Особливості розвитку духовного життя в Західній Україні 3 страница

У ранніх баладах поета "Тополя", "Причинна", "Утоплена", "Русалка" сплітається світ реальний з казково-фантастичним, побу­тові образи з образами уявними. Не менш романтичними є й істори­чні поеми Шевченка. Величні постаті гетьманів, буйне козацьке життя, сміливі воєнні походи, які знаходять художнє втілення в по­емах, яскраво говорять не стільки про гаряче захоплення поета ми­нувшиною, яка визнається безповоротно втраченою, скільки про застиглість сучасного поету життя України та віру в можливість принципово змінити цю ситуацію ("До Основ'яненка", "Іван Підкова", "Гамалія", "Тарасова ніч", "Гайдамаки" та багато ін.). Особливо сильно й яскраво романтичні настрої поета виразилися у поемі-містерії "Великий льох" та своєрідному епілозі до неї "Стоїть в селі Суботові.,." (1845) з приголомшуючим образом "домовини України", асоційованої з церквою-усипальницею гетьмана Б.Хмельницького. Поет висловлює свою віру в те, що невдовзі Україна воскресне з-під уламків:

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!..

Ці рядки писалися в період створення Кирило-Мефодіївського товариства, в якому поет вбачав паросток майбутнього відродження своєї Батьківщини в сім'ї рівноправних слов'янських народів. Однак утопічні ідеї членів товариства, висловлені у програмній "Книзі бут­тя українського народу", скоро розбилися об мур імперської дійсно­сті. Висилка до оренбурзьких, а потім і казахстанських степів із за­бороною писати і малювати стала для Шевченка болючим ударом по спільних з друзями мріях і сподіваннях. В поезії з'являються пе­симістичні нотки та соціально-філософські міркування, відчутний біль самоти, однак поет не припиняє писати ані геніальні вірші, ані талановиті картини. У пізньому вірші "Доля" (1858), написаному одразу після повернення із заслання, поет не тільки виголошує осо­бисте творче кредо, а й оптимістично дивиться у своє майбутнє:

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йииіи, у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава - заповідь моя.

Шевченка традиційно вважають основоположником критично­го реалізму в українській літературі, хоча цей реалізм базувався на романтичному світогляді автора. Вже його ранні побутові поеми ("Катерина", "Наймичка", "Сон"), суспільно-політичні поеми ("Єре­тик", "Сліпій", "Кавказ", "І мертвим, і живим, і ненародженим зем­лякам...") безжально таврували кривдників народу, причому з влас­не народних позицій. Шевченко зумів зробити свій голос голосом усього пригнобленого народу і не має собі рівних серед поетів усьо­го світу в поетичному викритті та осуді кріпацтва та самодержавст­ва, національного гноблення й імперського загарбництва. При цьому поет рішуче виступає як проти лжепатріотів, що теоретизують про лібералізм та українофільство по шинках напідпитку, так і проти цілком зденаціоналізованої еліти та інтелігенції, які "кайданами мі­няються, правдою торгують". Поезія Шевченка будила національно-патріотичні настрої української молоді, доти зрусифікованої або спольщеної. Творчість Т.Шевченка, відгомони ідей кириломефодіївців були головним чинником, який на початку 60-х pp. XIX ст. спонукав ціле гроно обдарованих молодих людей із сполонізованих шляхет­ських родин Правобережжя повернутися в українське національно-культурне середовище, стати до праці для свого народу. У Харківсь­кому університеті виникає "Братство Тарасівців", пізніше репресо­ване, як і члени Кирило-Мефодіївського товариства. У цілому твор­чість Т.Шевченка - настільки велике явище в історії української культури, що можна говорити про її визначальний вплив на форму­вання національної свідомості й духовності українців XIX - першої половини XX ст. За радянського часу творчість Шевченка було ви­знано передовою й демократично-революційною, пам'ятники пое­тові ледь не змагалися за кількістю з постаментами "вождям світо­вого пролетаріату", але разом з тим у творах поета нерідко робилися ідеологічні купюри, а об'єктивне вивчення його творчості, в якій досі залишаються білі плями (нерозшифровані досі образи на кшталт "живі мисліте на синьому прочитаєш" тощо), поступалося місцем ідеологічному штампуванню.

