Структура політичної системи

Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це внутрішня організація цілісної системи як спе-

цифічного способу взаємозв'язку і взаємодії компонентів, що її утворюють; стійка впорядкованість елементів; закономірні зв'язки між елементами. Структура дає змогу зрозуміти, яким чином організоване системне ціле.

Звернемось до поглядів на структуру політичної системи, які найчастіше зустрічаються в сучасній вітчизняній політичній літературі.

Першим фундаментальним елементом політичної системи су­спільства є політичні відносини між індивідами, соціальними та етнічними групами, націями, державами; державою і громадя­нами, громадянами і їх організаціями щодо влади, вироблення і здійснення політики. Тут політична діяльність виступає фор­мою функціонування політичних відносин. Вона є усвідомленою, цілеспрямованою діяльністю соціальних суб'єктів з реалізації своїх політичних інтересів у конкретній політичній діяльності людей, їх соціальних груп, громадсько-політичних об'єднань.

Політична діяльність розпочинається з виникнення певного інтересу і завершується його реалізацією, тобто практичним результатом.

Одним із центральних елементів політичних відносин і по-т літичної діяльності є політичні ролі. Аналіз показує, що якою б стабільною не була система, політичні ролі її суб'єктів зав­жди в динаміці.

Стабільність політичних відносин полягає у чіткості визначення і закріплення в законах та нормах (правових, політичних, мораль­них) ролей, тобто кола прав, обов'язків і відповідальності суб'єктів політичної системи. Тому найважливіше політичне діяння склада­ється з утворення, зміцнення і виконання ролей, пов'язаних з по­єднанням елементів політичної системи з певними зв'язками. Такі ролі — ролі формування політичної системи та її функціонування — відіграють "офіси", сукупність "офісів" (мається на увазі система органів і посад державних, партійних і громадських організацій).

У зв'язку з цим стрижневим елементом політичної системи виступає політична організація суспільства, що включає дер­жаву та її установи, політичні партії, громадсько-політичні організації та рухи, трудові колективи зі своїми органами са­моврядування.

Важливим елементом політичної системи є політична свідо­мість як невід'ємний компонент політичної діяльності людей. Вона є відображенням політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, уявленнях, традиціях, соціально-політичних почуттях людини, соціальної групи, нації, народу. Політична свідо­мість — це розуміння суспільством самого себе як політичної цілісності; в реальному житті вона виступає як сукупність від­повідних знань і оцінок.

Значну роль у політичній системі відіграє політична культура, яка характеризує якісний стан політичних відносин і діяльності в суспільстві, а також розкриває ступінь соціально-культурного розвитку людини та міру її активності у перетворенні політичної дійсності.

Політичні і правові норми виступають важливим регулюю­чим елементом політичної системи. Якщо політичні норми ді­ють і реалізуються у вигляді принципів і установ, що регулюють діяльність політичних інститутів і громадян як суб'єктів політич­ного життя, то правові норми — це сукупність затверджених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил полі­тичної поведінки (норм), дотримання котрих забезпечується певними заходами державного впливу (кримінальне, адмініс­тративне, державне, громадянське право). На основі політич­них і правових норм утворюються регулятори суспільних відносин щодо влади і закріплюються основні принципи ді­яльності суб'єктів політики.

Визнаним елементом політичної системи суспільства є засоби масової інформації як засоби духовного спілкування великих мас людей, духовно-політичного спілкування держави і суспіль­ства, людини і держави, держави з іншими політичними інсти­тутами та іншими державами і міжнародними організаціями. Засоби масової інформації використовуються, насамперед, для політичного та ідеологічного впливу на електорат з метою легі-тимізації влади або її захоплення, зміцнення і реалізації в інте­ресах певних соціальних сил.

Поряд з наведеними вище поглядами на структуру політичної системи існують і інші. Переважна більшість сучасних західних і значна частина російських вчених у структурі політичної сис­теми виділяють такі підсистеми, як інституційна, нормативна, комунікативна, культурна і функціональна.

Основним елементом політичної системи є інституційна під­система, тобто сукупність інститутів (державних, партійних, су­спільно-політичних), які виражають і представляють різні за значенням інтереси: від загальнозначущих до групових і приват­них. Найважливішим інструментом реалізації суспільних інтере­сів є держава. Вона концентрує у своїх руках владу і ресурси, розподіляє цінності і блага, спонукає населення до обов'язково­го виконання своїх рішень. Крім держави, в інституційну підси­стему входять як політичні організації, наприклад, партії, групи тиску, так і неполітичні організації, які мають значні можливо­сті впливати на владу і суспільство — засоби масової інформа­ції, церква і т. ін.

Рівень інституційної підсистеми визначається ступенем ди­ференціації і спеціалізації ролей та функцій їх структур. Зав­дяки спеціалізації ця підсистема може швидко й ефективно реагувати на нові потреби та вимоги населення.

