Завдання для перевірки знань

1. У чому полягають зміни в концепціях Центральної Ради про побудову незалежної держави?

2. Розкрийте політико-правовий зміст проголошення Центральною Радою УНР.

3. Які підходи визначились у діяльності Центральної Ради і Директорії щодо побудови УНР?

4. Розкрийте зміст взаємовідносин України з більшовицьким урядом Росії.

5. Державний устрій і права особи за Конституцією УНР.

6. Державне будівництво в Україні доби Гетьманства.

7. Гетьманське законодавство.

8. Створення Директорії.

9. Возз’єднання українських земель у єдину державу (злука УНР і ЗУНР).

10. Вплив радянсько-польської війни на українську державність.

11. Причини поразки української національної державності 1917—1920 рр.

ЗАВДАННЯ БЛОЧНО-МОДУЛЬНОГО КОНТРОЛЮ

1. На підставі вивчення першоджерел зробіть порівняльний аналіз аграрного законодавства царської Росії («Земское положение крестьян, вышедших из крепостной зависимости 19 февраля 1861 г.») та Центральної Ради (Тимчасовий земельний закон 18 січня 1918 року).

2. На підставі вивчення матеріалів збірки «Собрание малороссийских прав 1807 г.» дослідіть цивільні права українського населення в Росії, порівняйте відповідно із законодавчими гарантіями цивільних прав громадян УНР.

3. На підставі вивчення конституційних документів Центральної Ради, Гетьманства, Директорії УНР, охарактеризуйте: структуру адміністративних органів у відповідні періоди; законодавчий процес; судові реформи.

4. На підставі вивчення конституційних документів Централь­ної Ради, Гетьманства, Директорії УНР, ЗУНР розкрийте зміст концепцій побудови незалежної України.

5. Зробіть порівняльний аналіз законодавчих заходів Централь­ної Ради й гетьмана Скоропадського (по галузях права).

ТЕМА 7

Державно-політичний устрій і законодавство в Україні в період будівництва соціалізму (1917—1935рр.)

1. Формування радянської державності в Україні (1917—1920 рр).

2. Соціалістична державність і право в Україні (1921—1929 рр).

3. Державність і право України в 30—35 рр. ХХ ст.

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

1 питання. Формування радянської державності
в Україні (1917—1920 рр.)

Після подій Української революції 1917—1920 рр. більша частина українських етнічних територій увійшла до складу формально незалежної Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Встановлення радянського державного ладу більшовики взяли під контроль фактично з перших своїх кроків після перемоги соціалістичної революції.

Зазначимо, що УРСР було проголошено вже на т. зв. I Всеукраїнському з’їзді Рад робітничих і солдатських депутатів за участю селянських депутатів, який проходив у Харкові 11—12 грудня 1917 року. В прийнятій резолюції «Про організацію влади в Україні» з’їзд було конституйовано як вищий орган влади Української РСР. В його склад увійшов 41 чоловік, 35 з яких представ­ляли більшовицьку партію. З’їзд, який фактично не представляв українського народу, проголосив встановлення радянської влади в УНР і обрав Центральний Виконавчий комітет рад, який в свою чергу створив перший уряд Радянської України — т. зв. Народний секретаріат.

Вищим органом влади проголошувався Всеукраїнський з’їзд Рад. У перервах між з’їздами його функції мав виконувати Цент­ральний виконавчий комітет (ЦВК). До складу ЦВК входив 61 член. Першим головою ЦВК був обраний Ю. Медведєв. II Всеукраїнський з’їзд рад збільшив склад ЦВК до 102 членів. ЦВК формувався за партійною ознакою. ЦВК мав відділи: агітаційний, господарський, зв’язку, військовий. Зі свого складу ЦВК обирав Президію, компетенція якої обмежувалась організацією роботи його пленумів.

Народний секретаріат був вищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади радянської України.

17 грудня ЦВК рад України проголосив маніфест про повалення Центральної Ради і Генерального секретаріату. Зазначимо, що в той час Центральна Рада контролювала 3/4 території України.

Грудня 1917 року розпочався наступ більшовицьких військ. Але за умовами Брестської угоди більшовицький уряд мусив перебратися з Києва до Полтави, а потім — з 9 березня 1918 року — до Катеринослава.

У липні 1918 року в Москві (!) було створено Комуністичну партію (більшовиків) України — КП(б)У як складову частину Російської Комуністичної партії більшовиків — РКП(б). Це давало РКП(б) можливість активніше втручатися в українські спра­ви. Фактично формування вищих органів влади й управління в радянській Україні цілком залежало від РКП(б).

28 листопада 1918 року в Курську за постановою Центрального Комітету (ЦК) РКП(б) було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з П’ятаковим, який розглядався як тимчасовий радянський уряд.

7 січня 1919 року територія України, яка входила до складу Радянської Росії, стала називатися Українською Радянською Соціалістичною Республікою (УРСР). 26 січня 1919 року було створено новий уряд УРСР на чолі з Х. Раковським. Новий уряд декларував необхідність об’єднання УРСР з РСФРР на засадах со­ціалістичної федерації.