 

Усеобіймаюча творчість Шевченка-поета залишала довгий час у тіні його образотворчу спадщину, а між тим саме за художній талант молодого кріпака викупили з неволі російські та українські діячі куль­тури. Академік Петербурзької академії мистецтв Т.Шевченко мав свою неповторну манеру малюнку, що давалася взнаки в усіх тих різноманіт­них жанрах і техніках виконання, якими багата його образотворча спа­дщина. Контрастне поєднаня м'яких півтонів з динамічними контурами образів становлять собою одну з визначальних, але далеко не єдиних

особливостей його художньої манери. Написані Шевченком обличчя міг написати тільки Шевченко, написані ним дерева мають свої особливості в усіх роботах, змальована ним архі­тектура також дивовижним чином виступає саме як Шевченкова архіте­ктура. Зображені художником люди або лагідно й щиро посміхаються (див. один з ранніх малюнків "Дів­чина у ліжку"), або смиренно несуть важкий хрест долі (див мал. "На цвинтарі")- Як не дивно, але протест-на тема у розмаїтій фафічній та живописній спадщині Шевченка явно виступає дуже рідко ("Смерть гладіатора"), хоча значна кількість ство­рених художником образів викликають діяльне співчуття. Вихований на традиціях академічної школи кла­сицизму, Шевченко через роман­тизм поступово переходить до реалізму в живописі та фафіці. Найбільш відомими є Шевченкові портрети і картини побутової та історичної тематики, пейзажі ("Селянська родина", "Катерина", "Дари в Чигирині", "Старости", "Судна Рада"). "Притча про блуд­ного сина" (1856) яскраво ілюст­рує духовну еволюцію героя і ха­рактеризується відходом від ака­демічних канонів, ознаменувавши початок нової доби у вітчизня­ному образотворчому мистецтві.

Після видатних і яскравих аристократичних художників і ску­льпторів другої половини XVIII ст. Антона Лосенка, Дмитра Ле-вицького, Володимира Боровиковського, Олександра Венеціанова, Івана Мартоса, чия творча спадщина вважається досягненням російської культури, хоча виростала на українському грунті, пізніше українське образотворче мистецтво на перший погляд може вигля­дати як порівняно менш виразний "перехідний" період.

Однак саме в цей час мистецькі обрії збагачуються демократи­чною українською тематикою. Художники вперше докладно зупи­няються на народних типажах і яскравих особистостях з народної маси, намагаючись передати їх багатий внутрішній світ, довести, всупереч соціально-майновим відмінностям, рівноцінність для мис­тецтва простих людей та еліти суспільства. Художники ніби нама­гаються стерти кордон між класицизмом і романтизмом, досягаючи при цьому значних успіхів у торуванні шляхів до цілком реалістич­ного живопису. Український національний колорит, національна вдача українців сприяли цьому найбільшою мірою. Тому українська тематика активно розробляється не тільки власне українськими ху­дожниками (друзями Т.Шевченка А.Мок-рицьким, І.Сошенком, В.Яненком, Г.Ва-ськом), а й росіянами, що певний час жили й працювали в Україні, - В.Тропініним, К.Павловим, М.Сажиним. Не забували художники першої половини XIX ст. і про середній прошарок укра­їнського суспільства (див. на мал. порт­рет юнака з родини Томар роботи Г.Вась-ка). Найбільш прикметною в живописі першої половини XIX ст. постаттю слід, мабуть, визнати колишнього кріпака В.Тропініна, якого ще 1824 р. обрано академіком Петербурзької академії мистецтв. У своїй творчості він одним з перших у Російсь­кій імперії звернувся до образу простолюдина-трудівника. Худож­ник створив узагальнений образ представника українського народу ("Українець", припускають, що на портреті зображено Устима Кар-мелюка), низку портретів селян-кріпаків ("Українка", "Молодий український селянин", "Пряля" та ін.). Справжнім шедевром порт­ретного мистецтва є його "Дівчина з Поділля". Цей та інші твори засвідчують непересічний талант Тропініна як витонченого, майсте­рного рисувальника, колориста і тонкого психолога. Розширення меж тематичного арсеналу портретного живопису вже у другій по­ловині XIX ст. сприймалося як традиційне і знайшло яскравий та плідний розвиток у творчості багатьох талановитих українських ху­дожників, таких як В.Маковський, М.Рачков та багато ін.

