Витоки духовної культури Київської Русі

Хрещення Русі (988 р.) було найвидатнішою культурною подією тієї доби. Серед усіх історичних значень головним є її важливість як санкції нового світогляду, основою якого є особистісне розуміння Абсолюту. Його розуміння як особистісного самоцінного, само-сущого буття, що відбиває особистісну структуру Трійці, а також особистісну єдність божественної та людської природи Ісуса Христа. Також воно передбачає абсолютну самоцінність людської особистості через її обожнення. Тільки у православ'ї твердження, що Бог створив людину за своїми образом і подобою, тлумачиться як визнання людини духовним феноменом, особистістю (божественний образ), а тому завданням людини, належною метою людського її буття є досягнення стану божественної досконалості (подоби), тобто обожнення. І Христос, і апостоли, і православні богослови неодноразово вказували, що за Божим промислом людина має божественну природу. Христос розглядається православною христологією (вченням про Христа) як взірець досконалої людської особистості (такі переконання не були заперечені й католицизмом). Ця ідеологія контрастує із язичницькою, яка базується на космічно-матеріальному розумінні Абсолюту і передбачає злиття людини з Природою, усвідомлення її однією з частин Космосу, а людської особистості (з її волею, почуттями, розумом) — однією із стихій. Аналогічно антична філософія душу розуміла як матеріальний об'єкт: повітря, вогонь, круглі атоми.

Слов'янське язичництво зовсім не тяжіло до багатобожжя. Цьому єдиному позитивному, світлому, сонячному началу в усій множині його проявів (Ладо, Ярило, Перун) протистояло темне начало (Чорнобог). Але це був культ природних стихій, а не особистостей. Світоглядною основою релігійних свят річного сонячного циклу слов'ян була ідея запліднення води життєдайною силою сонячного > божества. За умов такого космологічного світосприйняття не могло виникнути усвідомлення людиною себе як самоцінної, неповторної особистості. Неподільність ідеального і матеріального зумовлює приниження значення людської волі, фаталізм, адже вважалося, що весь матеріальний рух, у тому числі й духовні прояви, підкоряється єдиним закономірностям безособистісного розуму.

Неможливість вольового вибору зумовлює таку важливу рису, язичницької культури, як атараксія, тобто абсолютний спокій духу. Для язичницької, наприклад, епічної свідомості не існує ані драматизму смерті, ані цінності самого людського буття. З цим пов'язані особливості язичницької етики. Суто природне (міфологічне) розуміння сутності людини звільняло від моральної самооцінки, від усвідомлення вини, принижувало почуття справедливості. Моральна культура, яка базувалася на такому світогляді, захищала свавілля сильної особистості. Головною моральною чеснотою в такому культурному просторі й була удачливість, особистісна звитяга. Право сильного, навіть якщо воно порушувало права інших, було вище моральної оцінки, вище почуття вини. Народ, у колективній свідомості якого панував подібний світогляд, як, наприклад, елліни, міг створити високу духовну культуру. Але цей напрям культурного розвитку є тупиковим. І найвищі досягнення духу, найвищі злети думки в межах язичницьких культур лише підтверджують це.

Християнство підносило людину над природою, переносячи її у принципово іншу систему координат — духовну. Закономірно, що духовна перевага християнської культури над язичницькою усвідомлювалася дедалі сильніше: коли Візантія сяяла красою монументального живопису й архітектури, русичі молилися у відкритих капищах, обнесених земляними рівчаками. Напевне, що живопису і скульптури русичі взагалі не мали. Коли Нестор Літописець розповідає про київський пантеон Володимира, він не може описати ідолів, лише про Перуна зазначає, що в нього «ус злат». Справа в тому, що слов'янські боги — це не особистості, і зображати їх надзвичайно складно, дуже рідко їх зображення мали антропоморфний вигляд.

Перед виникненням державних об'єднань соціальні утворення слов'ян тривалий час базувалися на принципах військової демократії та родинно-племінної організації. Ці принципи разом із язичницьким світоглядом, що ґрунтувався на своєрідній оригінальній міфології, визначали менталітет і культуру східнослов'янських племен, які населяли зазначені землі. В них також слід вбачати витоки духовної культури Київської Русі, однієї з наймогутніших держав у середньовічній Європі.

Для будь-якої язичницької культури характерним є ототожнення соціального світу (слово «язичницький» спочатку означало «народний», адже «язик» — це також «народ»), космосу, релігійного культу і людини (мікрокосму). Це принижувало значення людської особистості, її духовну природу. Виникнення Київської держави ознаменувалося поступовою, а іноді й революційною зміною світогляду від родинно-племінного до державницького та від язичницького до християнського. Цей процес став основою та змістом культурного розвитку Київської Русі.

Менталітет. Еволюція давньоруського менталітету відбилася в історії становлення державності. Одним з факторів її формування були відносини полян-русів та сусідніх слов'янських племен між собою та іншими народами, зокрема — розвиток торговельних відносин. Стара племінна, так звана десятинна, воєнна й адміністративна організація, коли сім'ї і роди організовували ополчення, яке поділялося на підрозділи й водночас адміністративні одиниці на чолі з десятниками, сотниками, тисячними (або воєводами), замінялася дружинами, лідери чи командири яких і виділялися як князі. Сліди десятинної організації залишалися в нашій культурі ще довго, а в козацьку добу вона фактично відродилася. Але дружина більш відповідала потребам тогочасного суспільства й водночас сама потребувала професійних військовиків — богатирів, молодців, наділених відповідними фізичними й психологічними якостями. Ця потреба задовольнялася за рахунок не лише полян (легенда про Кирила Кожум'яку), а й вихідців із сусідніх слов'янських племен (Ілля Муромець, Добриня Нікітич), а також чужоземців, зокрема варягів. Останні, просвітившись християнством, остаточно полишили піратський промисел в атлантико-балтійському басейні, народи якого вже були християнами, і натомість пропонували свої послуги Візантії та іншим народам, які потребували їх військового професіоналізму. Так, Кирило Кожум'яка, як подає народний переказ, мав типовий характер язичницького богатиря. Патріотизм у сучасному розумінні йому не притаманний, а гнівливість, гоноровитість у його поведінці сприймалися як належні риси. Лише діти змогли розчулити його горде серце, він погодився на бій і переміг змія.

Приплив до Києва прийшлого населення, що було наслідком розвитку торгівлі та розквіту ремесел, а також з метою збільшення оборонних потреб, розвивав таку рису менталітету русичів, як войовничість. Це відчули насамперед споріднені племена, які були у той чи інший спосіб підкорені полянами, а також Візантія, хазари, болгари, перси й інші народи пізнали силу полянських князів. За звичаями та поняттями того часу поневолення древлян чи підкорення дулібів розглядалося не як загарбання, а як закономірне продовження об'єднання родів полянського племені. Болгар також сприймали як одноплемінників. Так, Святослав не мав патріотичних вагань, прагнучи перенести столицю у Переяслав на Дунаї, і не тому,

що не відчував себе полянським князем, а тому, що вважав болгар своїм племенем, яке слід увести в орбіту руського світу.

Однією з характерних рис «картини світу» і одним з найважливіших факторів формування державності у язичницьких народів на європейському культурному просторі було шанобливе ставлення до удачі, везіння. Найбільш удачливі й висувалися на князя, короля, лідера. Удачливість була приманкою для богатирів. її наділяли магічною силою; той, хто володів нею, мав можливість надприродним шляхом втручатися у перебіг природних, а головне — соціальних подій (насамперед воєнної кампанії). Тому князь був відуном, віщуном, магом (віщий Олег). Служба у князя чи його платня, княжий дарунок, трофей, здобутий разом з ним у поході, теж мали магічну силу удачі, сприймалися як предмети гордості, їх навіть передавали у спадок. Такі уявлення були характерними і для Західної Європи, про що свідчать чисельні скарби варягів на півночі Європи, а також прагнення варяга вмерти зі зброєю в руках та своїми скарбами.

