Культура галицько-волинської Русі

Закономірним політичним і культурним спадкоємцем Київської держави, послабленої і спустошеної внаслідок золотоординської навали, стала Галицько-Волинська Русь, що утворилася в результаті об'єднання Галичини та Волині у 1199 р. князем Романом. Найбільшої могутності вона до­сягла у ЗО—60-ті pp. XIII ст. за часів правління князя Да­нила Галицького (1201 —1264 pp.), який у 1254 р. дістав від римського папи титул короля. Вигідне географічне стано­вище давало можливість Галицько-Волинській Русі встановити тісні економічні, політичні та культурні зв'язки з країнами Західної Європи, зокрема Німеччиною та Італі­єю. Завдяки об'єднанню етнічно спільних українських зе­мель у нове державне утворення саме тут створились сприятливі умови для становлення й подальшого розвою національної культури.

Важливими осередками духовної культури Галицько-Волинської Русі були міста Галич, Луцьк, Звенигород, Володимир-Волинський, Перемишль, Холм і, особливо, Львів. Саме через Львів проходив торговельний шлях з Німеч­чини, Чехії і Польщі до Києва і міст Волині, а також до гирла Дністра, Сурожа (Судака) та Кафи (Феодосії) в Криму.

Міста Галицько-Волинської Русі стали значними цент­рами літописання та книгописання. Найвизначнішою па­м'яткою літератури даного періоду є Галицько-Волинський літопис (кінець XIII ст.), у якому відображені події полі­тичного і культурного життя Галицько-Волинської Русі від 1201 до 1291 року.

Літопис складався при дворі Данила Галицького, а зго­дом його племінника Володимира Васильковича. Одним із авторів першої частини літопису вважають княжого печат­ника Кирила.

У канцелярії князя Данила працювали писарі, що вели дипломатичне листування, готували тексти грамот, стиль.яких у наступні часи закріпився у Великому князівстві Литовському. Грамоти князя Юрія II, боярина-правителя Дмитра Детька, львівського воєводи Якші Блотишевського написані виразним письмом, їх текст складений за всіма середньовічними правилами, що регламентували написання документів.

До пам'яток писемності Галицько-Волинської Русі XII—XIV ст. належать Христинопільський апостол, Бучацьке, Галицьке, Холмське Євангелія, переписані ченцем Ва­сильком при дворі Лева Даниловича. У Галичі працював «мудрий книжник» Тимофій, книжник і філософ волинський князь Володимир Василькович сам переписував книги, мав велику бібліотеку, близько 36 книг заповідав церквам Во­лині. У м. Володимирі-Волинському була складена нова редакція Кормчої книги — збірки церковних та світських правових норм, що поширювалися на Україні та в Білору­сії. Центрами переписування книг були Онуфріївський та Святоюрський монастирі у Львові. Зростанню ролі церкви у поширенні освіти сприяло утворення в 1303 р. Галицької митрополії, яка, незважаючи на її неодноразові скасування та відновлення, існувала протягом XIV ст.

Галицько-Волинська архітектура органічно поєднувала візантійсько-київську просторову композицію з елементами західноєвропейського романського стилю, що підтверджує наявність пілястр, груп напівколон, аркатурних поясів то­що. На жаль, архітектурних пам'яток періоду Галицько-Волинського князівства збереглося небагато. З монумен­тальних будівель Львова можна назвати Миколаївську хрестовокупольну церкву з, півкруглою апсидою, П'ятницьку церкву, згодом перебудовану, а також костьол Хрести­теля. Традиційно вважається, що його будував князь Лев Данилович для своєї дружини — угорки Констанції. До княжого періоду належать і такі шедеври архітектури Га­личини та Волині, як білокам'яні храми в Перемишлі, церква Пантелеймона в Галичі (близько 1200 р.), Свято-іванівський собор у Холмі, Спаський монастир поблизу Самбора (тепер Старий Самбір).

Видатними пам'ятками образотворчого мистецтва XIV ст. є ікони «Юрій Змієборець» зі с Станилі поблизу Дрогобича та «Архангел Михаїл в діяннях», створена у селі Сторонна*. Для них характерні пластичність форм, відчуття простору, нахил до асиметричної побудови компо­зиції, багата кольорова гама.

*Див.: Свенцицька В. /., Сидор О. Ф. Спадщина віків. Львів, 1990. С. S.

 

Про високий рівень живопису Галицько-Волинської Русі свідчать мініатюри, що збереглися в окремих рукописах того часу. Колористична вишуканість притаманна мініатю­рам Галицького Євангелія (кінець XII ст.), які, на думку дослідників, за майстерністю виконання не поступаються візантійському малярству доби Палеологів.

Культура Галицько-Волинської держави справила вели­кий вплив на подальший культурний розвиток України. Наприкінці XIV ст., коли окремі частини Галичини і Во­лині були загарбані польськими та литовськими феодала­ми, культурні традиції Галицько-Волинської Русі відіграли істотну роль у збереженні національної культури, сприяли формуванню ідеології визвольної боротьби українського народу проти іноземних поневолювачів.

 

Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. К., 1988.

Горский В. С. Философские идеи в культуре Киевской Руси XI— начала XII века. К., 1988.

Грушевський М. С. Історія України-Руси: У 3 т. К-, 1991. Т. 1.

Дубов И. В. Новые источники по истории Древней Руси. Л., 1990.

Знойно О. П. Міфи Київської землі та події стародавні К 1989.

Исаевич Я- Д. Культура Галицко-Волынской Руси//Вопр. исто­рии. 1973. № 1.

Історія Львова, К., 1984.

Київська Русь: культура, традиції. К., 1982.

Кршг'якевич I. П. Галицько-Волинськё князівство. К., 1984.

Литература Древней Руси. Хрестоматия. М., 1990.

Літопис Руський. К., 1989.

Макарчук С. А. Український етнос (Виникнення та історичний роз­виток). К., 1992.

Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. К., 1992.

Огієнко І. Українська культура. 1С, 1991.

Повість временних літ. К-, 1990.

Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2 т. К., 1992. Т. 1.

Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. М, 1987.

Сеенціцька В. І., Сидор О. Ф. Спадщина віків. Львів, 1990.

Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. К., 1993.

Січинський В. Чужинці про Україну. Львів, 1991.

Субтельний О. Україна. Історія. К., 1991.

Толочко П. П. Древняя Русь. К., 1987.

Ульяновський В. І. Релігія і духовна спадщина минулого. К., 198Э.

Греченко

КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Культура Київської Русі постала на ґрунті матеріальних і ду­ховних здобутків тих народів, що протягом попередніх тисячоліть заселяли нашу землю. Часті міграції населення, які відбувалися у стародавні часи на її теренах, сприяли жвавому культурному обміну між народами. Але водночас вони призводили й до значної руйнації окремих культурних утворень, які інколи й зовсім зникали внаслідок асиміляції або знищення. З усього розмаїття матеріальних та духов­них надбань прийдешніх народів відбиралися ті, що найбільшою мірою відповідали кліматичним і геополітичним умовам існування на нашій землі, засвоювалися корінними мешканцями цих земель і відповідали загальносвітовим тенденціям культурного розвитку. Зрештою, це й утворило самобутню вітчизняну культуру, зумовило неповторність її обличчя.

Як свідчать археологічні, лінгвістичні та інші дані, цей процес почався задовго до виникнення першої держави під проводом Киє­ва. Київська Русь вже успадкувала певну місцеву культуру тих схід­нослов'янських та неслов'янських племен, які складали етнічне ядро цього державного утворення (перш за все полян та древлян). Ця культура збагачувалась та ускладнювалась за рахунок поширення території держави, включення до її складу інших народів і племен та за рахунок міждержавних конфліктів із сусідами. Адже на той час війни часто велися заради здобичі, серед якої траплялися й по-справжньому цінні культурні винаходи інших народів, що формува­ли престижне споживання в межах Київської Русі, сприяли розвитку ремесел, мистецтва, культурних традицій місцевого населення.