Музика. Опинившись у залежності від російського субкультурного середовища, народна українська музична культура значною мірою законсервувалася у своєму розвитку, натомість засвоюються з російської традиції невластиві українській музичній культурі місте­чкові романси, казармені пісні тощо.

На початку XIX ст. у професійній музиці з'являються перші симфонічні твори ("Українська симфонія" і симфонія соль-мінор з "Козачком" невідомих авторів). На західноукраїнських землях наці­ональний музичний репертуар поповнюється творами М.Вербиць-кого, І.Лаврівського. Це ще не були цілком оригінальні твори, але сміливо можна говорити, про початок відродження народної мело­дики і української національної музичної культури.

 

Проблеми національного самоусвідомлення торкнулися й українського театрального мистецтва. За царюваня ліберального імператора Олександра І в перші десятиліття XIX ст. в Україні від­роджується напівпрофесійний театр (Київ, Харків, Полтава, Ніжин, Катеринослав). Перший український репертуар був досить нечис­ленним (І.Котляревський, Василь Гоголь - батько великого пись­менника, Г.Квітка-Основ'яненко, перша спроба опери "Купала на Івана" харківського священика С.Писаревського, побутова драма з життя чорноморського козацтва Я.Кухаренка, історично-побутова драма "Назар Стодоля" Т.Шевченка, деякі інші твори невисокої яко­сті), а тому часто відтіснявся російським і західноєвропейським. З новою українською драматургією і театром пов'язані творчі здобут­ки видатних акторів М.Щепкіна і К.Соленика.

 

У добу романтизму архітектура тяжіє до відродження тради­ційних стилів минулого, які переосмислюються вже як національні. У Західній Європі знов повертаються до готики й романського сти­лю, в Росії — до візантійського та московського стилю XV—XVI ст. Творчий розвиток традицій національної архітектури в Україні, пов'язаних у свідомості українців передусім з "козацьким бароко", було загальмовано офіційними розпорядженнями. Офіційно затвер­дженими архітектурними стилями були на той час класицизм та ро­сійський ампір, які в Україні набули певних національних рис. Най­більш відомими архітекторами, що працювали на українській землі, були Меленський (церква-ротонда на Аскольдовій могилі), Беретті (головний корпус Київського університету), Боффо (Потьомкінські сходи в Одесі, Воронцовський палац). Серед українських архітекто­рів східноукраїнських земель виділяються харків'янин П.-Ярославсь-кий і чернігівець П.Дубровський. У класицистичній манері зводяться численні споруди в західноукраїнських містах. Певні романтичні тенденції в загальному масиві класицистичних архі­тектурних пам'яток характерні в основ­ному для заміських палаців, парків та резиденцій заможних аристократів і поміщиків. Найвідомішим в Україні комплексом такого типу є Софіївка під Уманню - осідок графів Потоцьких, за­будований і засаджений деревами кіль­касот порід у кінці XVIII - на початку XIX ст. Романтичний настрій створю­вався не так самою архітектурою, скільки природним оточенням споруд (див. на мал. водопад у Софіївці). На Харківщині найбільше наближався до Софіївського комплексу осідок Каразіних під Краснокутськом зі своїм екзотич­ним дендропарком, мальовничим ставком і печерами запустілого козацького монастиря.

Друга половина XIX ст., з якою пов'язаний початок Новітньо­го часу в усій Європі, ознаменувалася значними досягненнями в різ­них галузях науки. Кафедру механіки Харківського університету протягом 17 років очолював О.Ляпунов (1857-1918), який створив загальну теорію сталості руху, написав ряд робіт з теорії імовірно­сті. Засновником сучасної фізичної хімії був завідувач кафедри хімії Харківського університету М.Бекетов (1827-1911). На 20 років раніше ніж за кордоном він почав читати у Харкові курс фізичної хімії. Його роботи стали основою нової наукової галузі - металотермії. Видатним західноукраїнським вченим був фізик-експериментатор І.Пулюй, який зробив низку винаходів і відкриттів, серед яких найзначнішим для світової цивілізації було відкриття випромінення, що називаємо його тепер рентгенівським за іменем німецького дослідника Рентге­на, оскільки І.Пулюй не поспішив запатентувати свій винахід. Фе­номенальним явищем для історії точних наук є творчість однієї з перших жінок-математиків Софії Ковалевської (у дівоцтві Корвін-Круковська, зі старшинського роду Гетьманщини, 1850-1891).

