Музична і театральна культура східних слов'ян

Коріння української музичної та те­атральної культури сягає сивої давни­ни, коли територію сучасної України населяли східнослов'янські племена. Історичні джерела свідчать, що наші предки ще в дохристиянські часи мали різноманітні музичні інструменти, обрядові традиції та багатожанровий фольклор. Давні слов'яни вміли грати на гуслях, лютні, сопілці, буйних Культові відправи супроводжувались хоровим співом, танцями й хороводами під акомпанемент музичних інструментів.

Основу духовної культури будь якого народу становить усна народна творчість, що завжди вирізняється національною самобутністю й неповторністю. Не випадково кажуть, що фольклор - це душа народу. Відмітною рисою фольклору є синкретизм: поетичні тексти або співають, або виголошують з певною інтонацією, мімікою, жестами в супроводі музики й танців.

Народні пісні, хороводи та ігри виконувалися відповідно до псиної пори року і здавна складалися в календарно-обрядові цикли. До архаїчних фольклорних форм належать також родин но-обрядові пісні. Усі ці музично-поетичні зразки не записувалися, а усно передавалися від покоління до покоління, варіювалися й видозмінювалися.

У піснях, що дійшли до нашого ча­су, збереглися архаїчні елементи: над­то вузький діапазон мелодій-поспівок, уживання в текстах імен передхристиянських божеств («Ладо») тощо.

КАЛЕНДАРНО-ОБРЯДОВІ ПІСНІ

Календарно-обрядові пісні пов'язані з прадавніми анімістичними вірування­ми, землеробським культом, господар­ською діяльністю слов'ян. Відповідно до цього їх поділяють на основні цик­ли - весняний, літній, осінній і зимо­вий. Пісні класифікують також за жанрами: веснянки та гаївки (гагілки), русальні та купальські пісні, жни­варські пісні (зажинкові, жнивні, об­жинкові), колядки та щедрівки.

Веснянки та гаївки починали спі­вати з першим пробудженням природи від зимового сну. Ще на Масницю спа­лювали солом'яне опудало - проганя­ли зиму. Спів веснянок завжди супро­воджували хороводами, танцями, ігра­ми в полі або на лісових галявинах. У них зазвичай оспівували явища при­роди, молодість і дівочу вроду. Мело­діям веснянок притаманні речитативні звороти, закличні музичні інтонації, вигуки («Гу-у-у-у»). Веснянки та гаїв­ки співали гуртом. У театралізованих обрядах брали участь діти, які виконували різні пісні-ігри з імітаційними ру­хами. Вони зверталися з привітанням до птахів, тварин, дерев, сонечка («Зайчик», «Перепілонька»), наділя­ючи їх людськими рисами. Багато ігор-хороводів відтворювали певні сільськогосподарські роботи («Мак», «Просо», «Огірочки»).

Русальні пісні виконували під час так званого русального тижня - наприкінці весни - на початку літа (кі­нець травня - початок червня). Саме тоді, як вважалося, заквітчані водяни­ми ліліями русалки виходять із води на берег, бігають полями і, бавлячись, можуть залоскотати подорожніх. Ци­ми піснями уславлювали одухотворе­ну весняну природу, в них звучали мотиви кохання. Згодом фантастичні образи мавок, водяників і польових русалок ожили в літературних творах, зокрема у поемах Т. Шевченка «Утоп­лена», «Тополя», «Лісовій пісні» Лесі Українки. Русалки є центральними персонажами опер А. Дворжака, М. Лисенка, М. Леонтовича, О. Даргомижського, М. Римського-Корсакова. Символічно, що альманах «Русь­кої трійці», вихід якого ознаменував початок західноукраїнського націо­нального відродження XIX ст., дістав назву «Русалка Дністровая».

Найдавнішими є купальські піс­ні, їх виконували на свято Івана Купа­ла. Побутував звичай проводжати ци­ми піснями весну, яку символізувало уквітчане деревце - марена.