Зазначимо, що українська державність в УРСР мала суто формальний характер. Вже 11 грудня 1919 року було створено Всеукраїнський революційний комітет — фактично найвищий законодавчий і виконавчий орган більшовицької влади в Україні. Його головою став Г. Петровський.

27 січня 1920 року Всеукрревком анулював усі декрети уряду УРСР, у яких ішлося про побудову державних органів, замінив їх на російські декрети і в лютому склав свої повноваження.

Місцевими органами влади були проголошені Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів та їх виконавчі комітети. В цьому плані для більшовиків головним завданням була більшовизація місцевих рад.

28 листопада 1918 року Тимчасовий робітничо-селянський уряд України прийняв «Тимчасове положення про організацію влади на місцях». За цим положенням вимагалася негайна організація на місцях військревкомів, а в селах — комітетів бідноти. Всі ці надзвичайні органи влади мали бути створюваними місцевими організаціями КП(б)У. До кінця 1920 року ревкоми становили більшість у загальній структурі державних органів влади. В губерніях і повітах України створювалися спеціальні «трійки», а у волостях — «четвірки», яким надавалася необмежена влада на місцях.

Зазначимо, що хоча Україна формально й мала статус незалеж­ної радянської республіки, вільне обрання місцевих рад на її території не проводилося. На місцях у здійсненні влади значна роль відводилася комендантам і комісарам, які призначалися ревкомами. Абсолютна більшість у місцевих органах влади забезпечувалася за членами КП(б)У. Фактично до літа 1920 року КП(б)У перетворилася на основний елемент державного апарату. Система управління базувалася на принципі: ухвалам державних органів (ВУЦВК і РНК УРСР) обов’язково передували рішення Політ­бюро ЦК КП(б)У.

Рішенням Пленуму ЦК РКП(б) від 4 травня 1919 року об’єд­нувалися збройні сили, органи постачання, транспорту та зв’язку під керівництвом Ради оборони РРФСР. Рішенням політбюро ЦК РКП(б) від 1 червня 1919 року державні органи РРФСР ставали повновладними органами всіх радянських республік. Декретом Все­російського ЦВК від 1 червня 1919 року про об’єднання Радянських соціалістичних республік — Росії, України, Литви, Латвії, Білорусі — для боротьби зі світовим імперіалізмом було юридично оформлено ліквідацію формального існування республік.

У проведенні продовольчої політики більшовиків та у зміцненні радянської влади на селі значну роль відігравали так звані комітети незаможних селян (комнезами). Вони діяли під керівницт­вом сільських рад, на відміну від комітетів бідноти (комбідів), які створювалися як замінники сільських рад.

Зазначимо, що у віданні уряду України 1920 року формально залишалися комісаріати освіти, внутрішніх справ, охорони здоров’я, землеробства, юстиції. Але всі вони діяли у тісному зв’яз­ку з наркоматами РРФСР. 1920 року запроваджувалася посада уповноваженого Реввоєнради РРФСР при Раднаркомі УРСР, на яку було призначено М. Фрунзе.

В період 1917—1920 рр. незалежної держави Радянської України не існувало. Її територія була включена до складу РРФСР [24].

В ході формування радянської державності формувалися й основи соціалістичного права.

Головною особливістю формування радянської правової системи в Україні було те, що вона складалася, як однорідна з системою права в більшовицькій Росії. Цей процес можна назвати рецепцією права — прямим запозиченням норм однієї держави для пристосування їх до умов іншої країни. Дослідники історії держави і права України відзначають такі специ­фічні джерела формування основ соціалістичного права, як революційна правосвідомість, пріоритет якої над іншими джерелами права базувався на так званій психологічній теорії права, що панувала в ті роки [25].

8 лютого 1919 року РНК України приймає постанову «Про організацію місцевих органів Радянської влади та порядок управління». В ній було поставлене питання про передачу влади Радам. Але юридично система Рад в Україні була закріплена першою радянською Конституцією 1919 року. Зауважимо, що проект Конституції УРСР обговорювався ще на III-му з’їзді КП(б)У, що відбувся на початку березня 1919 року. Визнавалася необхідність прийняття для УРСР Конституції РСФРР.

На III-му Всеукраїнському з’їзді Рад, що відбувся у Харкові 14 березня 1919 року, було прийнято Основний закон республіки — Конституцію УРСР. Цей документ стає юридичною основою державного будівництва в радянській Україні. Він носив заідеологізований класовий характер. УРСР називалася навіть не державою, а організацією диктатури трудящих і експлуатованих мас пролетаріату та найбіднішого селянства над гнобителями й експлуататорами. В документі було сформульоване завдання переходу від буржуазного суспільства до соціалізму. Кінцевою метою державного будівництва бачилося входження України до складу абстрактної Єдиної міжнародної соціалістичної республіки.

Зазначимо, що при прийнятті Конституції УРСР допускалася її відмінність в залежності від місцевих умов від Конституції РСФРР 1918 року. Тому текст Конституції УРСР значно відрізняв­ся від Конституції РСФРР як за обсягом, так і за змістом. Структурно цей документ складався з чотирьох розділів: 1. Загальні положення; 2. Конструкція радянської влади; 3. Декларація прав і обов’язків трудящого і експлуатованого народу України; 4. Про герб і прапор УРСР. Другий розділ поділявся на підрозділи: А — Організація центральної влади; Б — Організація радянської влади на місцях.