Воєнні й торговельні успіхи Києва сприяли культурному прогресу полян, а за ними і всього населення країни. Збагачення прищепило смак до спокійного, розміреного життя і з часом позбавило агресивності воєнно-політичну еліту. До того ж у східних та південних степах з'явилися тюркські племена половців, які перешкодили воєнній експансії слов'ян на південь і схід. Прийняття християнства теж обмежило агресивні устремління русичів. Войовничість почала спрямовуватися на оборону своїх кордонів, своїх земель, що сприяло утвердженню патріотичних настроїв. Підтвердженням того стали епічні оповідання, проникнуті духом патріотизму, любові до рідної землі. Це, наприклад, билинний епос про Іллю Муромця, Добриню Нікітича. Перекази про Іллю Муромця оспівували суто християнські чесноти богатиря (і його дійсно канонізовано православною церквою як святого), а також патріотизм. Натомість лицарські риси, якими похвалялися його попередники і новітнє покоління шляхти — незалежність, гордість, незговірливість, зверхність — засуджувалися. Звичайно, зверхність, чванство не зникли без сліду. З літопису відомо, як дружина Володимира вимагала від нього срібних ложок замість дерев'яних і отримала їх. Та й сам Ілля Муромець виявляв гоноровитість, за що й був покараний, і лише християнські чесноти повернули йому силу і волю.

Розкіш і разом з тим достатність воєнної сили для оборони кордонів досить швидко змінило менталітет киян, їх характер ставав більш м'яким. Водночас жителі столиці і столичного князівства все більше прагнули веселощів: бенкетів, романтичних пригод, навіть розпусти. Про київських жінок періоду до й безпосередньо після хрещення народна пам'ять зберегла у піснях, переказах славу легковажних, розпусних, схильних до чародійства (якщо жінка користувалася увагою чоловіків, це приписувалося чарам). Такою є Марина Ігнатівна у пісні про Добриню Нікітича. Вона утримує дім розпусти і сама має дружбу із княжичами, а разом з тим — зі змієм (тобто чужоземцем, яких немало було у Києві). Дуже рідко в ті часи виникали сюжети, у яких оспівувалися жіноча вірність, цнотливість, що притаманні, наприклад, Василині Микулішні Денисовій. І навіть про княжих дружин народ невисокої думки. Наприклад, дружина князя Володимира теж була «люб'язна» зі змієм Тугаріним.

Особливою подією суспільного життя був бенкет. Цікаво, що князь Володимир, як свідчить літопис, після хрещення мав м'яку вдачу, що проявлялося (як це розумів народ) у єдино можливий спосіб: він влаштовував для народу бенкети з приводу релігійних та інших свят. На них подавалися м'ясо свійських тварин і дичина, риба і ярина, вино і мед, який був національним напоєм. У княжі гридниці допускалися бояри, гридні, сотники, десятники. Поспільство пригощали на княжому дворі, а по місту возили їжу і роздавали тим, хто не міг прийти до князя. Тому й залишився Володимир у народній пам'яті не лише як просвітитель Руської землі, а як ідеал щедрого пана, доброго царя — Володимир Красне Сонечко.

З часів Ярослава Мудрого у Київській Русі з'являються уділи. До того землі хоча й жили своїм життям і мали власних князів, але перебували під владою київського князя, складали його вотчину. Відтепер же удільні (старші) князі в землях вже не платили данину Києву, а самі зробилися старшими у своїх уділах, й інші князі визнавали тільки їх владу, а не Києва. Закономірно, що значення київського князя як старшого зменшилося, а з 1132 р. (після смерті Мстислава Великого) почався період феодальної роздробленості, який став однією з вирішальних причин занепаду могутньої держави.

Відосередні тенденції були одним з головних факторів формування на давньоруському культурному просторі трьох основних культурних центрів: київського (руського або українського), московського, білоруського. Хоча, як уже зазначалося, ще до підкорення руськими (полянськими) князями східних і північних слов'янських племен всі вони мали свою окрему мову (діалекти), шлюбно-сімейні традиції, відмінності у міфології, способи ведення господарства та природнокліматичні умови проживання, а отже, свою неповторну «картину світу», менталітет як основу культури. Але приблизно до XII ст. внаслідок християнізації держави склалася майже однорідна культура в усіх землях Київської Русі. Це означає, що культурне середовище кожної землі не було чужорідним для мешканців інших земель. Але така ситуація проіснувала недовго, і у подальшому культурний розвиток зазначених центрів був автономним, хоча й зумовлювався визначальним впливом християнського світогляду.

Писемність. Культурним переворотом, який дав можливість накопичувати духовний досвід, розвивати художнє слово, зберігаючи його для прийдешніх поколінь, який сприяв розбудові державних інститутів, було запровадження в Київській Русі писемності, яке теж стало закономірним наслідком християнізації.

Відомі проповідники християнства, православні святі брати Кирило (Костянтин — до монашества) (827-869) і Мефодій (815-885), греки родом із Солуні, все життя присвятили просвіті слов'янських народів, переклавши для цього насамперед Святе Письмо, богослужбові книги з грецької на одну із слов'янських мов — південномакедонський діалект, що був говіркою болгарської мови, а також створили слов'янську абетку — кирилицю, яка мала 43 букви, з яких 24 грецьких і 19 оригінальних слов'янських. На кирилиці ґрунтуються нинішні системи письма українців, білорусів, росіян, болгар, сербів, македонців. Найдавнішими кириличними писемними пам'ятками на Русі є Реймське Євангеліє (40-і роки XI ст., зберігається у м. Реймсі (Франція); до Франції його привезла дочка Ярослава Мудрого Анна Ярославівна, яка була дружиною короля Генріха І) та давньоруське Остромирове Євангеліє (1056—1057 pp.), яке призначалося для Софійського собору в Новгороді і виконане на замовлення новгородського посадника Остромира. Хоча у «Житії Костянтина» говориться, що він, будучи 860-го року в Херсонесі, знайшов там Євангеліє і Псалтир, «руськими письмени писані», тому можна припускати, що ще за сто років до офіційного хрещення були книги, писані «руською» мовою.

Завдяки християнізації давньоруського суспільства і, як наслідок, широкому розвитку писемності в Київській Русі високого рівня досягло «книжкове мистецтво». Облаштована Ярославом Мудрим бібліотека при соборі св. Софії в Києві сприяла розвитку книгописання. Переписувач (а це, як правило, монах, адже центрами книжності були монастирі і храми) був і письменником, і перекладачем, і редактором, і художником, він мав обов'язково ідеальний почерк, а самі книги писалися на дуже міцному пергаменті, оздоблювалися золотом, сріблом, коштовним камінням. Як свідчать дослідники, з урахуванням житійної і світської літератури усі книжні багатства Давньої Русі визначаються 130—140 тисячами примірників і близько 800 найменуваннями книг, а найрозповсюдженішими були Євангеліє і Псалтир. Така любов до книги зумовлювалася потребою в книжній освіченості, у знаннях, в літературі тощо.

Із запровадженням писемності поступово почала розвиватися освіта. У великих містах відкрилися державні школи, в яких навчалися діти заможних людей і священиків. Освіта полягала у вмінні читати (Апостол і Псалтир були першими підручниками), писати, рахувати. Є свідчення і про вищу освіту в Київській Русі, наприклад, у Посланні Климента Смолятича до Фоми наголошується на необхідності вищої освіти серед церковних ієрархів. Так, в XI ст. при Софійському соборі, а у XII ст. у Печерському і Видубецькому монастирях та при єпископіях існували школи, в яких вивчалися богослов'я, філософія, граматика, церковний спів і особливо іноземні мови, серед яких на першому місці були грецька мова, а також латинська, варязька та ін. Ймовірно, що видатні діячі Київської Русі, такі як митрополит Іларіон, Феодосій Печерський, Нестор Літописець, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах та ін., отримали саме таку вищу освіту.

