Любов в античному світоуявленні

На Кіпрі в місті Пафос (саме це слово означає з грецької – пристрасть) поклонялися Афродіті як богині любові, плодючості й краси. За міфом, вона народилася з піни морської поблизу Кіпру й тому друге ім’я богині – Кіпріда. Третє її ім’я – Кіферея, від назви острова Кіфера, присвяченого Афродіті, значить, коханню, пристрасті. Яблуня – дерево Афродіти, її тварина – заєць, птах, присвячений богині, – горобець. Острів Кифера – острів кохання. У місті Кнід теж було святилище богині Афродіти. Художник Пракситель створив статую Афродіти для цього святилища. Знаменита “Афродіта Кнідська” – це перше в античності зображення оголеного жіночого тіла. У Коринфі славили Афродіту як покровительку гетер і навіть повій. Там була поширена так звана “сакральна” проституція.

Думки про любов стародавніх греків відбиті в поезії. Рання поезія описує любов, найчастіше, як світову силу. ВVI столітті до нашої ери, коли виникла лірична поезія, вона зверталася до теми любові як до індивідуального переживання. І найбільш знаменита в цьому плані поетеса Сапфо з острова Лесбосу, яку в античності називали десятою музою.

Новий етап античної любовної поезії пов’язаний з ім’ям великого римського поета Катулла (I ст. до н. е. – Рим Цезаря). Йому належала честь відкриття нової любові для всієї людської культури – любові-служіння. Катулл пережив пристрасть до Клодії, знаменитої римської красуні-аристократки, яка була старшою за нього. В античних віршах основне – традиція. Поет не може вийти за межі традиції, і Катулл наслідує традицію грецької класичної поезії – традицію Сапфо.

У Римі життя вільної людини чітко ділилася на дві сфери: “неготіум” –“справа” й “отіум” – “дозвілля”. Справа чоловіка: господарство, війна й політика. Любов для чоловіка – дозвілля й, отже – розвага. У сфері справи він був діячем, у сфері любові – споживачем.

Але для жінки – навпаки. Любов для жінки не дозвілля, а справа. Це сімейний обов’язок (заміжня жінка) або джерело заробітку (гетера). Жінка в любові – діячка, виступає тим боком, що дає, а не тим, що бере. Навчатися справжньої любові можна було тільки в жінки. Катулл у цьому питанні звертається по допомогу до Сапфо.

Договір – обов’язок. Договір для римлян – священний, а для греків – побут. І Катулл задумався про те, що дружба, вірність і договір у малому світі дозвілля значать те ж саме, і так само важливі як дружба, вірність і договір у світі спільної справи. І значить, людина є однаковою й у світі справи й у світі дозвілля. Відбувається відкриття любові-служіння.

Поет знайшов точне слово для вираження свого почуття. Любов в античності – фізичне бажання, задоволення. “Любити” – “амаге” – значити “бажати”.

Катулл знайшов слово “вепеvо1еntiа” – “благодіяння”. Це благо в справі. Це не любов-споживання, а любов, що не тільки бере, але й дає. Вона не тільки собі на радість, але й на радість іншому. Та любов, що історично була надбанням жінки. І тільки завдяки Катуллу вона входила до внутрішнього світу чоловіка.

Давньогрецька думка виробила велику філософію любові, творцем якої був Платон. Ця філософія викладається у двох його знаменитих діалогах: “ Федр ” і “Бенкет”.

“Федр”

Тут Платон вустами Сократа говорить про двоїсту природу душі. Душу можна зрівняти з колісницею, що тягнуть двоє коней. Перший – добро, другий – зло. Коні тягнуть колісницю у два боки. Душі підіймаються вгору для споглядання небесних Богів – великої й прекрасної істини – й роблять кругообіг у своєму спогляданні. Вони мають силу у своїх крилах, щоб бути в царстві істини. Але є душі, які не мають сили слідувати за Богами. Така душа потьмарюється безпам’ятством і злом, втрачає крила й падає на землю, з’єднуючись із тілом. Так народжуються люди. Зустрічаючи на землі прекрасне, мизгадуємо про тамтешній, небесний світ, що в прекрасному відбивається. Найважливішим доказом безсмертя душі, доказом діалектично-трансцендентальним, є в Платона anamnesis – пригадування. За допомогою вміло поставлених питань людина може знайти відповідь на будь-яку проблему, розв’язати будь-яке завдання, таке, якого не було в її особистому досвіді. До досвіду – “а ргiori” – вона “знає”, пригадує те, що відомо душі, що існувала в небесно-розумному світі.

Але згадувати про небесне легко не для всякої душі, тільки той, хто споглядав багато небесного, при погляді на прекрасне обличчя, приходить у трепет і відчуває якийсь страх перед небесним, потім, дивуючись, шанує його як Бога й готовий приносити жертви. Душа окрилюється, й народження крил приносить болісний і солодкий біль. Цей біль і є Ерос – любов.

“Бенкет”

Тут Платон висуває: 1) ідею стародавності Еросу; 2) говорить, що розрізняються дві Афродіти: Афродіта Уранія (небесна) і Афродіта Пандемос (всенародна, гідна усім). Тобто дано ідею про протилежність істиної любові й грубочуттєвої. Афродіта Пандемос доступна всім, тому вона зрозуміла, але й низькопробна, вульгарна, й вона не настільки древня й не пов’язана з небом, як Уранія; 3) ідея андрогінізму; Платон створює філософський міф про те, що спочатку були андрогіни, люди, що поєднують у собі особливості двох статей. Вони були цільними людьми й, виходить, єдиним настільки, що Боги їх боялися. Тому Зевс розрізав їх на половинки. Відтоді ці половинки чекають і шукають одна одну, прагнуть злитися. Це прагнення і є Ерос. Виходить, Ерос, як і всякий потяг, є потягом до відсутнього. Він прагне до краси, він має потребу в неї, він посередник між Богами й людьми, між смертними й безсмертними. Без нього неможливі, ні освіта, ні мистецтво, ні містерії. Ерос – бажання добра й щастя, а щастя – вічне володіння благом у красі. Однак людині в цьому світі вічність дано, насамперед, на шляху загальному із тваринами. Це шлях народження потомства. Є й інший шлях – шлях поступового сходження щаблями краси до прекрасного як такого. Народити прагне кожен, який любить прекрасне. Він хоче злитися з прекрасним настільки, щоб породити нову істоту й щоб зробити свою любов міцнішою, за ту, яка буває при народженні звичайних дітей. І ось народжуються душі, вагітні красою. Так з’являються прекрасні витвори мистецтва. Це другий щабель Еросу. Перший щабель – любов до прекрасних тіл. Від тіл і душ любов звертається до усього світу у всій його цілості. Тут любов споглядає все велике море краси, народжуючи прекрасні й величні промови – поезію й філософію.

Вища стадія Еросу – те первинно прекрасне, що не народжується й не вмирає. Це краса, що не має тутешніх визначень – вічність. Але тільки той, хто бачив цей позамежний світ, живе істинним життям і тільки він любий Богам.

Література:

1. Античность как тип культуры. – М., 1983. – 312 с.

2. Платон. Федон. Пир. Федр. – Спб.: Издательство “Азбука-Классика”, Книжный клуб “Терра”, 1997. – 201 с.

3. Гай Валерий. Катулл Веронский. Книга стихотворений. – М.: Наука, 1986. – 205 с.

ТЕМА №9.