Родина Ковалевських, нащадків слобідськоукраїнської старшини Харківського полку, взагалі виявилася багатою на науковців. Євграф Ковалевський (1790-1867) займався розвідкою покладів вугілля у майбутньому Донбасі, а дослужившись до посади міністра освіти, не тільки дбав про заснування народних шкіл, а й дав особистий дозвіл на друк 1840 р. "Кобзаря" Т.Шевченка. Ігор Ковалевський (1811-1868) на запрошення єгипетського віце-короля провів геологічні розвідки у Північній Африці, подав детальний опис Ефіопії (1849) та значно збагатив знання європейців про Монголію. За його посеред­ництвом розпочалася регулярна торгівля Російської імперії з Китаєм, він же заснував товариство допомоги потребуючим письменникам і вченим. Олександр Ковалевський (1840-1901), професор зоології кількох європейських університетів, промощував шляхи для розвитку ембріології та порівняльної фізіології. Його брат — чоловік Софії — Володимир Ковалевський (1843-1883) став визначним палеонтологом зі світовим ім'ям. Ще один всесвітньовідомий представник цього роду Максим Ковалевський (1851-1916) став одним з перших соціологів, а також автором праць з юриспруденції та історії державних устроїв. Після усуненя з посади професора Московського університету за політичні погляди, він читав лекції в університетах Стокгольма, Оксфорда, Брюсселя, Чікаго, Сан-Франциско. У Парижі заснував Школу суспільних наук, де читав лекції М.Грушевський. Видавав журнал "Вісник Європи", був головою редколегії енциклопедичного видання "Український народ в його минулому й сьогоденні". Його капітальні праці з історії суспільних установ та суспільно-економічних устроїв незмінно привертали пильну увагу провідних учених світу. Якщо Маркс та Енгельс високо цінували ці праці, то Ленін називав М.Ковалевського "реакціонером". Павло Ковалевський (1850—?) був професором психіатрії, ректором Варшавського університету, видав­цем "Архіву психіатрії та судової психопатології", автором двотомно­го курсу психіатрії, що перевидавався кілька разів.

Не менш представницькою була династія вчених, переважно юристів та фізико-хіміків, з роду чернігівських селян Кістяківських (Олександр, Володимир, Богдан, Юрій, Ігор). Богдан та Ігор стали згодом активними діячами в уряді П.Скоропадського.

Суттєвий внесок у розвиток біологічної науки зробили праці І.Мечникова (1845-1916), уроженця с.Іванівки (тепер Куп'янського району на Харківщині). У 1864 р. він закінчив фізико-математичний факультет Харківського університету. Працюючи професором Но­воросійського університету в Одесі, він створив першу в Російській імперії і другу у світі бактеріологічну статтю, став одним з осно­воположників мікробіології і вчення про імунітет. У 70-ті pp. XIX ст. професором фізіології Новоросійського університету пра­цював І.Сеченов (1829—1905), який став засновником вітчизняної фізіологічної школи. У праці "Рефлекси головного мозку" він висві­тлив питання про діяльність головного мозку, "душевне життя" з позиції позитивістської науки.

У царині гуманітарних наук йшла досить гостра ідеологічна боротьба. У філософії- між ідеалістами, які домінували в універси­тетах, і матеріалістами; в політекономії - між дворянсько-буржуаз­ними вченими і ліберальними народниками, а згодом до них дода­лися ще й марксисти. Русифікаторська, колонізаторська політика російського царизму (Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ Олександра II 1876 p., згідно з якими заборонялося друкувати та за­возити з-за кордону літературу українською мовою), значно усклад­нила розвиток філологічних наук. Видатні праці з історії української мови, літератури та фольклору написав П.Житецький (1837-1911), зокрема, "Очерк звуковой истории малорусского наречия", "Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII веке". Видат­ним мовознавцем світового рівня і щирим патріотом України був професор Харківського університету О.Потебня (1835-1891).