Мова Київської Русі. У Київській державі паралельно існувало дві мовні традиції — усне живе мовлення і літературно-писемна мова, яка мала різні сфери вжитку. У повсякденному житті, побуті люди, що населяли Київську Русь, користувалися близькоспорідненими слов'янськими діалектами, що виділилися з праслов'янської мови, тобто живою, народною мовою, яка була покладена в основу давньоруської літературної мови. Південноруський діалект (полянська говірка), як і говірки інших земель Київської Русі, вирізнялися притаманними їм звуковими, граматичними, лексичними особливостями. Тому більшість мовознавців схиляються до думки, що сучасні українська, російська, білоруська мови окремішно походять від говірок тих племен, які сформували відповідні етноси, і що спільної «руської» мови ніколи не було. Зокрема, М. Попович виділяє за мовними критеріями чотири зони: 1) «україно-руський» південь з культурно-політичним центром в Києві; 2) «північно-великоруську» зону з центром у Новгороді; проміжні зони 3) майбутню Беларусь і 4) майбутню Московську зону.

Книжною, а отже, літературною мовою Київської Русі була, по-перше, старослов'янська (церковнослов'янська) мова, створена Кирилом і Мефодієм на основі староболгарської, яка використовувалася у релігійній сфері — церковна служба, богослужбові книги тощо; по-друге — давньоруська мова, яка мала розгалужені стилі (юридично-діловий, літописний, світсько-художній) і виконувала всі державні та світські культурні функції. Нею писалися різноманітні документи, велося приватне й офіційне листування, судочинство. Давньоруською мовою написані «Руська Правда», «Повість минулих літ», «Слово о полку Ігоревім», «Повчання Володимира Мономаха», літописи та ін.

Християнізація не мала альтернативи на Русі. Новий світогляд, нова картина світу, а разом з тим і нова художня свідомість безупинно оволодівали східними слов'янами. Хоча християнізація мала ексцеси, потребувала примусу, в цілому вона відповідала духовним потребам народностей, які населяли цей регіон. Свідченням того є надзвичайне піднесення культури Київської Русі, яка протягом XI століття досягла високого європейського рівня. Звичайно, Русь отримала і художників, і будівельників, і готові ікони, предмети християнського культу, книги як з Візантії, так і з Болгарії. Але це свідчить і про те, що нова культура приймалася, була очікуваною. Водночас Русь дуже швидко виробила свою власну культуру, не переймала сліпо ані культуру Візантії, ані Болгарії. Так, незважаючи на територіальну близькість Болгарії, на багатий культурний обмін, спільну віру тощо, така єресь як богомильство, що певною мірою загальмувала духовний розвиток Болгарії, практично не мала впливу ані в Україні, ані в Москві, ані в Білорусі. Християнізація як духовний процес визначила зміст культурного розвитку Київської Русі, зокрема розвиток мистецтва.

Художнє життя

Приєднання Київської Русі до світового культурного процесу християнізації сприяло бурхливому розвитку усіх видів мистецтва. Утвердження нової віри багато в чому визначало моральні, естетичні, художні ідеали, що своєрідно втілювалися в мистецьких творах. На відміну від Візантії, де головним завданням мистецтва було прославлення імператора, у Київській Русі на передній план висувалося радісне відчуття причастя благодатній вірі, наголошувалося на особливому покликанні нової християнської держави. Духовне піднесення русичів особливо виявилося в архітектурі, іконописі, музиці, літературі, книжковій мініатюрі.

Література. Одним із провідних видів мистецтва у Київській Русі, основним носієм християнської культури, християнських ідей (адже ідея виражається у слові) була література. Християнство на Русі існувало ще на початку X ст., якщо не раніше, а отже, існувала й християнська література. Але напевне можна твердити лише про існування в Києві X ст. перекладної (переважно з грецької) літератури, що надійшла з Моравії та Болгарії. Перекладні видання не можна вважати українською літературою, вони є джерелом зародження оригінальної української літератури і основною передумовою її бурхливого розвитку у подальшому. Іншим джерелом давньоруської літератури були слов'янська народна словесність, а також фольклор та література сусідніх народів — скандинавів, германців тощо.

Найбільшу потребу Київська держава мала у богослужбовій літературі та книгах Святого Письма. Вони вже існували в перекладах моравського та болгарського періодів. Ужиток Святого письма був віронавчальний і богослужбовий. Тому деякі його частини мали подвійне оформлення. Так, Євангелії були у формі «Четвероєвангелії», тобто повного тексту, а також були Євангелії, вибрані у порядку їх тижневого читання на богослужінні («Апракос») чи лише для недільних служб (таким було й Остромирове Євангеліє), а також Євангелія для усіх річних служб (Галицьке Євангеліє 1144 р.); у таких же формах вживався «Апостол» (Книга Діянь Апостолів). Із старозавітних книг найбільш; розповсюдженим був «Псалтир». Існували списки «Толкового Псалтиря», який містив тлумачення важкозрозумілих місць. Псалтир почав навіть вживатися для ворожіння, тому існували так звані «гадальні Псалтирі». Головним джерелом відомостей про «Старий Заповіт» у ХІ-ХН ст. був «Паремійник» — вибірка тих місць, які читаються під час богослужіння. Поруч існували переклади «П'ятикнижжя» (Книг Моисея), «Восьмикнижжя» (містили ще й книги Навіна, Судей, Руф). Не бракувало і книг «пророцьких».

У Київській Русі широко була розповсюджена й релігійна література, призначена тільки для читання, насамперед житійна (агіографічна) та проповідницька. Житія були у збірках та як окремі твори. Велику збірку, до якої додано й проповіді, — Четьї Мінеї було перекладено ще у Болгарії. Вони містили біографії святих, а подеколи й оповідання легендарного характеру. Короткі житія викладені у великій двотомній збірці «Пролог», у якій подаються житія святих на кожен день з додатками повчальних оповідань. Найпопулярнішими були житія св. Антонія Великого, знаменитого аскета, засновника пустельництва, св. Сави Освященного, загальновідомого святого Миколи Чудотворця, св. Андрія Юродивого (з широким описом його видінь про кінець світу), проповідника Іоанна Златоуста, св. Олексія — чоловіка Божого, святих В'ячеслава та Людмили (чеські житія).

Не менш поширеною була й проповідницька література. Найбільше перекладалися твори Іоанна Златоуста, Василя Великого, Григорія Богослова, Єфрема Сиріна, Федора Студита, Кирила Олександрійського. Зазначені твори знайомили читача з основами християнського віровчення і світогляду. Проповіді об'єднувалися у чисельні збірки: «Златоуст», «Маргарит», «Ізмарагд», «Бісер» тощо. Разом із популярними творами були розповсюджені суто богословські: «Ліствиця» св. Іоанна Ліствичника, «Богословіє» св. Іоанна Дамаскіна тощо.

Значний вплив на формування київсько-руської літератури (мову, стиль, сюжети, теми, мотиви) мали «апокрифи» — твори про події та постаті священної історії, що не визнані християнською церквою та не прийняті нею до канонічних книг Святого Письма. До найдавніших апокрифів належать неканонічні старозаповітні книги, наприклад, оповідання про сотворіння світу, про Адама та Єву тощо. Серед апокрифів, відомих у Києві, були «Діяння Павла і Текли», «Ходіння Богородиці по муках», «Слово Афродидіана», «Євангелія Іакова», «Смерть Пілата» тощо.

З певною умовністю можна говорити й про світську перекладну літературу, зокрема літературу наукову. Важливе місце займали історичні твори, наприклад, світова історія Іоанна Малали (VI ст.), «Хроніка» Георгія Амартола, історія Палестини Иосифа Флавія. Відомі й природничі твори, насамперед «Шестиднєви» — виклад природознавства у формі коментаря до історії шести днів творіння світу. Відомі «Шестиднєв» Василя Великого та його переробка Іоанном, екзархом Болгарським. Останній містить згадки про філософію Платона, Арістотеля тощо. Популярним був твір «Фізіолог» — збірка оповідань про тварин, дерева, каміння.

