Нова віра заклала якісно нові підвалини у культурній сфе­рі, сприяла розвиткові писемності, літератури, архітектури та мис­тецтва

Бойко. Історія України

...

Охрещення Русі

Запровадження християнства — це епохальний поворот в історії Давньоруської держави, який не тільки суттєво впли­нув на всі сфери тогочасного суспільного життя, а й надовго визначив характерні особливості вітчизняної моделі історич­ного розвитку.

Прийшовши до влади, Володимир Великий спробував про­вести релігійну реформу, суть якої полягала у модернізації язичництва, запровадженні на Русі культу єдиного бога — громовер­жця Перуна. Ієрархія новоствореного пантеону ніби віддзеркалювала розклад політичних сил у середині країни, адже верхов­ним божеством було визнано не полянського Даждьбога, а нов­городського Перуна. Очевидно, Володимир мав зважати як на новгородську еліту, завдяки грошам якої прийшов до влади, так і на норманських найманців, на мечі яких спирався (громовер­жець Одін — брат-близнюк литовсько-слов'янського Перуна був покровителем скандинавської дружини). Проте навіть модерні­зована стара релігія не відповідала потребам часу; вона гальмува­ла процес державотворення; не захищала багатства і привілеї фе­одальної верхівки, що набирала силу; ускладнювала розвиток зв'язків з християнськими країнами. Тому запровадження якісно нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхід­ністю. Вибір було зупинено на християнстві візантійського зраз­ка. І це зовсім не випадково. По-перше, ще за часів існування античних міст-держав для Подніпров'я визначився південний век­тор цивілізаційної орієнтації, який значно посилився з появою торгового шляху "з варяг у греки". По-друге, у державної еліти вже існували досвід та традиція хрещення (Аскольд, Ольга), пов'язані з Константинополем. По-третє, відповідно до візантій­ської моделі християнства світська влада домінувала над релігій­ною, що цілком влаштовувало великого князя: ідеологічну підтримку своїм державотворчим планам він отримував, а конт­роль над ним з боку церкви не встановлювався. По-четверте, візантійське православ'я знайомило Русь з християнським віров­ченням рідною мовою, що значно прискорювало і спрощувало процес поширення та утвердження нової релігії. Єдине, що три­вожило Володимира, — це реальна загроза через прийняття хрис­тиянства потрапити в ідеологічну або ж навіть політичну залеж­ність від Візантії.

Вирішенню проблеми посприяв збіг обставин. У 986 р. візан­тійський імператор Василь II, проти якого виступили земельні магнати, попросив у Володимира військової допомоги для при­душення заколотників. Київський князь погодився, але висунув вимогу — одруження із сестрою імператора Анною. Це була над­звичайно висока ціна, адже відповідно до існуючих тоді канонів, візантійські принцеси могли виходити заміж лише за рівних собі або хоча б за представників родини німецьких імператорів. Про­те обставини були сильніші за традиції: реальна загроза Конс­тантинополю змусила Василя II піти на поступки, водночас він сам висунув вимогу, щоб Володимир охрестився і запровадив хрис­тиянство на Русі. Виконуючи умови русько-візантійської угоди, у Києві хрестився Володимир.

Шеститисячне руське військо допомогло візантійському імператору розбити сили феодальної опозиції влітку 988 р. у битві під Хрисополем. Проте, опанувавши ситуацією, імпера­тор зрікся своїх обіцянок і відмовив князю віддати за нього сестру. Намагаючись досягти поставленої мети, Володимир здійснює блискавичний похід до Криму і захоплює важливий пункт візантійського панування на півострові, головну жит­ницю імперії — Херсонес (Корсунь) Імператору нічого не залишилось, як виконати умови угоди. Саме у Корсуні восени 989 р Володимир взяв шлюб з Анною Ця подія і стала точкою відліку процесу насадження християнства на Русі Драматичні події, пов'язані із запровадженням нової релігії, що відбулися протягом трьох років (988, 989, 990 pp.) літописцем спресовані в один — 988 р. Насправді ж християнізація Русі тривала де­кілька століть.

 

Прийняття християнства значно вплинуло на подальший роз­виток Київської Русі:

1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу і формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов'ян. Християнство, сформоване як релігія класового сус­пільства, освячувало владу панівної еліти, соціальну диференціацію та всю феодальну систему, адже існування християнсь­кої небесної ієрархії було ніби віддзеркаленням ієрархії фео­дального суспільства. Водночас воно рішуче стверджувало рів­ність усіх перед богом, чим закладало принципово нові підвалини в ідеологічні моделі майже всіх соціальних рухів, у тому числі антифеодальних.

2. Православ'я стало надійним ґрунтом для створення могут­ньої, централізованої самодержавної країни. До кінця 80-х років X ст. Русь була слабоконсолідованою, поліцентричною держа­вою, що зберігала єдність і форму завдяки мечам великокнязів­ської дружини. Одночасне проведення адміністративної та релі­гійної реформ якісно змінило ситуацію. Сприяючи централізації, вони зламали сепаратизм місцевих князів та племінних вож­дів, утвердили єдиновладдя київського князя як основу політич­ної моделі управління Руссю (християнське єдинобожжя стало своєрідним ідеологічним підґрунтям утвердження особистої вла­ди верховного правителя).

