Образ держави має певну структуру

1. "Ядро" — найдавніше утворення, що являє собою емоційно забарвлений образ, синкретичний і такий, що з трудом піддається раціональному дається аналізові. Цей образ відображає не стільки державу як таку, скільки соціальну організацію взагалі, імовірно, він стосується певної первинної групи ("першої" соціально організованої групи) та відображає її сутнісні для індивіда характеристики: група, з одного боку, зміцнює й розширює можливості індивіда, а з іншого — підпорядковує та контролює його. По суті й рівень є рівнем архетипу.

2. Рівень неусвідомлюваних соціальних диспозицій — неусвідомлених або частково усвідомлюваних очікувань, готовності і сприймати події, які відбуваються, у певному ракурсі.

3. Рівень практичних дій, доведених до автоматизму реакцій на ті чи ті прояви різних ланок державної системи. Цей рівень також не є цілковито несвідомим, він теж усвідомлюється частково: особистість усвідомлює свою поведінку, але може не усвідомлювати її мотивів. Цей рівень найтісніше співвідноситься з повсякденністю та найбільше піддається впливу з боку зовнішнього середовища.

Архетипічний компонент образу держави. Розглянемо докладніше перший структурний рівень неусвідомлюваного кон­структу держави, який має значні риси архетипу. Про це свідчать такі обставини.

Згідно з визначенням К. Юнґа, архетип — це панівні с боги, тобто образи домінуючих законів і принципи загальних закономірностей, яким підпорядковується послідовність образні, щ» знов і знов переживаються душею. Юнґ називає архетипи основними рисами образу світу, що виділилися в процесі нагромадження певного однорідного досвіду. Архетипів є стільки, скільки є типових ситуацій [59; 60].

Таким чином, Юнґ підкреслює типовість архетипу як явища колективного несвідомого: архетип відображає у формі образу певний принцип загальних закономірностей, багаторазово фіксований на рівні індивідуальної свідомості.

Конструкт держави, а саме його "ядерний" компонент також є відображенням певного панівного принципу відносин між індивідом і первинною організованою групою. Можна спробувати визначити той апріорний універсальний зміст ("позадосвідний базовий компонент", за Юнґом), на основі якого він виникає.

Якщо існують праобрази, що належать до фізичних явищ,

— праобрази енергії, ефіру, а також до екзистенціальних явищ

— образ невідомого ("Тіні"), то можна припустити, що існують праобрази, які відображають основні принципи соціального життя людини. Соціальне життя — явище вельми давнє, що зустрічаєть­ся і у тварин, а архетипи, як зазначав Юнґ, відображають у редукованому вигляді досвід найближчих предків людини. Таким праообразом, архетипічним утворенням можна було б назвати образ "Ми" — тієї групи, з якою ідентифікується індивід. Як відзначав відомий радянський психолог Б.Поршнєв, філогенетично почуття "Ми" значно давніше, ніж чуття "Я": первісна людина тривалий час не сприймала себе дискретно [42].

Що ж утілює в собі праобраз "Ми"? Безумовно, він забез­печує почуття захищеності, цілісності, причетності. При цьому група (мікросоціум) сприймається як щось могутніше, ніж сам індивід: будучи частиною групи, він підпорядкований їй. Це від­чуття могутності, сили пов'язане, звичайно, не з кількістю людей, які складають групу, а зі специфічною властивістю, що є необхід­ною для більш-менш тривалого функціонування будь-якої групи, — соціальною організацією.

На рівні індивідуальної свідомості цю властивість відбито в уявленні про непорушність, незмінність певних правил — основ соціального життя. До таких основ належить, наприклад, статусна структура групи. Так, вожак зграї (вождь племені) може загинути і його місце посяде новий: влада як така не може зникнути. Тут варто підкреслити відмінність між образом соціальної організації та образом влади. Хоч обидва ці явища взаємопов'язані, друге є окремим випадком першого: влада — лише елемент соціальної організації (якщо немає ведених, то немає й лідера).

При вивченні свідомого, різних форм його проявів від давнини до наших днів значно більше уваги приділялося ставленню особистості до влади — образу Отця, який уособлює владу [56].

Проте, очевидно, праобраз первинної групи — організованої сукупності індивідів — є не менш давнім і не менш значним.

Таким чином, є сенс передбачати в ділянці неусвідомлюваного наявність деякого апріорного змісту, що відображає принцип соціальної організації життя окремого індивіда.