Інститути влади виконують найрізноманітніші ролі на осно­ві різних норм — політичних, правових, культурних, мораль­них і т. д. Ця вся сукупність норм, які регулюють політичні відносини, складає нормативну підсистему. Норми викону­ють роль правил, на основі яких відбувається політичний вплив. Ці правила можуть фіксуватися в конституціях, право­вих актах, а можуть передаватися з покоління в покоління у вигляді традицій, звичаїв, символів.

Керуючись такими формалізованими і неформалізованими правилами, політичні суб'єкти вступають у взаємодію. Форми цих взаємодій, що грунтуються на злагоді чи конфлікті (нап­риклад, між особою і державою), на їх інтенсивності та нап­равленості, складають комунікативну підсистему. Система комунікації характеризує відкритість влади, її здатність до ді­алогу, прагнення до злагоди, до обміну інформацією з сус­пільством.

Політична взаємодія обумовлюється характером культурно-релігійного середовища, його однорідністю. Сукупність суб­культур, релігійна система визначають пріоритетні цінності, переконання, стандарти політичної поведінки, політичну ментальність і складають культурну підсистему. Вона надає загальнозначущого смислу політичним діям, відносинам різ­них суб'єктів, стабілізує суспільство, лягає в основу взаєморо­зуміння і злагоди. Чим вище рівень культурної однорідності суспільства, тим вище ефективність діяльності політичних інститутів. Базовим елементом культурної підсистеми є пану­ючі в суспільстві політична культура і релігія, які визначають модель взаємодії індивідів, стандарти індивідуальної пове­дінки.

Бажані моделі суспільства, які віддзеркалені в системі куль­турних цінностей та ідеалів, визначають сукупність методів і засобів реалізації влади. Ця сукупність політичних технологій складає функціональну підсистему. Переважання методів примусу чи злагоди в реалізації владних взаємин визначає ха­рактер взаємовідносин влади і громадянського суспільства, засоби його інтеграції та досягнення цілісності.

Усі підсистеми політичної сфери поєднані зв'язками взає­мозалежності. Взаємодіючи, вони забезпечують життєдіяль­ність політичної системи, допомагають ефективній реалізації її функцій у суспільстві. Отже, політична система — це жива, відкрита, динамічна система, що виконує свої функції.

Функції політичної системи

У науковій літературі є різні точки зору щодо функцій політичної систтеми, але є і певні спільні наукові підходи. Одна з таких точок зору узагальнює погляди більшості вітчизняних учених щодо функції політичної системи. Вони збігаються у тому, що кож­на функція повинна відбивати певну системну якість. У зв'яз­ку з цим можна виокремити такі основні функції політичної системи суспільства:

1) визначення цілей і завдань суспільства;

2) мобілізація ресурсів;

3} владно-політична інтеграція суспільства;

4) регулювання режиму соціально-політичної діяльності;

5) легітимізація, під якою розуміється досягнення необхідного ступеня відповідності реального політичного життя офі­ційним політичним і правовим нормам.

Головні функції політичної системи — це визначення цілей і завдань суспільства, а також мобілізація всіх ресурсів для дося­гнення цих цілей і регулювання режиму політичної діяльності.

Функції інтеграції, легітимізації є функціями не лише полі­тичної системи, а й духовно-культурної, економічної та інших систем.

Виконуючи свої функції, політична система забезпечує цілі­сний керівний вплив на суспільство як єдиний організм, що ефективно управляється політичною владою.

Характерною ознакою політичного управління є те, що це уп­равління свідоме, воно пов'язане з визначенням стратегічних, довгострокових пріоритетів, цілей, мети діяльності людей, їх уг­руповань і суспільства в цілому. Політичне управління повинне формувати і підтримувати певний соціальний порядок забезпе­чувати його захист, виправдовувати його існування.

Сьогодні Україна тільки починає розбудову своєї нової полі­тичної системи — системи демократичної діяльності й відно­син, правових гарантій та політичної відповідальності всіх суб'єктів демократичного процесу.

Тому в реальному житті нашої країни, як і в інших країнах, що формують свої нові політичні системи, відбувається пос­тійне суперництво двох факторів, двох основних тенденцій. З одного боку, фактор випадковостей, тенденція до дезорганіза­ції, до руйнування старої політичної системи. З іншого — фактор управління і самоуправління, тенденція до організова­ності, впорядкування та стабілізації розвитку і прогресу полі­тичної системи. Важливо, щоб усі ці процеси і явища були вузько детермінованими і мали можливість для різних ліній розвитку. Можливість управління визначається самим існу­ванням випадковостей, що дає змогу уникнути одноваріантного призначення. Тому одна з основних умов управління — це умо­ва мати певний вибір; друга умова — щоб управляти, треба мати зворотний зв'язок між усіма елементами політичної си­стеми.