Торгівля, війна, дипломатичні контакти сприяли пожвавленню культурного життя русичів. Але культурний поступ Київської Русі зумовлювався, в першу чергу, власними потребами й силами, що їх задовольняли. Ось чому сторонні впливи, навіть із найбільш передо­вої в тогочасному світі держави - Візантії, могли лише прискорити ті тенденції, потреба в яких вже відчувалась на вітчизняному ґрунті. Вони не затьмарювали оригінального вигляду культури середньовічної Русі, яка лишилася унікальним явищем світового значення.

Красномовним свідченням цієї особливості давньоруської культури може служити будь-яка її галузь, але перш за все це унаочнюють пам'ятки культури матеріальної. Незважаючи на жваві торговельні стосунки з Візантією, а через неї й з усім світом, мешканці Києва й інших міст держави орієнтувалися на товари, які виробля­лися місцевими майстрами. Саме вони здебільшого й трапляються археологам під час розкопок у культурних нашаруваннях тисячоліт­ньої давнини.

Особливо вражають ювелірні вироби давніх майстрів. Вони свідчать про високий рівень техніки обробки металів, різьблення по каменю та дереву, репрезентуючи водночас і розвиненість смаків русичів. Спадщина давніх грецьких колоністів, скіфів, готів, вірмен і майстрів з азійського Сходу вивчалася та враховувалася вітчизня­ними ремісниками, але завжди пристосовувалася до власних куль­турних вимог, естетичних потреб, існуючих традицій.

Майстерність ювелірів, що набула розквіту в добу Київської Русі, зростала від важких і примітивних браслетів, масивних перс­нів, гривнів та намист із міді або сплетених зі срібного дроту, до тонких ажурних прикрас, оздоблених довершеною насічкою, що передавала не лише прості візерунки, а й складні сюжетні малюнки, як, наприклад, знахідки з Чорної могили (Чернігів, X ст.). Від часів зміцнення держави збільшується на Русі кількість і якість прикрас та виробів із золота, коштовного каміння. З'являється традиція прикрашати складними малюнками зброю, кінську збрую (на мал. - ін­крустоване золотом руків'я меча). У ці часи поширюються ковані пояси, що служать ско­ріше як прикраса, бо ретельно оздоблюються крапкуванням, ажурними прорізями. Вироби із золота, срібла, бронзи і кістки, що створювалися майстрами Київської Русі, відзначаються оригі­нальністю, високою художньою цінністю навіть у тих предметах, технологію виготовлення яких було запозичено.

Зокрема, це стосується мистецької технології черні - використання хімічного протравлювання срібних виробів задля створення темного фону, на якому викарбовувалися фігури людей, тварин або декоратив­ний орнамент. Запозиченим було й мистецтво скані - використання найтоншого дроту для напаювання у вигляді мальовничих візерунків на металеву основу виробу, що прикрашався. Близькою до скані була зернь - впаювання дрібнесеньких золотих або срібних кульок на повер­хню прикрас. Найдовершенішою ювелірною технологією за часів Київ­ської Русі можна вважати емаль. Для її виготовлення на поверхні золотих предметів витискувалися контури малюнку, у які потім впаювалися золоті перегородки. Проміжки заповнювалися різнокольоровими порошками особливого хімічного складу, після чого виріб підда­вали термічній обробці. Повільно розплав­ляючись, такі порошки утворювали вишу­кану поверхню потрібного малюнку (на мал. - золота гривна з емалевими зобра­женнями XII ст.).

Якщо з майстерності ювелірів могли скористатися лише князі та старші бояри, то плоди праці гон­чарів зустрічалися в кожній оселі. Традиції виготовлення глиняного посуду сягали ще дотрипільських часів мізинської культури. Вже тоді гончарні вироби, особливо ті, що виконували культове призна­чення, прикрашалися різнокольоровим розписом, у якому переважа­ли геометричні та рослинні орнаменти. Такий посуд використовувся під час принесення жертв язичницьким богам. Скоріше за все, їм жертвувалося те ж, що вживалося в їжу й самими людьми: страви з м'яса, борошна, варених та сирих овочів, мед, що був не лише ласим блюдом, а й ішов на приготування напоїв, які користувалися попи­том серед усіх верств суспільства.

Культура часів Київської Русі не була явищем однорідним, уніфікованим для всіх регіонів держави, яка обіймала великі терито­рії від Чорного до Білого морів, населені цілком різними племенами. Різні умови господарювання на півдні й півночі, в лісовій і лісосте­повій зонах вимагали специфічних знань, умінь, навичок. Залежно від цих умов розвивалися й різні технології, включаючи сільського­сподарські: традиційне підсічне землеробство зберігалося в лісовій зоні та на півночі, а в лісостепах розвивалася більш прогресивна трипільна система.

За тогочасних умов необхідні господарські знання передавалися від покоління до покоління разом із синкретичним комплексом язич­ницьких вірувань, свят, обрядів. Християнські звичаї, які поступово входили в культурний обіг, змінювали вихідні засади світогляду руси­чів, але цей процес ішов повільно й не набув однолінійного характеру. Вельми показовою ілюстрацією розбіжностей у релігійних уяв­леннях населення різних регіонів Київської Русі може служити по­ховальний обряд, який суттєво відрізнявся навіть у найближчих су­сідів, що складали етнічне ядро держави — у полян та древлян. Поляни ховали небіжчиків під невеликими курганами, закопуючи ра­зом з тілом і звичні ужиткові речі покійного, їжу в горщиках тощо. Древляни спалювали тіло на погребальному вогнищі, куди також потрапляли знаряддя праці, зброя, інші необхідні у повсякденному житті предмети. Відмінності у способі поховання свідчать не лише про залишки язичницьких вірувань, "стихійного матеріалізму" пра­батьківських звичаїв, а й про принципові розходження в уявленнях про потойбічний світ і подальшу долю душі.

Протягом тисячолітньої історії християнства на Русі церква по­слідовно й неухильно викорінювала залишки язичницьких культів, проте навіть у XIX і в XX ст. в різних регіонах України, Білорусі й Росії вони доволі чітко виявлялися серед населення. Така стійка прихильність східних слов'ян прабатьківським "марновірствам" є свідченням не стільки консерватизму суспільної свідомості, скільки доказом на користь практичного сенсу, який криється для народу за кожною з подій сакрального календаря. Так, старозавітне свято на честь давньоєврейських полководців і царів з родини Маккавеїв, що очолювали свій народ під час переможної війни із Сирією, в Україні й зараз відзначається як день, коли треба провіювати мак (1 серпня за старим стилем, 14 серпня за новим).

Змінивши світоглядні засади щодо вищого пантеону язичниць­ких богів, кожний з яких в народній свідомості знайшов свого відповідника в тому чи іншому образі християнських святих, правосла­вна релігія не мала можливості вплинути на народні уявлення про нижчі, але вельми важливі у вирішенні повсякденних проблем сили природи, оскільки не мало їм адекватних відповідників. Домовики, польовики, лісовики, русалки, мавки, інші злі й добрі духи продов­жували сповнювати народну уяву, оскільки виникли на певному мі­сцевому ґрунті й були тісно пов'язані з природними умовами, в яких доводилося жити й господарювати людям. Ці уявлення, введені в науковий обіг під узагальнюючою назвою народної демонології, на обширних теренах Київської Русі мали вельми строкатий характер і поповнювали скарбницю народно-поетичної творчості, забезпечую­чи розвиток казкового й пісенного жанрів фольклору.

Слід зазначити, що фольклор у Давній Русі, як і пізніше, слугу­вав не тільки засобом передачі інформації, виконував він і ритуально-магічну функцію. Виконання фольклорних творів супроводжува­лося музикою, танцями й у цілому мало характер урочистих і видо­вищних обрядових дій, що, поступово втрачаючи релігійне значен­ня, продовжували задовольняти естетичні й моральні потреби людей. Такі обряди пов'язували життя кожної окремої людини з одвічними традиціями народу, залучали особу до кола спільних громадських ін­тересів, сповнювали її вчинки високим моральним змістом і почуттям відповідальності перед минулими й майбутніми поколіннями, адже на­родні звичаї сприймалися як необхідні й незмінні.