Світський характер мали різні збірки, наприклад, збірник Святослава 1073 року, який включав богословські, історичні, літературно-теоретичні статті. Розповсюдженою була збірка «Бджола»

Максима Ісповідника (VII ст.)- Водночас перекладалися окремі повісті. Це, наприклад, «Александрія» — історія Олександра Македонського, повість про Трою й інші. Серед повістей були й повчальні: «Повість про премудрого Акіра», сюжет якої походить із Ассирії і сягає VII ст. до н. є.; «Варлаам та Іоасаф» — історія Будди тощо.

У Київській державі розвивалася й оригінальна література, хоча до нас дійшла незначна кількість таких творів. Достовірно відомі лише два автори-проповідники: св. Феодосій (помер 1074) та митрополит Іларіон. Проповіді Феодосія (їх дійшло до нас 10) мають моральне забарвлення, мова їх проста, але водночас образна. Промова митрополита Іларіона Київського (першого слов'янина, поставленого кн. Ярославом Мудрим у 1051 р.) «Слово про Закон і Благодать» — блискучий зразок духовного красномовства. Це — урочиста промова, побудована за візантійськими взірцями. Перша частина твору — риторичне, але змістовне та догматично-ґрунтовне протиставлення Старого (Закону) та Нового (Благодаті) Заповітів. Друга частина — це похвала кн. Володимиру, який приєднав Русь до Благодаті Божої. Третя частина — молитва.

Світська оригінальна повість у старокиївській літературі або не розвинулася, або була втрачена. Але відомі декілька (переважно у складі літописів, патериків, Прологу) оповідань, що поєднують розповідь про окремі події та особи із духовним повчанням. До них належать «Сказання про Бориса та Гліба» (самостійний твір), сказання про перенесення їхніх мощів, про будівництво та освячення церков (Десятинної, св. Георгія та св. Софії у Києві), про заснування Печерського монастиря.

Єдиним відомим нам автором того періоду, від якого залишилася збірка творів, є Володимир Мономах (1053-1125). Відомі три його твори: «Повчання дітям», лист до кн. Олега та молитва. Твори Мономаха писані образною поетичною мовою, психологічно напружене «Повчання» містить релігійно-моральні, світські (переважно щодо політичної моралі) поради, приклади тощо. Одним із найулюбленіших творів давньоруського періоду, в якому йдеться про мандрівку Данила Паломника у Святу землю, було «Моління Даниїла Заточника».

Важливе літературне, історичне і культурологічне значення мали літописи. Порічні записи — це лише зовнішня форма цих пам'яток, вони водночас були збірками багатьох творів. Літописи мали не одного автора, існувала певна літописна стилістична традиція, яка не змінювалася. Найбільш відомі літописи того часу — «Повість минулих літ» (кін. XI — поч. XII ст.), Київський літопис (кін. XII ст.), Іпатіївський літопис, Галицько-Волинський літопис (XIII ст.). Про швидке окультурення Русі після хрещення свідчать пам'ятки правового змісту: «Руська Правда» Ярослава Мудрого і його наступників, а також церковні устави Володимира та Ярослава (авторство останніх не зовсім доведено).

У XII ст. літературні твори стали композиційно багатшими, вони охоплювали декілька сюжетів, за допомогою яких розкривалася головна думка, ідея твору. Зростання стилістичної майстерності характерне й для проповідницької літератури. Найталановитішим проповідником й оратором того часу був Кирило Туровський (друга пол. XII ст.) — єпископ м. Турова, який символічно, з допомогою антитези витлумачував значення релігійних образів і подій, а також був автором декількох оповідань. Багато культурно-історичних даних містив «Києво-Печерський патерик», написаний двома печерськими монахами — єпископом Симоном та ченцем Полікарпом на початку XIII ст. У ньому подано оповідання про окремі епізоди з життя ченців, які мали повчально-моралізаторське значення.

Але найвидатніше місце за своїми художніми достоїнствами займає «Слово о полку Ігоревім», написане в кінці XII ст. сучасником подій Ігорева походу проти половців 1185 року. Головна ідея «Слова» — необхідність єдності дій руських князів перед зовнішньою небезпекою, і головне зло, що перешкоджало цьому, — відсутність згоди між князями. Це ліро-епічний твір з яскраво вираженими публіцистичними рисами і водночас «мудрий історико-політичний трактат».

Не викликає сумнівів, що у Київській Русі була поширена й усна словесність, зокрема епічні оповідання, календарно-обрядова поезія тощо, які дійшли до нас у фольклорних творах. Але через відсутність писемних пам'яток (крім голосінь, плачів), у яких би вони були зафіксовані, не можна достовірно говорити про те, які сюжети, образи виникали у праслов'янський чи давньоруський період, а що є здобутком більш пізніх часів.

Таким чином, література Київської Русі є одним з вирішальних культурних чинників в історії української культури взагалі. Багатожанровість, розгалуженість літературних стилів, засвоєння певного комплексу загальнолюдських тем, вражаюче красномовство — все разюче вплинуло на свідомість тогочасної людини, змінило стиль і напрям її мислення, зумовило розвиток усіх видів мистецтва і заклало підвалини подальшого культурного розвитку українського народу, надало йому сили й наснаги, вплинуло на формування національного характеру.

Музика. Середньовічна давньоруська культура характеризувалася єдністю й паралелізмом її складових. Тому й синтетичний характер мистецтва Київської Русі не можна осягнути без аналізу музичної культури, адже саме послідовне поєднання у великих масштабах форм архітектурної композиції, пластики, розпису, ікон, елементів декорації та пісноспівів і створило неповторне давньоруське мистецтво. Його складові різними засобами виражали один спільний зміст.

У Київській Русі існували народна, професійна інструментальна музика і церковні співи. Були й співи під акомпанемент, про що свідчать «Слово о полку Ігоревім», літописи. Були відомі такі інструменти: струнні (щипкові і смичкові), насамперед гуслі; духові — труби, флейти, сопілки; ударні — цимбали тощо. Київ перейняв від Візантії традицію придворної музики, а отже, й інструментальної, однак боротьба із притаманною язичництву чуттєвістю зумовила й боротьбу з інструментальною музикою. У мініатюрі «Спокушання Ісакія» зображено бісів з металевими тарілками (ударні), гуслями, що свідчить про неприйняття церквою народних інструментів і пов'язаних з ними ігрищ. Лише деякі інструменти, зокрема труба, що використовувалася у військовій справі, не викликала заперечення.

Записів давньоруської народної музики не існує і відтворити її неможливо, хіба що віднайти якісь загальні риси в українському, російському фольклорі, що походять з язичницьких часів. Народна музика, звичайно, була пов'язана з календарною обрядовістю (колядки, щедрівки, русалії, купальські пісні тощо), з трудовою діяльністю, шлюбно-сімейними відносинами і навіть скотарством, полюванням та віщунством.

Немає сумніву, що слов'яни, зокрема східні, ще перед прийняттям християнства мали свою пісенність, але інформація про неї також обмежена. У нечисленних згадках йдеться про виконавців епічних пісень або князівських чи дружинних співців, які урочистим речитативом виконували пісні. Лише про одну форму дохристиянської обрядової пісні є більш поширені відомості — «плачі». Це, власне, ритмізоване голосіння над померлими. Хоча, як свідчить літописець, матері плакали за своїми дітьми, яких князь Володимир віддавав у книжну науку, як за померлими. В усякому разі, засвоюючи християнську музичну культуру, слов'яни повинні були користуватися здобутками старої, язичницької музичної традиції. Інтонації давніх обрядових пісень закономірно проявилися у нових християнських співах, а язичницькі обряди зазнали значного християнського впливу, що відобразилося в різдвяних, купальських святах та ін. Але відділити саме ці елементи від здобутків нової музичної творчості чи культурних запозичень надзвичайно складно.

Результатом такої взаємодії стало особливе явище в музичній культурі Київської Русі — знаменний розспів, який характеризувався невимовною духовною силою, епічною суворістю і естетичною довершеністю. Монументальність і величність давньоруської музики поєднувалася із скромним арсеналом виразності — монодичним унісонним співом. Творці нової для Русі музики уникали зовнішніх ефектів, що могли порушити глибину почуттів і думок. Музика була виразником тих же образів, ідей, які виражалися й за допомогою інших видів мистецтва. Мелодія, форма церковного пісноспіву сприяли розкриттю основних ідей християнського богослужіння, були його невід'ємною складовою.