3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русі та одруження на Багрянородній сестрі візантійського імператора ввели Володимира у ко­ло християнської сім'ї європейських правителів, а Давньорусь­кій державі відкрили шлях до її визнання європейською христи­янською спільнотою. З того часу великий князь ставав повно­цінним суб'єктом міжнародного права; кордони його держави вважалися недоторканими (бодай номінально); на полі бою кня­жих воїнів брали в полон, а не в рабство та ін. Запровадження нової віри не стало основою ідеологічної та політичної залеж­ності від Константинополя. Навпаки, воно сприяло налагоджен­ню і розширенню плідних зв'язків, побудованих на принципі рів­ноправності, з багатьма європейськими країнами. Це підтверд­жують тісні контакти з Німеччиною, Польщею, Швецією, Ри­мом. Після християнізації Русь була навіть тісніше пов'язана із Заходом, ніж з Візантією, про що свідчать численні шлюбні угоди династії Рюриковичів. Зокрема, протягом X—XIII ст. вони уклали 83 шлюби з представниками західноєвропейських родин, а з членами візантійських династій лише 12.

4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття у населення Давньоруської держави. Особливістю язичницького світогляду було обожнення природи. Язичництво пригнічувало людську душу і виховувало страх перед природними силами. Оголошення християнством Бога надприродною силою, яка керує світом, докорінно змінило си­туацію, позбавивши людину цього страху. Поступово відбуваєть­ся зміна акцентів у релігійній вірі: він переноситься із зовніш­нього світу на внутрішній світ людини. Внаслідок чого людина отримує повну свободу вибору та поведінки, справедлива розп­лата за які чекає у потойбічному світі. Такі якісні зміни помітно вплинули на звичаї та мораль ранньофеодального суспільства: певною мірою пом'якшилися стосунки між людьми, було припи­нено полігамію, засуджено звичаї родової помсти, поліпшилося ставлення до бідних, особливо до рабів.

Нова віра заклала якісно нові підвалини у культурній сфе­рі, сприяла розвиткові писемності, літератури, архітектури та мис­тецтва.

 

Водночас прийняття християнства візантійського зразка спри­чинило появу низки негативних явищ, тенденцій та процесів:

1. Православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавній вла­ді. Це зумовлено насамперед візантійською моделлю християнс­тва. Саме вона дала змогу руським самодержцям підім'яти під себе духовну владу. По-перше, відповідно до візантійських канонів, церква мала підпорядковуватися світській владі, тоді як за католицизму навпаки — світська влада підкорялася духовній. По-друге, відсутність целибату (обов'язкова безшлюбність у като­лицького духовенства) не давала змоги духовенству православ­ному, переобтяженому сім'ями, законсервованому практикою пе­редачі своєї професії у спадок, ні поповнювати свої кадри за ра­хунок здібних людей з низів, ні стати справжнім духовним опо­нентом світській владі. По-третє, православна церква не одержу­вала такої могутньої підтримки ззовні, яку мала завдяки діям Папи Римського католицька церква, і тому православ'я не могло стати перешкодою на шляху створення російськими правителя­ми системи загального підкорення всіх сфер суспільного життя у державі.

Прилучення до багатств світової культури було обмежене.На противагу країнам Західної Європи, а також слов'янським державам Польщі та Чехії, де утвердився західний католицький варіант християнства і мовою богослужіння та церковної літератури була латина, на Русі церковна служба правилася слов'янською мовою, Безумовно, це сприяло швидкому поширенню нової релігії серед слов'янського населення, але водночас по­мітно звужувало русло культурного потоку, адже прилучення до світової культури відбувалося, головним чином, через слов'ян­ську літературу з Болгарії, Сербії та частково через грецькі кни­ги, що перекладалися на Русі. Усунення на тривалий час з поля зору руської еліти цілих пластів латиномовної літератури суттє­во заважало процесам накопичення знань та обміну інформаці­єю, тим самим зумовлюючи наростання певної культурної зам­кненості країни.

3. Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаючим. З часу прийняття Руссю християнства до падіння Візантії у XV ст. під натиском турків ця імперія не виходила із стану перманентної кризи. Криза політична завжди зумовлює кризу духовну. Поши­рені в XIII—XV ст. настрої бродіння, посилення впливу місти­цизму, проповідь аскетизму, відчуженості від життя були симп­томами кризи візантійської духовної еліти, що не зуміла піти да­лі засвоєння античної спадщини, осмислити сучасні суспільні процеси і тому залишилася відірваною від загальної течії світової суспільної думки. Потенціал візантійського цивілізуючого впли­ву поступово згасав, продукуючи замість енергії та новаторства традиціоналізм та консерватизм. Наслідком цього стали занепад шкільної та гальмування університетської освіти, обмеження ду­ховної свободи, що зумовило стійку тенденцію відставання від Заходу у багатьох сферах суспільного життя.

Отже, запровадження християнства на Русі, безумовно, було явищем прогресивним. Воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних відносин, розвитку державності, зрос­танню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негативних зрушень, процесів та тенденцій.