Україна напередодні 1917 р

Після проголошення маніфесту 17 жовтня 1914 р. царський уряд почав вживати різних заходів для того, щоб обмежити права і свободи народу. Знову стали переслідувати українців, білорусів та євреїв. Керуючись директивами, місцева влада почала утискувати українські установи: було закрито "Просвіти", українські клуби, бібліотеки. У Києві ліквідовано Товариство грамотності. Проте, як завжди трапляється, чим більше переслідувань і репресій, тим активніша зворотна реакція. Після короткого заспокоєння в університетах знову почалися сходки і страйки. Заборонялося приймати на посади вчителів-українців і професорів-українців. Службовцям не можна було передплачувати українські газети і журнали.

Україна не була ізольована від зовнішнього світу, на неї впливали події, що відбувались у сусідів. У Галичині Головна Українська Рада оголосила про організацію Українських Січових Стрільців. У декларації говорилось, що всі українці повинні взятися за зброю, щоб визволити Україну і розгромити Росію. Відповідно створити єдину самостійну державу зі столицею в Києві. Загальна Українська Рада звернулася до "всіх народів цивілізованого світу" із заявою, у якій декларувалася мета створення Української Держави. Але це залишилось у мріях.

Союз Визволення України здійснював велику просвітницьку роботу як у Галичині, так і у країнах Європи. Це викликало у європейців зацікавленість, але реальних результатів не давало. Більш дієвою була робота СВУ в таборах військовополонених у Фрайштаті, Ганновері, Раштату, Гмюндені. У таборах було організовано школи, бібліотеки, церкви. їх діяльність дала непогані результати. Там завдяки просвітницьким заходам формувались свідомі громадяни України.

На фронтах Першої світової війни майже не було змін. Почалися страйки і заворушення. Рік 1916 розпочався з гасла "Геть війну!". Страйки прокотилися по всій Україні. Такі ж настрої перекинулися на фронт. Цілі полки відмовлялися йти в бій. Йшла велика пропагандистська робота всіх партій, які функціонували того часу, — від крайніх лівих до крайніх правих. Починалася Лютнева революція. 27 лютого 1917 р. було створено Тимчасовий Комітет Державної Думи, а 1 березня наказом № 1 ліквідується, можна сказати, дисципліна в армії. З березня 1917 р. було повалено монархію і припинено правління династії І 'омшюпих.

14 березня 1917 р. в Києві офіційно проголошено про падіння мо-ішрхії та встановлення нового уряду.

З цього часу, з цього дня почався новий відлік часу — XX сторіччя.

КОТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Роль і значення становлення капіталістичних відносин в Україні та розвиток культури.

2. Особливості української науки і культури початку XIX ст. І, Які науково-мистецькі товариства діяли в Україні?

4. "Просвіти", їх роль і значення в культурному розвитку народу.

г>. З якими культурними набутками підійшла Україна до революції 1917 року?

Масол

Розділ 3. Художня культура України ХІХ – початку ХХ ст.

Вступ

Упродовж XIX ст. у країнах Європи культура отримує нові соціальні імпульси. Зростають темпи розвитку науки й техніки, збільшуючи інтелектуальний потенціал європейських націй. Нові наукові відкриття змінюють традиційні уявлення про світобудову, руйнують притаманну Просвітництву механістичну картину світу. Усе це прискорює процеси модернізації культури, її заглиблення у сферу людського духу.

У цей період змінюється і культурний ландшафт України. Українська культура XIX - початку XX ст. розвивалася в доволі складних умовах. У Російській та Австро-Угорській імперіях український народ зазнавав тяжкого соціального і національного гноблення. Жорстока русифікаторська політика царату спрямовувалася на нівелювання української національної культури: були часи, коли заборонялося не лише говорити, а й співати рідною мовою (згадаймо Валуєв-ський циркуляр і Емський указ). До аналогічних заборонних заходів вдавався й австрійський уряд на західноукраїнських землях - Галичині, Закарпатті, Буковині. В умовах бездержавності Україна перетворювалася на культурну провінцію імперій, до складу яких входили її території. Це стало додатковим поштовхом до зародження загальноєвропейських просвітницьких ідей, їх національно орієнтованого вияву на ґрунті нових со-ціокультурних процесів.

