Україна напередодні 1917 р

Після проголошення маніфесту 17 жовтня 1914 р. царський уряд почав вжи­вати різних заходів для того, щоб об­межити права і свободи народу. Знову стали переслідувати українців, білорусів та євреїв. Керуючись директивами, місцева влада почала утис­кувати українські установи: було закрито "Просвіти", українські клу­би, бібліотеки. У Києві ліквідовано Товариство грамотності. Проте, як завжди трапляється, чим більше переслідувань і репресій, тим актив­ніша зворотна реакція. Після короткого заспокоєння в університетах зно­ву почалися сходки і страйки. Заборонялося приймати на посади вчи­телів-українців і професорів-українців. Службовцям не можна було пе­редплачувати українські газети і журнали.

Україна не була ізольована від зовнішнього світу, на неї впливали події, що відбувались у сусідів. У Галичині Головна Українська Рада оголосила про організацію Українських Січових Стрільців. У декларації говорилось, що всі українці повинні взятися за зброю, щоб визволити Україну і розгромити Росію. Відповідно створити єдину самостійну дер­жаву зі столицею в Києві. Загальна Українська Рада звернулася до "всіх народів цивілізованого світу" із заявою, у якій декларувалася мета ство­рення Української Держави. Але це залишилось у мріях.

Союз Визволення України здійснював велику просвітницьку роботу як у Галичині, так і у країнах Європи. Це викликало у європейців за­цікавленість, але реальних результатів не давало. Більш дієвою була робота СВУ в таборах військовополонених у Фрайштаті, Ганновері, Раштату, Гмюндені. У таборах було організовано школи, бібліотеки, церкви. їх діяльність дала непогані результати. Там завдяки про­світницьким заходам формувались свідомі громадяни України.

На фронтах Першої світової війни майже не було змін. Почалися страйки і заворушення. Рік 1916 розпочався з гасла "Геть війну!". Страйки прокотилися по всій Україні. Такі ж настрої перекинулися на фронт. Цілі полки відмовлялися йти в бій. Йшла велика пропаган­дистська робота всіх партій, які функціонували того часу, — від крайніх лівих до крайніх правих. Починалася Лютнева революція. 27 лютого 1917 р. було створено Тимчасовий Комітет Державної Думи, а 1 березня наказом № 1 ліквідується, можна сказати, дисципліна в армії. З березня 1917 р. було повалено монархію і припинено правління династії І 'омшюпих.

14 березня 1917 р. в Києві офіційно проголошено про падіння мо-ішрхії та встановлення нового уряду.

З цього часу, з цього дня почався новий відлік часу — XX сторіччя.

КОТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Роль і значення становлення капіталістичних відносин в Україні та розвиток культури.

2. Особливості української науки і культури початку XIX ст. І, Які науково-мистецькі товариства діяли в Україні?

4. "Просвіти", їх роль і значення в культурному розвитку народу.

г>. З якими культурними набутками підійшла Україна до революції 1917 року?

 

Масол

Розділ 3. Художня культура України ХІХ – початку ХХ ст.

Вступ

Упродовж XIX ст. у країнах Єв­ропи культура отримує нові соціаль­ні імпульси. Зростають темпи роз­витку науки й техніки, збільшуючи інтелектуальний потенціал європей­ських націй. Нові наукові відкриття змінюють традиційні уявлення про світобудову, руйнують притаманну Просвітництву механістичну картину світу. Усе це прискорює процеси мо­дернізації культури, її заглиблення у сферу людського духу.

У цей період змінюється і культур­ний ландшафт України. Українська культура XIX - початку XX ст. роз­вивалася в доволі складних умовах. У Російській та Австро-Угорській ім­періях український народ зазнавав тяжкого соціального і національного гноблення. Жорстока русифікатор­ська політика царату спрямовувалася на нівелювання української націо­нальної культури: були часи, коли за­боронялося не лише говорити, а й спі­вати рідною мовою (згадаймо Валуєв-ський циркуляр і Емський указ). До аналогічних заборонних заходів вда­вався й австрійський уряд на західно­українських землях - Галичині, За­карпатті, Буковині. В умовах бездер­жавності Україна перетворювалася на культурну провінцію імперій, до складу яких входили її території. Це стало додатковим поштовхом до за­родження загальноєвропейських про­світницьких ідей, їх національно орієнтованого вияву на ґрунті нових со-ціокультурних процесів.