На музичну культуру Київської Русі важливим був вплив Візантії. Він визначив естетичний склад духовної музики, зумовив її жанрову природу, створив гімнографію, сформував систему нотації й запису музики. Але музиканти Київської Русі не були копіювальниками. У межах канонічної традиції вони знаходили місце для вираження творчої індивідуальності митця. Головна ідея, що ріднила їх із візантійськими митцями, — це ідея інтуїтивного божественного осяяння, ідея божественного дарування мистецтва, що бере свій початок у платонівській філософії. Завдання музиканта — передати божественні мелодії небесної ієрархії, духовного світу, небесні архетипи. Вважалося, що митець осявається ангельськими чи божественними образами й від них сприймає мелодії, інші художні образи. А оскільки пісноспіви чи інші образи дані небесними істотами, людина не є їх творцем у прямому розумінні слова, вони не належать їй як творцю. Тому анонімність є однією з найважливіших рис давньоруської художньої культури. Завданням музиканта, як й іконописця, зодчого, було не самовираження чи втілення індивідуального, особистісного, а відкриття, відтворення божественних образів. Тому важливими рисами давньоруського мистецтва є його гносеологічна спрямованість, а також просякнутість ідеєю соборності (індивідуальна авторська творчість зафіксована лише у XVI ст.): митець відчував себе не стільки творчою індивідуальністю, а частиною неперевершеної православної мистецької школи. В цілому музична творчість була колективною.

У пісенному мистецтві того часу панувала жанрова форма канону, хоча зберігалися й кондаки, що історично передували йому. Форма канону характерна тим, що він поділявся на пісні, які у свою чергу складалися із заглавних старозаповітних ірмосів, стихир і тропарів, що тематично їх розвивали. Отже, канон надавав можливість багатопланового сюжетно-музикального «розгортання» основного змісту. Таке ж «розгортання» основної ідеї споглядається і в архітектурі Київської Русі, і у монументальному живописі. Візантійський церковний обряд створив підвалини давньоруського музичного канону. Так, його основою стала система «осьмогласія». Кожен з восьми гласів мав свої мелодійні формули, свої наспіви, тексти.

Давньоруська церковна музика була принципово монодичною. Ще однією канонічною особливістю православної музики є принцип a capella, тобто спів не має музичного супроводу. На той період існували два пісенних стилі — кондакарний і знаменний. Знаменний розспів був хоровим і переважно речитативним, а кондакарний спів — сольним, орієнтованим на професійне виконання. Його мелодика досить складна. Саме складність кондакарного розспіву, нотації обумовили його зникнення вже на початку XIV ст. Знаменним же розспівом співалися тисячі пісноспівів річного богослужбового циклу. Йому притаманні величність, мобільність, універсальність, зручність графічного запису.

Отже, в Київській Русі одночасно співіснували музичні культури різного походження, призначення, що послуговувалися різними засобами художньої виразності — народна і професійна, церковна. Засвоюючи християнську культуру, що прийшла з Візантії, давньоруські співці користувалися старими надбаннями язичницької пісенності. Інтонації давніх обрядових пісень, колядок, билин проявлялися в нових християнських розспівах. Хоча народна пісня і церковні розспіви займали важливе місце в житті людини тієї епохи, наповнюючи її побут і дозвілля, але вони постійно перебували у стані антагонізму, обумовленого боротьбою двох несумісних ідеологій — язичницької і християнської.

Давньоруське зодчество. Язичницькій свідомості було притаманне розуміння Всесвіту як необмеженого круга, підтвердженням чого стали кургани, круглі відкриті капища. Суттєвою особливістю київського капища, розкопаного в 1908 р., є обрамлення центральної круглої форми прямокутною кладкою, яка могла бути підвалиною стін. Кладка орієнтована за сторонами світу, а центральне коло має виступи, спрямовані у кути кладки, тобто на північний схід, південний схід і т. п. Імовірно, виступи символізували розу вітрів. В усякому разі і ці виступи, і перехід до чотирикутної конфігурації капища свідчать про еволюцію самосвідомості від сприйняття видимої округлої організації простору і сакралізації такої форми до розуміння більш абстрактної концепції прямокутної організації простору. Така концепція відповідала потребам християнського культу і християнської ідеології.

Києвом не була сприйнята візантійська ідея побудови прямокутного храму (базиліки) з куполом. Оскільки храм все більше розумівся як «небо на землі», то грандіозний, всеохопний купол, який має Константинопольська Софія і який символізує небо, замшився з часом невеликими банями на барабанах, які стали образом небесного склепіння на землі. Бані підтримувалися системою стовпів і склепінь, така будова називається хрестовобаневою. Ця система дозволяла за єдиним принципом будувати і невеликі чотиристовпні храми, і шестистовпні храми як з трьома, так і п'ятьма нефами, і великі храми з вісьмома стовпами.

Внутрішнє оздоблення храмів вражало довершеністю мозаїки, фрески, у середині храму було багато світла і чудова акустика. Підлога викладалася з різнокольорових шматків каміння, кераміки і смальти. Храми прикрашали золоті і срібні дзбани, розкішні візантійські тканини, великі хороси (люстри). Високих іконостасів ще не було, і тому ті, хто був у храмі, бачили увесь його великий простір, могутність стовпів, красу світлих бань.

Перші християнські храми на Русі, як, наприклад, Десятинна церква св. Богородиці (кін. X ст.), мали видовжену на захід форму, великий нартекс, що вміщував значну кількість оглашенних (тих, хто готувався прийняти хрещення). В цілому архітектура Десятинної церкви не була абсолютно новою для киян, хоча наявність багатьох бань впливала на свідомість новонавернених християн. Вже у Десятинній церкві відчувається не лише візантійський вплив, а й вплив місцевих культурних традицій та вагомість історичних подій: необхідність пристосовуватися до виконання місіонерських завдань, прагнення передати державний характер нової релігії.

Синтез цих тенденцій дав нове розуміння простору, який вже мислився не безособистісно-космічним, а особистісно-організованим, що проявлялося у поєднанні форм архітектурної композиції, розпису, скульптури. Вже тоді (кінець X — початок XII ст.) формувався неповторний стиль монументального історизму, який на довгі роки визначив розвиток архітектури в Україні і на слов'янській півночі. Він найбільш: адекватно виражав дух героїчної епохи, державний характер нової релігії, нового світогляду, що й визначало архітектурну образність, змістовність, і був первинним для Київської Русі, як для середньовічної Західної Європи романський стиль.

Вторинним стилем на Русі був придворно-княжий: будувалися храми, розраховані насамперед на княжу сім'ю і дворову челядь. Також розвивався єпископальний стиль. Його викликало до життя утворення в усіх землях держави (у зв'язку з феодальною роздробленістю) єпархій та необхідність мати в них кафедральні собори. Такі будови, як правило, однобанні, хоча кафедральні собори часто є масштабними.

Найвидатнішою будовою монументального зодчества Київської Русі став тринадцятибанний Софійський собор у Києві (1037 p.), що був «руською митрополією», головним собором держави. Він мав п'ять нефів. Такого не знала Візантія, як і тринадцятибанних церков. Керували побудовою візантійські майстри, але замисел храму продиктовано замовником — Ярославом Мудрим і його найближчими радниками. Незвичайність для візантійця замислу при його втіленні закономірно призвела до своєрідних особливостей, які дають можливість говорити про становлення «київської» архітектурної школи. Про це свідчать галереї, якими оточений собор з трьох боків, наріжні бані, дві масивні вежі, загальна пірамідальна композиція тощо. Оригінальність замислу та майстерність втілення не залишає найменшого сумніву щодо відсутності наслідування Константинопольській Софії. Напевне, що Ярослав Мудрий прагнув віддати себе, Київ і Київську Русь під патронат Софії — Премудрості, під якою можна одночасно розуміти і Матір Божу, і Самого Христа, а відтак — мати образ світу і обожненої людини як Божих творінь, проявів Його Премудрості. Це була державна програма дії. П'ятинефні Софійські собори згодом будуються у Новгороді та Полоцьку, а у Києві зводяться ще два подібних храми — Георгієвський та Ірининський.