Засновником вітчизняної педагогіки Новітнього часу був Кос­тянтин Ушинський (1824—1870), нащадок кількох шляхетних укра­їнських родин. У роки гонінь на українство надзвичайно актуально пролунали його думки про народну мову: "Мова народу - найкра­щий квіт усього його духовного життя, що починається далеко за межами історії; цей квіт ніколи не в'яне і вічно розвивається. У мові одухотворюється весь народ і вся його батьківщина.... Мова - це найважливіший і найтривкіший зв'язок, що єднає ті генерації наро­ду, які віджили, які живуть, з тими генераціями, що прийдуть, в одну велику, історичну, живу цілість.... І нема більш незносного насиль­ства, як те, що хоче відібрати від народу ту спадщину, яку створили незліченні покоління предків... Коли здригається душа людська перед убивством однієї, недовговічної людини, то що ж мала б вона відчува­ти, коли посягають на життя багатовікової індивідуальності народу, -того найвеличнішого з усіх створінь Божих на землі". Надзвичайно багата педагогічна спадщина К.Ушинського досі практично не заста­ріла і використовується в більшості виховних методик світу.

Значну роль у розвитку національної свідомості українського народу відіграло культурно-освітнє товариство "Просвіта", заснова­не у 1868 р. у Львові. Товариство видавало твори видатних україн­ських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газе­ти, літературно-наукові альманахи, організовувало серйозні наукові конференції, створювало народні читальні тощо.

У 1892 р. у Львові було створено Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), яке мало за мету зосередити наукові сили усіх українських земель. Згодом воно почало відігравати роль Українсь­кої академії наук. Товариство мало три секції: філологічну, історико-філософську і математично-природничо-медичну, при яких діяли три організаційні комісії: друкарняна, книгарняна та бібліотечна. Історико-філософську секцію з 1894 р. очолював видатний українсь­кий історик М.Грушевський (1868-1934). З 1898 р. він почав видава­ти 10-томну монографію "Історія України-Руси", яку підготував до 100-річчя початку національного відродження. До 1914 р. НТШ ви­дало близько 300 томів наукових праць українською мовою з різних галузей знань, а найбільше - з українознавства.

Вирішальну культуротворчу роль на українських землях другої половини XIX ст. справедливо віддають художній літературі, яка й визначала розвиток усіх інших видів духовності. Відбувається кількісне зростання визначних письменницьких індивідуальностей, збагачується тематика літературних творів, розширюється жанрове коло, зростає зв'язок зі світовим досвідом через переклад та художній синтез.

50—60-ті pp. XIX ст. стали підготовчим етапом до періоду "великого реалізму". Після смерті Т.Шевченка провід на літературній ниві перейняв "запальний хутірський філософ" Пантелеймон Куліш (1819—1897). Він був не тільки поетом, перекладачем, критиком і літе­ратурознавцем, історіком і мовознавцем, а й створив перший класич­ний український роман "Чорна Рада"(1846, виданий 1857). Автор зма­льовує яскраву картину суспільних, соціальних, політичних відносин в Україні кінця XVII ст., дотримуючись так званого "етнографічного" реалізму, який належало розуміти як вірність у відображенні націо­нальних рис народу, його етико-морального обличчя, національної вдачі, світогляду, емоційності тощо. Поруч з П.Кулішом відзначилися силою свого таланту прозаїки: Марко Вовчок (Марія Вілінська-Маркевич), Ганна Барвінок (Олександра Куліш), Олекса Стороженко, байкар Леонід Глібов, буковинський поет і прозаїк Юрій Федькович.

Романтизм у цей час поступово занепадає. Під впливом філо­софських ідей гегельянства і позитивізму, а також внаслідок загаль­ного посилення соціальної проблематики в житті тогочасного суспі­льства, спостерігаючи злиденне життя міста й села, письменники звернулися до нового літературного напряму - реалізму. На початку 60-х pp. XIX ст. з'являється перший український соціальний роман "Люборацькі" Анатолія Свидницького (1862), опублікувати який І.Франкові пощастило лише в середині 80-х pp.