У XIX ст. виникла мережа освітніх закладів - університетів, ліцеїв, гімна­зій, що стали осередками науки і куль­тури. На соціальну арену вийшла на­ціонально свідома інтелігенція, вихо­вана на просвітницьких ідеалах М. Кос­томарова і П. Куліша, Т. Шевченка і М. Гоголя. Прогресивні українці -вихідці з дворянського середовища -цікавилися вітчизняною історією, на­родною культурою.

Велике значення для консолідації української нації мали література, музика, театр - провідні галузі віт­чизняної художньої культури XIX ст. Герої творів «батька української про­фесійної літератури» І. Котляревсько­го заговорили зі сторінок книжок і те­атральної сцени про життя простих людей рідною мовою. Публікація «Енеїди» і «Наталки Полтавки» при­вернула увагу до живого українського слова не лише літераторів, а й широ­ких кіл громадськості.

Нова епоха потребувала нового ти­пу митця - громадського діяча з пере­довими ідеалами демократизму і на­родності. Вищим взірцем такого мит-ця-громадянина став видатний україн­ський мислитель, поет і художник Тарас Шевченко. Глибоко національні постаті Великого Кобзаря, а також Івана Франка, Лесі Українки та інших поетів-патріотів сприяли активізації демократичних тенденцій у мистецтві.

Важливу роль у культурно-просвіт­ницькому русі другої половини XIX ст. відіграла багатогранна діяльність фундатора вітчизняної музики Мико­ли Лисенка - композитора, фолькло­риста, диригента, піаніста й педагога. Палкий патріот своєї Батьківщини, він поєднав різнобічні творчі обдаро­вання з енергією громадського діяча, що мало виняткове значення для під­несення української національної культури.

На західноукраїнських землях мис­тецтво розвивалося в особливих істо­ричних умовах відродження націо­нально-культурного життя. З остан­ньої чверті XVIII ст. ці землі входили до складу Австрійської імперії, де культура і мова українського народу зневажалися. Під впливом революцій­но-демократичних перетворень, що охопили Європу, австрійський уряд зробив перші кроки для становлення українського шкільництва, активізу­валися процеси національного само­усвідомлення. Культурно-просвітниць­ку діяльність у цьому краї очолювало духівництво. Осередками просвітництва стали духовні семінарії у Львові та Перемишлі, Коломийська гімназія, ліцей на Буковині.

Будителями національної свідомо­сті були вихованці Львівської семіна­рії, палкі патріоти Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. У 1833 р. вони заснували про­гресивний гурток «Руська трійця», що мав за мету сприяння розвою української літератури та культури. Музич­но-драматичні гуртки, співочі товарис­тва створювалися і в інших містах Га­личини («Просвіта» імені Тараса Шев­ченка, «Боян»), діяли театри, напри­клад, «Руський народний театр».

Національні художньо-естетичні ідеали втілювали й українські живо­писці. У період, що розглядається, виникла 'реалістична художня школа М. Мураижа; історичній темі присвя­чували свої твори М. Самокиш і Ф. Красицький, жанрова тематика, зокрема українська обрядовість, стала провідною у творчості М. Пимоненка і К. Трутовського, своєрідну живо­писну енциклопедію українського се­ла створили В. Орловський, П. Лев­ченко, М. Кузнецов.

З активізацією художньо-культур-ііого життя високе мистецтво з акаде­мій, аристократичних салонів, пала­ці іі і поміщицьких маєтків виходить на широкий загал. У Києві, Одесі, Харкові, Львові та інших містах відбу­ваються публічні концерти, театральні вистави, відкриваються спеціальні нав­чальні заклади. Це сприяло підвищен­ню професіоналізму митців, зростанню вітчизняних мистецьких кадрів. Укра­їнська художня культура поступово здобувала міжнародне визнання.

Вагомий внесок у розбудову укра­їнської художньої культури зробили засновники українського професійно­го театру М. Старицький, І. Карпен­ко-Карий, М. Садовський, М. Зань-ковецька та інші представники театру корифеїв.

Всесвітньо відомою музою світової вокальної культури стала українська співачка Соломія Крушельницька, яка після дебюту у Львівському театрі (1893) і навчання в Італії з грандіоз­ним успіхом виступала на багатьох оперних сценах світу, зокрема в мілан­ському театрі «Ла Скала», паризькій «Гранд-опера». До програм своїх кон­цертів поряд із шедеврами зарубіжної музики вона включала й українські пісні.