Для новгородської храмової архітектури характерні невеликі однобанні церкви. Особливо славилася у Новгороді церква Спаса Нередиці (1198 p.). До кращих зразків пізнього періоду давньоруського зодчества належить побудована у 1165 році Андрієм Боголюбським церква Покрови на березі річки Нерлі. Крім храмів, зокрема у Києві, збереглися до нашого часу залишки кам'яних Золотих воріт, археологи також знайшли фундаменти княжих палаців та фортечних стін.

Крім кам'яної архітектури у Київській Русі були поширені й дерев'яні будівлі, і, звичайно, вони передували у часі першими. Це міські житлові будинки (як правило, одноповерхові; дво- і триповерхові належали переважно заможним городянам), господарські споруди, оборонні укріплення, наприклад, вали Білгорода — могутньої фортеці поблизу Києва.

Отже, давньоруське зодчество, особливо монументальне, розвивалося в контексті тогочасного світового архітектурного процесу. Водночас стилі монументального історизму, придворно-княжий, єпископальний базувалися на національних традиціях і мали неповторні індивідуальні риси, які вбачаються у величних спорудах, що збереглися до наших днів.

Живопис. Період XI — поч. XIII ст. в культурі Київської Русі позначився особливим піднесенням живопису. Під візантійським впливом активно розвивалися мозаїка, фрески, іконопис.

Особливістю монументально-історичного стилю є багатопланове розгортання із смислового центру основної ідеї, теми, що особливо видно на прикладі Софійських соборів Києва, Новгорода й Полоцька. Такий же спосіб мислення зумовив розквіт живопису в Київській Русі після хрещення. Фрески і мозаїка Софійського собору містили сотні зображень людських фігур, частина з яких помітно індивідуалізована і одухотворена. Головною темою стало зображення Вседержителя в центральному куполі, яку розвивають зображення Богоматері (до найвищих досягнень монументального стилю належить мозаїка Богоматері Оранти), євангельських і старозавітних сцен. Все це свідчить про складне живописне мислення як митців (провідну роль відігравали, звичайно, грецькі майстри), так і духовно провідних верств та поспільства. Не випадково руські майстри освоїли нове мистецтво надзвичайно швидко. Вже в XI — на поч. XII ст. відомими давньоруськими іконописцями були Григорій та Алімпій, про яких йдеться у Печерському патерику. І у подальшому майстерність живописців-русичів зростала напрочуд швидко, ними створено шедеври, що конкурують із зразками візантійського живопису. Поступово формувалися особливості власної живописної школи: орнаменталізація ліній, психологічна індивідуалізація облич, які поступово набували слов'янських рис, виразність, більш вільна манера письма, далека від лінійної стилізації. Зображення ставали більш плоскими. Отже, дуже швидко формувався давньоруський стиль монументального і станкового живопису. Слід зазначити, що він мав переважно сакральний характер. Світський живопис був менш поширеним.

Техніка мозаїки перенесена на Русь із Візантії. Зображення викладалося з кубиків майстерно пофарбованого скла (смальти) чи кольорового каміння. На поверхню стіни наносилася цегла, на ній робився малюнок, а потім по ньому викладалася шляхом вдавлювання мозаїка. Зображення робилися так, що їх добре було видно здалеку, вони не містили деталей, образи були чіткими, ясними, легко сприймалися. Давньоруська мозаїка збереглася лише в Софії Київській та частина в Михайлівському золотоверхому соборі в Києві (середина XI ст.) (яка на сьогодні, на жаль, лише у Третьяковській галереї в Москві).

Техніка фрески, також принесена з Візантії, була не такою складною. Майстер писав фарбами прямо по сирій штукатурці, яка готувалася особливим способом. Фарби проникали всередину штукатурки на певну глибину і щільно з'єднувалися з нею. На відміну від мозаїки, фрески відрізнялися більшою імпровізованістю і безпосередністю малюнка.

Іконопис — це вид станкового живопису. Фарби, які виготовлялися на яєчній основі, накладалися на спеціально підготовлену дошку. Ікони київських майстрів, на жаль, не збереглися. Хоча відомо, що київська іконописна школа за тих часів була найславетнішою. її традиції — монументальний стиль, розміри тотожні розмірам фресок і мозаїк з київського Софійського собору, продовжили митці Новгорода та Володимира (наприклад, ікона Петра і Павла розміром 236 на 147 см з Софійського собору в Новгороді). Такі ікони як «Ярославська Оранта», «Ангел Златі власи», «Устюзьке Благовіщення», ікона св. Георгія в Успенському соборі Московського Кремля, ікона Дмитра Солунського (др. пол. XI ст.), що, безперечно, є творами київської школи, збереглися до нашого часу.

Своєрідність київської малярської школи позначилася й на книжковій мініатюрі. Шедевром цього виду живопису є Остромирове Євангеліє, оздоблене заставками, орнаментом; в ньому містяться мініатюри євангелістів Марка, Луки, Іоанна, але не зображено, з невідомих причин, Матвія. їх постаті вкомпоновані в рамку, прикрашену вишуканим орнаментом, підібрано чудову гаму червоних, жовтогарячих, рожевих кольорів, майстерно поєднаних із золотими тонами. Не менш відомі мініатюри Ізборника Ізяслава (1073 р.) та псалтиря Гертруди (1078—1087 pp.). Особливістю мініатюр останнього («Різдво Христове», «Розп'яття») є прагнення майстрів перетворити заставки квадратної форми у суцільне орнаментальне мереживо з різноманітних квітів, пелюстків. У мініатюрі Ізборника «Коронування Ярополка» подані кращі зразки портретного малярства того часу: яскраво зображені постаті подружжя Ярополка та Ірини, над головами яких Христос тримає вінці; їх обличчя представлені як ідеал чоловічої і жіночої краси.

Скульптура. Найдавнішими відомими скульптурними зображеннями, виконаними в Київській Русі, є рельєф Богоматері Десятинної церкви (кінець X — початок XI ст.), рельєфи Геракла з левом та Діоніса на колісниці (XI ст.), а також рельєфи святих-вершників Георгія та Феодора Стратилата і святих Нестора і Димитрія (початок XII ст.). Виконавцями міфологічних рельєфів, безсумнівно, були місцеві майстри. Ці роботи в галузі декоративно-монументальної скульптури стали підготовчим етапом до майбутньої давньоруської пластики.

Вибір сюжетів недвозначно вказував на продовження античної традиції. Але міфологічні образи тлумачилися відповідно до християнської ідеології. Якщо образ Десятинної церкви є новим образом світу, то зображення Геракла, який перемагає лева (біблійного символу зла) — це образ нової людини. Діоніс же — символ стихійних сил землі — виглядає розслабленим, знесиленим, нікчемним. Цей образ міг символізувати прозахідного, прокатолицького князя Ізяслава, до боротьби з яким кияни спонукали Всеволода та Святослава — фундатора Києво-Печерського монастиря (оплоту православ'я і візантійської традиції), а саме монастирську церкву прикрашали ці рельєфи. В них відображено надзвичайну глибину й образність мислення стародавніх майстрів, а символізм зображень вказував на те, що старе язичницьке світосприйняття слов'ян ще не втрачене, воно дозволяло відчути міфологічний смисл античних героїв. Тому в цих зображеннях ще переважало чуттєве начало (підкреслювалися сила Геракла, злість лева, розслабленість Діоніса). А вже святі-воїни позбавлені чуттєвості. На міфологічних рельєфах добру (зліва на зображенні) протистоїть зло (справа на зображенні): згідно з християнським вченням на Страшному суді праведники стануть праворуч від Спасителя, а грішники — ліворуч. Зображення святих морально рівнозначні, вони не протистоять одне одному, а зло зображається переможеним, внизу. Фігури святих притягуються до єдиного невидимого центру, який і є центром композиції — ним може бути лише Бог, Він невидимий (незображуваний), але являє собою реальну непереможну силу. Дане зображення не має стилістичних аналогів у православному мистецтві.

