Плюралізм підходів в оцінці соціальної сутності держави

Держава - багатоаспектний соціально-політичний феномен, що з'являвся в різних формах у різні соціально-історичні епохи. Державницькі концепції Платона і Арістотеля розглянуті в окремій темі. Раніш були проаналізовані основні концепції і теорії держави. Необхідно також розглянути специфіку підходів до окремих аспектів державного устрою.

Полівій зображує історію виникнення держави і зміни її форм (з посиланням на Платона) як природний процес, що здійснюється за законом природи, і робить акцент на циклічності розвитку соціально-політичних явищ. У його трактуванні держава може існувати в шес­ти основних формах у послідовності їх природного виникнення і зміни в межах повного циклу: царство (царська влада), тиранія, аристократія, олігархія, демократія, охлократія. Виникнення царської влади обумовлене нездатністю людей до самоєднання, замість цього - потяг до сильної особистості, царя. Тиранія є продовженням людсь­кої недосконалості як результат викривлення влади на користь її одноосібного володаря. Аристократія під тимчасовим лозунгом спільного блага неминуче вироджується в олігархію - політичну епоху зловживань проти більшості. Демократія лише посилює недосконалість держави на користь стихійної свободи і тягнеться до демагога; охлократія є виродженням правління недосвідченої більшості, в ній панує сила, натовп у кінцевому підсумку знову знаходить самовладця. Цикл зміни державних форм у Полібія, на відміну від Платона, замикається: кінцевий пункт природного роз­витку форм держави співпадає з вихідним. Полібій дійшов висновку про нестійкість кожної окремої простої форми держави, оскільки вона втілює в собі лише якийсь один початок, який поступово ви­роджується у свою протилежність. Під впливом ідей Арістотеля він надавав переваги змішаній формі держави. Полібій аналізує повно­важення трьох гілок влади в римській державі - консулів, сенату і народного трибуналу, які є виразниками відповідно царського, ари­стократичного і демократичного принципів владарювання.

Творчість Н. Макіавеллі стала містком, що поєднав античність і Новий час. Італійський філософ та історик увів у науковий обіг термін «держава» (stato). Держава в його трактуванні є об'єктив­ною історичною необхідністю, а не результатом божественного про­мислу. Це політичний стан суспільства і динамічна структура, яка відбиває стосунки владарюючих і підвладних. Н. Макіавеллі розвинув теорію круговороту політичних форм. Циклічний розви­ток політичних форм обумовлений обмеженістю наявних ресурсів у кожної з них. Політична форма, що досягла досконалості, немину­че приходить до занепаду, оскільки змінюються умови її функціонування. Макіавеллі виділяє три викривлені (тиранія, олігархія, анархія) і три позитивні (монархія, аристократія, демократія) форми та відзначає наявність переваг у кожної в конк­ретних ситуаціях, тобто він прийняв ідею змішаного правління.

Ж. Боден — першим обґрунтував поняття державного суверенітету. Формула суверенітету, запропонована французьким юристом, на перший погляд містить у собі кричуще протиріччя -«абсолютна, неподільна, єдина, постійна, така, що стоїть над законом, державна влада». Останнє викликає подив і вимагає по­яснення: чому влада вища закону? Боден має на увазі, що ніякий закон не обмежує верховенство влади. Абсолютність її визначається тим, що вона не обмежена будь-якими умовами. Постійність вла­ди в тому, що вона встановлена не на якийсь термін, а існує за власним правом. Єдина державна влада може мати складну побу­дову (монархія чи республіка), але як єдине ціле завжди має вер­ховенство і стоїть вище інших видів влади.

Т. Гоббс цілком покладався на цілющу ефективність та політичну всемогутність держави. Його творчість пронизана супе­речливими судженнями. За Гоббсом перехід людей з додержавного природного співжиття в громадянський стан на основі договору означає повне їх підкорення абсолютній владі держави. Англійський філософ називає держави, які виникли в результаті добровільної угоди, політичними державами (цей термін пізніше закріпився в західноєвропейських доктринах держави), а держави, що з'явля­ються за допомогою фізичної сили, відносив до заснованих на придбанні і ставився до них негативно. Держава засновується людьми задля того, щоб з її допомогою покінчити з «війною всіх проти всіх», властивій додержавному стану, позбавитись страху незахищеності і постійної загрози насильницької смерті. Шляхом взаємної домовленості між собою - кожен домовляється з кожним - індивіди довіряють одній особі чи зібранню людей верховну владу над собою. Держава і є ця особа, яка використовує силу, можливості і кошти всіх людей так, як вважає за необхідне для встановлення миру і загального захисту. Носій такої влади - суверен. Суверен має верховну владу, а будь-хто інший є його підданим, влада його абсолютна, безмежна, неосяжна. Фактично це означає монополію на життя і смерть підвладних.