Саме через це великого значення й розвитку набуває у Київсь­кій Русі обрядова й календарна поезія. У поєднанні зі співами й ритуальними діями вона супроводжувала людей у повсякденних гос­подарських справах: передувала початку календарних польових ро­біт (сівба, косовиця, жнива тощо) або пов'язувалася зі щорічними астрономічними датами, важливими для землеробства (колядки, ве­снянки, гаївки тощо). Важливі події в житті окремої людини також не обходилися без поетичного супроводу. Існувала розгалужена сис­тема жанрів родильної, весільної, поховальної обрядової поезії. Якщо ритуал був пов'язаний з їжею, кожна ритуальна страва супроводжувала­ся підблюдними піснями.

Музичним супроводом частіше за все служила гра на рожку, сопілці, гудку, гуслях. Особливою любов'ю в південній частині Русі користувалися струнні інструменти. Існує гіпотетична думка, що в наших землях вони з'явились під безпосереднім впливом культури міст античного Причорномор'я. Якщо навіть ця спірна думка є пра­вильною, то, запозичені в греків, інструменти вдосконалювалися відповідно до слов'янських смаків і уподобань і згодом перетвори­лись на популярні протягом багатьох століть бандуру й цимбали.

Пісні, музика й танці супроводжували давніх русичів і під час розваг та відпочинку. Князі й представники заможних верств населення запрошували на бенкети (пири) професійних співаків та акто­рів, яких інколи й постійно тримали при своїх дворах. Але переваж­на частина професійних виконавців, згуртувавшись у невеликі коле­ктиви, вела мандрівний спосіб життя, виступаючи в різних містах на ринковій площі (торжищі). Таких акторів називали скоморохами. Вважають, що й скоморошництво не було суто руським явищем. Воно було запозичене з Візантії й відбивало загальносвітові тенден­ції в розвитку середньовічної культури через свій генетичний зв'язок із творчістю жонглерів і гістріонів у Західній Європі. Однак на європейському сході це явище набуло специфічних національних рис, що робить його ознакою власне давньоруської культури.

Розвиваючи традиції народної карнавальної і сміхової культу­ри, що не цуралася подекуди й брутальних тем, скоморохи мали орієнтуватися на смаки й уподобання своєї аудиторії, що складалася переважно з городян: купців, ремісників, дружинників, княжої челя­ді. Разом з розвагами актори приносили й політичні новини, спові­щали про життя в інших князівствах, відповідно до настроїв юрби обирали об'єкти сатиричного зображення. А оскільки життя мешка­нців міста було більш наближеним до політики й важелів влади й не так залежало від сил природи, як на селі, - створювались реальні умо­ви для диференціації національної культури за ознакою "місто - село", що й досі є актуальною.

Різниця в умовах і способі життя на селі й у місті за часів Київ­ської Русі відчувається досить помітно. Місто жило в цілому значно заможніше. Робота ремісників оцінювалася в декілька разів вище, ніж злиденна праця селян, що істотно позначалося навіть на фізич­ному розвитку людей. Діти в містах росли довше, мали кращі фізич­ні показники, адже пізніше залучалися до праці. Через це, як свід­чать розкопки, городяни були значно вищими на зріст, мали більш тонкий кістяк і статуру, ніж етнічно тотожні з ними селяни, висна­жені важкою землеробською працею. Хоча й за умов міста слов'яни не втрачали можливості вести натуральне господарство. На відміну від досить тісних міст Західної Європи, давньоруські міста часто мали широкі вулиці й площі, в них лишалося багато вільного прос­тору під вигони, сади й пашу. Тому городяни тримали велику й дріб­ну худобу, одомашнених птахів, маючи під господарство й приса­дибні ділянки, оскільки будівлі завжди зводилися осібно, на достат­ній відстані одна від одної. В умовах, коли основним будівельним матеріалом було дерево, це було пов'язано ще й із запобіжними за­ходами пожежної безпеки.

Попри істотну різницю в житті села й міста, існували і досить впливові фактори створення єдиної національної культури: релігія, мова, спільні політичні інтереси. Оскільки все населення однаково страждало від нападів кочових сусідів зі сходу й півдня, докорінні прагнення всіх жителів Давньої Русі були пов'язані зі зміцненням військової могутності держави. Народна мрія про надійну й міцну державу знаходила втілення у творах героїчного епосу. Його напівлегендарні, напівміфічні герої - захисники рідної землі - були попу­лярні серед населення усіх князівств, від півдня до півночі. Най­більшою любов'ю користувалися фольклорні твори про Вольгу та Микулу, Святогора, Вернигору, Прудивуса, Вирвидуба, Добриню, Микиту Кожум'яку, Альошу Поповича, Іллю Муромця.

Але посилення й зміцнення централізованої влади не завжди схвально сприймалося в народі. Адже при цьому збільшувалися податки, ставали суворішими покарання, що на той час здійснювалися у вигляді штрафів {вири). Виру мав сплачувати або безпосередньо винний (у разі неспроможності його продавали в рабство), або, якщо винного не знайдено, община (верв), на території якої стався злочин. Оскільки князі були безпосередньо зацікавлені у виявленні якнай­більшої кількості злочинів, їх службовці подовгу жили за рахунок общин, проводячи дізнання, що збільшувало й без того високі ви­трати зубожілого населення.

Разом з посиленням влади посилювалося й невдоволення своїм життям у представників різних суспільних верств. Серед численних прошарків населення Київської Русі зароджувалися ностальгічні настрої, пов'язані з ідеалізацією давно минулих часів, що знаходило відображення не лише у фольклорі, а й у літописних джерелах. Знач­ною мірою появі й розповсюдженню цих настроїв сприяла христи­янська доктрина світоустрою, вплив якої на світогляд русичів щода­лі посилювався. Есхатологічні погляди (очікування кінця світу й другого пришестя) формували думки про збільшення гріхів людства й неминучу за них розплату.

Але, попри деструктивні й центробіжні тенденції, зростання й подальше зміцнення єдиної східнослов'янської держави сприяло універсалізації всіх сфер суспільного життя Київської Русі й призво­дило до розвитку єдиної загальнонаціональної культури, що харак­теризується низкою спільних рис, які стають типовими для всіх її регіонів. В першу чергу, роль духовного стрижня єдиної давньоруської культури відігравало православне християнство, що мало на той час високорозвинену систему релігійної філософії, літератури й спиралося на матеріальні й духовні здобутки мистецтва Європи і Азії. В галузі ма­теріальної культури найбільш значним виявився вплив християнства на розвиток архітектури і живопису Київської Русі.

Архітектура. При будівництві житла й оборонних споруд слов'яни споконвіку використовували місцеві матеріали та спира­лися на традиції, що сягали ще трипільської доби. Відповідно до умов лісу або степу для будівництва їм служили дерево й глина. До прийняття християнства кам'яні будівлі у східнослов'янських зем­лях майже не зводилися. Виняток становлять хіба що кам'яні язичницькі святилища Прикарпаття, оскільки тільки тут завжди була до­статня кількість каменю. До речі, такі святилища зводилися не тіль­ки до остаточного прийняття християнства 988 р., а и значно пізні­ше, до кінця XII ст. Серед інших українських земель кам'яне будів­ництво було особливо розвинене у Криму та дещо меншою мірою в ареалі салтівсько-маяцької культури на сході України, але суто слов'янськими ці землі на той час не були. Із створенням стабільної давньоруської держави у X ст. ці традиції було використано і збага­чено візантійським і західноєвропейським досвідом під час будівни­цтва кількох кам'яних споруд передусім у столиці - Києві. Христи­янство потребувало дотримання певних канонів релігійної служби, яка обов'язково мала проходити у храмі, який, згідно з традиціями перших християн, котрі мусили ховатися від переслідування в пече­рах і катакомбах Давнього Риму, і був моделлю такої печери. Тому одразу ж після хрещення Русі з'являються й перші церкви: Василівська, побудована з дерева за зразком храму в Корсуні, і Десятинна, або Богородицька - перша кам'яна церква у Києві.