У Декларації визначалася соціальна основа нової державності — диктатура пролетаріату. Політичною основою диктатури пролетаріату виступала система Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, а також волосні, повітові та губернські з’їзди рад.

Найвищим органом влади Конституція проголошувала Всеукраїнський з’їзд Рад. У період між з’їздами вищим органом влади був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад, який утворювався з’їздом і відповідав перед ним. Компетенцією ВУЦВК було формування уряду — Ради Народних Комісарів. Уряд складався з народних комісарів, які очолювали галузеві народні комісаріати. За Конституцією УРСР 1919 року Україна була унітарною державою.

Зверніть увагу, що в організації й діяльності найвищих органів влади та управління поділу на законодавчу, виконавчу влади не було, а вносити зміни до Конституції міг лише Всеукраїнський з’їзд Рад.

Існувала багатоступенева система виборів делегатів на Всеукраїнський з’їзд. Конституція УРСР 1919 року вміщувала перелік категорій осіб, що не могли обирати і бути обраними до цих органів влади, — особи, які використовували найману працю, які мали нетрудові доходи, займалися приватною торгівлею, торговим та комерційним посередництвом, засуджені за користливі та порочні злочини; особи, визнані у встановленому порядку душев­нохворими, а також особи, які знаходяться під опікою; також особи, які в минулому були службовцями та агентами поліції, жандармерії, члени царської родини, духовні особи — ченці та служителі різних культів. Одночасно виборчі права в УРСР надавалися робітникам і селянам з інших країн. Комплекс конституційних прав громадян ставився в прямий зв’язок з їх обов’язками.

З прийняттям Конституції створювалася юридична база для наступної законотворчості. В соціальній сфері проголошувалася нова система суспільних відносин, були задекларовані нові принципи і соціальні цінності. Так, основою радянського цивільного законодавства стала соціалістична власність, яка виникла в результаті експропріації поміщиків і капіталістів, націоналізації землі, заводів, фабрик, транспорту.

Націоналізацію власності проводила Рада народних комісарів РРФСР. Разом з ліквідацією приватної власності запроваджувалася державна монополія на торгівлю, в тому числі на торгівлю хлібом.

Законом «Про соціалізацію землі» була оформлена примусова конфіскація хліба, хоча фактично примусова конфіскація хліба у селян України розпочалася ще в січні 1918 року.

Декретом Всеросійського центрального виконавчого комітету «Про продуктову диктатуру» від 9 травня 1918 року запроваджувалася політика військового комунізму. У відповідності до неї заборонялася торгівля хлібом та хлібними продуктами, на які вводився розподіл, хлібопекарні реквізовувалися.

Найважливішими в цьому плані слід вважати декрети Тимчасового робітничо-селянського уряду: «Про націоналізацію банків» від 22 січня 1919 року; «Про націоналізацію всіх приватних залізниць і під’їзних шляхів» від 4 січня 1919 року; «Про порядок націоналізації підприємств» від 11 січня 1919 року та ін. Реквізиція та конфіскація речей домашнього вжитку заборонялися. Але згідно з декретом РНК УРСР від 1 березня 1919 року «Про відібрання лишків одягу та білизни у буржуазії» широко проводилася конфіскація та реквізиція речей домашнього вжитку осіб, які підпадали під кваліфікацію «експлуататорський клас».

Зверніть увагу, що кооперативна власність як колективна влас­ність дрібних виробників націоналізації не підлягала. Кооператив­ні організації отримали право юридичних осіб.

10 серпня 1920 року РНК УРСР видає декрет «Про об’єднання всіх видів кооперативних організацій», який можна розглядати як крок на шляху створення єдиної соціалістичної кооперації.

Фактично протягом 1919—1920 рр. було націоналізовано жит­ло, благочинні, лікувальні та санаторні установи. Для управління націоналізованим майном була створена Всеросійська рада народного господарства (ВРНГ). Господарський розрахунок ліквідовувався, а безкоштовне постачання енергією, паливом, сировиною, збут готової продукції здійснювалися за нарядами главків ВРНГ.

Декретом Раднаркому «Про скасування спадкування» від 11 бе­резня 1919 року скасовувалося право успадкування. За ним усі види спадкування (за законом і за заповітом) скасовувалися. Спадкова маса обмежувалася сумою в 10 тисяч карбованців. Усе інше майно померлого ставало державною власністю.

В зазначений період політика воєнного комунізму, яку проводив уряд Радянської Росії, характеризувалася встановленням державної власності на засоби виробництва, державної монополії на торгівлю хлібом. Запроваджувалася продрозкладка, за якою селяни мали здавати державі усі «надлишки» хліба, загальна трудова повинність. Продуктами харчування не можна було торгувати або обмінювати їх, а винні у порушенні державної монополії розстрілювалися. Безкоштовно постачалися паливо, фураж, медикаменти, вода, газ, електроенергія тощо. Скасовувалася плата за користування транспортом, поштою, телеграфом, телефоном, лаз­нями та інше.