У XIX ст. виникла мережа освітніх закладів - університетів, ліцеїв, гімназій, що стали осередками науки і культури. На соціальну арену вийшла національно свідома інтелігенція, вихована на просвітницьких ідеалах М. Костомарова і П. Куліша, Т. Шевченка і М. Гоголя. Прогресивні українці -вихідці з дворянського середовища -цікавилися вітчизняною історією, народною культурою.

Велике значення для консолідації української нації мали література, музика, театр - провідні галузі вітчизняної художньої культури XIX ст. Герої творів «батька української професійної літератури» І. Котляревського заговорили зі сторінок книжок і театральної сцени про життя простих людей рідною мовою. Публікація «Енеїди» і «Наталки Полтавки» привернула увагу до живого українського слова не лише літераторів, а й широких кіл громадськості.

Нова епоха потребувала нового типу митця - громадського діяча з передовими ідеалами демократизму і народності. Вищим взірцем такого мит-ця-громадянина став видатний український мислитель, поет і художник Тарас Шевченко. Глибоко національні постаті Великого Кобзаря, а також Івана Франка, Лесі Українки та інших поетів-патріотів сприяли активізації демократичних тенденцій у мистецтві.

Важливу роль у культурно-просвітницькому русі другої половини XIX ст. відіграла багатогранна діяльність фундатора вітчизняної музики Миколи Лисенка - композитора, фольклориста, диригента, піаніста й педагога. Палкий патріот своєї Батьківщини, він поєднав різнобічні творчі обдаровання з енергією громадського діяча, що мало виняткове значення для піднесення української національної культури.

На західноукраїнських землях мистецтво розвивалося в особливих історичних умовах відродження національно-культурного життя. З останньої чверті XVIII ст. ці землі входили до складу Австрійської імперії, де культура і мова українського народу зневажалися. Під впливом революційно-демократичних перетворень, що охопили Європу, австрійський уряд зробив перші кроки для становлення українського шкільництва, активізувалися процеси національного самоусвідомлення. Культурно-просвітницьку діяльність у цьому краї очолювало духівництво. Осередками просвітництва стали духовні семінарії у Львові та Перемишлі, Коломийська гімназія, ліцей на Буковині.

Будителями національної свідомості були вихованці Львівської семінарії, палкі патріоти Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. У 1833 р. вони заснували прогресивний гурток «Руська трійця», що мав за мету сприяння розвою української літератури та культури. Музично-драматичні гуртки, співочі товариства створювалися і в інших містах Галичини («Просвіта» імені Тараса Шевченка, «Боян»), діяли театри, наприклад, «Руський народний театр».

Національні художньо-естетичні ідеали втілювали й українські живописці. У період, що розглядається, виникла 'реалістична художня школа М. Мураижа; історичній темі присвячували свої твори М. Самокиш і Ф. Красицький, жанрова тематика, зокрема українська обрядовість, стала провідною у творчості М. Пимоненка і К. Трутовського, своєрідну живописну енциклопедію українського села створили В. Орловський, П. Левченко, М. Кузнецов.

З активізацією художньо-культур-ііого життя високе мистецтво з академій, аристократичних салонів, палаці іі і поміщицьких маєтків виходить на широкий загал. У Києві, Одесі, Харкові, Львові та інших містах відбуваються публічні концерти, театральні вистави, відкриваються спеціальні навчальні заклади. Це сприяло підвищенню професіоналізму митців, зростанню вітчизняних мистецьких кадрів. Українська художня культура поступово здобувала міжнародне визнання.

Вагомий внесок у розбудову української художньої культури зробили засновники українського професійного театру М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Садовський, М. Зань-ковецька та інші представники театру корифеїв.

Всесвітньо відомою музою світової вокальної культури стала українська співачка Соломія Крушельницька, яка після дебюту у Львівському театрі (1893) і навчання в Італії з грандіозним успіхом виступала на багатьох оперних сценах світу, зокрема в міланському театрі «Ла Скала», паризькій «Гранд-опера». До програм своїх концертів поряд із шедеврами зарубіжної музики вона включала й українські пісні.