Інша точка зору щодо функцій будь-якої системи виходить з того, що політична система забезпечує стабільність суспіль­ства, його прогрес через збалансованість різних груп інтере­сів. Виходячи з цього, можна виділити такі функції політичної системи, використовуючи класифікацію сучасних американ­ських політологів Г. Алмонда і Дж. Пауелла:

1. Функція висловлення інтересів. Політична система через різні організації повинна представляти в суспільстві інтереси рі­зних соціальних rpyпt. Інакше вони можуть знаходити інші, часто досить руйнівні форми відображення своїх вимог.

2. Функція узагальнення інтересів. Розмежованість інтересів різних соціальних груп, індивідів у суспільстві може бути дуже великою. Тому з'являється потреба їх узагальнити, перекласти вимоги на мову програм і довести їх до влади. Цю функцію виконують переважно партії.

3. Функція відпрацювання правил і норм. Цю функцію вико­нують законодавчі органи, видаючи закони і нормативні до­кументи.

4. Функція застосування правші. Виконання цієї функції є прерогативою виконавчих органів, які реалізують накази за­конодавців.

5. Функція контролю застосування правил. Цю функцію ви­конують судові органи і органи насилля чи примусу.

6. Функція політичної комунікації. Вона припускає різні форми взаємодії та обміну інформацією між різними струк­турами політичної системи, лідерами і громадянами.

Типологія політичної системи

Розроблення теорії політичних сис­тем передбачає їх диференціацію за типами. У вітчизняній політичній лі­тературі довгий час вважалося, що єдиним критерієм, у відповідності з яким треба класифікувати політичні системи, є суспільно-політична формація, економі­чний базис суспільства. Відповідно до критерію виділилися ра­бовласницька, феодальна, буржуазна і соціалістична політичні системи.

Недостатність такої типології полягає в абстрактності та жорсткому прив'язуванні до економічної структури суспіль­ства. Відомо, що однотипний економічний базис (Німеччина, Франція, Англія, Італія) перед другою світовою війною ство­рив різні типи політичних систем. У Німеччині та Італії гос­подарювали тоталітарні фашистські політичні сили, в той же час у Франції та Англії — ліберально-демократичні. Такого роду приклади можна було б продовжувати. Справа, мабуть, не тільки в економічному базисі суспільства, хоча, безумовно, він відіграє важливу роль у становленні та функціонуванні по­літичних систем.

У зарубіжній політичній науці типи політичних систем кла­сифікуються за різними критеріями, і це дозволяє більш гли­боко аналізувати їх, бачити переваги одних політичних систем над іншими як при однакових, так і при різних економічних структурах.

Так, Ж. Блондель поділяє політичні системи за змістом та за формами управління. Він виділяє п'ять основних типів:

1) ліберальні демократії, які опираються на лібералізм у прийнятті державних рішень;

2) комуністичні системи з пріоритетом рівності соціальних благ і зневагою до ліберальних засобів їх досягнення;

3) традиційні політичні системи, які управляються олігархі­єю і відзначаються нерівномірним розподілом соціальних і економічних благ;

4) політичні системи, що переживають період становлення в країнах, які розвиваються, з авторитарними засобами управ­ління;

5) авторитарно-консервативні системи, мета яких — збере­ження соціальної та економічної нерівності, але більш дієви­ми засобами.

Існують і спрощені підходи до класифікації політичних си­стем. Вони поділяють політичну систему на демократію і дик­татуру або на демократію, авторитаризм і тоталітаризм.

Більшість сучасних політологів виділяють три типи політич­них систем:

1. Політичні системи англо-американського типу.

Вони характеризуються вільною політичною культурою, яка спирається на раціональний розрахунок, терпимість і толе­рантність громадян і політичної еліти. Системи цього типу стабільні, ефективні, здатні до саморегуляції. У цій системі чі­тко реалізується принцип розподілу влади на три гілки (зако­нодавчу, виконавчу і судову) і чітко визначені їх функції.

2. Політичні системи тоталітарного типу.

У політичній системі такого типу влада зосереджена в руках нечисленної політичної номенклатури (бюрократії). Засоби масової інформації перебувають під контролем держави. У су­спільстві, як правило, дозволена діяльність лише однієї партії, яка контролює всі елементи політичної системи, включаючи і державу. Панує ідеологія керуючої партії. Занадто розширені функції репресивних органів. Політична активність носить дозвільний і примусовий характер.

3. Континентально-європейські політичні системи.

Це політичні системи, які склались у Франції, Німеччині, Італії, країнах Скандинавії. Для них характерним є існування та взаємодія елементів старих і нових культур, політичних традицій та форм політичної діяльності. Партії та суспільно-

політичні об'єднання вільно функціонують у межах існуючих конституційних норм. Представницькі і виконавчі гілки влади виконують свою діяльність на основі визначених законом ре­гламентів та процедур.