Лекции.Орг
 

Категории:


Электрогитара Fender: Эти статьи описывают создание цельнокорпусной, частично-полой и полой электрогитар...


Транспортировка раненого в укрытие: Тактика действий в секторе обстрела, когда раненый не подает признаков жизни...


Агроценоз пшеничного поля: Рассмотрим агроценоз пшеничного поля. Его растительность составляют...

Структура міфологічного простору



Міфологічний простір — це насам­перед «нормальний», звичайний простір, координати якого набувають незвичайної, міфологічної значу­щості. Коли ми орієнтуємося на місцевості, то спочатку шукаємо північ, а потім, ставши до неї облич­чям, визначаємо, де знаходяться інші сторони світу. Таких сторін світу ми виділяємо чотири — тому, що така бу­дова людського тіла: є «вперед», є «на­зад», є «праворуч», є «ліворуч». Так орієнтувались у просторі і наші пред­ки, але з однією дуже важливою по­правкою: напрямки світу для них бу­ли нерівноцінні — були «добрі», були «погані». «Добрими» напрямками бу­ли схід і полудень, поганими — захід і північ. Тому починати орієнтацію з поганого, північного боку було непра­вильно, погано. Висхідним напрям­ком у слов'ян, як і у багатьох інших народів північної півкулі, був схід, звідки починався день.

Недобрим був і рух справа наліво, проти ходу Сонця: символіка правого і лівого мала величезне значення. По колу треба було рухатися праворуч, праве взагалі було «добрим», на відміну від лівого. Нам не доводиться визначати, де верх, а де низ; це було зрозуміло завжди, але в давнину була ще й оцінка — верх то «добре», низ — то «зле». Виділяються і три поверхи світу: верх — середина — низ, тим са­мим світ уподібнюється дереву. Світ упорядкований, якщо він оцінений по всіх семи координатах. Загальна ха­рактеристика слов'янського міфо­логічного простору така ж, як і його першоджерела — індоєвропейського.

Оцінка простору поширюється і на час, і на інші виміри реальності. Найголовніше в упорядкуванні — відділити «свій» світ від «чужого».

Гранично «свій» простір — хата — відгороджується від світу «чужого», і кордон, межа, край «свого», ос­воєного світу відіграє виняткову роль. Можна рухатися по хаті як завгодно, але коли переступаєш поріг, маєш пам'ятати, що тут проля­гає межа між «своїм» та «чужим». Перед входом чи виходом з дому слід було зупинитись; вже в наші ча­си перед тим, як переступаєш поріг, слід прочитати молитву. Недарма казали: «Без Бога — ані до порога». Не можна було перемовлятися че­рез поріг. Багато прикмет, загадок, заговорів пов'язано з порогом, две­рима, замком.

Особливий спосіб сполучення зі світом — через вікно: вхід через двері — регламентований, дозволений тип сполучення з «чужим», че­рез вікно — нерегламентований. Вікно осмислювалось як око дому, а сполучення з чужим світом мало свої закони: люди не могли бачити той світ, той світ не міг бачити жи­вих людей, як гоголівський Вій не бачив Хому Брута за зачарованим колом у церкві. Забезпечуючи про­никливість кордонів, вікно водночас повинне особливо охоронятися. «Без вікон, без дверей» бувають тільки особливі приміщення, — на­приклад домовина.

Всередині дому теж виділяється «краща» і «гірша» частини. Діаго­наль «піч — покуть» протиставляє ці частини дому: краще місце — на по­куті, жіноче місце — у районі печі.

Сакральність числа «сім» у слов'янській традиції підтвер­джується тим, що у височних підвісках різних етносів саме сім лопастей, спіраль у підвісках закруче­на сім разів. Чергування «три — чо­тири» (згадаймо в «Наталці Пол­тавці»: «Ішли ляхи на три шляхи, а татари на чотири») повторюється у формулах колядок: «кладе ж воли у три плуги, а молодчики у чотири; кладе ж клячи у три борони, а же­ребчики та у чотири; кладе стоженьки та у три шопоньки, кладе шопоньки та у чотири». В колядках на тему будівництва церкви, що є пізнішим, християнізованим пере­осмисленням космогонічного акту (тобто акту творіння або упорядку­вання світу) «церков мурують з штирма углами, з штирма углами, з трома верхами».

У слов'ян на відміну від кочових народів переважають вертикаль і потрійна класифікація. До виділен­ня трьох рівнів та чотирьох сторін світу додається символ кола як засо­бу відокремити свій, освоєний світ від світу чужого, дикого, небезпеч­ного. Садиба, по-українськи — «обійстя», дослівно означає «місце, яке обходять навколо». Існує гіпоте­за, що в праслов'янську епоху поселення будувались по колу, звідки й пішло реконструйоване значення старослов'янського обьщь як «круг­лий» або водночас «Космос». У всіх слов'ян зафіксований звичай об­орювання поселення магічним ко­лом для боротьби з епідеміями та епізоотіями. Можна думати, що йдеться радше про магічне обгород­жування або оборювання по колу як засіб відмежування від зла.