Особливого розповсюдження скульптурні зображення набули у другій пол. XII — поч. XIII ст. і саме у північних регіонах Русі — Володимирі, Суздалі. Вони займають багато місця на фасадах, стінах храмів. Це, в основному, зображення міфологічних зооморфних фігур чи рослинного орнаменту, а великі статуарні фігури, жахливі демонічні істоти, що були типовими для середньовічної скульптури романського стилю в Західній Європі, відсутні. Найбільш відомі скульптурні зображення Димитрівського собору (1194—1197 pp.) у Володимирі, орнамент Георгіївського собору у Юр'єві-Польському та ін. Але скульптура як самостійний вид мистецтва у його класичному розумінні широкого розповсюдження у Київській Русі не мала.

Декоративно-прикладне мистецтво. У Київській Русі існувало більше сорока ремісничих спеціальностей, багато з яких досягли високого рівня досконалості. Особливо славилися ювелірні вироби, серед яких перше місце посідала перебірчаста емаль, якою прикрашалися дорогі золоті речі, а також вироби з черню. Надзвичайно мистецькою була філігрань — вироби із дуже тонко скручених дротинок, з яких викладалися найскладніші візерунки, що потім злегка припаювалися до поверхні предмета. Близьким до філіграні було мистецтво виготовлення на ювелірних виробах найдрібніших крапельок із золота чи срібла, з яких також викладали візерунки; кожна крапелька була у 5-6 разів менша від булавочної голівки. Високою майстерністю також вирізнялися скляні кольорові браслети, полив'яна кераміка, різьба по кістці. В руських містах були цілі райони, заселені гончарями, ковалями, кожум'яками.

Отже, сам факт християнізації Київської Русі і, як наслідок, розвиток духовної, а також глибинної за змістом і довершеної формою художньої культури, засвоєння цінностей інших культур свідчить і про внутрішні можливості народу, і про культуротворче значення християнства. За одне століття Київська Русь досягла рівня найбільш культурного народу Європи і у ХІ-ХП ст. стала наймогутнішою країною цього регіону. Але культурний розквіт значно важливіший за тимчасовий політичний та господарський розвиток тих часів. Київська доба поклала початок приєднанню України, а також інших східнослов'янських народів до європейського культурного світу. І ніякі політичні, воєнні, економічні негаразди наступних століть не змогли вже зупинити культурний розвиток нашого народу, вилучити його з європейського християнського культурного поля.

Змістом духовної культури Київської Русі були християнізація світогляду східних слов'ян, поступове прийняття нової системи цінностей, а головною цінністю стала особистість як духовний феномен. Тому визначальною рисою давньоруської культури є її духовність, релігійна спрямованість, орієнтованість на задоволення духовних потреб, зокрема моральну досконалість. І їй вдалося показати світові неперевершені зразки досконалої людської особистості — духовних лідерів народу, можновладців, воїнів, митців. Також характерними рисами цієї культури є масовість (широкі верстви населення прагнули духовної творчості, самовдосконалення, прилучалися до нової художньої культури), колективність (нові цінності, нові ідеї, нові мистецькі твори — це часто результат праці багатьох подвижників, митців, цілих поколінь). Характерним також є наявність і співіснування писемного та усного типів культури.

Особливо високі цінності було створено в художній сфері. Визначальні риси давньоруської культури зумовили такі принципи мистецтва Київської Русі, як канонічність і традиціоналізм, але водночас і відкритість, готовність сприймати культурні здобутки інших народів, синтетичний характер мистецтва, єдність і паралелізм його складових, символізм, умовність та анонімність.

Бичко

Лекція 10. ПЕРЕДУМОВИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ (ДО XIII СТ.)

Будь-які письмові джерела відтворюють давню історію зі значним запізненням, а щодо української історії ще й тенденційно, оскільки першими, хто залишив нам відомості про наших предків, були римські письменники Таціт, Пліній, Птолемей; грецькі, арабські, пізніше—німецькі та польські мандрівники. Вірогіднішими є археологічні, лінгвістичні, етнографічні пам'ятки, які дають можливість стверджувати, що формування східнослов'янських племен почалося ще в кам'яний вік (II тис. до н. є.), хоча на історичну арену вони виходять тільки в І ст. до н. є. та в І— II ст. н. є.

Археологія датує цей період за залишками поселень та могильників так званої зарубинецької культури. Житла будувалися біля річок, із дерева, яке обмазувалося глиною. Населення займалося скотарством та землеробством, і хоча ремесла ще не виділилися, плавка заліза була вже відома і

ковальство теж. Родову общину в цей час змінює сільська.

* В даному розділі наша увага зосереджується на культурі країн колишнього СРСР, що зумовлюється передусім специфікою зв'язків, які історично склалися між цими народами.

Наступний період формування східнослов'янських племен пов'язаний із пам'ятниками так званої черняхівської культури (III—V ст. н. є.), яка була поширена в лісостеповій зоні Східної Європи, і київської культури (поліська частина Середнього й Верхнього Подніпров'я та Подесення).

Живучи окремими родами (об'єднання скоріше територіальні, десь до ЗО чоловік, подібні до хуторів чи гірських карпатських сіл XIX ст.), слов'яни ставили собі «город» для спільної боротьби з ворогами. Пізніше біля города виростали «остроги» — огороджені поселення купців, які організовували торгівлю. Осідали в цих місцях також багаті люди та ремісники. Відомо більше двох тисяч таких поселень.

Подальший розвиток місцевих культур попередніх епох відчував на собі значний вплив античної культури римських провінцій на нижньому Дунаї. Це сприяло значному розвитку ремесел — гончарного, ювелірного тощо (майстри володіли складними технічними прийомами виготовлення кольорової емалі, штамповки та кування золота, чорніння срібла і і т.п.).

З IV—VII ст. слов'яни включаються в процес великого переселення народів, який виводить їх на широкі простори до Чорного моря. Одне крило вийшло до Балкан, друге — до Каспію і навіть до Малої Азії. Таким чином, слов'яни розділилися на дві великі частини — антів на сході (прямих потомків українців) та венедів на заході. Водночас виникає і відокремлене від маси землеробів та ремісників військо слов'ян— озброєні дружини, які воювали проти готів (Північне Причорномор'я, III ст. н. є.), пізніше гунів, аварів, болгар, угрів, печенігів.

Процеси, що відбувалися, вимагали певної централізації у вигляді політичної влади, державності. Остання виникає по суті як демократія грецького типу, коли державу очолює талановитий полководець чи князь. «Слов'янами і антами не править один муж,— писав візантійський історик Прокопій Кесарійський,— але здавна живуть вони громадським правлінням, і так усі справи, добрі чи лихі, вирішують спільно». Розширюються культурні та торговельні стосунки слов'ян, у тому числі й з Візантією.

Наймогутнішою державою того часу була Київська Русь, яка проіснувала з кінця V до XIII ст. У XI—XII ст. Київська Русь стає наймогутнішою державою в Європі з високим рівнем розвитку самобутньої культури. Контакти з багатьма народами Заходу та Сходу значно збагатили племінні звичаї та обряди. І хоча за тривалий час введення християнства (як відомо, першим київським князем, який прийняв цю релігію в 60-х роках ЇХ ст. був Аскольд. Пізніше християнство впроваджувала Ольга, а остаточно це зробив князь Володимир у 988 p., хоча навернення народу в цю релігію продовжувалося аж до XIV ст.) йому все ж вдалося стати ідеологічною основою феодальної могутньої держави, християнство не знищило поганства (язичництва). Скоріше відбулося пристосування християнства до народної релігії. Насамперед воно увібрало в себе поганські звичаї, обряди, свята. Передусім це спостерігалося там, де християнство поширювалося найраніше — на території саме Київської Русі, майбутньої землі української. Поєднавшися з найвпливовішою державою того часу — Візантією, князь Володимир увів тим самим Русь до числа найрозвинутіших країн світу.