Складна й суперечлива соціокуль-турна ситуація спричинила зароджен­ня нових художніх напрямів. В укра­їнській літературі й мистецтві XIX ст. провідними стали _т^эи_загальноевро-пейські стилі: класицизм, романтизм і реалізм. Усі вони тяжіли до вищих орієнтирів краси, проте йшли до її до­сягнення різними шляхами.

Класицизм, згідно з просвітницьки­ми ідеалами, спирався на універсальні мистецькі зразки, античні й ренесансні естетичні канони. Саме вони визначи­ли його раціонально-логічну зорієнто-ваність на гармонію з ознаками про­порційності, чіткого членування час­тин, симетрії, порядку в усьому. Цей стиль знайшов яскраве втілення в лі­тературі (трагедії Ж. Расіна, комедії Ж.-Б. Мольєра), музиці (симфонії і сонати Й. Гайдна, В. А. Моцарта), ар­хітектурі (паркові комплекси королів­ського Версалю, царського Петергофа), живопису (К. Лоррен, Ж.-Л. Да-від), скульптурі (Е.-М. Фальконе).

Романтизм - художній напрям, протилежний класицизму, з превалю­ванням уявного, емоційного, фанта­стичного; відображує конфлікт між ідеалом і реальністю. Відмовляючись від класичних норм стриманості й су­ворості, романтизм культивує інтуї­тивно-чуттєві поривання людини. Джерелом натхнення для романтиків слугували національна історія, фоль­клор. Надмірному практицизму й ра­ціоналізму вони намагалися протиста­вити емоційно багатий духовний світ людини - особистості яскравої і непе­ресічної, ідеалізували й поетизували природу, історичну минувшину, на­родний побут і міфологію.

Як літературно-художній напрям ро­мантизм набув поширення в Англії (ро­мани В. Скотта, поезія Дж. Байрона, пейзажі Дж. Тернера), Франції (рома­ни А. Дюма і В. Гюго, картини Е. Де­лакруа, симфонічна музика Г. Берліо-за), Німеччині (новели Е. Т. А. Гоф­мана, пісні Ф. Шуберта, пейзажі К. Д. Фрідріха), Італії (творчість скрипаля-віртуоза Н. Паганіні), Поль­щі (поезія А. Міцкевича, музика Ф. Шопена).

Надзвичайно яскраве звучання цей стиль отримав у музиці, давши потуж­ний імпульс формуванню національних композиторських шкіл, зокрема в Угорщині (Ф. Ліст), Норвегії (Е. Гріг) та інших країнах. З-поміж різних ви­дів мистецтва, якими захоплювалися романтики, музиці належала пріори­тетна роль, адже музика - голос сер­ця - здатна передавати багатство і піднесеність почуттів людини, тобто саме те, що прагнули образно відтво­рити митці нового покоління. Найха­рактернішою ознакою романтичної музики є програмність, часто пов'яза­на з літературою.

Реалізм - художній напрям, що, на відміну від романтизму, передбачає правдиве художнє відображення людських характерів за різних соціальних обставин. Він виник як реакція митці и на науково-матеріалістичну картину світу, характерну для індустріального суспільства. Представники напряму намагалися правдиво відображу ват и реальну дійсність, а не вигадувати да лекі від життя образи.

Як класицизм і романтизм, цей ху­дожній напрям знайшов втілення в різних галузях мистецтва - літературі (романи й повісті Ч. Діккенса, О. де Бальзака, М. Гоголя, Л. Толстого), живопису (картини Г. Курбе, І. Рєпі-на), музиці (опери Дж. Верді, М. Му-соргського), театрі (актори Є. Дузс, М. Щепкін, співак Ф. Шаляпін).

На зламі ХІХ-ХХ ст. під впливом нових європейських мистецьких нап­рямів у творчості представників піз­нього романтизму, символізму, імпре­сіонізму, архітектурного модерну по­чинають домінувати туманні й загад­кові алегорії, плинні миттєвості життя, песимістичні" настрої тощо. Яскравим виявом цього стала поезія П. Верлєпа, А. Рембо, Ш. Бодлера, М. Метерліп-ка, творчість художників-імпресіоиіс-тів К. Моне, О. Ренуара, музика Р. Ваг­нера, К. Дебюссі, О. Скрябіна. Ана­логічно оновлюється й палітра вітчиз­няних митців. Інноваційні пошуки відбуваються в українській літературі (М. Коцюбинський), архітектурі та живопису (В. Городецький, брати В. і Ф. Кричевські, С. Васильківський), драматичному театрі (М. Садовський, М. Заньковецька).