Основою радянського земельного законодавства був декрет «Про землю», чинність якого було розповсюджено на всю територію України, постанова РНК РСФРР «Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів» від 5 листопада 1917 року, закон України «Про соціалізацію землі», прийнятий на третьому Всеросійському з’їзді Рад. Ці нормативні акти фактично встановлювали порядок націоналізації землі і передання права розпоряд­ження землею до місцевих Рад та підпорядкованим їм волосним земельним комітетам. У Конституції УРСР 1919 року скасування приватної власності на землю було закріплене остаточно. 5 лютого 1920 року «Закон про землю» закріпив розподіл землі в зрівняльне землекористування. Ним передбачався розвиток колектив­них форм землекористування. В цьому плані значна увага приділялася створенню радгоспів, сільськогосподарських комун, артілей, різного роду товариств із спільної обробки землі.

Основи сімейно-шлюбного законодавства в радянській Україні були закладені декретами Раднаркому України від 20 лютого 1919 року. Вони, в свою чергу, базувалися на декретах Раднаркому РРФСР. В декретах «Про організацію відділів запису актів громадянського стану» та «Про розлучення», «Про громадянський шлюб та про введення книг актів громадянського стану» підкреслювалася законність тільки громадянських шлюбів. Скасовувалися різні обмеження шлюбу — дозвіл батьків, різниця у віросповіданні тощо. Церковні шлюби оголошувалися приватною справою осіб, що брали шлюб. Закріплювалася свобода розлучення. Розірвання шлюбу здійснювалося органами ЗАГСу на прохання хоча б однієї зі сторін.

У трудовому законодавстві також відбувалися зміни. Так, поши­рювалася на Україну дія прийнятого 10 грудня 1918 року РСФРР Кодексу законів про працю. В цьому документі вміщувалися норми, що закріплювали загальний обов’язок працювати та право на працю, регулювалися питання оплати праці, дисципліни праці, пра­во на відпочинок та матеріальне забезпечення. Для залучення до праці широко використовувалася трудова повинність, трудова мобі­лізація. У зв’язку з тим, що проводилася мілітаризація ряду галузей промисловості, на підприємствах відповідно встановлювалися режими, близькі до режимів військових установ. Характерно, що з’явилося поняття трудового дезертирства; до порушників дис­ципліни застосовувалися заходи примусу.

В розвитку кримінального законодавства каральна політика радянської держави базувалася на програмі партії більшовиків (1919 р.). При цьому, при визначенні міри покарання слід було брати до уваги характер дії, особу звинувачуваного, його соціальне походження та становище. Фактично кримінальне законодавство передбачало покарання не лише за закінчене діяння, але й за задум та недонесення. В цьому плані потрібно відмітити декрет РНК УРСР «Про дострокове звільнення» від 21 березня 1919 року, а також «Керів­ні начала з кримінального права РСФРР», прийняті в Росії в груд­ні 1919 року, а 4 серпня 1920 року офіційно введені в дію на території України.

В цих нормативних актах проголошувалися достатньо специфічні принципи, за якими мало формуватися кримінальне право: наприклад, принцип доцільності, який протиставився принципу законності. При цьому покарання мало базуватися на доцільності його застосування. В нормативних актах не пояснювалися форми вини, необхідна оборона, крайня необхідність тощо. Припускалося, що суди, керуючись соціалістичною правосвідомістю і принципом доцільності, вирішуватимуть справи лише на основі норм загальної частини карного кодексу. Серед покарань були: догана, громадський осуд, примусове вивчення курсу політграмоти, бойкот, виключення з колективу, відшкодування збитків, усунення з посади, конфіскація майна, позбавлення політичних прав, оголошення ворогом народу, позбавлення волі, примусові роботи, оголошення поза законом, розстріл. До криміналь­ної відповідальності притягали не тільки самого злочинця, а й чле­нів його родини. До кримінальної відповідальності притягали осіб з 14-літнього віку.

З перших кроків радянської влади в Україні приділялася неухильна увага становленню судової системи. В «Тимчасовому положенні про народні суди і революційні трибунали УРСР» від 20 лютого 1919 року, «Положенні Ради Народних Комісарів про народний суд» від 26 жовтня 1920 року, інструкції НКЮ УРСР «Про судочинство» від 3 червня 1919 року та різних циркулярах НКЮ УРСР закріплювалися головні принципи діяльності судів, принципи кримінального процесу. Характерно, що вони були єдині як для народних судів, так і для революційних трибуналів. Так, у циркулярах, виданих 29 лютого 1920 року Народним комісаріатом юстиції УРСР, попереднє розслідування у контрреволюційних справах мало бути завершене протягом 48 годин. Актом передачі до судового розгляду була заключна постанова слідчого, що затверджувалася на розпорядчому засіданні ревтрибуналу.

Для найнебезпечніших злочинів існували ревтрибунали, які мали право діяти і без попереднього слідства. Судочинство тут було безперервним, а склад трибуналу незмінним. Звинувачений не мав права на захист. Вироки ревтрибуналів спочатку не підлягали касаційному оскарженню. Декретом РНК УРСР «Про утворення Верховного Касаційного Суду» від 16 квітня 1919 року було встановлено, що касаційному оскарженню мають підлягати всі вироки ревтрибуналів, за винятком вироків, які виносилися Верховним ревтрибуналом при ВУЦВК.