70—80-ті pp. - початок епохи "великого" реалізму. Все ще збе­рігаючи певні елементи романтизму, зокрема, зосередженість на житті селян, український реалізм сягнув за межі етнографічності, розпочавши дослідження соціальних і психологічних проблем. В літературі виступають прозаїки європейського рівня: І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний (Рудченко), Б.Грінченко, І.Франко в ото­ченні цілого грона таких оригінальних талантів, як О.Кониський, В.Барвінський, С.Ковалів, Т.Борзуляк, А.Кобринська та ін. На зміну ліро-епічному стилю з його фольклорними засобами типізації та по-бутовізмом приходить застосування новітніх принципів творчості.

Одним з перших видатних письменників-реалістів був Іван Нечуй-Левицький (1838-1918), який створив новаторські форми прози, дав широку панораму соціального буття, розгорнуті характеристики персо­нажів, чудові багатобарвні пейзажі всієї української землі. В ранній пе­ріод творчості письменник описував зміни в українському селі після скасування кріпацтва. У центрі уваги митця — волелюбна вдача народу, його непримиренність з неправдою і злом, здатність постояти за себе ("Микола Джеря", "Бурлачка", "Кайдашева сім'я"). Нечуй-Левицький висвітлював також проблеми денаціоналізації інтелігенції ("Причепа") і виродження духівництва ("Старосвітські батюшки та матушки"). У ро­мані "Хмари" і повісті "Над Чорним морем" письменник звертається до розкриття проблем життя тогочасної української інтелігенції, ставлячи проблему формування "нової людини". Реалізм тут органічно поєднува­вся з тонкою поетичністю й ліризмом, публіцистичністю й філософсь­ким узагальненням. Синтез новаторських пошуків автора — повість "Неоднаковими стежками". І.Франко називав Нечуя-Левицького "коло­сальним, всеобіймаючим оком України".

Ще проникливіший опис життя українського селянства подав у своїх творах Панас Мирний (1849-1920). На відміну від Нечуя-Левицького, він не обмежився аналізом соціальної нерівності, а гли­боко досліджував те, який психологічний вплив справляє на людину соціальна несправедливість. П.Мирного захоплює світ людської ду­ші, її почувань та переживань. Тонкий, вдумливий аналіз психології своїх героїв - Чіпки ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?"), Івана Ливадного ("П'яниця"), Телепня ("Лихі люди"), Христі ("Повія") - на­дає творам Мирного великої художньої вартості.

Література 80-90-х pp. стала трибуною активного громадського життя, виголошення ідей національної й соціальної перебудови сус­пільства, нових естетичних принципів. Відходять у минуле постула­ти про "етнографічний реалізм", утверджуються засади "тенденційної" літератури. З'являються нові теми, образи, жанри (філософська поема, нарис, мелодрама, соціально-побутові, психологічні, філо­софські повісті та романи, історичні драми тощо).

Видатною особистістю цього періоду був Іван Франко (1856-1916). Політика й поезія, публіцистика й новелістика, літературна критика й повість, драма й комедія, література перекладів і редагу­вання часописів, філософія й історія, етнографія й соціологія - все це стало полем його багатогранної діяльності.

Чи не найвагоміше І.Франко проявив себе у літературній твор­чості. Поєднуючи непомильне, майже фотографічне сприйняття дій­сності з оптимістичною вірою ідеаліста в кращі людські риси, Фран-ко творив у широкому діапазоні тем і жанрів. Поряд з традиційними тоді описами селянських злиднів ("Борислав сміється", "Boa Const­rictor"), він відтворює тяжке життя робітників нафтових промислів ("Нефтянник", "На роботі"). Поряд з психологічно тонкими й спов­неними тепла оповіданнями про дітей ("До світла", "Під оборогом"), ретельно змальовані картини тюремного життя ("На дні", "Панталаха"), яскраво оброблено історичні сюжети ("Захар Беркут", "Великий шум"). У своїй поетичній творчості Франко зміг сягнути вершин філософської думки ("Смерть Каїна", "Мойсей") й ніжної інтимної лірики (збірка "Зів'яле листя").

