Світоглядні основи давньоєврейської культури

Давньоєврейська культура виробила особливий тип ідеології, що принципово відрізнявся від міфологічних систем інших народів. У давньоєврейській культурі відбувся виразний перехід до “монотеїзму”,тобто віри у єдиного таємничого, всемогутнього і духовного Бога. Такого в історії людства ще не було. Це – духовна революція, що дуже сильно відрізняє біблійне світобачення від язичницького. Якщо кожен язичницький Бог Єгипту або Греції має історію свого походження, своїх діянь і страждань, то в біблійного Бога нічого подібного немає. Про Яхве нема чого розповідати, крім того, що він створив мир і людину, а потім вступив зі своїми створіннями в складні відносини союзу й суперечки.

Яхве – це той Бог, якого не можна порівняти ні з якими іншими Богами, у нього немає собі подібних. Звідси ця пильна й ревнива увага до людини. Віч-на-віч із таким Богом людина гостріше розуміє свої власні риси як риси особистості. Язичницьким Богам немає діла до внутрішнього світу людини, їм потрібно від людей тільки данина лояльності. Яхве наполегливо жадає від людини любові, воля Яхве може бути задоволена тільки через вільне визнання з боку іншої волі – людської. Тільки в людях Яхве може прославитися, тому Яхве обирає собі окремих обранців і цілий народ. Обирає, звертаючись до свободної волі людей і пропонуючи їм договір. Людина необхідна Богові, але й Бог необхідний людині.

Старозавітний канон ділиться на три великі цикли:

• “ Тора” або “П’ятикнижжя Мойсея” – релігійно-юридичні хроніки, Тора – це Закон;

• “Пророки” – це пророчі твори 3 великих й 12 малих пророків. Три великих пророки – Ісайя, Ієремія, Ієзекііль;

• “Писання” – зібрання різних текстів: афоризми й любовна поема “Пісня пісень”.

Основний зміст “Пятикнижжя” – релігійно-юридичні норми, які повинні регулювати життя людини й народу. “Тора” – “закон”, закони людей виводяться із законів світового цілого, а закони світового цілого з початку світу. Важливе питання – що було на початку? Тут уперше “космогонія” – “створення світу” – відділена від “теогонії” – “створення Богів”. Богові не протистоїть рівний йому жіночий принцип, він ні з ким не може зійтися в космогонічному шлюбі. Як творець світу виступає єдиний Бог, що у самому собі зосереджує всю повноту творчих сил. Кожна частина Космосу утворюється вільним актом волі, вираженим у формулі – “нехай буде”. Створення світу це процес, який впорядковує розподіл його частин. Початок світу – символ закону, тому сутність закону складається у відділенні належного від неналежного. Бог відокремив, і людина повинна відокремлювати й розрізняти.

Перші XI глав книги “Буття” зображують початок світу й початок людства. З XII глави тема змінюється – це як і раніше початок, але тепер початок обраного роду, і він представляється як передісторія народу. Ці глави присвячені біблійним патріархам – Авраамові, Ісаакові, Іакову. Серед історій патріархів, суворих, величних і незвичайних, виділяється епізод про Іосифа, якого рідні брати запродали у рабство єгипетським купцям, бо дуже заздрили його здібностям і тому, що він був улюбленим сином батька. Сюжет Іосифа Прекрасного завершується тоді, коли весь рід Іакова, який буде називатися після смерті патріарха “ізраїлевим”, опиняється у Єгипті. З цієї ситуації починається книга “Виходу”.

Книга “Виходу”. Новий фараон, занепокоєний тим, що кількість іудеїв зростає, наказує вбивати усіх малюків чоловічої статі, яких народжують жінки чужоземців. Далі розгортається “мандруючий сюжет” – жінка народжує дитину, ховає її, а потім, рятуючи від переслідування, пускає кошик з дитиною по Нілу. Дочка фараона помічає дитину й бере до свого двору. Малюка називають Мойсей, його виховують при дворі, але одного разу юнак захищає полоненого єврея, якого б’є доглядач, у суперечці він вбиває єгиптянина, і йому загрожує смертна кара. Мойсей тікає, і тепер його життя – це життя бедуїна. Серед своїх блукань, він доходить до священної гори Хоріва, і тут вперше отримує божественне відкриття і пророцьке покликання. Бог говорить з ним з тернового куща, який горить. Але не згорає і називає себе “Богом Авраама, Богом Ісаака і Богом Іакова”, тобто встановлює зв’язок між новим періодом історії народу і минулим часом патріархів. Тут вперше Він дає собі ім’я, яке не було відомим патріархам. Це ім’я – Яхве. І ось Яхве почув крик страждання свого народу і вирішив вивести його з єгипетського полону. Народ під проводом Мойсея виходить з полону, євреї йдуть до гори Сінай, де й відбувається великий договір, “завіт” між Яхве і народом на усі часи. Так народжується народ як духовна, сакральна єдність. Мойсей сходить на Сінай, щоби отримати від Яхве Закон. Основне у цьому Законі – знамениті десять заповідей, що увійшли в культуру людства як загальні для всіх моральні вимоги. Вони стали важливою складовою моральних канонів християнства й ісламу, загальнолюдською основою моралі.