Цікавою є її історія. Майстрів для будівництва було запрошено з Візантії, бо досвіду роботи з каменем вітчизняні зодчі не мали. Відповідно, запрошені іноземці не знали місцевих умов, особливос­тей місцевих ґрунтів, бо завжди будували в горах, де не існувало потреби в міцному фундаменті. За тими ж принципами у 996 р. було завершено будівництво першого оплоту християнства на Русі, на потреби якого князь Володимир виділяв десяту частину своїх доходів. Але ґрунт не витримав тиску велетенської кам'яної споруди. Подальші реставрації та ремонтні роботи не врятували цього храму, який порів­няно скоро перетворився на купу будівельного брухту. Інша річ, церкви, які будувалися пізніше. Пристосовані до місцевих умов, вони переноси­ли випробування часу зі значно меншими втратами.

Серед світських кам'яних будівель Києва найзнаменитішою пам'яткою є збудовані Ярославом Мудрим Золоті ворота, які, однак теж завершувалися так званою домовою церквою. Ці ворота, реконструйовані 1982 p., досі є окра­сою української столиці. Однак першою світською спорудою з каменю в Києві є палац князя Володимира, зведений в кінці X - на початку XI ст. (див. на мал. реконструкцію палацу, здій­снену Ю.С.Асєєвим). Палац було збудовано з поєднанням візантій­ських і ранньороманських тра­дицій зодчества. У Київській Русі сформувалася власна культура будівництва, що відрізнялася від іноземних технологій. У місцевій архітектурі почали використовувати глибокі (на 2-4 метри) і широкі фундамен­ти, що викладалися з грубого каміння, залитого цементом (так звана рустика). Стіни мурувалися з тонких смуг цегли, які чергувалися із товстими шарами цементу особливого складу, де основним компо­нентом служило вапно. Для полегшення будівлі, а також поліпшен­ня акустики всередині споруди в стінах лишалися порожнечі, утво­рені закладеними в їх товщу глиняними глечиками.

Зовні церкви майже не прикрашалися. Красу храму створювала гармонія його форми в цілому, яка мала символізувати гармонію світобудови, створеної з хаосу Божим Словом. Для цього ретельно вибиралося місце під будівництво, частіше на узвишші, щоби будо­ву було видно здалеку і на фоні неба. Головним структурним еле­ментом храму був його центральний купол, що розташовувався на восьмикутному або циліндричному барабані над вівтарем у східній частині споруди або у самому її центрі, якщо форма храму була округлою. Зсередини саме тут малювався образ Христа-Пантократора, тобто Вседержителя (див. на мал. мозаїку склепіння центрального купола Софійсь­кого собору в Києві). Це був найвищий рівень храму, оскіль­ки за часів Київської Русі дзвіниці не зводилися. Централь­ному куполу відповідав підви­щений центральний неф (від лат. navis - корабель, витягнуте в довжину внутрішнє приміщення або частина приміщення, периметр якого утворено рядом колон або стовпів). Типова храмова споруда мала один або три нефи відповідно до кількості вівтарів у храмі, хоча їх могло бути й більше (так звані попе­речні нефи). Центральний і бокові нефи символізували корабель, спря­мований із заходу на схід, тому східна частина будівлі закінчувалась напівкруглими апсидами у вівтарній частині за числом нефів.

З півдня на північ храм перетинав трансепт, що надавав споруді хрестоподібного вигляду, але цей хрест можна було побачити тільки з неба, оскільки в плані будова мала вигляд квадрата або прямокут­ника. Такий тип храмової споруди отримав назву хрестово-купольного. За часів прийняття Руссю християнства він мав розповсюдження в культовому будівництві Візантії, хоча виник у Вірменії та на території малоазійських провінцій імперії.

Вікон у стінах давньоруських храмів було небагато. Напівтемне приміщення освітлювалось промінням з-під центрального купола та свічками. Всередині церковні стіни вкривали розписи або мозаїка. Оздоблення частіше за все мало характер сюжетних малюнків і портре­тів святих, що чергувалися із орнаментами, відповідно до візантійських традицій. Власне, всі зображення мали утворювати єдиний за задумом текст, що читався, як і книга, зліва направо. Храмовий простір поділявся на три частини. За вертикаллю верхня частина належала Богові, серед­ня - ангелам, нижча - святителям з числа людей. Посередником між світами бачилася Божа Матір, що заступалася за грішне людство перед своїм божественним Сином. Саме тому цей образ набув великої попу­лярності у давньоруських розписах. Типове зображення Богоматері - з піднятими на рівень голови руками - канонічна поза Оранти (Благаючої), оздоблювало завівтарні стіни багатьох храмів Київської Русі.

В горизонтальній площині простір храму поділявся на вівтар­ний, де мало право знаходитися лише духівництво, середину храму, де збиралися хрещені миряни, й притвор (західна частина), у якому знаходились оглашенні (що оголосили про свій намір залучитися до таїнств віри й проходили строк випробування) або нехрещені миря­ни, що з цієї частини також мали право брати участь у всіх богослу­жіннях крім євхаристійного канону літургії.

q Перлиною давньоруської архітектури стала церква Святої Со­фії, будівництво якої було започатковано 1037 р. й тривало 5—7 років поспіль. Вона також зводилася візантійськими майстрами, хоча до будівництва залучалися й місцеві сили. За задумом, Свята Софія ма­ла символізувати Дім Премудрості Божої, Небесної Софії, яку уособлювали і вселенська християнська Церква як зібрання вірних, і як її прообраз - Матір Божа. Ідею цього храму було підказано централь­ним собором Константинополя, але за проектом він належав до ін­шого типу споруд. Розміщена під одним грандіозним куполом, ве­личезна царгородська Софія була типовим базилікальним храмом. Київська Софія мала дещо менші розміри й будувалася за хрестово-купольною моделлю. П'ять її нефів та тринадцять (на думку деяких реставраторів — двадцять п'ять) куполів утворювали символ шатра, що повільно підіймається знизу вгору до грандіозного центрального купола, розташованого на величному циліндрі з прорізями витонче­них аркових вікон (реконструкцію первісного зовнішнього вигляду і сучасний інтер'єр центрального нефу див. на с.255).

Софійському собору впродовж віків судилося лишатися і неперевершеним архітектурним шедевром, і, водночас, відповідно до задуму князя Ярослава Мудрого, втіленням ідеї духовної й політич­ної самостійності, а також соборності давньоруських земель. У різні часи споруда храму зазнавала часткової руйнації, а тому перебудо­вувалась і оздоблювалась. Востаннє Софію архітектурно модернізо­вано при гетьмані Мазепі, коли собор набув рис поширеного в українській культурі XVII ст. стилю козацького бароко. Дивом уці­ліле від руйнацій мозаїчне зображення Оранти отримало назву "Нерушимої стіни", стало національним символом вічності народу і його культури.

З кінця XI ст. в архітектурі настає новий етап, який характеризується відмовою від грандіозних форм. Храми стають меншими за розмірами, але строкатішими в оздобленні, що надає їм своєрідної довершеності й краси. Найпоширенішим стає кубічний однокупольний храм. Такого типу споруди будувалися в усій державі, але найбі­льше їх вціліло на землях північних князівств: Володимирського на Клязьмі, Суздальського, Новгородського. Перлиною такого типу церков є храм Покрови на Нерлі, закладений 1165 р. Серед багатьох українських однокупольних одним з найцікавіших є собор у Володимирі-Волинському, а також П'ятницька церква у Чернігові (див. мал.).

Можливо, зразком такого типу споруд стала церква над Золо­тими воротами (1037) або Михайлівський собор Видубицького монастиря (1088) у Києві. Подібний вигляд мала й Іллінська (1072) це­рква у Чернігові. Однак найпоширенішим типом церков за часів Київської Русі стала й продовжувала бути на українських землях З— 5-купольна храмова будівля. Це Спасо-Преображенський (1036) і Борисоглібський (1128) собори в Чернігові, Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви в Києві, Успенська (1078) церква Києво-Печерської лаври та багато ін.

