XIX ст. було тим періодом, коли суспільний розвиток пов'язувався з освітою народу. Функцію просвітництва взяла на себе інтелігенція. У цей час легально створюються українські громади, організовуються недільні школи, які намагаються налагодити навчання українською мовою, створюються навчальні посібники для початкового навчання, популярна література для народу, консолідуються національні свідомі сили.
Перша громада була створена в Петербурзі. Крім М. Костомарова, В. Білозерського, Т. Шевченка, П. Куліша, до неї увійшли відомий правник О.Ф. Кістяківський, Д.С. Каменецький, завідувач друкарнею Куліша письменник О.Стороженко, брати Лазаревські, з-поміж яких найвизначнішу роль в історії української культури відіграв О.М. Лазаревський, історик і судовий діяч. Це була неформальна спільнота, яку цікавили насамперед культурно-просвітницькі питання.
1861 р. створена громада в Києві, засновниками якої стали В. Антонович, П. Житецький, К. Михальчук, Т. Рильський. Активну участь у громадському русі брали студенти, які працювали в недільних школах. Дещо пізніше виникли громади в Харкові, Полтаві, Чернігові та Одесі.
Наприкінці 50-х років у Київському університеті існував студентський гурток з українськими уподобаннями. Студенти займалися учительською роботою в недільних школах, створених за піклуванням М.І. Пирогова. Уже на час відкриття недільних шкіл виявилися розбіжності в українському студентському гуртку: одні вважали, що орієнтуватися треба на «суто українську культуру», інші — на світовий рівень. Перші вважали себе українцями, а другі — космополітами. А втім, програми були майже однакові, і так само вчителі користувалися то українською, то російською мовами у викладацькій діяльності, залежно від наявності книжок і можливостей як учнів, так і педагогів.
Діяльність громад була легальною і культурницькою, і тільки в 1863 році ситуація суттєво змінилася після польського повстання. В урядових колах переважав погляд на український рух як на «польську інтригу», хоча загалом українці лишилися осторонь від польського повстання. 20 липня 1863 р. виходить Валуєвський циркуляр про заборону друкувати літературу українською мовою, крім художньої літератури. Українська мова розглядалася як екзотичне «наріччя». Це ж стосувалося і театру українською мовою.
Коли 1873 р. був заснований «Південно-Західний відділ Імператорського Російського географічного товариства», то він одразу став центром українського руху і згуртував навколо себе всі кращі наукові сили України на чолі з проф. П. Чубинським. Розпочалася велика культурна праця з вивчення життя українського народу. У Києві проводилися археологічні конгреси, видавалися етнографічні та фольклористичні праці світового значення. Імператорська Академія наук присудила В. Антоновичу і М. Драгоманову премію за працю «Історичні пісні малоросійського народу». Таким чином, в Україні утворюється зародок Національної академії наук.
Але російський уряд на зусилля української інтелігенції відповів новою забороною українського слова, яка отримала назву «Емський акт» (підписаний 18 (ЗО) травня 1876 p.). Цей акт різко посилив репресії щодо української культури: заборонив увіз книжок українською мовою, українські переклади п'єс для театральних вистав, закрив громади, встановив суворий контроль за виданнями художніх творів. Урядова політика зводилася до того, щоб загнати українську культуру в глухий кут провінційної відсталості, розгромити її організаційні центри, незалежно від мови, якою вони б не користувалися.
Це спричинило внутрішню кризу серед української інтелігенції: старше покоління втратило сили для боротьби за національне відродження, середнє — орієнтувалося на аполітичний зміст своєї діяльності. Молодь, прагнучи активних перетворень, вступала до революційних організацій, які поширилися наприкінці XIXст. і ставили за мету повне повалення існуючої влади («Народна воля», соціал-демократичні гуртки, Революційна Українська партія та ін.)
Громади існували у цей час підпільно і залишалися осередками, що підтримували національне культурне життя.
Велику роль у загальноімперському визвольному й українському культурно-національному русі відіграли українські ліберали - демократичні діячі земського руху (Ю. Гордієнко, І. Петрункевич, Ф. Лизогуб, М. Стороженко, М. Вороний, М. Самійленко, Б. Грін-ченко, М. Коцюбинський та ін.).
Земський рух був загальноросійським, оскільки ліберали, як і революціонери, виходили з тієї засади, що тільки через кардинальні зміни в центрі імперії можливі зміни в Україні. Хоча демократичний земський рух ставив перед собою і такі національні завдання, як створення на селі шкіл укр. мовою.
З шістдесятих років в імперії посилюється соціалістичний рух. Незважаючи на політико-ідеологічну різноманітність його впливів, залишається незмінною тенденція до розв'язання всіх проблем через досягнення соціальної справедливості. Так, в Україні з'явилися со-ціал-демократичні гуртки, сформувалися Революційна Українська партія, Народна Українська партія, а Загальна Українська організація перетворилася в Українську демократичну партію.
