі для організації братської школи. Засноване на цих землях Богоявленське братство збудувало тут православний монастир і школу, яка пізніше стала основою Київського колегіуму. Першим ректором цієї школи став Йов Борецький, з 1620 року він став митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі.У цей же час у Троїцькому монастирі діяла Лаврська школа, яку заснував Петро Могила.Лаврська школа відрізнялася від братської й була навчальним закладом середнього типу, який називали «гімназіоном». У цьому закладі більшість часу приділялася вивченню латинської мови, а грецькій та церковнослов'янській відводилася другорядна роль. Далі йшли риторика, яка навчала «слова й вимови», діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика, теологія. Рівень освіти в Лаврській школі був настільки високий, що вона порівнювалася з Парнасом (місце, де за грецькою міфологією збиралися поети й зосереджувалися науки та види мистецтва).Петро Могила особисто підібрав для школи педагогів і керівників. У школі навчалося понад 1 000 учнів, саме там побачили світ перші в Україні шкільні підручники. З ім'ям викладача Інокентія Гізеля пов'язаний вихід у світ відомого «Київського синопсиса», який уважають одним з перших підручників з історії України.1632 року шляхом об'єднання Київської братської школи з Лаврською була створена Києво-Могилянська колегія, яка 1701 року дістала назву академії. Сюди приймали вихідців з усіх станів, але переважно з козацької старшини, шляхти, духовенства й багатих міщан.По утворенні колегія поділялася на сім класів (шкіл). Високий ступінь навчання становили «школа риторики й поетики», що передбачав вивчення предметів гуманітарного циклу, дворічна «школа філософії» зосереджувала увагу на гуманітарних і природничих науках, чотирирічна «школа богослов'я». Лекції в колегії читали переважно латинською мовою. Викладачі й учні мали змогу користуватися однією з найбільших на той час бібліотек — бібліотекою Петра Могили, де були зібрані твори відомих учених світу: Сенеки, Горація, Цицерона та ін. Поряд з богословською літературою тут зберігались польські хроніки, літописи, документальні збірники тощо.Зі стін Києво-Могилянської колегії вийшли українські гетьмани Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Михайло Ханенко, Петро Дорошенко, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок,Незважаючи на проблеми й труднощі, Києво-Могилянська колегія була найпрестижнішим вищим навчальним закладом на східнослов'янських землях. Тут навчалися українці, білоруси, росіяни, румуни, болгари, серби, навіть греки й араби. Ця школа була осередком освіти для всього православного світу Петро Могила (1596-1647) Визначний український культурний і церковний діяч. Нащадок молдавського господаря Симеона. Освіту здобув у Львівській братській школі, вивчав теологію в Паризькому університеті. Згодом служив у польському королівському війську.1625 року під впливом Иова Борецького прийняв чернецтво, 1627 року став архімандритом Києво-Печерської лаври, а з 1632 (за іншими даними 1633 року) — митрополитом київським. Відстоював права української православної церкви.Значну увагу приділяв розвитку культури: за його підтримки були відреставровані Софійський собор, будинки Києво-Печерського монастиря, 1635 року розкопано зруйновану татаро-монголами Десятинну церкву. 1635 року відкрив друкарні в Довгому Полі, чим відновив румунське книгодрукування, а 1641 року — в Яссах. Помер в Києві. Похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври.П. Могила є автором ряду богословських творів, серед яких Учительне Євангеліє (1616 року), Служебник (1629,1639 pp.), «Хрест Христа Спасителя» (1632 року), численні полемічні праці та проповіді. (За «Довідником з історії України»)Цінною мовною пам'яткою тієї доби стало Пересопницьке Євангеліє — рукописний переклад Євангелія з церковнослов'янської на тогочасну книжну українську мову. Перекладали Пересопницьке Євангеліє в 1556-1561 pp. M. Василевич та Григорій, архімандрит Пересопницького монастиря на Волині. Книга написана на пергаменті, добре орнаментована, має багато кольорових заставок та мініатюр у стилі Відродження.У нашу добу усталилася традиція під час присяги Президента на вір-ність українському народові поряд з Конституцією та Актом проголошення незалежності України класти саме Пересопницьке Євангеліє, що стало яскравим символом єдності минулих і прийдешніх поколінь та втіленням національно-культурних святощів.У тому, що цей процес в Україні й Білорусі так затягнувся, негативну роль відіграло насильницьке запровадження унії та шляхетсько-католицька експансія кінця XVI - початку XVII ст., які мали й специфічний культурно-історичний аспект: ідеологи унії та шляхетсько-католицької експансії намагалися скористатися у своїх цілях і тією безперечною культурною перевагою «католицького Заходу» над «православним Сходом», яка окреслилася в XV-XVI ст. в епоху Відродження та не могла не позначитися на відносинах між польсько-католицькою і русько-православною культурами в тогочасній Польсько-Литовській державі. Початком полемічних змагань, як уважають історики, стала книжка польського письменника-єзуїта Петра Скарги «Про єдність церкви Божої» (1577 рік), у якій ішлося про історичну необхідність унії та об'єднання православних з Римом. У цьому творі він, як ідеолог контрреформаційного католицизму, видаючи Річ Посполиту за повноправного представника європейської культури, радив Русі принести в жертву свою національну й культурну самобутність заради приєднання до європейської культури та її засвоєння.Проти цього твору виступив ректор Острозької академії Герасим Смотрицький, який видав у відповідь «Ключ царства небесного» і «Календар римський новий» (1587 рік). У них він виступив не тільки як блискучий публіцист і письменник-сатирик, але і як патріот свого народу, що закликав співвітчизників до боротьби проти поневолення: «Повстаньте, почуйте й піднесіть очі душ ваших».