Народним судам були підсудні всі кримінальні справи, окрім тих, що були підсудні ревтрибуналам. Для цих судів встановлювався інший порядок розгляду справ. Так, попереднє розслідування здійс­нювалося у формі дізнання або попереднього слідства, причому проведення попереднього слідства залежало від рішення судді. В судовому процесі брали участь народні засідателі, які мали рівні права з народними суддями. Питання, що виникали в процесі розгляду справи, вирішувалися більшістю голосів. Ця категорія судів діяла також на основі «Положення про народний суд» від 26 жовтня 1920 року. Тут встановлювалися такі підстави відміни вироків у касаційному порядку: істотні порушення форм судочинства; суттєве порушення або невірне застосування декретів; неповністю проведене слідство; очевидна несправедливість вироку.

Необхідно зазначити, що в період, який розглядається, майновий обіг у радянській Росії і радянській Україні був майже відсут­ній, тому цивільні справи розглядалися в судах не так часто порів­няно з кримінальними справами. Цією ж обставиною можна пояснити той факт, що більшість норм цивільного судочинства, як правило, містилася в актах, які регулювали судочинство в кримінальних справах.

Слід звернути увагу на те, що всі репресивні органи більшовицької партії мали функції слідства, суду та виконували вироки. Наприклад, у січні 1918 року при Київському ревкомі було створено слідчу комісію з функціями судового органу. Революційні трибунали також були наділені функціями суду. Судові функції виконувала також Надзвичайна комісія.

Таким чином, диктатура комуністичної партії відбилася ї на характері законодавства періоду воєнного комунізму.

2 питання. Соціалістична державність
і право в Україні (1921—1929 рр.)

В даному питанні необхідно врахувати ті загальнополітичні та загальноекономічні процеси, на тлі яких відбувалися правові нововведення під керівництвом комуністичної партії.

Зазначимо, що громадянська війна, політика воєнного комуніз­му, яка повністю збанкрутувала, спроби здійснення зовнішньополітичної стратегії на перемогу всесвітньої революції привели до паралічу виробництва, вугільної, продовольчої, транспортної кризи, скороченню робітничих місць і, як наслідок, до голоду, поширення епідемій.

Повстання селян, що відбувалися в Україні та в центральній Росії на початку 20-х років, свідчили, що основна маса населення не могла більше миритися з політикою воєнного комунізму. Навесні 1921 року в Кронштадті вибухнуло повстання військово­служ­бовців. Все це примусило більшовиків визнати, що політика воєнного комунізму була помилковою.

Вже в лютому 1921 року було підготовлено «Проект постанови ЦК про заміну розкладки натуральним податком».

Х з’їзд РКП (б), який відбувся в березні 1921 року, прийняв рішення про перехід до нової економічної політики (неп). Але це не означало, що відбувся відступ від основної стратегічної лінії. Це була лише зміна тактики. Зберігаючи владу, комуністична партія допускала відродження економіки. 9 серпня 1921 року В. Ленін підписав «Наказ Ради Народних Комісарів про впровадження в життя начал нової економічної політики». Відповідно до нього у державній власності залишалися лише великі підприємства провідних галузей економіки. На інших підприємствах припускалася оренда для ведення підприємницької діяльності.

Великі та середні підприємства об’єднувалися за галузевою, те­риторіальною або галузево-територіальною ознаками. Такі об’єд­нання називалися трестами і не мали правового статусу юридичної особи. Одночасно з трестами утворювалися й синдикати, які зай­малися переважно торговельними операціями.

Підприємства великої промисловості в цей час знаходилися в кризовому стані й на їх відродження необхідні були значні кошти. В жовтні 1922 року була проведена грошова реформа. Кошти, які з’явилися внаслідок реформи, спрямовувалися на розвиток машинобудування та електрифікацію. Внаслідок проведених реформ рівень промислового виробництва вже перевищував довоєнний рівень.

Відбувалося також реформування сільського господарства. 1923 року було завершено перерозподіл землі. Земле­користування бідняцько-середняцьких господарств збільшилося в півтора рази. Було запроваджено єдиний сільськогосподарський податок у грошовій формі, але більша частина незаможних селян від сплати податку звільнялася.

З появою у травні 1923 року статті В. Леніна «Про кооперацію» було проголошено курс на розвиток кооперативного руху, який би сприяв вирішенню питань селян-власників. Зазначимо, що позитивні результати цих кроків були очевидні. Але з проголо­шенням курсу на індустріалізацію посилюється тиск на середні верстви населення, яких називали непманами. 1929 року розпочалася колективізація сільського господарства, що стало остаточ­ною відмовою від засад непу в сільському господарстві.

Необхідно звернути увагу на значення юридичного оформлення СРСР. Після невдачі у визвольних змаганнях більша частина України опинилася у складі нової, радянської держави. Так, ще в середині 1919 року партія більшовиків провела об’єднання життєво важливих сфер республік — економіки, фінансів, транспорту, оборони, зв’язку тощо. Управління ними здійснювалося з Москви. Наприкінці грудня 1920 року між РРФСР та УСРР було укладено договір про їх військовий та господарський союз. За цим договором у відання РРФСР передавалися комісаріати з військових і морських справ, торгівлі, фі­нансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів та ВРНГ. Встановлювалися єдине громадянство та єдиний правовий простір.