У мелодиці й ритміці купальських пісень відчуваються архаїчні мотиви. В текстах превалюють такі поетичні образи, як місяць, зорі, вербове дерев­це, червоні ягоди тощо. Славлячи жит­тєдайні сили природи - вогонь, воду, сонце, - юнаки під час свята Купала стрибали через вогнище, дівчата воро­жили, спускаючи на воду вінки, купа­лися в росі (очищалися).

Жниварські пісні були найуро­чистішими, адже вони супроводжува­ли радісний процес збирання врожаю.

Головні їх мотиви - привітання госпо­дарів, побажання їм добробуту. Для жниварських пісень характерні плав­ний ритм, неквапливий рух мелодій, величальні інтонації. Часто в них оспі­вувався обжинковий вінок - символ щедрих урожаїв. Побутував звичай за­лишати на полі незжату смугу («боро­ду»). Восени прощалися з літом, свят­куючи день Костру би, про що сьогодні нам нагадує старовинна пісня-гра «Кострубонько».

Колядки і щедрівки входять до зимового циклу обрядів та пісень. Сло­во «колядка» походить від праукраїнського імені богині неба Коляди. Вечір напередодні Нового року українці здавна називали «щедрим», тому й піс­ні, що співалися цього дня, дістали та­ку назву. У цей вечір хату при­крашав святковий дідух - сніп, що символізував добробут.

До нашого часу збереглася традиція колядування і щедрування з привітан­ням господарів, ґречним побажанням їм здоров'я й достатку. Дитячі коляд­ки та щедрівки, невеликі за діапазоном і прості за ритмічною структурою мелодій, містять переважно жартівливі й гумористичні мотиви. У них зазвичай звучить вимога винагороди: «Коляда, коляда, дай, дядьку, пирога!» або «Коляд, коляд, колядниця, добра:і маком паляниця, а без маку не така, дайте, дядьку, п'ятака». Найхарактернішою особливістю музичної форми старовинних пісень зимового циклу є повторюваність короткого мотиву рефрену невеликого діапазону: «Щедрий вечір, добрий вечір».

РОДИННО-ОБРЯДОВІ ПІСНІ

Із давніх-давен пісня супроводжувала людину і в радості, і в горі, була не від'ємною частиною повсякденного життя родини. До родинно-обрядових належать весільні, колискові пісні, а також плачі й голосіння.

Весільні пісні - обов'язкова складова театралізованого обряду весілля, який умовно можна поділити на кілька частин. Відповідно до цього виокремлюють і різні групи весільних пісень: дошлюбні (ліричні, сумні) й післяшлюбні (жартівливі, танцювальні).

Перші присвячено прощанню молодої з родиною, подругами, юністю, тому їх мелодика експресивніша, інколи на­віть драматична. Застольно-вітальні пісні мають інший характер: вони зде­більшого врочисто-величальні або ве­селі, життєрадісні. У піснях, що дій­шли до нас із прадавніх часів, відчут­ні архаїчні інтонації (стародавній реф­рен «Ладо, ладо» та ін.).

Колискові пісні виникли за сивої давнини і широко побутували в усі піз­ніші часи. Вони виконували дуже важ­ливу для сім'ї функцію - заколисуван­ня дитини. Українські колискові ма­ють фантастичні й казкові сюжети. Найпоширеніший їх персонаж - по­кровитель дитячих снів Котик. Харак­терною ознакою текстів є використан­ня пестливих слів. Мелодії складають­ся з коротких варіаційно повторюва­них поспівок, переважає тридольний рівномірний «заколисувальний» ритм. Виконуються колискові у повільному темпі, наспівно.

