В Україні в середині 20-х pp. нараховувалося 45 професійних театрів. Справжньою подією театрального життя України стало створення театру «Березіль», названому так за першим місяцем весни. З 1922 року цей театр очолив актор і режисер Лесь Курбас. На сцені «Березоля» виступали відомі майстри сцени: А. Бучма, М. Крушельницький, Н. Ужвій, О. Сердюк та ін. Л. Курбас намагався якнайшвидше вивести театр на європейський рівень. «Нація захрясла в чумацьких водах, треба її якось звідти вивести», — сказав він на одному з театральних диспутів. За пропаганду національних ідей у мистецтві «Березіль» постійно зазнавав критики з боку Комуністичної партії.
У 20-ті pp. утворилася Асоціація художників Червоної України. Члени Асоціації С. Їжакевич, К. Трохименко, Ф. Кричевський та інші зробили вагомий внесок в українське образотворче мистецтво. Плідно працював засновник оригінальної художньої школи Михайло Бойчук, чиїх послідовників пізніше стали називати «бойчукістами». їхні картини з великим успіхом демонструвалися на міжнародних виставках.
У 20-ті pp. випустили у світ перші фільми Одеська та Київська кіностудії. Свій творчий шлях розпочав видатний митець українського та світового кінематографа Олександр Довженко (фільми «Звенигора», «Арсенал»).
Українське музичне мистецтво збагатила творчість композиторів Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, Григорія Верьовки, Лева Ревуцького та ін. Так, видатний український композитор, диригент і педагог Кирило Стеценко віддавав перевагу хоровим, вокально-інструментальним, оперним жанрам, музиці до театральних вистав і обробкам народних пісень. Він організував Перший київський народний хор, дві мандрівні капели, на основі яких згодом виникла капела«Думка».
Таким чином, у 20-ті pp. українська культура та мистецтво зазнали бурхливого піднесення.
Василь Липківський (1864-1937)
Визначний діяч Української автокефальної православної церкви, митрополит Київський і всієї Русі. Народився в с. Полудні на Вінниччині. Навчанні в Уманському духовному училищі, пізніше — у Київській духовній академії. У 1890-х був законовчителем державної гімназії в Києві, згодом після прийняття сану священика — настоятелем міського собору, повітовим інспектором церковно-парафіяльних шкіл Липовецького повіту. У 1905 р. звільнений і роботи за національні переконання. З 1917 р. очолив рух за автокефалію Української православної церкви. 9 травня 1919 р. відправив першу службу українською мовою в Миколаївському соборі на Печерську в Києві. У жовтні 1921 р. Всеукраїнський церковний собор затвердив проголошену автокефалію Української православної церкви і обрав В. Липківського її митрополитом. Активно працював для ідеї відродження української національної церкви, за що зазнавав постійних переслідувань. У жовтні 1927 р. делегати Всеукраїнського церковного собору, під загрозою арешту й заслання всіх його учасників та під тиском частини єпископату УАПЦ на чолі з єпископом П. Ромадановим, проголосували за переобрання В. Липківського. Протягом наступних років перебував під постійним наглядом більшовицьких репресивних органів, кілька разів був заарештований і ув'язнений. 22 жовтня 1937 р. був знову заарештований, а 20 листопада засуджений особливою трійкою при Київському управлінні НКВС СРСР до страти і незабаром розстріляний. (За «Довідником з історії України»)
Релігійне життя
З перших днів свого існування радянська влада вела відкриту антицерковну, войовничо-атеїстичну політику. Релігію й церкву проголосили пережитками самодержавства та ворогами нового суспільства. У роки громадянської війни були зруйновані сотні храмів, монастирів, тисячі священиків були репресовані як вороги радянської влади.
З переходом до нової економічної політики курс більшовиків не змінився. Скориставшись голодом 1921-1922 pp., радянське керівництво розпочало широку кампанію з вилучення церковних цінностей для закупівлі зерна за кордоном. І хоч віряни й духовенство погоджувалися пожертвувати частину майна, конфлікт влади й церкви був неминучим.