Уже в березні 1922 року Політбюро ЦК РКП(б) приймає рішення про перегляд договірних відносин РРФСР з іншими радянськими республіками, в тому числі з УСРР.

У жовтні 1922 року на Пленумі ЦК РКП(б) була продекларована необхідність укладення договору між Україною, Білорусією, Федерацією Закавказьких республік і РРФСР про об’єднання їх в Союз Радянських Соціалістичних Республік із правом буцімто вільного виходу кожної з них зі складу Союзу. Зазначимо, що на противагу концепції Сталіна про «автономізацію» Пленум прий­няв ленінський план об’єднання і утворив конституційну комісію, яка запропонувала триступеневу систему центрального управ­ління: єдині, об’єднані та автономні наркомати.

30 грудня 1922 року в Москві у приміщенні Великого театру відбувся перший з’їзд Рад, який ухвалив рішення про утворення Союзу РСР, затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. На з’їзді було обрано вищий орган державної влади СРСР у період між з’їздами — Центральний виконавчий комітет СРСР (ЦВК).

Зверніть увагу, що вже на першій сесії ЦВК СРСР було прий­няте рішення про передачу Всеросійському ЦВК і його Президії повноважень з прийняття декретів і постанов, обов’язкових до виконання по всій території СРСР. А сам Договір про утворення СРСР навіть не було подано для ратифікації на з’їздах Рад респуб­лік. 1923 року було створено спеціальну комісію для розробки Конституції СРСР. У процесі підготовки проекту Конституції розгорілася боротьба між прихильниками концепції збереження суверенних прав республік (від України — Х. Раковський) і прибічниками Сталіна, які намагалися максимально обмежити сувере­нітет республік у складі СРСР.

Липня 1923 року на другій сесії ЦВК СРСР було прийнято постанову, якою ухвалювався Основний Закон СРСР та надавалася йому чинність. З’їзди Рад союзних республік також схвалили Конституцію СРСР, а 31 січня 1924 року на II з’їзді Рад Конституція СРСР остаточно була затверджена.

Зазначимо, що на відміну від Конституції 1919 року, де Украї­на проголошувалася унітарною державою, новою Конституцією було передбачене автономне вкраплення — Молдавська автоно­мія. 29 липня 1924 року ЦК КП(б)У приймає рішення про утво­рення Молдавської автономної республіки, яке підтверджувалося постановою ВУЦИК «Про утворення Автономної Молдавсь­кої СРР» від 12 жовтня 1924 року. Відповідно на з’їзді Рад Молдавської АСРР та Всеукраїнського з’їзду Рад було затверджено Мол­давську АСРР у складі УСРР.

Вищі органи влади й управління за новою Конституцією не змінювалися. До них належали Всеукраїнський з’їзд Рад, ВУЦВК, Президія ВУЦВК і РНК. Положенням про ВУЦВК від 12 жовтня 1924 року визначався порядок обрання ВУЦВК, термін повноважень, періодичність скликання сесій (тричі на рік). Діяльність Президії ВУЦВК регулювалася Наказом про порядок роботи Пре­зидії ВУЦВК від 1 липня 1926 року. Наказом передбачалося створення Малої Президії ВУЦВК, яка відігравала роль внутрішнього допоміжного органу.

12 жовтня 1924 року у зв’язку з прийняттям Конституції СРСР затверджувалося нове Положення про Раду Народних Комісарів УСРР. Таким чином відбулося нормативне закріплення посилення виконавчої влади за рахунок законодавчої влади. РНК одержала право розглядати найважливіші загальнодержавні питання, в тому числі і прийняття нормативних актів.

Тоді ж було затверджене Загальне положення про народні комісаріати УСРР, а у 1927—1929 рр. було прийнято ряд положень про окремі наркомати, в яких чітко визначалися права, обов’язки та структура наркоматів.

15 травня 1929 року XI Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив нову Конституцію УРСР. Вона складалася з 82 статей і 5 розділів: загальні положення; про устрій Радянської влади; про виборчі права; про бюджет Української РСР; про герб, прапор і столицю Української РСР. Визначалися суверенні права України, які у порівнянні з Конституцією 1919 року були значно звужені. Право законодавчої ініціативи отримала Президія ВУЦВК.

З 1922 року в Україні проводилася адміністративна реформа. Правовою основою її здійснення була постанова ВУЦВК «Про упорядкування і прискорення робіт по адміністративно-терито­ріальному поділу УСРР» від 1 лютого 1922 року. Внаслідок заходів, що проводилися, кількість губерній в Україні скоротилася з 12 до 9. В квітні 1923 року ВУЦВК ухвалив постанову «Про новий адміністративно-територіальний поділ України», яким затвердив новий поділ республіки на округи та райони, а постановою «Про ліквідацію губерній і перехід на триступеневу систему управління» від 3 червня 1925 року ліквідувався поділ республіки на губернії. Крім цього, було створено 12 національних районів і 549 національних сільрад. Остаточний перехід на триступеневу систему управління завершився 1929 року.