 

Розвиток живопису в Київській Русі цілком пов'язаний з по­ширенням християнства. Оздоблення церков здійснювалося спочат­ку грецькими й малоазійськими майстрами. З Візантії спочатку заво­зилися й ікони. Так, відому тепер під назвою Володимирської Божої Матері ікону (фрагмент див. на мал.), яка була копією більш давньої ікони, написаної нібито ще євангелістом Лукою, було подаровано з Візантії молодому тоді Великому київському князю Володи­миру Мономаху на початку XII ст. По­тім (1155 р.) цей шедевр візантійського іконопису було вивезено з Вишгорода до Володимира-на-Клязьмі молодим амбітним князем Андрієм Боголюбським, майбутнім руйнівником давньокиївських державних і культурних традицій (тоді викрадення лишилося безкарним, оскільки великокнязівський стіл ненадовго посів батько Андрія Юрій Долгорукий, який і посадив свого сина княжити у Вишгороді).

Та вже з другої половини XI ст. при давньоруських монастирях починають плідно працювати й власні іконописні майстерні. І хоча в ті часи живописці не підписували своїх робіт, а лишали тільки знаки приналежності ікони тій чи іншій майстерні, до нас дійшли імена руських іконописців Григорія та Аліпія, що жили на межі XI—XII ст. при Києво-Печерській лаврі — одному з найбільших центрів тогочас­ного іконопису.

Мистецтво масштабних мозаїчних композицій, як і саме слово "мозаїка" також прийшли з Візантії. Це мистецтво й сьогодні справляє на людину неабияке враження, а для середньовічних русичів воно було наочним чудом. Мозаїка несе в собі ідею гармонійної єд­ності безлічі різноманітних одиничних компонентів, їх стрункої ор­ганізації в цілісну картину, де кожен камінчик взаємодіє із сусідніми і взаємодоповнює їх, не втрачаючи своїх одиничних властивостей - кольору і блиску.

Безперечно, мозаїка "Нерушимої стіни" і виконані місцевими київськими майстрами мозаїки Михайлівського Золотоверхого монастиря (1113 p.), 1934 p. вивезені до Москви, є перлинами давнього вітчизняного мистецтва, здатними задовольнити найвибагливіші художні смаки як минулого, так і майбутнього.

Але оскільки мозаїки були дуже дорогими у виконанні, більшість зображень у храмах і в князівських палатах (до нашого часу, на жаль, не збереглися) виконувалися у вигляді розписів фарбою — фресок. Майстри фрескових розписів працювали не лише над релігійними сюжетами. Світськими за характером були фрески, що прикрашали стіни княжих палат, а в церквах з'являлися розписи, побутові за тематикою, наприклад, сцени полювання та княжого життя в галереях Київської Софії (на мал. - фрагмент фрески з портретом княжича). Серед інших малюнків тут можна було зустріти й зображення виступу скоморохів, і це не дивно. Храм на той час був не лише місцем молитви, сюди приходили, як у клуб, проводити години дозвілля.

Сьогодні дослідники знаходять на внутрішніх стінах Софії чи­мало написів (графіті), надряпаних поважними мирянами, які в та­кий спосіб помічали свої місця в церкві або лишали згадку про себе. І хоча цей спосіб виявити свою грамотність не знаходив схвальної оцінки у церкви й у суспільства, завдяки цим записам ми можемо дізнатися і про імена парафіян (прихожан), і про їх досить вільне ставлення до релігійних заборон. На софійських графіті збереглося викарбуване ним самим ім'я легендарного співця Бояна, згаданого у "Слові о полку Ігоревім", а також надзвичайно цікавий зразок дав­нього алфавіту (27 літер) на основі алфавіту грецького (23 літери) із суто слов'янськими літерами Б, Ш, Щ, Ж, який, як припускають, міг передувати кирилиці й зафіксований для нащадків кимось із місце­вих консервативно налаштованих киян.

Поширення писемності та поява книг призвели й до розвитку мистецтва книжкової мініатюри. Цей вид живопису був прикра­сою вже перших відомих давньоруських книг: "Остромирова єван­гелія" (1057, див. на с.297 на мал. мініатюру із зображенням апосто­ла Луки), "Ізборника Святослава" (1073) і так званої "Трірської Псал­тирі", яка зберігається у Німеччині (на мал. на с.297 подано сюжет з помазанням князя Ізяслава на княжіння). У подальшому розвитку книжкової справи мініатюра стала її обов'язковим елементом, вико­нуючи функції художнього оздоблення й ілюстрації до тексту.

Художні смаки наших предків проявилися і в декоративно-ужитковому мистецтві, особливо в мистецтві різьблення. Цей вид мистецтва мав глибокі корені та традиції, що походили ще з дохрис­тиянських часів. Однак, на відміну від католицької, православна традиція не заохочувала скульптурних зображень святих. Тому різь­блення, спочатку дерев'яне, а згодом і кам'яне виконувало функції орнаментального оздоблення, у застосуванні якого стародавні майстри досягай великої вправності, творчо використовуючи тваринні и рослинні мотиви.

Великого значення і значного розвитку в культурі Київської Русі набуває література. Сама її поява була наслідком прийняття християн­ства, яке принесло на нашу землю загальнослов'янську писемність. Власна писемність існувала в руських землях ще в дохристиянську до­бу, однак її пам'ятки, що виконувалися чи то у вигляді вузликового пи­сьма, чи то як "черти і рєзи" на бересті й дерев'яних дошках, не зберег­лися. На дохристиянське походження претендує лише один широкові­домий твір під назвою "Велесова книга", знайдений у XIX ст. на Сло­божанщині, але відповідаючи на питання про його автентичність (спра­вжність), більшість дослідників дають негативну відповідь. За христи­янської доби писемність одразу ж набуває жвавого розвитку, незважаю­чи на те, що книги коштували дуже дорого, адже виконувалися на пер­гаменті вручну протягом тривалого часу.

Новий слов'янський алфавіт - кирилицю - було створено "солунськими братами" Кирилом (Костянтином) і Мефодієм, грець­кими монахами з Болгарії, які у м. Солуні (Салоніках) жили у слов'янському оточенні й для утворення єдиної унормованої мови слов'ян взяли за зразок грецьку абетку і граматику, а також знайдені у Херсонесі "роусьскы письмены", як гіпотетично вважають дослідники, писемність південно-східних росів Хазарії, близька не стільки до слов'янської, скільки до ясо-аланської живої мови. Учнями і по­слідовниками Кирила й Мефодія було створено значну частину необхідної в церковному вжитку лексики. Цю мову називають церков­нослов'янською або старослов'янською. Однак дуже швидко, мож­ливо, одночасно із засвоєнням кирилиці, русичі почали писати мо­вою, дещо відмінною від церковнослов'янської. Значною мірою це було зумовлено штучністю створеної болгарськими греками мови, яка у граматиці в усьому наслідувала тогочасну грецьку. Давньо­руський різновид кириличної мови, що використовувався в усіх сферах життя крім власне церковної, називають давньоруською мо­вою, хоча встановлених правил для цієї мови не було. Тому давньо­руська мова в різних регіонах держави мала певне регіональне забарв­лення, яке дозволяє дослідникам дізнаватися з особливостей мови про походження автора того чи іншого твору, про найбільш вірогід­не місце його написання, а також про рівень здобутої церковної освіти. У багатьох давньоруських творах дослідники знаходять ри­си, пізніше характерні тільки для української живої мови, при цьому самі ці твори часто неодноразово переписувалися в інших землях Київської Русі. На території сучасної України книги цього періоду були знищені в різний час, тому практично відсутні в наших книго­збірнях і зберігаються в Російській Федерації. Але риси живої мови пізніших українців знаходять і в Остромировому євангелії, і в Ізбор­нику Святослава, і в Архангельському євангелії 1092 p., першим пе­реписувачем, а може й перекладачем якого був "писець Мычко".

Переписувачі книжок використовували три різновиди написан­ня літер: устав — каліграфічне письмо, напівустав — з елементами округлення літер, та найближчий до сучасного письма від руки — скоропис. Книжковою справою займалися спеціальні майстерні при монастирях. Зважаючи на цінність книг, замовниками їх могли бути лише дуже забезпечені люди: церковні ієрархи, князі та високі боя­ри. Спочатку виконувалися переклади біблійних текстів, що у ви­гляді "ізборників" та молитовників потрапляли в приватні бібліоте­ки. Існував попит і на світську літературу, яку спочатку також перекла­дали з грецької. За змістом перекладну світську літературу можна поді­лити на твори військової тематики ("Александрія", "Троянська війна", "Дєвгєнієве діяння"); природничої тематики ("Фізіолог", "Шестиднев", "Християнська топографія"); повчальну літературу, куди входили ви­слови й афоризми з Біблії, фрагменти з творів стародавніх філософів та істориків на моральні теми. Такі збірки називалися здебільшого "Бджолами", оскільки ніби нектар з різних квітів у книгу було зібрано мудрість з різноманітних джерел.