Коло символізувало одиницю-цілісність, чотирикутна будова — упорядковану безконечність світу. Найповніше ця символіка знаходи­ла вияв у поховальних спорудах.

Курганний обряд, що з великою точністю відображав індоєвро­пейську символіку, виник у слов'ян пізно. Ранні кургани поки що не да­товані, але переважати цей обряд став у IX ст., що говорить про якісь ідеологічні зрушення незадовго до прийняття християнства. У сим­воліці докурганного періоду теж можна знайти сліди традицій, вияв­лених пізніше в курганах. Так, нав­коло поховань споруджувались круглі, іноді — квадратні огорожі з колод; урни з рештками спалення та землю з вугіллям клали в округлі не­глибокі ями. З появою курганного обряду круглі ями з урнами посту­пово зникають, що може свідчити про рівнозначність семантики круг­лої поховальної ями і круглого в плані кургану.

Поховання в архаїчних культурах мислилось, з одного боку, як дім («домовина»), з іншого — як сим­волічна іпостась Космосу. Оскільки і спорудження звичайного дому су­проводжувалось освяченням, у цьо­му світському акті можна шукати сліди відтворення космічного акту організації-творіння.

На території України ранні слов'янські землянки, чотирикутні за планом, орієнтовані за сторонами світу або своїми стінами, або кута­ми. Вхід до такої землянки робився з південного боку, а піч знаходилась на протилежному боці. Домашнє вог­нище у слов'ян було сакралізоване, про що свідчать численні пережит­ки давніх ритуалів.

Просторова структура світу, ок­реслена в такий спосіб, знаходить відповідника в часовій структурі:

Вперед — схід — ранок — весна

праворуч — південь — день — літо

назад — захід — вечір — осінь

ліворуч — північ — ніч — зима.

 

В українській старовинній загадці можна побачити аналогію між прос­торовою структурою дуба (символа світового дерева) та часовою структу­рою Космосу: «Дуб—дуб—довговік, на йому дванадцять гіллів, на кожнім гіллі по чотири гнізді, а у кожному гнізді по сім яєць, кожному ім'я є» (дуб — рік, гілля — місяць, гніздо — тиждень, яйце — день тижня).

Інший спосіб означення основних напрямків у просторі — кольорова символіка. Після появи тюркських кочовиків в Середньовічній Європі закріпилася перейнята у тюрків сис­тема кольорової символіки: центр — жовтий (золотий), схід — синій, південь — червоний, захід — білий, північ — чорний. Для старовинної індоєвропейської символіки рекон­струюється майже те ж саме з дзер­кальним відображенням лівого в праве, правого в ліве: захід — синій (зелений, голубий), схід — білий. Це здається більш природним і первин­ним. У слов'янській, як і в загаль­ноєвропейській, традиції міцніше збереглись кольорові символи для вертикальних координат: верх — білий, середина — червоний, низ — чорний. При подвійній опозиції можливі різні протиставлення: білий — червоний; червоний — чор­ний; білий — чорний.

Очевидно, спочатку такими ж сим­волами координат світу були «ос­новні стихії». Для тюрків з їх стабільнішою горизонталлю можна реконструювати такі стихії: центр — вогонь, північ — вода, схід — небо, південь — повітря, захід — земля. За­уважимо, що міфологічний простір тюрків багато в чому запозичений із іранського індоєвропейського світу. Якщо припустити, що хід зліва на­право рівнозначний ходу згори вниз, то маємо дуже природну кла­сифікацію стихій згори вниз: небо — повітря — земля — вода, і як їх при­хована сутність — вогонь.

У слов'янських матеріалах знай­демо передусім виділене значення вогню як символу сутності, середи­ни, єства світового дерева. Це відоб­ражається, зокрема, в особливому способі добування вогню тертям де­рева об дерево, — ритуальному спо­собі, що зберігся в окремих обрядах на Україні аж до нашого століття. Вогонь ніби викликався тертям з мо­делі Космосу — дерева, де він загад­ковим чином знаходився.

Можна зрозуміти значення тих колядок, які уподібнювали скромну хатину селянина упорядкованому Космосу:

Ой позволь нам, пан хазяїн,

Та й колядочку сказать.

Навкруги твого двора

Та й залізнії тина.

Посеред твого двора

Стоїть стовп золотий.

А на тім на стовпі Сидить птиця-орел.

 

Обгородженість двору «залізними тинами» гарантує захист від злої си­ли дикого, некультурного, неосвоєного світу. Двір організований уяв­ною вертикаллю «золотого стов­па» — стовпа, а не дерева, оскільки стовп — культурний еквівалент де­рева; двір — світ культури, а не на­тури. Стовпа золотого — адже золо­то символізує вогняну природу світопорядку, приховану в світово­му дереві.





Дата добавления: 2015-11-05; просмотров: 232 | Нарушение авторских прав


Рекомендуемый контект:


Похожая информация:

Поиск на сайте:


© 2015-2019 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.003 с.