В місцевому управлінні слід відзначити діяльність так званих комітетів незаможних селян (комнезамів). Часто на селі вони були єдиними органами радянської влади і підміняли своєю діяльністю сільради. 27 травня 1922 року ВУЦВК приймає «Закон про комнезами», який встановлював їх права і обов’язки в умовах нової економічної політики.

1925 року було прийнято цілий ряд нормативних актів, які визначали права та обов’язки всіх місцевих органів державної влади: Положення про окружні з’їзди Рад і окружні комітети, про районні з’їзди Рад і районні виконавчі комітети, про сільські Ради, про міські і селищні Ради робітничих, селянських і червоноар­мійських депутатів тощо. 12 жовтня 1927 року ВУЦВК приймає нове Положення про сільські Ради, за якими вони стали найвищими органами влади на підвідомчій їм території.

В розвитку радянського конституціоналізму певне значення мала й Конституція УРСР 1929 року, яка була затверджена на XI Всеукраїнському з’їзді Рад 15 травня 1929 року. Вона складалася з 82 статей і 5-ти розілів: 1. Загальні положення; 2. Про устрій Радянської влади (цей розділ складався з двох частин: одна була присвячена центральним органам влади, а друга — місцевим); 3. Про виборчі права; 4. Про бюджет Української СРР; 5. Про герб, прапор і столицю Української СРР.

Зазначимо, що вперше були введені в Конституцію розділи про виборчі права і про бюджет. Ст. 2 і 3 Конституції визначали правовий статус УРСР відносно союзного центру. Суверенні права Украї­ни у порівнянні з Конституцією 1919 року значно звужувалися.
Ст. 4 вказувала на право УРСР приймати в громадянство окремих осіб, але одночасно фіксувала принцип єдності радянського громадянства, який виражався в тому, що громадяни УРСР є громадянами СРСР. У Конституції визнавалося право на власне законодавство й управління, але вища юридична сила належала загальносоюзним актам. Встановлювалася нова періодичність скликання з’їздів Рад та надзвичайних з’їздів. За ст. 7 ВУЦВК отрима­ла право законодавчої ініціативи. Місцевими органами влади визнавалися Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, районні та окружні з’їзди Рад, а також їхні виконкоми.

Зверніть увагу, що статті Конституції УРСР мали декларативний характер і не були статтями прямої дії.

В розвитку правової системи в зазначений період спостерігалися певні зміни. Так, ще 1919 року було запропоновано провести кодифікацію радянського законодавства на основі Конституції 1919 року. В 1922—1927 роках у радянській Росії, а згодом і в Україні, проводилася повна кодифікація всіх галузей права. Для України особливість полягала у тому, що поряд з існуванням власних законодавчих актів, активно застосовувалося законодавство РРФСР. За досить короткий період кодекси та інші законодавчі акти державних органів РРФСР фактично були проштамповані в Україні і набрали чинності на території УСРР.

З 1924 року починається розробка основ союзного законодавства. Так, у жовтні 1924 року приймаються Основи судоустрою і судочинства Союзу РСР і союзних республік, Основні начала кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, у грудні 1928 року — Загальні начала землекористування та землеустрою СРСР. У зазначений період в Україні приділялася значна увага освіті. 22 листопада 1922 року приймається Кодекс законів про народну освіту УСРР. У ньому було закріплено систему освіти і виховання, організаційні форми освіти, завдання, методи та перспективи діяльності в цьому напрямку.

В галузі адміністративного права велика кількість несистемати­зованих нормативних актів значно ускладнювала роботу вищих і місцевих органів влади й управління. В серпні 1924 року було підготовлено перший проект Адміністративного кодексу УСРР, а прийнято його було 12 жовтня 1927 року.

Адміністративний кодекс складався з 15 розділів, до яких входило 528 статей. Питання, що регулювалися цим кодексом: взаємовідносини органів державного управління; відносини органів державного управління з громадянами; відносини громадян з органами державного управління. Врегульовувалися такі основні сфери адміністративного регулювання: адміністративні акти; заходи адміністративного впливу; трудова повинність; попереджен­ня стихійних лих і боротьба з ними; охорона громадського порядку; порядок утримання і втрати громадянства; реєстрація та облік руху населення; організація і діяльність товариств, союзів, клубів, з’їздів, зібрань, правила про культи; правила про публічні видовища та розваги; нагляд адміністративних органів за торгівлею; порядок оскарження дій адміністративних органів.

Цивільне законодавство було спрямоване на розширення і зміц­нення державної власності як основи радянського ладу. Так, Рада Народних Комісарів УСРР у 1921 році приймає постанову «Основні положення про заходи по відбудові великої промисловості, підвищенню і розвитку виробництва», у відповідності до якої державні органи отримували право створювати на засадах госпрозрахунку особливі об’єднання великих державних підприємств.

В умовах непу дозволялася діяльність кооперативних і приват­них підприємств, запроваджувалися плати за користування транспортом, поштою, телефоном, телеграфом, за комунальні послуги, надавалося власникам право відчужувати власність (за винятком сільських будівель).

