Незалежна Україна обрала демократичний тип політичної системи, що й визначено в новій Конституції України. Згідно з її основними положеннями, сьогодні відбувається активний процес формування нової політичної системи. Складовими елементами цього процесу є: утвердження принципів демократії, парламентаризму і політичного плюралізму; забезпечення прав і свобод громадян; поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову; запровадження інституту президентської влади; визнання засобів масової інформації важливим елементом політичної системи; формування системи самоврядування народу тощо. Деякі з цих елементів уже увійшли в життя, а деякі тільки наблизилися до виконання. Крім того, докорінного реформування потребує економіка України. Вона вимагає переходу на ринкові відносини. Але щоб ринкове саморегулювання не перетворилося на розгул ринкової стихії, держава і її законодавчі органи, партії та профспілки повинні доповнити його системою законодавчих та інших заходів, спрямованих, насамперед, на забезпечення соціального захисту громадян держави.
Утворення нової політичної системи в нашому суспільстві відбувається складно й суперечливо. Після серпня 1991 р. по--чали складатися зовсім нові умови суспільного життя. Існуючі політичні інститути були неспроможні діяти ефективно, а нова політична система, яка покликана через відповідні інститути здійснювати управління суспільством, виробляється дуже повільно.
Водночас вихід з економічної та політичної кризи вимагає якнайшвидшого, рішучого й, безумовно, компетентного запровадження нових систем: економічної — з ринковими відносинами, приватизацією, однаковими умовами функціонування різних форм власності; політичної — з новими політичними відносинами, правовою державою, парламентськими партіями, громадянським суспільством і самоврядуванням, соціальної — зі справедливим розподілом матеріальних і культурних благ, новою організацією праці, ефективним соціальним захистом населення країни. Причому, вводити нові системи необхідно виключно на науковій основі, зі своїми ознаками, законами, категоріями, з набором певних взаємодіючих інститутів, ланок, їх доцільністю, підпорядкованістю й самостійністю. Для ефективного виконання цих завдань потрібні висококваліфіковані фахівці, які добре знають загальні закономірності процесів управління й самоврядування, історичний і політичний досвід своєї країни та інших країн. На жаль, таких фахівців в Україні дуже мало.
Справа в тому, що політична й народногосподарська системи в колишньому СРСР фактично ніколи не управлялися професіоналами. Професіональне управління вимагає знання більш як 400 конкретних правил, досі не відомих керівництву. Жоден вищий навчальний заклад до недавнього часу не готував управлінців. В колишньому СРСР лише генеральних директорів підприємств було понад 100 тис, але тільки дехто з них мав відповідні знання.
Не краще було і з політичним керівництвом. Аналіз освіти членів політбюро ЦК КПРС свідчить, що після смерті Леніна від 15 до 40 відсотків вищого політичного керівництва не мало не тільки професійної управлінської, але й вищої освіти. Тобто, тривалий час країною правили люди, м'яко кажучи, некомпетентні.
Політична спадщина тоталітарної системи мала й багато інших негативних наслідків. У теорії домінувало збіднене, а нерідко й примітивне уявлення про демократію, зокрема, соціалістичну, мала місце недооцінка бюрократизму як потворного соціального явища. Держава й право трактувалися в науковій літературі як класові інститути, позбавлені загальнолюдського змісту. Тривалий час існувало недовірливе й навіть негативне ставлення до самої ідеї самоврядування. У політичному житті панувала одна партія, а всі інші політичні інститути були підвладними КПРС і обслуговували її політику, її панування. На жаль, власний досвід України щодо реформування політичної системи відсутній, а досвіду щодо побудови сучасної демократичної політичної системи наша країна практично зовсім не мала.