Праобраз первинної групи шліфувався та закріплювався протягом усієї історії людства.

Як правило, будь-яка влада намагалася зміцнювати організацію суспільства, завдяки якій існувала. У зв'язку з цим досить часто задіювалися різні системи примусу й контролю, покликані
забезпечити та зміцнити встановлений порядок. Це звичайно приводило до підвищення регламентації соціального життя.

Вельми яскраво така тенденція проявляється в умовах індустріального суспільства. Соціальна організація досягає дуже високого розвитку, регламентація поведінки індивіда стає настільки вираженою, що сягає уніфікації способу життя.

Ця тенденція поглиблює початкову суперечність, закладе­ну н образі первинної групи: прагнення до причетності, до ідентифікації з групою зіштовхується з почуттям ущемленості індивідуальних інтересів особистості, приниженості, пригніченості. Розвивається і суперечливий образ — образ держави могутньої, але бездушної і.і безжалісної. У принципі така двоїстість, суперечливість власти­ва деяким архетипам (наприклад, архетип аніми-анімусу [59; 60] образ Великої та Жахливої Матері [13]). Процеси регламентації та уніфікації працюють на посилення негативної складової образу держави. Вельми поширеним стає втілюючий державу образ механічного страховиська, що перемелює людські життя (образ Молоха).

Ідентифікаційний зв'язок особистості з державою

Отже, архетип соціальної організації, який є основою образу держави, існує у двох іпостасях. Відповідно він може поставати позитивно і негативно емоційно забарвленим. Обом цим іпостастасям, імовірно, відповідають різні тенденціїї неусвідомлюваного| ставлення до держави. Тій іпостасі, яка втілює образ згуртовані підтримуючої та зміцнюючої індивіда групи, відповідає на особі тісному рівні тенденція ідентифікації. Вона виражається в прагненні окремого індивідуума ототожнити себе з групою, але и| просто із сукупністю людей, а з її структурою, установлений правилами взаємодії. Власне Я розчиняється в Ми, особистість сприймає себе як елемент світу.

Другій іпостасі відповідає протилежна тенденція — індивідуалізація. У цьому разі образ соціальної організації постає пригноблюючим, пригнічуючим, фруструючим. Тенденція ж виявляється в прагненні відгородити своє Я від зазіхань соціуму; відбувається автономізація, особистість сприймає себе як мікрокосм, своє Я — як єдиний виправдано існуючий світ.

Ці дві протилежні тенденції врівноважують одна од Проте в конкретному суспільстві, на конкретному етапі його витку може переважати або одна, або інша (рис. 8).

Ідентифікація Індивідуалізація

 

Рис.8. Дві іпостасі образу первинної соціальної організації та відповідні тенденції ставлення до неї

 

Слід підкреслити, що в нашому дослідженні мова йде саме про ідентифікацію з державою, а не про ідентифікацію з владою. Ідентифікація з державою передбачає ототожнення себе з певною інстанцією (у широкому розумінні), яка здійснює функцію регуляції соціального життя в даному суспільстві. На відміну від цього ідентифікація з владою означає ототожнення особистості з конкретним правлячим режимом (часто — персоніфікованим у конкретній особі).

Соціальна організація неможлива без ідентифікації, ідентифікація є її механізмом. Організація передбачає структуру, існування якої забезпечується відносно стійкими правилами взаємодії. А для цього необхідним є прийняття цих правил на індивідуальному рівні, уподібнення до заданого еталона.

Ідентифікація може бути як безпосередньою, так і опосередкованою. У разі, коли об'єкт ідентифікації є цільним, монолітним, можлива радше безпосередня ідентифікація. У протилежному разі, якщо об'єкт ідентифікації складний, внутрішньо суперечливий, ідентифікація відбувається опосередковано.

Процес ідентифікації з державою може не здійснюватися безпосередньо: усе-таки держава являє собою занадто складну, розгалужену, внутрішньо неоднорідну систему. Тому цей процес часто має опосередкований характер: ідентифікація відбувається через діяльність у державній системі (держустанові).

Будь-яка діяльність передбачає той чи той ступінь емоційної собистісної включеності в неї. Така включеність неможлива без певної особистісної ідентифікації з діяльністю.