Досить швидко з'являються і оригінальні літературні твори. В тогочасній культурі у цілому перевага надається загальнонаціональному патріотизму. Ним зумовлюється зміст більшості пам'яток літе­ратури Київської Русі. В безпосередній залежності від нього поста­вало й культурне значення твору, і його оцінка в сучасників і впро­довж наступних поколінь. В усіх значних літературних творах тієї пори можна відчути ідею величі рідної землі, захоплення якою стає провідною темою багатьох творів давнього письменства. Ця ідея була зумовлена актуальними обставинами тогочасного життя, і у відображенні цих обставин полягає ще одна особливість літератури Київської Русі - її історизм. До певної міри цей історизм можна назвати політичною заангажованістю літератури, адже замовниками і читачами її творів були князі та правляча верхівка держави. Саме ідеологію цих кіл, а отже і вищі загальнодержавні або місцеві князівські інтереси й проводили у своїх творах давньоруські автори. Великою мірою ці ін­тереси були зумовлені міжнародним становищем Русі.

Відчуваючи політичний тиск з боку Візантії, Київ намагався від­стояти своє право бути рівним серед рівних у тогочасному світі. І літе­ратура мала довести певну християнську чинність Русі, її "святість", а отже й самодостатність як оплоту релігії в цьому регіоні, показати, що, незважаючи на відносно коротку власну християнську історію, вона може надати чимало прикладів страждань і мучеництва за віру всьому іншому християнському світу, від чого на той час залежав міжнародно-політичний авторитет держави. Ось чому велика увага в давньоруській літературі приділяється агіографії - описам житій давніх отців церкви та особливо нових, "власних" святих і мучеників: Бориса та Гліба, Фео­досія Печерського, Олександра Невського тощо.

Першим широким зібранням житійних творів на місцевому да­вньоруському матеріалі стає "Києво-Печерський патерик", що містить оповіді про заснування і облаштування монастиря, обставини тогочасного монашого життя, різноманітні аскетичні подвиги і чис­ленні чудеса, які постійно відбувалися в житті багатьох ченців Киє­во-Печерської лаври.

Окреме місце серед творів про вітчизняних достойників займає "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, яке є полемічним і панегіричним (похвальним) твором, що прославляє князя Володимира Великого, хрестителя Русі. Іларіон, який був першим в нашій історії митрополитом руського походження, спрямував пафос свого твору про­ти гегемонії Візантійської церкви і її спроб встановити панування в ду­ховно-релігійному житті Київської Русі. Спираючись на традиції хрис­тиянської філософської думки, він доводить, посилаючись на Біблію, що той Закон, який дав Мойсей лише одному, "старшому" народу, за­вдяки Благодаті та Істині, які приніс усьому людству Ісус Христос, робить усі народи рівними перед Богом. Тому Русь, яку хрестив Володи­мир, не потребує ніякої духовної опіки від "старших". Іларіон виголосив своє "Слово", як вважають, між 1037 і 1050 pp. у Софійському соборі в присутності князя Ярослава та його родини. Можливо, саме тому багато уваги у творі приділяється київським князям, особливо Володимиру, який був батьком Ярослава Мудрого. "Слово" Іларіона на довгі часи лишалося взірцем проповідницької літератури. Майстерно побудоване за класичними правилами риторики, воно виділяється яскравим добо­ром мовних засобів, художніх прийомів та образів.

Серед видатних церковних промовців і письменників Русі слід відзначити й Кирила Турівського, що жив у XII ст. і також використовував специфічний жанр "Слова", що передбачав виголошення урочистої промови перед великою аудиторією.

Цей жанр, в якому поєднувалися письмова фіксація і усне виголо­шення, було творчо використано і невідомим автором "Слова о полку Ігоревім". Створене між 1185 і 1187 pp., "Слово" лишається неперевершеним шедевром вітчизняної культури світової ваги, що й досі ставить перед дослідниками чимало проблем. На тлі давньоруської літератури "Слово" виділяється не лише майстерною формою, добором поетичних засобів, зв'язком з фольклорною традицією. Викликає здивування пере­вага, яку надає автор не розповсюдженій у тогочасній літературі хрис­тиянській символіці, а образам, пов'язаним з язичництвом, що утворює унікальний образний світ твору.

За жанром це радше не слово-хвала, а слово-жаль з приводу страждань Руської землі, з приводу загибелі руської дружини, яку було принесено в жертву княжому прагненню слави й військової здобичі. Деякі дослідники відзначають, що "Слово" за своєю спрямованістю відбивало опозиційні панівній офіційній ідеології пріори­тети як своїм зверненням до язичницьких образів, так і особливою орієнтованістю на південні, степові та причорноморські витоки русів. Особливою тугою сповнено у "Слові" ліричний монолог Ярославни, який надихав багатьох українських, російських та інших слов'янських поетів до створення неперевершених шедеврів у перекла­дах і переспівах цього уривку поеми. Найбільшою ж загадкою лишаєть­ся постать автора "Слова" — вихідця з князівського середовища, по­лум'яного патріота, широко обізнаної й талановитої людини. На наш час одним з найвірогідніших претендентів на авторство твору є рідний брат Ярославни, галицький князь-ізгой (князівського походження, але без уділу, без влади над якимось регіоном) Володимира Ярославича, який під час Ігоревого походу перебував у Путивлі поруч із сестрою. При цьому остаточно визначити автора навряд чи коли-небудь вдасться.

Брак відомостей про автора цього твору яскраво ілюструє рівень нашої історичної поінформованності про Давню Русь у цілому і дає підстави вважати, що її культурне життя - за сучасними уявленнями дещо примі­тивне - було значно багатшим і розвиненішим, ніж дозволяють судити уцілілі пам'ятки й відомості.

Світським за своїм характером було й більш раннє за часом створення ''Повчання дітям" київського князя Володимира Мономаха. Хоча автор і торкався в ньому питань віри, однак головна ідея цього твору - створити ідеал державного діяча, що поєднує в собі високі моральні та політичні якості, необхідні для блага рідної зем­лі. Написане приблизно в 1117 p., "Повчання" було і морально-філософським узагальненням, і автобіографією видатного держав­ного діяча, і своєрідною сповіддю перед смертю. Цікаво, що тих принципів, які задекларовано в "Повчанні", самому Володимиру дотримуватися вдавалося далеко не завжди, отже, даючи поради нащадкам, князь не був сліпим ідеалістом і добре розумів проблему розбіжностей між теорією та практикою, які усвідомлювалися на рівні християнського протиставлення "градів" земного й небесного.

До оригінальних пам'яток давньоруської літератури та історіо­графії відносяться літописи. Це історичні твори про події й факти, подані в хронологічному порядку за роками. Кожний річний запис починався словами "В літо...", звідки й назва жанру. Однак доведе­но, що перші історичні описи не мали цих датувань, тому не всі про­ставлені літописцями-переписувачами у XII—XIII ст. дати є достові­рними. Не дарма найдавніший пласт вітчизняного літописання нази­вається "Повістю". Вочевидь, перших вітчизняних істориків, твори яких дійшли до нашого часу, цікавили не стільки сама послідовність подій і безсторонність їх викладу, скільки суспільно значуще тлума­чення цих подій у тогочасному контексті.