 

Українське професійне театральне мистецтво розвивалось у другій половині XIX ст. у дуже несприятливих умовах: не було спе­ціальних закладів, приміщень, належних традицій режисури й ак­торської гри, високохудожнього репертуару. На доповнення, а в ба­гатьох випадках і на зміну професійному театру приходив аматорсь­кий мандрівний театр. У 50-60-х pp. аматорські музично-драматичні гуртки діяли в кількох містах Східної України (Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава, Єлисаветград, Харків), в Галичині діяв театр товариства "Руська бесіда".

Грали здебільшого трьома мовами — українською, російською й польською. Серед п'єс траплялися й переклади зарубіжної класики, але переважно - твори місцевих авторів. П'єси мали сентименталь­ний і романтичний характер. У жанровому відношенні - це драма, мелодрама, трагедія, комедія, водевіль, опера, пантоміма і т.п., які тільки в 90-ті pp. витісняє реалістична побутова драма. Специфіч­ним для українського театру стало впровадження у драматичну дію народних обрядів (сватання, заручини, весілля), обрядових пісень (колядки, щедрівки, веснянки), різноманітної народної лірики, на­родної хореографії (присядки, стрибки, дрібушки, повзунці).

Після Емського указу український театр мав зникнути. Але вже у 1883 р. українська театральна дружина, до якої входили талановиті актори (Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський) та актриси (Заньковецька, Затиркевич), добилися дозволу давати українські ви­стави, але за умови, що кожна українська вистава йтиме у парі з ви­ставою російської п'єси. Ця подія знаменувала відродження профе­сійного народного театру й українського драматичного письменства.

Засновником професійного українського театру нового покоління вважають Марка Кропивницького, непересічного драматурга, режисера й актора. Як письменник-драматург М.Кропивницький дотримувався традицій так званої "етнографічної драми" ("Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Дві сім'ї", "Олеся", "Титарівна"). Поруч з М.Кропивницьким працював Михайло Стариць-кий. Автор "Циганки Ази", "Ой не ходи, Грицю", "Не судилося", "За двома зайцями" віддавав перевагу жанрам водевілю та мелодрами з ефектними монологами, романтикою, національним колоритом.

На новий шлях українську драматургію вивів Іван Карпенко-Ка­рий (Тобілевич). Він відмовився від мелодраматизму й етнографії зара­ди соціальної, історичної та інтелектуально-філософської драми ("Без­таланна", "Суєта", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Сава Чалий"). Під стягом драматичного мистецтва працювали й інші письменники: Мир­ний, Грінченко, Франко, Леся Українка.

Український театр 80-90-х pp. мав цілу плеяду видатних акто­рів: Г.Затиркевич, М.Садовський, К.Саксаганський, М.Кропивниць­кий, І.Тобілевич, М.Заньковецька, Л.Ліницька, Г.Борисоглібська та інші, які високо несли прапор самобутнього національного театру, українського слова і нашої історії.

Невід'ємною складовою національного театру була українська музика. Але серед усіх видів і жанрів застосування музики в театрі у розвитку найважливішого - опери - склалися найнесприятливіші умо­ви, що пояснюється відсутністю приміщень і необхідного оркестрово­го супроводу в розпорядженні українського музично-драматичного театру, відсутністю національної оперної традиції. Але й тут крига скресає. У 1863 р. приятель Т.Шевченка Семен Гулак-Артемовський створює першу українську національну оперу "Запорожець за Дуна­єм", поет і композитор Петро Ніщинський пише музичну картину до п'єси Шевченка "Назар Стодоля", "Вечорниці", "Ой закувала та сива зозуля". Створюючи яскраві взірці національної музики, українські композитори розробляють тематику творів М.Гоголя, Т.Шевченка, поетичного фольклору, беручи за основу українську народну пісню.

Переламне значення для розвитку української музики має творчість Миколи Лисенка. Його вважають засновником великих музичних форм, першим творцем дійсно української за духом й ма­теріалом опери ("Різдвяна ніч", "Тарас Бульба", "Утоплена", "Пан Коцький", "Зима й весна").

Так звана післялисенківська доба характеризується інтересом пе­реважно до музики вокальної, особливо хорової, яка спирається на на­родну музику (К.Стеценко, М.Леонтович, Я.Степовий, О.Нижанків-ський, Я.Лопатинський). У народних вокальних традиціях написано і національний український гімн "Ще не вмерла України ні слава, ні во­ля" (1862, музика М.Вербицького, слова П.Чубинського).