Одна деталь у творчості неординарного мислителя принижує значущість його політичного аналізу: залишаючи індивідам право на опір тирану, він рішуче виступає проти розподілу влади в державі під тим приводом, що окремі гілки влади можуть знищити одна одну. «Левіафан» Гоббса сконструйований людьми з різних пру­жин, важелів, ниток, колес тощо, що дозволяло функціонувати йому як єдиному механізму - автомату. Починаючи з Гоббса, в теорії утвердилося розуміння держави як машини.

Д. Локк у визначенні природи держави також протиставляв природний і громадянсько-цивілізований стан людей. На відміну від Гоббса, він був упевненим прибічником правової державності.

За Локком, до виникнення держави люди перебували в при­родному стані, в якому не було «війни всіх проти всіх». Однак тут були відсутні органи, які могли б неупереджено розв'язувати суперечки між людьми і підтримувати загальний порядок. Все це створювало ситуацію непевності і дестабілізувало звичайно спокійне життя. З метою надійного забезпечення природних прав, рівності і свободи, захисту особистості, люди погоджувались утворити політичну спільноту і заснувати державу.

Д. Локк акцентує момент згоди, а не насилля: держава є сукупність людей, які об'єднались в одне ціле під егідою ними ж установленого спільного закону для організації загального регу­лювання. Будуючи державу добровільно, люди якнайточніше відмірюють той обсяг повноважень, який вони передають державі. Про повну відмову індивідів від своїх прав (природних прав і сво­бод) на користь держави у вченні Д. Локка, на відміну від Т. Гоб­бса, не ведеться. Право на життя і володіння майном, свободу і рівність людина не відчужує нікому і ні за яких обставин.

Держава і суспільство, згідно з Локком, пов'язані угодою і довірою, ґрунтуються на моральному порядку, знанні і праві. У його схемі держави вирішується суперечність природного (у людині) і розумного (у політиці). Держава охороняє природні права громадян, суспільство стримує природне прагнення влади до панування, а влада приборкує природні інстинкти людини.

З метою попередження можливості поглинання суспільства та індивіда державою Д. Локк висунув ідею розподілу влади на законодавчу і виконавчу, з більш високим статусом законодавчої. Нормальна структура правління, в розумінні Д. Локка, була ком­плексом офіційних нормативно закріплених «стримувань і проти­ваг». Ці уявлення про диференціацію, принципи розподілу, зв'яз­ку і взаємодії окремих складових єдиної державної влади лягли в основу доктрини буржуазного конституціоналізму, яка зароди­лася в XVII столітті.

І. Кант основною конституюючою ознакою держави вважав верховенство правового закону. Цією формулою він прагнув подо­лати недоліки лібералізму, в якому зміст законів виводився з природних прав індивіда, і недоліки демократії, яка ототожнюва­ла право з прийнятим шляхом голосування законом. У політичній філософії Канта вищим критерієм справедливості закону є не при­родне право і не одностайність тих, хто голосували за нього, а моральність як усвідомлення людиною своєї відповідальності пе­ред людським родом. «Категоричний імператив» Канта стосується

індивідів і держави. Його суть зводиться до такого: у своїх вчин­ках кожен повинен ставитися до інших як до мети і ніколи як до засобу. Саме така поведінка повинна бути і принципом загально­го законодавства.

Гегель співвідніс функції держави з суперечливою життє­діяльністю громадянського суспільства. Стихія приватних інтересів у громадянському суспільстві потребує опосередкування правом. Саме в державі досягається тотожність особливого і загального за допомогою позитивного законі/. Державу як ідею розуму, сво­боди і права Гегель розміщує біля підніжжя громадянського суспільства; він одним із перших поставив питання про взаємозв'я­зок соціально-економічної і політичної сфер.