Радянська влада зажадала передачі культових предметів, без яких не могло відбуватися богослужіння. Конфлікт між церквою та владою супроводжувався арештами та розстрілами духовенства й вірних. 19 березня 1922 року в листі до членів Політбюро, який був зареєстрований під грифом «цілком таємно», В. Ленін писав: «Що більше представників реакційного духовенства й реакційної буржуазії нам... вдасться розстріляти, то краще».
Під час Української революції розпочалася боротьба за створення Української автокефальної (незалежної від московського патріарха) православної церкви. Соціалістичний уряд Центральної Ради особливої уваги на це питання не звернув. Тільки П. Скоропадський та Директорія намагалися підтримати таку ідею, але вони протрималися недовго, конкретних результатів не було. У 1920 році УАПЦ нараховувала близько 1,2 тис. парафій, ЗО єпископів та 1,5 тис. священиків. Загальна кількість вірян досягла 2 млн. осіб (12-14% від усього православного населення). Найбільше прибічників УАПЦ було на Київщині, Поділлі, Полтавщині, Чернігівщині та Волині. Керівником УАПЦ був обраний митрополит В. Липківський (1921-1927 pp.).
Радянське керівництво постійно здійснювало тиск на УАПЦ, хоч формально й виявляло лояльне ставлення до неї. Воно намагалося внести розкол між різними конфесіями, а особливо ослабити антирадянськи налаштовану Російську православну церкву на чолі з патріархом Тихоном.
Уряд відверто сприяв діяльності різноманітних сектантських груп і організацій, намагаючись використати у своїх інтересах міжрелігійні конфлікти.
Найвидатніші діячі доби: О. Шумський, М. Скрипник
Лазар Каганович (1893-1991)
Політичний діяч. За пропозицією Й. Сталіна в 1925 р. очолив Компартію України. Причетний до згортання політики українізації, до політичних репресій проти української інтелігенції, державних та партійних діячів. Його діяльність в Україні сприяла появі опозиції. У 1928 р. Л. Кагановича переведено до Москви. Був причетний доорганізації Голодомору 1932—1933 pp. в Україні. У 1947 р. знову очолив Ком партію України, тоді ж відновилися репресії проти інтелігенції.
Політика коренізації (українізації)
Коренізація — напрям національної політики Комуністичної партії, складовою частиною якої було впровадження мови корінного населення країни в діловодство, пресу, державні та культурні установи, школи тощо, а також висування на керівні посади представників корінного населення. В Україні ця політика набрала форми українізації, або дерусифікації. Ще в роки громадянської війни в листопаді 1919 року керівництво Комуністичної парії прийняло документ про радянську владу в Україні, у якому зазначалося: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися й розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою».
У квітні 1923 року відбувся XII з'їзд РКП(б), на порядок денний якого було винесене національне питання. Більшовицька партія ставила завдання для своїх організацій укорінитися в національних республіках (звідси, як уважають історики, й назва політичного курсу — «коренізація»). Політика коренізації була викликана такими причинами:
• ураховуючи національні рухи в роки громадянської війни, радянська влада ставила за мету надати їм комуністичного забарвлення;
• більшовики намагалися всебічно збільшити свою соціальну підтримку, насамперед серед селян та інтелігенції;
• ураховуючи негативний досвід минулого, Комуністична партія намагалася стерти суперечності між радянським більшовицьким центром і національними районами, колишніми окраїнами царської Росії;
• коренізація мала показати справедливе розв'язання національного питання в колишній Російській імперії.
Активними провідниками українізації стали відомі комуністичні керівники О. Шумський, М. Скрипник, Л. Каганович. Перебуваючи на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У, Л. Каганович повів лінію на українізацію партійно-державного апарату. Обов'язковим стало вживання української мови в державному житті та діловодстві. Для партійних працівників були створені спеціальні курси для вивчення української мови. Той, хто не навчався на цих курсах, ризикував утратити роботу.