Плачі та голосіння належать до групи найархаїчніших родинно-обря­дових пісень. Цей давній вид фолькло­ру згадується в літописах, літератур­них творах (пригадаймо відомий «Плач Ярославни» зі «Слова о полку Ігоревім»). Особливої емоційної аури цим творам надають напруженість мелодики, для якої притаманні речита­тивна декламаційність, нестійке інтону­вання (вигуки, схлипування). Жінки-«голосильниці» мали володіти особ­ливим даром музично-поетичної імпро­візації, адже у плачах вони розповідали про події з минулого життя людини, яку виряджали у потойбічний світ. Народ ставився до їхнього мистецтва з великою пошаною. Традиції цього фольклорного жанру збереглися до на­ших днів.

ОБРЯДОВИЙ ПРАТЕАТР

У синкретичному обрядовому фоль­клорі слов'ян, у якому нерозривно по­єдналися слово, музика, дія, пластика жестів і рухів, барви й простір, посту­пово зароджується мистецтво те­атру.

З незапам'ятних часів невід'ємною частиною календарних обрядів були не лише пісні і танці, а й насамперед ма­гічні ритуальні дії. Так, згадуючи язичницькі обряди, літописці називали їх не інакше, як «бісівські ігрища».

І справді, театр як вид мистецтва має нерозривний зв'язок із грою. Об­рядовий пратеатр - це передусім своє­рідний цикл картин, дія яких розгор­тається немовби за попередньо розпи­саним сценарієм. Так, весняний обряд, що складався з ігор-хороводів - «Кри­вий танець», «Вербова дощечка», «Во­ротар», «Король», «Решето» тощо - розігрувався просто неба, неначе дія якоїсь вистави. В обрядах імітувалися певні трудові процеси: засівання зерна («Просо»), поливання рослин («Груш­ка») тощо. У дитячих піснях-іграх і забавах важливе місце посідають обра­зи тварин, рухи й голоси яких іміту­ються.

У новорічному обряді «Водіння Кози» використовували спеціальний костюм - вивернутий догори хутром кожух, який зазвичай одягав хлопець, що виконував роль «Кози» (у деяких регіонах - «Ведмедя», «Кобили», «Вовка»). Завдяки колядкам і щед­рівкам в обрядовому театрі почали ви­користовувати маски. Зображуючи старого діда, колядники наклеювали вуса й бороди, перевтілюючись у пев­ний образ, розфарбовували обличчя. Ще за багато років до Різдва Христо­вого в окремих регіонах України, зок­рема на Галичині, в обрядових іграх використовували ляльок з рухомими кінцівками.

У багатьох обрядах можна побачити прообрази реквізиту. Наприклад, на Масницю спалювали солом'яне опуда­ло, навесні топили в річці уквітчане стрічками купальське гільце - марену, обжинковий сніп і новорічний со­лом'яний дідух були символами зібра­ного врожаю. Усі перелічені зовнішні ознаки театру костюми, маски, грим, реквізит - виразно свідчать про зародки театрального мистецтва.

У родинні обряди впліталися й еле­менти акторської гри: діалоги, панто­міма і міміка, розподіл ролей між учасниками. Так, під час обряду весіл­ля відбувалося справжнє театралізова­не дійство, в якому всі учасники діяли відповідно до сюжету: «сватання - за­ручини - весілля». У весільних обря­дових діях збереглися сліди язичниць­ких уявлень доби матріархату: уми­кання нареченої, втеча нареченої від переслідувачів. Пантеїстичні мотиви притаманні таким діям, як обсипання

зерном, обливання водою, обмазуван­ня медом, звивання вінка, розплетення коси тощо.

Простором для магічних обрядових дій давніх слов'ян були ліси, гаї, поля, гори, озера, річки, ставки, печери - тобто все довкілля. У межах природ­них ландшафтів формувалися різні ти­пи видовищного простору: на галяви­ні - у вигляді кола (тип арени), у пе­черах - у вигляді півкола (тип сцени). На території прадавніх слов'янських городищ археологи виявили цікавий рельєф підлоги: для кращого спогля­дання ритуалу її робили з ухилом до центру - місця, де стояв ідол, для яко­го облаштовували спеціальний майдан­чик (підсипку). Цікаво: чи не прооб­раз це амфітеатру?

 

Шейко