Теорія і практика соціальної держави доповнила і усунула недоліки правової держави. Зокрема, проголошені в правових державах індивідуальна свобода, рівноправ'я громадян і невтручання держави в справи громадянського суспільства ніяк не усунули кризи в економіці, її монополізацію, загострення соціальної нерівності і прояви класової боротьби. Фактична нерівність знецінює формальну правову рівність і перетворює використання конституційних прав у привілеї лише заможних класів.
Соціальна держава у своїй політиці орієнтується на забезпечення достойних умов життя, соціальної захищеності і співучасті громадян в економічній діяльності, а в ідеалі - приблизно однакових життєвих шансів у самореалізації особистості. Така держава націлює свою діяльність на загальне благо (ідеал Платона) і утвердження в суспільстві фактичної соціальної справедливості шляхом підтримки соціальних аутсайдерів, встановлення соціального миру і формування сприятливого для кожного громадянина соціального середовища. Цим соціальна держава вигідно відрізняється від правової держави в її класичному ліберальному варіанті та від адміністративно-командного соціалізму.
Провідники ідеї і практики соціальної держави представлені політичними партіями і рухами «середнього класу» - міжнародною соціал-демократією та її прибічниками. Витоки соціальної ідеї, реалізованої державою, беруть початок у примітивній соціальній політиці, яка проводилася в далекому минулому (політика «хліба і видовищ» у Стародавньому Римі). Це зрівнювання людей, які належали до протилежних соціальних полюсів, витіснили індустріалізація, урбанізація та індивідуалізація суспільства в наступні епохи. Вони зруйнували традиційні форми соціального забезпечення і перетворили соціальні відносини в класове протистояння. Розв'язання проблеми соціальної стабільності обумовило пошук головного і всесильного суб'єкта політичних відносин. Ним стала соціальна держава. Соціальна - означає «суспільна», що в логічній семантиці суперечить суті держави як ієрархічної і суто політичної структури.
В амплуа «соціальної» держава виглядає досить філантропічно: вона перерозподіляє національний доход на користь менш забезпечених верств, здійснює більш ефективне соціальне страхування, піклується про старих, молодь тощо.
Протиріччя двох підходів (правового і соціального) у визначенні оптимуму в державі неминуче ставить питання про співвідношення соціальності і правового статусу держави. Що ж є визначальним: розв'язання проблеми прав і свобод особистості чи наповнення цих прав справедливим реальним змістом? Політологи виявили ряд суперечностей між правовим і соціальним принципами державного устрою. їх єдність є менш значущою: правовий принцип визначає громадянські й політичні права особистості піляхом визначення меж державного втручання і гарантій проти деспотії. Соціальний принцип установлює соціальну безпеку і матеріальні (фактичні) умови свободи й гідного існування для кожної людини.
Суперечності між ними виявляються в тому, що правова держава за своїм задумом не повинна втручатись у питання розподілу суспільного багатства, забезпечення матеріального і культурного добробуту громадян. Соціальна держава займається цим безпосередньо, причому не прагне підривати основи ринкової економіки і породжувати масове соціальне утриманство, а стимулює підприємницьку ініціативу та індивідуальну відповідальність.
Різні політичні сили прагнуть знайти оптимальне поєднання обох принципів; цей пошук розводить у різні боки консерваторів, які роблять акцент на правовому, та соціал-демократів, які покладаються на соціальний принцип.