Результати українізації були досить вагомими:
• протягом 1923-1927 pp. кількість українців серед державного апарату зросла відповідно з 35 до 55%;
• значно збільшилося українське представництво серед комуністів. Якщо 1920 року в Україні серед 37 958 членів партії був 61,1% росіян, 20,1% українців, 11,4% євреїв, 2,6% поляків, то 1927 року українці вже становили 52% від загальної кількості комуністів;
• кількість молодих українців, які стали до лав комсомолу, становила 65%;
• у ЦК КП(б)У українці становили четверту частину.
Українізація спричинилася до певних відцентрових тенденцій. На її ґрунті виявилися «російський шовінізм» та український «націонал-комунізм», які небезпечно відшліфовувалися комуністичним керівництвом. Секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь здійснив спробу обґрунтувати теорію боротьби двох культур. На його думку, російська культура була пов'язана з містом, з передовим робітничим класом, а українська — з селом і відсталим селянством. Тому завдання комуністів полягає у сприянні перемоги російської культури.
У той же час в «національних ухилах» звинувачували міністрів освіти М. Скрипника та О. Шумського, які стали активними провідниками української мови в школах, вищих навчальних закладах і навіть у Червоній армії. За активного сприяння М. Скрипника в 1929 році 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вузів вели навчання виключно українською мовою, тираж українських видань виріс у 5 разів, з 426 газет України 373 виходили рідною мовою.
Коренізація не обмежувалася тільки УСРР. Надавалася велика допомога в галузі культури й освіти українцям на Далекому Сході, у Казахстані, Сибіру, Середній Азії, на Поволжі, Кубані, Дону. За спогадами сучасників, М. Скрипник обіцяв розбудувати Україну на Кубані і в Криму.
«Шумськізм» та «скрипниківщина» налякали Кремль, сталінське керівництво розглядало їх як відхід від ленінських ідей та буржуазний націоналізм.
Активно здійснювалася політика коренізації в районах України, населених національними меншинами. У 20-ті pp. при парткомах були створені спеціальні організації, які провадили роботу з національними меншинами. У 1924 році при ЦК КП(б)У діяли 4 секції: єврейська, німецька, польська та болгарська. У цей час в Україні діяло 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейською, 31 — з татарською та ін. З 1924 до 1930 pp. кількість учнів єврейських шкіл, які навчалися мовою їдиш, зросла вдвічі й досягла 83 тис. осіб.
Сучасні історики не мають однакових підходів до пояснення сутності українізації та її наслідків. Існують такі погляди:
• українізація, незважаючи на певні досягнення, всебічно сприяла зміцненню більшовицької диктатури в Україні;
• українізація була закамуфльованою політикою сталінського керівництва для забезпечення повної радянізації України. За її допомогою комуністи прагнули підмінити національну само-ідентичність українського народу, його справжню державну традицію, історію й культуру класовими та інтернаціональними стереотипами;
• українізація була тимчасовим «українським ренесансом XX століття»;
• на думку історика Ярослава Грицака, жодна з радянських республік не мала таких позитивних наслідків від коренізації, як Україна: «За десять років українізації (1923-1933 pp.) українці перетворилися на структурно повноцінну, зурбанізовану й сконсолідовану націю... Вони вступили у XX ст. як модерна нація».
Джерела
Я. Грицак про українізацію «Українізація» підірвала рівновагу сил, що склалася на початку 1920-х років між комуністичним режимом і українським національним рухом. Перехід частини комуністів на національні позиції, витворення українського пролетаріату, збільшення частки українського міського населення та активна освітня, культурна і наукова діяльність старої і молодої української еліти створювали серйозну загрозу контролю Москви над УРСР.
Історія України. Курс лекцій