У цілому давньоруські літописи становлять собою надзвичайно цінне історичне джерело, з якого можемо дізнатися про деякі подро­биці подій і процесів, більше ніде не висвітлених. Однак у тексти літописних зведень часто вносилися зумовлені політичною кон'юнк­турою зміни, так що при зміні політичного курсу чи ситуації літопи­си повністю переписувалися, інколи поспішно, а подекуди, можли­во, і ґрунтовно. Робилося це майже саме так часто, як часто зміню­валася влада на великокняжому столі, а за умов невпинних усобиць з кінця 30-х pp. XII ст. це було буденною подією. Ворогуючі князі й цілі князівські лінії, зокрема, так звані "мономаховичі" та "ольговичі", які виступали замовниками підготовки літописних редакцій, не могли байдуже оминати процес літописання і наполягали на необхідності ідеалізації своєї династичної гілки та осуду своїх конку­рентів. Літописи створювалися на підставі багатьох різноманітних джерел, а укладачами таких хронік найчастіше були монахи. У першу чергу вони намагалися спиратися на Біблію, а тому дуже часто розпочи­нали опис з короткого переказу основних старозавітних подій: про пер­ших людей, Великий потоп, розселення синів Ноя по світу тощо. Ця стабільна частина історичного передання, незалежна від змін у суспільному житті, мала на меті надати такий самий авторитет стабільності подальшим подіям, аж до сучасних літописцям включно.

Перші давньоруські літописні зведення з'явилися вже в XI ст. і вочевидь спиралися на ще більш давні записи. Найдавніші з літописів - Київський (близько 1037), Києво-Печерський (1073), Новго­родський (1079) — відомі за згадками, але до наших часів не зберег­лися. Значною мірою вони ввійшли до складу Початкового, або Ки­єво-Печерського зведення (1093), з якого виникла "Повість времінних літ". "Повість" було укладено близько 1110р., імовірно, ченцем лаври преподобним Нестором. Твір дійшов до нас у двох найповні­ших списках XV ст.: Іпатіївському та Лаврентіївському (за назвами монастирів у Росії, де в XVIII ст. їх було виявлено істориками). Дві версії цієї пам'ятки дещо відрізняються за змістом і пафосом, але в українській історіографії віддають перевагу Іпатіївському списку як більш автентичному, пов'язаному саме з українськими територіями і менше спотвореному пізнішими редакціями.

"Повість времінних літ" показово втілює найсуттєвіші риси, притаманні всій давньоруській літературі: релігійність, патріотизм, моралізаторський характер. "Времінний", тобто тимчасовий, мину­щий, недовговічний характер мають усі події земного світу. Разом з тим, оскільки все на землі перебуває під пильним оком Бога, ці події є наслідком божественного провидіння, а не випадковим збігом об­ставин. Тому першим завданням монахів-літописців є "роз'яснення" на історичному матеріалі вищої волі. При цьому літописець лишався патріотом своєї землі, який не може не виявляти певні симпатії до співвітчизників. У подробицях, із ледь прихованим захопленням сповіщає він про вдалі походи київських язичницьких дружин проти християнського Константинополя й про розміри данини, яку мали сплачувати русам імператори.

Аналізуючи зміст "Повісті", можна зазначити, що вона дає всі підстави вважати очевидним факт намагання культурних кіл сприя­ти утворенню на величезній як для Європи території Київської Русі єдиної нації. Формування нації сучасними соціологами вважається завершеним з появою національної самосвідомості як спільного для певного етносу світогляду, що відзеркалює спільні економічні, полі­тичні, духовні прагнення й відокремлює "своє" від "чужого" в істо­ричній перспективі: в проекціях минулого й майбутнього. За часів Середньовіччя такі проекції потребували релігійного обґрунтування, а тому укладач "Повісті" багато уваги приділяє саме витокам слов'янського християнства, проте неодноразово торкається й влас­не етнічних проблем.

Зараз можна тільки здогадуватися, які реалії свого часу відби­вають перші слова "Повісті" про її завдання - з'ясувати "откуду єсть пошла руская земля і хто в ній почал первіє княжити", а також чис­ленні ідеологічні формулювання на кшталт: "А словінський народ і руський - один. От варягов бо прозвалися руссю, а раніше были словіни; хоть і полянами називалися, а язык был словінск. Полянами прозивалися, поніже в полі сиділи, а были одного народу словінсь­кого". Однак про деякі з цих спонукаючих до написання твору реа­лій варто згадати. Уже після 1018 р. Русь стала єдиною державою, де як літературна вживалася церковнослов'янська мова, оскільки богослужіння в завойованій візантійцями Болгарії було примусово переведене на грецьку, а інші слов'янські землі відмовилися від ки­рилиці ще раніше або не мали державності (серби). Це створило сприятливі умови для розвитку літературної спільнослов'янської мови як власне державно-національної. Але відгомін протистояння між нащадками північно-західної русі та південно-східних росів за часів Ярослава Мудрого дещо несподівано вилився у розподіл зе­мель по Дніпру між ним і Мстиславом Чернігівсько-Тьмутороканським у 1024 р. Рецидиви протистояння, які загрожували державній цілісності, давалися взнаки й пізніше, хоч би навіть у тому самому протистоянні "мономаховичів" та "ольговичів", свідком початку якого був Нестор. Загальнослов'янський речник у поєднанні з ви­значеністю правлячої династії мав стати об'єднувальним для різно­племінного населення. Напевно, наведені обставини є лише невели­кою частиною тих причин, які спонукали Нестора (у біографії якого був епізод втечі до Тьмуторокані з пізнішим поверненням до Києва) взятися за написання своєї "Повісті".

Хоча сам літописець неодноразово поділяв автохтонні племена слов'ян Київської Русі на древлян, полян, уличів, тіверців тощо, стає очевидним, що цей поділ не відігравав для нього суттєвого значення у справі вирішення національної ідентичності Руської держави. Легенда про "покликання варягів" мала усунути етно-племінний чинник і спри­яти консолідації на міжетнічному рівні. У більш пізні часи подібне вирішення проблеми першоджерел національних культур слов'янських народів породжувало на дещо іншому історичному тлі ідеали слов'яно­філів, кирило-мефодіївців та ін. За часів Середньовіччя, коли для біль­шості європейських народів сама постановка питання про власну націо­нальну приналежність була ще попереду, такі погляди мали, поза сумні­вом, суто прогресивний характер.

Однак з іншого боку такий настійливий наголос на необхідності єдності вже сам по собі є показником того, наскільки сильно бракувало цієї самої єдності у феодальній державі. Намагання Нестора та багатьох його наступників поширити назву "Руська земля" на територію всієї держави не змогло приховати від ока дослідників, що власне Руссю на­зивається у літописах тільки територія Київського, Чернігівського та Переяславського князівств. Князі з інших князівств у літописах часто вирушають не до Києва чи Чернігова, а саме на Русь. Ця риса літописів цілком перекреслює і "варязьку легенду", за якою запрошені варяги на чолі з Рюриком раніше належали до руського племені, і взагалі весь "позаетнізм" літописної концепції давньоруської держави.

Сам Нестор (якщо до нас дійшла неушкодженою його власна, а не перероблена пізніше версія) або пізніший компілятор перекреслює ви­раз "от варяг нареклися руссю" також і послідовністю викладених по­дій. Після легенд про апостола Андрія на Київських горах, про засну­вання Києва, про хозарську данину полян мечами автор урочисто ого­лошує про початок конкретної руської історії. Події цієї історії відкри­ваються в "Повісті времінних літ" 852 роком, під яким автор-укладач знаходить першу згадку про напад русів на Константинополь у грецькій хроніці Георгія Амартола. Це при тому, що "покликання варягів" русь­кого племені ільменськими словенами, кривичами, чуддю і вессю від­несене ним тільки до 862 р. На той самий рік віднесено Нестором при­буття з півночі до Києва нібито від Рюрика двох "не його племені бояр" - Аскольда і Дира. Якщо до 862 р. на Дніпрі не було ніяких варягів, на­віть "бояр не руського племені", то виникає закономірне запитання: яка ж власне русь напала на Царгород десятьма роками раніше?

Через чотири роки, за хронологією Нестора, Аскольд і Дир, про яких тепер говориться чомусь в однині, "пішов" у похід на Констан­тинополь без будь-якого погодження з Рюриком і його варягами. У Візантії цей напад сприйняли як напад русів, про що й зазначає сам Нестор устами тимчасового правителя Константинополя. Кораблі цієї русі чудесним чином було розкидано тоді по Мармуровому мо­рю, про що також, вочевидь, з грецьких джерел, повідомляє Нестор. Однак він нічого не повідомляє про охрещення Аскольда у Візантії після того, як його його лодію було викинуто на берег, про що одно­голосно свідчать ті самі джерела. А між тим, саме до цих подій від­носиться відправка на землю Аскольда першого візантійського єпи­скопа і встановлення у Константинополі свята Покрова Богородиці, пізніше найбільш популярного чомусь саме на Русі.