Ідентифікація з діяльністю виявляється в такому:

— процесові та цілям діяльності надається дуже висока емоційна значущість;

— є яскраво виражене прагнення досягти результату, домогтися максимальної ефективності діяльності;

— усе це забезпечує безперервність діяльності, її безпосередню включеність у загальний життєвий контекст особистості;

— відбувається самоототожнення з продуктом діяльності: навіть після того, як його вироблено, суб'єктові діяльності не байдуже, що станеться надалі з продуктом діяльності, яке його речення для інших людей тощо;

— у разі неуспішності діяльності (її незавершеності, низької результативності) виникають фрустрація, негативні емоції.

Прояви протилежного характеру спостерігаються за відсутності ідентифікації з діяльністю. У цьому разі діяльність є слабо коструктурованою, немає вираженого прагнення досягти результату, характерним є відсторонене ставлення до продукту діяльності. Крім того, переривання діяльності або її неуспіх не породжу* яких-небудь виражених негативних переживань.

Відмінність діяльності в межах державної системи від будь-якої іншої (скажімо, будь-якої професійної діяльності взагалі) полягає в тому, що вона значно більш регламентована і контрольована. Заздалегідь визначено конкретну кількість виконавців, для кожного з них обумовлено певні дії, результати діяльності, операціональну сторону її виконання. Така регламентація вводиться через систему посад у державній організації. (Належить відзначити, що йдеться не лише про адміністративну посаду, приклад, у держапараті, а про будь-яке робоче місце в державній установі, яке передбачає цілком конкретну діяльність виконав

Таким чином, на відміну від професійної діяльності взагалі, діяльність у державній системі передбачає закріплення конкретного комплексу цілей, дій та операцій не просто за представником тої чи тої професійної групи, а за певною посадою. П цьому для кожної посади заздалегідь задано як можливі, та обов'язкові дії, а також необхідний результат.

Отже, можна сказати, що явище посади в державній системі виступає як опосередковуюча ланка у відносинах між особистістю і державою. Посада та приписана займаючому її індивід діяльність, забезпечувані нею зв'язки з іншими елементами державної структури зумовлюють деяке значеннєве поле, у яке занурено особистість. Усе це задає основні умови ідентифікації особистості з діяльністю та, як похідне, із державою.

У чому полягають особливості ідентифікації особистості державою, опосередкованої діяльністю на державній посаді?

Посада надає займаючому її індивідові можливості, що перевищують його можливості як окремого елементу соціуму. Це можливості, які належать державі і делеговані індивідові. За рахунок цього його Я зміцнюється, посилюється. Але разом і) тим держава "приписує" йому певною мірою відмову від свого Я (своїх суб'єктивних преференцій, упередженості, емоційних став­лень). Міра індивідуального, що його дозволено в діяльності, с суворо обмежена. Особистість потрапляє в царину більш або менш жорстких правил, законів; саме вони мають бути основним регулятором її діяльності, а не внутрішня система цінностей або мотиваційне утворення.

Тому процес ідентифікації має неоднозначний, доволі суперечливий характер. Існує тенденція, досить поширена, ототожнювати себе тільки з можливостями (впливу на інших, здобуття інформації, контролю над ситуацією), які надаються посадою. Водночас необхідність бути провідником існуючих у даній державі законів забезпечується. Це — ситуація переважання базової (архетипічної) тендентції індивідуалізації. Особистість відокремлює себе від суспільства, її воля, мотиваційно-ціннісна система стають над цінними. Особистість визнає за собою екзистенціальне право використовувати делеговані державою можливості, що початково їй не належали.

Зрозуміло, якщо в суспільстві така тенденція переважає, функціонування держави буде утруднене. Ця тенденція створює п для різного роду зловживань, корупції.

Можлива й протилежна тенденція. Суб'єкт ідентифікується не з можливостями, що надаються посадою, а з правилами та законами, згідно з якими він повинен діяти. Приписані норми стають для нього догмою, самоціллю, його Я концентрується в них. Така диспозиція вказує на переважання базової тенденції ідентифікації: власне Я розчиняється в правилах соціальної організації. Імовірно, така тенденція гіпертрофованої ідентифікації більше виявляється в тоталітарних державах, чому сприяють тотальний контроль над громадянами, безліч заборон та обмежень.

Таким чином, можна припустити, що існує оптимальна міра ідентифікації особистості з державою. Як надто висока, так і мало виражена ідентифікація не сприяє їх успішному функціонуванню.

Найімовірніше, такий оптимум не може бути встановлено а ргіогі. Оптимальна міра ідентифікації особистості з державою належить від національних і культурних особливостей, історичного досвіду нації. Крім того, цей оптимум може змінюватися з плином часу.