Складна й суперечлива соціокуль-турна ситуація спричинила зародження нових художніх напрямів. В українській літературі й мистецтві XIX ст. провідними стали _т^эи_загальноевро-пейські стилі: класицизм, романтизм і реалізм. Усі вони тяжіли до вищих орієнтирів краси, проте йшли до її досягнення різними шляхами.

Класицизм, згідно з просвітницькими ідеалами, спирався на універсальні мистецькі зразки, античні й ренесансні естетичні канони. Саме вони визначили його раціонально-логічну зорієнто-ваність на гармонію з ознаками пропорційності, чіткого членування частин, симетрії, порядку в усьому. Цей стиль знайшов яскраве втілення в літературі (трагедії Ж. Расіна, комедії Ж.-Б. Мольєра), музиці (симфонії і сонати Й. Гайдна, В. А. Моцарта), архітектурі (паркові комплекси королівського Версалю, царського Петергофа), живопису (К. Лоррен, Ж.-Л. Да-від), скульптурі (Е.-М. Фальконе).

Романтизм - художній напрям, протилежний класицизму, з превалюванням уявного, емоційного, фантастичного; відображує конфлікт між ідеалом і реальністю. Відмовляючись від класичних норм стриманості й суворості, романтизм культивує інтуїтивно-чуттєві поривання людини. Джерелом натхнення для романтиків слугували національна історія, фольклор. Надмірному практицизму й раціоналізму вони намагалися протиставити емоційно багатий духовний світ людини - особистості яскравої і непересічної, ідеалізували й поетизували природу, історичну минувшину, народний побут і міфологію.

Як літературно-художній напрям романтизм набув поширення в Англії (романи В. Скотта, поезія Дж. Байрона, пейзажі Дж. Тернера), Франції (романи А. Дюма і В. Гюго, картини Е. Делакруа, симфонічна музика Г. Берліо-за), Німеччині (новели Е. Т. А. Гофмана, пісні Ф. Шуберта, пейзажі К. Д. Фрідріха), Італії (творчість скрипаля-віртуоза Н. Паганіні), Польщі (поезія А. Міцкевича, музика Ф. Шопена).

Надзвичайно яскраве звучання цей стиль отримав у музиці, давши потужний імпульс формуванню національних композиторських шкіл, зокрема в Угорщині (Ф. Ліст), Норвегії (Е. Гріг) та інших країнах. З-поміж різних видів мистецтва, якими захоплювалися романтики, музиці належала пріоритетна роль, адже музика - голос серця - здатна передавати багатство і піднесеність почуттів людини, тобто саме те, що прагнули образно відтворити митці нового покоління. Найхарактернішою ознакою романтичної музики є програмність, часто пов'язана з літературою.

Реалізм - художній напрям, що, на відміну від романтизму, передбачає правдиве художнє відображення людських характерів за різних соціальних обставин. Він виник як реакція митці и на науково-матеріалістичну картину світу, характерну для індустріального суспільства. Представники напряму намагалися правдиво відображу ват и реальну дійсність, а не вигадувати да лекі від життя образи.

Як класицизм і романтизм, цей художній напрям знайшов втілення в різних галузях мистецтва - літературі (романи й повісті Ч. Діккенса, О. де Бальзака, М. Гоголя, Л. Толстого), живопису (картини Г. Курбе, І. Рєпі-на), музиці (опери Дж. Верді, М. Му-соргського), театрі (актори Є. Дузс, М. Щепкін, співак Ф. Шаляпін).

На зламі ХІХ-ХХ ст. під впливом нових європейських мистецьких напрямів у творчості представників пізнього романтизму, символізму, імпресіонізму, архітектурного модерну починають домінувати туманні й загадкові алегорії, плинні миттєвості життя, песимістичні" настрої тощо. Яскравим виявом цього стала поезія П. Верлєпа, А. Рембо, Ш. Бодлера, М. Метерліп-ка, творчість художників-імпресіоиіс-тів К. Моне, О. Ренуара, музика Р. Вагнера, К. Дебюссі, О. Скрябіна. Аналогічно оновлюється й палітра вітчизняних митців. Інноваційні пошуки відбуваються в українській літературі (М. Коцюбинський), архітектурі та живопису (В. Городецький, брати В. і Ф. Кричевські, С. Васильківський), драматичному театрі (М. Садовський, М. Заньковецька).