Водночас Володимир остерігався занадто великого впливу візантійської культури. Саме тому богослужебною мовою стає не грецька, а так звана церковнослов'янська, тобто староболгарська. Представники латинського, західного духівництва прагнули домогтися прихильності князя. Так, його гостем був німецький єпископ Бруно, який проповідував християнство серед половців, а в Турові жив ще один німецький єпископ — Райнберн.

Якщо врахувати той факт, що офіційний розділ церков на східну православну, грецьку та західну католицьку (латиномовну) відбувся після прийняття Руссю християнства в 1054 р., то не можна погодитися з твердженням церкви, згідно з яким з самого початку церква Русі була суто православною '.1 Паславський І. Між Сходом і Заходом//Дзвін. 1990. № 10. С 100.

Помітну роль у житті Русі, зокрема становленні її державної символіки, відігравала Візантія. Так, на монетах, які карбувалися за життя Володимира, він зображався подібно до візантійських імператорів: в діадемі та зі скіпетром. Саме на монетах вперше з'являється і родовий знак київських князів, так званий тризуб. Візантійські впливи помітні, поряд з варязькими, й у військовій організації Київської держави, в будові укріплень, флоту.

Візантійським впливом позначені також архітектура (саме грецькі майстри будували Десятинну церкву), малярство — іконопис, монументальний живопис, книжкова мініатюра, мозаїка.

І все ж не можна зводити культуру Русі лише до візантійських впливів. Адже Київська Русь (найбільша держава ранньосередньовічної Європи) межувала з багатьма країнами, вела з ними активну торгівлю. «Головні суходільні Шляхи,— писав І. Крип'якевич,— перехрещувалися в Києві. З півдня йшли три шляхи — Грецький, Солоний і Залозний, якими приходили каравани від Чорного моря. У західні землі вели два шляхи — один Васильківський, на Васильків та горішній Буг до Галича, другий на Білгородки, Звягель, Луцьк, Володимир, Холм у Польщу і західні країни. На схід ішли дороги на Переяслав і Чернігів,— одна до Каспійського моря, друга на середню і горішню Волгу. У західних землях були ще інші шляхи, що вели до Балтицького моря і на Закарпаття... Торгівля в X—XI ст. була в руках місцевих купців, що у своїх торгових подорожах сягали до Турану, Персії, Єгипту, Месопотамії і до різних країн Західної Європи; пізніше, коли орди степовиків відрізали Україну від Чорного моря, ініціатива перейшла до Кримських греків, врешті в XIII ст. до італійських колоній на побережжі Чорного моря. Занепад східноєвропейської торгівлі у значній мірі спричинили хрестові походи, після яких торгівля Орієнту з Західною Європою перейшла на Середземне море, минаючи Чорне море і Україну»'.

Таким чином, культура докиївської та київської князівської доби, якій були властиві елементи давньоіранської культури, відчувала на собі вплив культур Переднього Сходу та Греції. Крім того, ця культура була пов'язана з культурами Хазарії, народів Західної та Центральної Європи, а також Південного Кавказу та Закавказзя. Перебуваючи в контексті візантійсько-болгарсько-східнослов'янської спільності, культура Русі все ж становила певну автохтонність, хоч і була доволі відкрита всім впливам і взаємодіям.

Основу цієї культури складали місцеві, народні елементи, притаманні народному світосприйманню, народним звичаям, фольклорним жанрам. Саме на цей грунт лягали ті різноманітні культурні впливи, які згодом, сплавляючись із місцевою культурою, і створювали передумови виникнення нової культурної єдності.

Ще до введення християнства на території Київської Русі існувала письмова мова. З часів князя Володимира започатковується освіта. Князь Ярослав вводить обов'язкове навчання для молоді вищих станів, готуючи її для майбутньої діяльності. На жаль, згодом князі відвернулися від цієї просвітницької діяльності. Справу у свої руки взяла церква, що надало освіті певної односторонності. Навчання проводилося з допомогою богослужбової літератури, передусім Псалтиря, що давало змогу отримати початковий рівень знань. Той, хто хотів навчатися далі, мав набувати знання.

Крип'якевич І. П. Історія України. Львів, 1990. С. 88—8

Самостійно, читаючи те, що спромігся дістати. Не цуралися знань і князі. Так, Ярослав Мудрий організував першу бібліотеку при Софії, Володимир Мономах написав літературні повчальні твори, уславився як філософ і волинський князь Володимир Василькович.

Самостійної науки в цей час ще не було. Всі наукові знання бралися з Візантії — перекладалися грецькі та римські пам'ятки культури. Так, «Шестиднев» Василія Великого, перекладений болгарським екзархом Іоаном, поєднував у собі біблейське вчення про шість днів творення світу з казково-фольклорними відомостями. «Фізіолог» подавав популярний опис тварин, спираючися на їхні прикмети та казкові припущення.

Великого поширення набули медичні знання, які поступово витискали знахарство та ворожбитство. Згідно з літописом у Печерському монастирі в другій половині XI ст. перебували відомі руські лікарі — Дем'ян Пресвітер та Агапіт Лічець.

Географічні знання в основному черпалися з підручника Козьми Індикоплова — александрійського купця, який у VI ст., відвідавши Африку та Аравію, відкинув теорію Птолемея і стверджував, що земля має чотирикутну форму. Вона, нібито, замкнена між стінами, що досягають склепіння, рухом зірок та сонця керують ангели. З місцевих географічних творів найбільшу популярність мала праця чернігівця, котрий здійснив подорож до святої землі -— Палестини (кінець XI — початок XII ст.) і описав землі, що побачив, йдеться про «Ходіння Данила Мніха».

Математичні знання зводилися до чисто практичних— чотири дії, дроби, обчислювання процента. Загалом конкретні наукові знання не були в центрі уваги громадської свідомості. Суспільство значно прихильніше ставилося до загальнотеоретичних міркувань, які називалися філософією. Окремі уривки були перекладені з творів Платона, Арістотеля та праць церковного письменника і богослова Іоанна Дамаскіна.

Водночас з'являється і оригінальна література. Це, передусім, літопис «Повість минулих літ», започаткований (близько 1039 р.) ченцем Печерського монастиря. Продовжував літопис Никон Великий (1069—1073), а впорядкував у 1112 р. Нестор. Вели літописи монахи монастирів. Найвизначнішим був літопис Галицько-Волинський, написаний при дворі галицького короля Данила та його наступників. Зазначені літописи писалися під впливом візантійських хронік (насамперед Малали та Амартоли), болгарських літописів та деяких історичних західних оповідань і були першими історіографічними спробами дати знання про Україну та Східну Європу.

Значний вплив на письменство мали грецька культура та Схід. Великої популярності набули фантастичні романи на східні теми: «Александрия» — розповідь про боротьбу Александра Македонського з казковими народами. «Повість про індійське царство», «Троянська війна», «Слово про премудрого Акіра». Ці твори були сповнені загадок та народних виразів; звіриний епос — «Стефаніт та Іхнілат»; переробка життєпису Будди — «Варлаам та Йоасаф»; героїчний епос про боротьбу з арабами — «Девгенієве Діяння». Зазначені теми певною мірою увійшли пізніше до українського казкового фольклору. Поширеною формою літературних творів були так звані апокрифи— про Адама, про життя Христа, легенди про життя та подвиги святих.

Спочатку оригінальні літературні твори являли собою переробку перекладацьких мотивів. Згодом вводяться місцеві сюжети — «Моління Данила Заточника» (збірник життєвих та політичних порад новгородському князеві Ярославу Володимировичу — XII—ХНІ ст.), проповіді українського духовенства, праця київського митрополита Іларіона «О законі і благодаті» (середина XII ст.)

Вершиною літературної творчості, в якій поєдналися складні й досить суперечливі світоглядні картини (поганство з його тілесно-чуттєвим світосприйманням, де людина «розчинена» в природі, та християнство з його закликом до відмови від грішного буття й спрямування людини до «вічних