Найвидатнішими пам'ятками барокко того часу є архітектурні ансамблі в Києві (на території Печерської лаври, Софійського собору та Кирилівського монастиря), Успенська церква у Львові, церкви Чернігова та Переяслава.Основними напрямками українського живопису, як і в часи феодальної України-Русі, залишався настінний живопис та іконопис. Серед релігійних сюжетів переважали страждання Ісуса Христа та зображення святих. Одним з найвидатніших художників цього періоду був Федір Сенькович, один з провідних представників львівської малярської школи, з ім'ям якого пов'язане утвердження нової традиції українського релігійного малярства.
Становище православної церкви в Україні XVI ст.
У XVI ст., як і за часів Київської Русі, православ’я лишалося синонімом культури. Його роль в українському суспільстві зростала: за відсутністю власної держави, церква слугувала для українців єдиним інститутом вираження їхньої самобутності. Однак, саме тоді, коли відчувалася потреба в сильній і надихаючій православній церкві, вона поринула у стан глибокого занепаду. Більше ніж католицизм і протестанство, православ’я перебувало під покровительством і захистом держави. Це мало місце за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Але підтримувати тісні стосунки між православною церквою і католицькими правителями Польщі та Литви було важко, якщо взагалі можливо. Випещуючи католицький костел, можновладці вважали православну церкву мов би за „нерідне дитя”. За таких умов культурний вплив православ’я був вельми обмежений. Школи, ці колись найбільші привабливі установи церкви, були занедбані. Малограмотні вчителі ледве могли навчити дітей основ писання, читання та катехізису. Із часів середньовічя мало що змінилося у програмі навчання. Завоювання турками Константинополя у 1453 р. поглибило інтелектуальний та культурний застій і позбавило православну церкву найбільш передового і надихаючого взірця. Втративши внутрішні та зовнішні стимули, православна культура скотилася в обрядовість, обмеженість та занепад. Тим часом поляки переживали період культурного розквіту. Живлячись потужними сплесками творчої енергії з Заходу, в них розвивалося Відродження, а з ним і пробуджувалась нова думка. Приваблюючий приклад привілейованого польського шляхтича справляв величезний асимілаторський вплив на українську знать, а його очевидна культурна вищість посилювала потяг до всього польського.
Українська знать, як і кожна знать, за самим своїм єством була чутливою до власного соціального статусу й пов’язаність із релігією та культурою, що вважалися неповноцінними, глибоко вражала її самолюбство. Внаслідок цього українські аристократи стали масово зрекатися віри батьків і приймати католицизм, а з ним польську мову та культуру. Мелетій Смотрицький у сповненому скорботи трактаті „Тренос, або плач за Святою Східною церквою” оплакував утрату Руссю її найзначнічих родів: „Де тепер безцінні діаманти православної корони, уславлені роди таких руських князів, як Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушкі, Чорторийські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Коропинські, Масальські, Соколинські, Лукомські, Пузини та інші, яким немає ліку? Де тепер ті, що оточували їх... благородні, славетні, відважні, сильні й давні доми руського народу, що на весь світ славилися престижем, могутністю і відвагою?” [21,125]. За цим риторичним запитанням стояв загальновідомий факт переходу всіх цих славетних магнатських родів до табору католиків-поляків. Важко перебільшити ті серйозні наслідки, що їх мала для українців утрата власної еліти. В суспільствах, що поклали початок сучасної Європи, з їхньою ієрархічною будовою, народ без знаті все одно, що тіло без голови. Це значило, що українці втратили клас, котрий, звичайно, здійснював політичне керівництво, ставив певні політичні цілі, сприяв культурі та освіті, підтримував церкву й живив відчуття етнополітичної самобутності суспільства. З поширенням полонізації серед української знаті православ’я, а також українська мова та звичаї, пов’язувалися, насамперед, із нижчими верствами. Вони, як такі, стали в очах поляків предметом презирства. Відтак честолюбні й обдаровані молоді українці були постійно змушені вибирати між відданістю власному народові й традиціям та асимілюванням у панівне суспільство і його культуру. Частіше перевага надавалась останньому. Внаслідок цього іншою важливою проблемою української історії стала проблема верхівки українського суспільства, або краще сказати – її відсутності. Незважаючи на свою ослабленість, православ’я змогло прийняти виклик польського католицизму. Борючись з ворогом його ж методами, невелика купка ураїнських магнатів, що лишались відданими давній вірі, заснували у своїх володіннях православні школи та друкарні. У 1568 р. Григорій Хоткевич надав притулок у своєму маєтку друкарю – Івану Федорову. Є свідчення про те, що 1570 р. заснував на території своїх володінь школу та дукарню князь Юрій Слуцький. Надходила також підтримка й від енергійного князя Андрія Курбського. Але найбільшим загальновизнаним покровителем православної церкви був „некоронований король України” – князь Констянтин Острозький, один з найбагатших і наймогутніших магнатів Речі Посполитої.
