Національна політика російського царизму щодо України

1. Проводилася цілеспрямована політика насильницької русифікації України.

2. У російській пресі постійно пропагувалася думка, що освіта українською мовою прищеплює населенню дух відчуження від Російської імперії.

3. Існувала обов'язкова цензура друкованої продукції.

4. Українську мову витісняли з освітніх навчальних за­кладів і державних установ.

5. Царизм не визнавав існування українського народу, пе­реслідувалася національна культура.

6. Уряд заборонив викладання української мови в почат­кових класах, забороняв діяльність громад.

7. У червні 1862 р. Олександр II видав указ про повсюдне закриття недільних шкіл.

8. Було заборонено друкувати навчальну літературу укра­їнською мовою (Валуєвський циркуляр 1863 р.).

9. Заборонялося ввозити з-за кордону книги українською мовою, ставити театральні вистави (Емський указ Олек­сандра II 1876 р.)

10. Вилучалося з уживання слово "Україна", а запроваджу­валося образливе поняття "Малоросія".

11. Царський уряд провадив русифікацію українських міст.

12. Царський уряд заохочував переїзд російських чинов­ників в Україну. У 1884 р. всім чиновникам, які пере­їхали працювати в Україну, підвищили платню.

13. У 1894 р. царським указом було нагадано про заборо­ну ввезення з-за кордону українських книг.

14. У 1895 р. спеціальним циркуляром було покладено край друкуванню українських читанок для дітей.

ВИСНОВКИ

1. Національна політика царського уряду у другій поло­вині XIX ст. залишалася реакційною, антиукраїнською за своєю спрямованістю.

2. Політика російського царизму була неспроможна знищи­ти в українському народі прагнення до самовизначення, до вільного соціального і національного розвитку.

3. Попри політичну реакцію, переслідування, заборони й заслання в українському суспільстві визрівали нові ідеї, насамперед у середовищі української інтелігенції, яка мріяла про визволення української нації.

Польщі. Підготовкою повстання керував Центральний національний комітет, який мав тісні зв'язки з польською еміграцією в Західній Європі.

Повстання охопило також Литву, Білорусь, Правобе­режну Україну.

Оскільки керівники повстання ігнорували соціальні пот­реби українського селянства та українське національне пи­тання, українці були байдужими до повстання, а часто й ворожими.

Селяни Правобережної України в основному не підтри­мали повстання. У 1864 р. повстання було придушено.

Багатьох учасників повстання було вбито або заслано до Сибіру (ЗО тис. осіб).

ВАЛУЄВСЬКИЙ ЦИРКУЛЯР 1863 р.

18 липня 1863 р. царський міністр внутрішніх справ Петро Валуєв. видав циркуляр, за яким:

• суворо заборонялося друкування українською мовою книг "навчальних і взагалі призначених для початко­вого читання народу";

• заборонялося видавати українською мовою педагогічну, церковну, наукову літературу й підручники;

• саме навчання українською мовою визначалось як політична пропаганда, а ті, хто за неї брався, звину­вачувались у "сепаратистських задумах, ворожих Росії й погибельних для Малоросії". У ньому заявлялося, що "ніякої української мови не було, немає і не може бути", що, мовляв, є тільки, мало­російське "наріччя" російської мови.

Дозволялося писати "українським наріччям" тільки ху­дожні твори

Мета Валуєвського циркуляру:

• не дати можливості українському національному рухові стати масовим, загальмувати його розвиток;

• звузити сферу впливу патріотично настроєної української інтелігенції.

ВИСНОВОК

Валуєвський циркуляр не зупинив тих діячів культури, котрі зробили метою свого життя утвердження націо­нальної свідомості серед народу.

Умови виникнення українського національного руху другої половини XIX ст.

1. Селяни страждали від безземелля та грабіжницьких ви­купних платежів.

2. Робітники були невдоволені жахливими умовами праці та мізерною платнею.

3. Інтелігенція бажала справжніх, а не декларованих політичних прав і свобод.

4. Після реформ 60—70-х рр. XIX ст. поглибився процес демократизації суспільства.

Все це сприяло пробудженню національної самосвідо­мості та зростанню боротьби за національні й державно-правові свободи.

Національна самосвідомість — фактор самозахисту й ви­живання нації, її розвитку й утвердження серед інших рівноправних народів світу.

ХЛОПОМАНСТВО (1859—1861)

Із польської шляхти Правобережжя відокремилася група студентів, яка вирішила служити українському народові, зблизитись з ним.

Хлопоманами називали тих, хто присвятив себе справі українського народу.

Ідеолог, натхненник хлопоманів — Володимир Антоно­вич, студент випускного курсу Київського університету.

Мета хлопоманів:

• демократизація суспільних відносин;

• активна служба народові;

• скасування кріпосництва;

• ліквідація царизму;

• встановлення демократичної республіки на основі добровільного співжиття росіян, українців, поляків.

Для досягнення мети вони обрали шлях без насильства і терору, а через освіту і виховання національної свідомості простого люду.

Погляди В. Антоновича активно підтримали:

Тадей Рильський, Борис Познанський,

Кость Михальчук, Павло Житецький та ін.

Вони розмовляли українською мовою, вбиралися в націо­нальний одяг, дотримувалися народних звичаїв та обрядів.

Під час студентських канікул вони:

• мандрували селами;

• збирали народні пісні, казки, прислів'я, звичаї та обряди;

• розповідали селянам про славне минуле України.

На зламі 1860—1861 рр. гурток хлопоманів припинив існування з власної ініціативи.