Китайці винайшли компас, механічний двигун, освоїли культуру шовкопряда, винайшли папір, що виготовляли спочатку з шовку, а потім – з дерев’яного волокна, виявили плями на Сонці, винайшли порох.
У XII столітті до нашої ери на території, заселеній китайськими племенами, виникло царство Чжоу. Для історії китайської цивілізації й культури епоха Чжоу має першорядне значення. Тут починається історія китайської мудрості – філософії й літератури. У історії китайської філософії розрізняють три епохи:
• “Рання епоха” – час створювання перших великих текстів, які ввійшли в історію під найменуваннями “Шу-цзін” – книга історії, “Ши-цзін” – книга пісень й “І-цзін” – книга змін. Книги створено вХІІ–VІІІ столітті;
• “Середня епоха” – час створення класичних філософських творів: “Лунь-юй” – “Судження й бесіди”. Це – збірник висловлень Конфуція(V–ІV століття до нашої ери). Основні даосські канони – “Дао-де-цзін”, “Лао-Цзи”, “Лє-цзи” й “Чжуан-цзи”. “Лао-Цзи” – ім’я вчителя. Всі книги написані вV–II ст. до нашої ери;
• історія “Середньої епохи” – VІІІ–ІІІ століття до нашої ери – представляє картину виникнення й падіння окремих царств. До IX століття до нашої ери на території Китаю було 7 самостійних держав: Янь, Ці, Хань, Вей, Чжоу, Чу і Цінь. Це окремі міста-держави – “Лего”. Пізніше виникає інтеграційний рух, і на місці “Лего” вимальовується єдиний образ “Тянь-ся” – “Піднебесної”. Історія китайських царствVІІІ–ІІІ століття до нашої ери – історія швидкого розвитку цивілізації. Існувало вільне населення: торговці, ремісники й землевласники. У цьому середовищі виникає прошарок грамотних людей і навіть учених, тобто інтелігенції. Із цього середовища й виходять суспільні діячі, які виступають у двох основних соціальних ролях: оратора й учителя. Деякі з них прагнули до політичної діяльності, тому що бачили в ній здійснення своїх ідей на практиці.
Філософські знання у Китаї пов’язані з етикою й політикою. Існувала необхідність пошуку засобів ефективного управління складними суспільними структурами – державними об’єднаннями, і тому більша частина освічених прошарків китайського суспільства належала до чиновництва. Тому до найвищих знань китайська мудрість відносила мистецтво управління державою. А правила цього мистецтва формувалися в етиці. Другою специфічною рисою давньокитайського мислення є розгляд усіх речей цілісно: погляд на людину, суспільство і Космос як на цілісний, єдиний організм, в якому абсолютно все нерозривне і взаємопов’язане.
Існувала група мислителів, що намагалася сформулювати основи гармонії суспільного життя. Ці основи вони шукали в природі людини. Мислителі – учні школи Жу. Саме так називалася школа вчителя Кун-цзи – Конфуція. В оригінальному найменуванні школи відсутня вказівка на ім’я її творця – Конфуція. Це не випадково, це відповідає вихідним установкам Конфуція – “передавати, а не створювати, вірити стародавності й любити її”. Традиція має священний (сакральний) статус, тому мислителі своє нове вчення викладали у вигляді коментарів до класичних пам’ятників-канонів. Конфуцій своє вчення з’єднав з мудрістю святих-досконалих Шен. “Шен” – так у Китаї позначають вищий рівень духовної й моральної досконалості. Ними були напівміфічні правителі стародавності. Конфуцій створює ідеал правителя – “бездіяльний правитель”. Це результат установленого їм природного порядку – “все йде як треба, саме собою” і тому правителеві нема чого робити. З давніх часів в Китаї склалася “формула трьох сил”: Небо – Земля – Людина. Небо – Тянь є найвищим природним принципом і водночас, це найголовніша природна основа в людині. За своїм походженням, ієрогліф тянь пов’язаний з ієрогліфом жень (людина), і це означає, що Небо і Людина мають єдину сутність. У “Лунь-юї” (це – головний конфуціанський канон, “Судження й бесіди”, збірка висловлювань Конфуція, яку зібрали його учні) говориться: “Вчитель сказав: – Я хотів би не говорити. – Але що ж тоді ми зможемо передати, якщо Ви не говоритимете? – запитав Цзигун (учень). Учитель відповів: А хіба Небо говорить що-небудь? Але ж чергуються сезони року, народжується все, що існує. Хіба ж говорить Небо що-небудь?”.
Найважливішою категорією конфуціанства стала категорія жень – людяність як основна сутність людини. “Досконала промова, приємний вираз обличчя – мало в цьому по-справжньому людяного”(“Лунь-юй”). Конфуціанці жень розуміють у єдності трьох смислів: 1) милосердне ставлення людини до людей – морально-психологічний смисл; 2) сукупність усіх видів моральних взаємин між людиною й суспільством – соціальний аспект жень, який корегується за допомогою лі – ритуалу, етикету; 3) зв’язок окремої особистості з усім існуючим, навіть з неживими предметами. Конфуцій сформулював “золоте правило” моралі, і це є основний принцип жень. На запитання учня, чи можна жити, керуючись одним словом, Конфуцій відповів: “Це слово – взаємність: не роби іншому того, чого не бажаєш для себе”.
Література:
1. Древнекитайская философия. Энциклопедический словарь. – М.: Мысль, 1994. – 573 с.
2. Древнекитайская философия: В 2 т. – М.: Наука, 1972-73. – Т. 1. – 410 с. – Т. 2. – 267 с.
3. Конфуций. Я верю в древность. – М.: Республика, 1995. – 364 с.
ТЕМА №5.