 

Література:

1. Історія світової культури. Культурні регіони. – К., 1997. – С. 48-64.

2. История всемирной литературы: В 9 т. – М.: Наука, 1983. – Т. 1. – С. 295-310.

3. Мифы народрв мира: В 2 т. – М.: СЭ, 1990. – Т. 1. – 671 с. – Т. 2. – 719 с.

ТЕМА № 6.

КУЛЬТУРА АНТИЧНОСТІ

Антична (від лат. antiquus) культура – це культура середземноморського регіону епохи рабовласницької формації. Хронологічні рамки античності – X ст. до н. е. – V ст. н. е. Антична культура має неперевершене значення для європейської, бо є її основою. Європейська культура не тільки наслідувала античну, але й “використовувала” її як “готове слово” Культури. Філософія, поезія, історія, медицина, астрономія, значущі, символічні міфи, цілі промови, риторика, поетика та інше – все це можна було завжди почерпнути з античної культури, і на кожному етапі розвитку людства це людство обов’язково зверталося до античності, знаходячи все для себе необхідне.

 

Є плем’я людей,

Є плем’я богів,

Подих у нас – від єдиної матері,

Але сила нам відпущена різна:

Людина – ніщо,

А мідне небо – непорушне мешкання

Повік.

Але щось є,

Що підносить і нас до небожителів, –

Може це – потужний дух,

Може – сила єства, –

Хоч і невідомо нам, до якої межі

Написаний шлях наш денної й нічний,

Долею.

(VI – V ст. до н. е. Піндар).

 

Цей поетичний текст дає цілісне уявлення про особливості античної культури. Але щоби належним чином зрозуміти таку культуру, як антична, треба звернутися до філософсько-концептуального погляду на неї. У ХХ ст. таку цілісну концепцію можна побачити у справжнього філософа – О. Ф. Лосєва. Мислитель говорить про те, що в основі кожної цілісної культури лежить певне світовідчуття. Античне світовідчуття – язичницьке, пов’язане із землею, тілесне й тому протистоїть християнству. Античне світовідчуття дає опору для земних і тілесних радощів, але воно позбавляє їх характеру розгулу й порочності. У тілесності теж є зміст і є ідея. В тілесності теж є нескінченність. Антична культура – це торжество біологічно-прекрасного, ідеально-божественного тіла. Це не звичайне людське тіло з його слабкістю, хворобами й смертю. Це обов’язково ідеальне тіло. Це таке тіло, у якому немає нічого, крім духу, і це й такий дух, у якому немає нічого, крім тіла. Повна взаємна проникливість духу й тіла дає скульптуру, статую. Все мислення античності пластичне, скульптурне. Греки змогли знайти досконалу форму для вираження самої ідеї краси, такою формою стало пропорційне, гармонійне й безсмертне людське тіло. В античній скульптурі, як і в архітектурі, існував строгий закон – “міра,понад усе”. У найважливішому для греків храмі – храмі Аполлона у Дельфах – було написано 7 висловлювань, які належали, як вважали, 7 мудрецям давнини. Два з них говорять одне й теж – “нічого над міру” й “міра понад усе”. Тільки в мірі може бути реалізованою гармонія протилежностей, тому прекрасним можна назвати тільки те, що містить у собі міру. Всі пропорції людського тіла розраховуються до дріб’язків. Кисть руки – 1/10 частина людського тіла; голова – 1/8; ступня – 1/6; голова із шиєю – 1/6; рука про лікоть – 1/4; чоло, ніс і рот з підборіддям рівні по висоті, від тімені до очей стільки ж, скільки від очей до кінчика підборіддя.

Але в основі античної культури лежить рабство. Рабство – це така система взаємин, полюсами якої є раб і господар. Раб – жива річ. У римському праві раб іменувався – “геs”, тобто “річ”.Людина рабовласницької формації усе розуміє як річ, як фізичне тіло, тому духовне життя людини будується за типом речей, за типом фізичних тіл. За велику красу античної пластики було дорого заплачено. Найважливіша ідея античності – ідея Долі. Доля – сліпа й всевладна сила, що підкоряє собі абсолютно всіх. В античному світі немає ні вільних, ні рабів. Одні раби в одному, інші – в іншому. Але абсолютно всі усвідомлюють себе рабами загального світопорядку, рабами Долі.

Рабство, пластика й ідея Долі – це те, з чим античність народилася й вмерла. Абсолютизація тіла призводить до рабства, до духовної безвиході, що так яскраво проявиться в період Пізньої античності, в період її грандіозної загибелі.

Література:

1. Мифы народов мира: В 2 т. – М.: СЭ, 1990. – Т. 1. – 671 с. – Т. 2. – 719 с.

2. История всемирной литературы: В 9 т. – Т. 1. – М.: Наука, 1983. – С. 323-401.

3. Лосев А. Ф. История античной эстетики: В 8 т. – Т. 1. Ранняя классика. – М.: “Фолио”, 2000. – 468 с.

4. Тахо-Годи А. А. Греческая мифология. – М.: Искусство, 1989. – 389 с.

ТЕМА №7.