Замовчування у "Повісті" факту Аскольдового хрещення мож­на пояснити тільки тим, що цей князь, як і більш ранній князь Дир, про яких ще пам'ятали в народі, належали скоріше до південно-східної гілки росів, історичну пам'ять про яких офіційні кола намагалися затерти. А героями "Повісті" мали бути хоча й протягом дов­гого часу язичники, але руські варяги. Зокрема, значно ідеалізовано Олега, представника північно-західної гілки русів, який з маленьким сином Рюрика Ігорем на руках з Новгорода Ільменського захопив Смо­ленськ, Любеч, а під Києвом підступно забив і Аскольда, і Дира.

Взагалі Іпатіївський літопис, який крім "Повісті временних літ" включає в себе ще Київський та Галицько-Волинський літописи, становить собою надзвичайно цікавий предмет для уважного вивчення. У літопис входять уривки з перших житій київських свя­тих, словесні портрети та характеристики окремих князів, розповіді про чудеса і небесні предзнаменування. В тексті зустрічається чимало порівнянь, прислів'їв, приказок, що підвищує його естетичне значення як яскравого твору художньої літератури.

Окрім Києва та Новгорода найбільшими літописними центрами Русі були Галич, Володимир-Волинський, Чернігів, Переяслав Руський (тепер Переяслав-Хмельницький). З середини XII ст. зростає роль заснованих у так званому Заліссі (місцевостях за смоленськими та брянськими лісами) міст Ростова, Суздаля, Володимира-на-Клязьмі (Володимира-Заліського), Переяслава-Заліського та ін. Князі цих земель не були зацікавлені у підтримці Києва, оскільки опанували конкуренційний Дніпровському Волзький торговий шлях, що сполучав Балтику з Каспійським морем. Значно зміцнюється і розбудовується Галицько-Волинське князівство. Київ поступово втрачає свій столичний характер. Якщо в XI ст. усобиці були саме усобицями, тобто зіткненнями кілька­сот князівських дружинників з кожного боку, то з середини XII ст. зма­гання за авторитет і першість на Русі починають нагадувати широкомас­штабні війни зі своєю стратегією і тактикою, включеністю в загально­європейські коаліції, великою кількістю учасників (Андрій Боголюбський у 1167 р. привів для штурму й розграбування столиці ледь не 50 тис. вояків). Вже з другої половини XI ст. в усобиці активно залучалися ко­чові й напівкочові союзники князів - половці й "чорні клобуки".

"Варязтво" як соціальна дійсність (наймані загони) і як політичний міф втратило своє позитивне значення і набуло нових, більш страхітли­вих рис. Після розграбування Києва військами Андрія Боголюбського найбільш значним було його розорення у 1203 р. тимчасовою коаліцією кількох князів. Відтак не дивно, що у 1223 р. на перший бій з монголами руські князі виступили окремими, роз'єднаними дружинами і закономі­рно зазнали поразки. І навіть пізніша навала Батиєвого війська не змог­ла об'єднати Русь в одне ціле, що свідчить про об'єктивну неможли­вість подолання місцевих розходжень і відмінностей.

Хоча майже всі князівства Русі мали свої літописи, більшість з них носили місцевий, а не загальноруський характер. Серед найбільш ви­значних загальнодержавних літописів слід назвати Гапицько-Волинський (XIII ст.). На відміну від більшості інших, він, скоріш за все, повніс­тю написаний не монахами, а визначними дружинниками чи боярами і викладає події не за роками, а становить суцільну розповідь про історич­ні факти та подає життєписи окремих найбільш відомих руських князів. Спостерігаючи за занепадом Києва, автори вболівають за збереження його князівсько-вічових традицій, але не знаходять нічого кращого, як проголосити гасло "Галич - Другий Київ". Однак за своїм історичним та літературним значенням Галицько-Волинський літопис посідає одне з найважливіших місць у давній вітчизняній культурі поряд зі "Словом о полку Ігоревім".

У Київській Русі літописи використовувалися в політичних супе­речках, дипломатичних переговорах, у боротьбі з язичництвом. Протя­гом століть літописи все більше втрачали зв'язок із церквою. За весь період давньоруської історії Константинопольський патріархат лише двічі - в середині XI і в середині XII ст. - дав послабину з руськими ми­трополитами, яких Візантія хотіла бачити греками, що впливали б на політичні процеси в потрібному для себе напрямку. Обидва випадки обрання митрополитів з русичів викликали її рішучий протест. Тому вплив церкви на культурне життя невпинно зменшувався. Певна секу­ляризація літописання виявилася і в змісті творів, і в тому, що їх безпо­середніми укладачами ставали князі, дружинники, інші освічені люди. Відповідно до місця й умов створення літописи відбивали політичні пристрасті своєї епохи, тому дуже часто мали публіцистичний характер, пропагували ідеї місцевого й загальноруського патріотизму.

У ХНІ ст. кількість світських за змістом творів у літературі Ки­ївської Русі збільшується. Популярністю користуються описи мандрівок до інших країн, в першу чергу Візантії: "Ходіння в Царьград" Добрині Ядрейковича, "Повість про взяття Царьграда фрягами (хрестоносцями)". Падіння столиці Візантійської імперії стало важли­вою подією в житті всієї Європи. Воно викликало жвавий інтерес у Київській Русі, адже безпосередньо торкалося багатьох сторін життя її суспільства, в першу чергу, політичної верхівки. Однак автори переймаються тепер не стільки питаннями міжнародної політики, скільки загальнолюдськими проблемами: дивуються красотами див­ного міста, особливостями побуту його мешканців, засуджують жорстокості війни та варварські звичаї загарбників, що, називаючи себе християнами, паплюжать християнські святині, грабують хра­ми, заїжджають верхи на конях до церков та знищують задля жалю­гідної здобичі ікони, оздоблення соборів, які мають не стільки мир­ську, миттєву матеріальну, а велику духовну вартість.

Серед літературних творів тієї доби можна відзначити "Моління Даниїла Заточника". Воно побудоване за традиціями риторичного "Слова", але змістом цього твору стає не висока державна або мораль­но-філософська чи релігійна проблематика. Автор, перебуваючи в опалі, звертається до князя з проханням вибачити його провини й дозволити повернутися на службу. Даниїл змальовує своє скрутне життя після то­го, як був усунутий від служби, яка єдино й давала йому матеріальні можливості для існування. Автор постає як обдарована, наділена гост­рим розумом людина, що несправедливо потерпіла від заздрощів прислужників-нікчем, які оточують князя. Він не хоче служити боярам і виявляє себе палким прихильником сильної княжої влади й централізо­ваної держави. Цей твір одним із перших започаткував у літературі Ки­ївської Русі тему простої "маленької" людини, яка значно пізніше стане провідною в усій світовій літературі.

Розгляд вітчизняної культури періоду Київської Русі був би непов­ним без згадки про кочові й напівкочові народи українських степів. Ці народи займали у цей час принаймні половину сучасної української те­риторії. Довгий час історики розглядали степовиків як суто тюркські племінні масиви, що нахлинули сюди зі сходу, однак тепер доводиться констатувати, що серед цих кочовиків було чимало реліктів попередніх епох, щільно пов'язаних з кочівними традиціями попередніх тисячоліть. До такого висновку спонукають вивчення укладеного можливо генуезцями так званого "половецького словника" кінця XIII - початку XIV ст. та співставлення багатьох фактів. Авжеж, "украювання" русичами зе­мель, розподілених між п'ятьма основними половецькими ордами українських степів (поза їх межами кочувало ще три половецькі орди), сприймалося кочівниками вороже. Кочівники вважали усе, що перебу­ває в межах цих територій, своєю власністю, включаючи й тих землеробів, які на них потрапили. Себе вони вважали правомочними знищувати аб