З 1923 року в Україні набуває чинності Цивільний кодекс РРФСР 1922 року. Структурно він складався з чотирьох частин. У загальній частині визначалися основні положення, суб’єк­ти та об’єкти цивільних прав, угоди, давалося поняття позовної давності. Право власності регулювалося нормами, що вміщувалися в розділі «Речове право», а розділ «Зобов’язальне право» містив норми, що регулювали зобов’язання з договорів і зобов’язання з безпідставного збагачення та завдання шкоди. Забезпечувалася певна свобода договорів. Визначалися загальні умови, за якими укладалися угоди. Зверніть увагу, що однією з особливостей зобов’язального права було застосування статей Кримінального кодексу за порушення цивільних договірних відносин.

Цивільний кодекс дозволяв приватну власність на ненаціоналізоване майно, але свобода розпорядження ним обмежувалася інтересами держави, яка могла розірвати невигідний для неї договір. Приватна власність мала три форми: одноособова власність фізичних осіб; власність декількох осіб, які не складають об’єд­нання (загальна власність); власність приватних юридичних осіб.

Четвертий розділ вміщував норми спадкового права. Право спадщини по закону і заповіту допускалось у межах 10 тис. крб. вартості майна. Та частина майна, що перевищувала встановлену вартість, переходила у власність держави.

В наступні роки було прийнято ряд важливих нормативних актів: положення про державні промислові трести, про належні державні будинки в містах і селищах міського типу та про порядок використання житлових приміщень у цих будинках; постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 6 лютого 1929 року «Про авторське право» тощо.

В розвиток сімейного права 31 травня 1926 року ВУЦВК затверджує «Кодекс законів про родину, опіку, подружжя та про акти громадянського стану». Він складався з 5-ти розділів: родина; про опікунство; подружжя; права громадян змінювати своє прізвище та ім’я; визнання особи безвісно відсутньою або померлою. Зазначимо, що кодекс визнавав за дійсну лише державну реєстрацію шлюбу, регулював майнові та аліментні відносини подружжя, правовідносини між батьками і дітьми, питання опіки й піклування. В окремих випадках суди могли визнавати права незареєстрованого подружжя на отримання аліментів від іншого та на набуте майно.

В умовах непу почалася заміна трудової повинності, яка скасовується, договірними відносинами.

15 листопада 1922 року було введено в дію Кодекс законів про працю УСРР. Він складався з 17 розділів, які поділялися на 192 статті. Норми кодексу поширювалися на всіх осіб, що працювали за наймом. Наймання і надання робочої сили проводилося виключно на основі добровільної згоди працівника. Так, тривалість робочого дня становила вісім годин, а для тих осіб, що працювали під землею, а також для осіб розумової та конторської праці — шість годин. Безперервний щотижневий відпочинок мав становити не менше 42 годин. За кодексом колективний і трудовий договори були основними правовими формами залучення до праці. Встановлювалося, що при укладанні колективних трудових угод профспілки мали право виступати перед різними інстанціями від імені найманих працівників з питань праці і побуту. Розмір оплати за працю не міг бути меншим обов’язкового мінімуму оплати, що встановлювалася для даної категорії праці державою. Тривалість нормативного робочого дня за кодексом становила 8 годин. Пільги — 6 годин — встановлювалися для неповнолітніх, для осіб, що працювали під землею, а також для осіб розумової і конторської праці.

Земельні правові відносини регулювалися Земельним кодексом РРФСР від 1922 року, який після внесених до нього несуттєвих змін став називатися Земельним кодексом УСРР. Кодекс складався з основних положень і чотирьох частин: про трудове землекористування, про міські землі, про державне земельне майно, про землеустрій і переселення.

Цей нормативний акт підтвердив право державної власності на землю. Право користування землями сільськогосподарського призначення надавалося трудовим землеробам та їх об’єднанням, міським поселенням, державним установам та підприємствам і встановлювалося безстроковим. Регламентувався порядок і організація роботи органів управління земельним товариством, правове становище селянського подвір’я.

Використання найманої праці допускалося лише за умови дотримання законів про охорону й нормування праці, а також при умові неможливості господарства самому виконати необхідну роботу.

Види землекористування за кодексом — общинне, дільниче, колективне. Переваги надавалися колективному землекористуванню.

В червні 1927 року були прийняті доповнення до Земельного кодексу УСРР. Фактично була зроблена його нова редакція. Прий­малися також закон про ліси, ветеринарний кодекс, що сприяло природоохоронним заходам та розвитку сільського господарства.

Після проголошення курсу на колективізацію 15 грудня 1928 ро­ку ЦВК і РНК СРСР було прийнято «Загальні начала землекористування і землеустрою», які визначали компетенцію Союзу РСР і союзних республік по розпорядженню земельним фондом, регулюванню землеустрою і землекористування.

Слід зазначити, що особливу роль у зміцненні влади диктатури комуністичної партії відігравало кримінальне законодавство.

В Україні при складанні власного кодексу за основу було взято Кримінальний кодекс РРФСР.Кримінальний кодекс УРСР складався з загальної та особливої частин. Встановлювалося, що покарання застосовуються для загальної профілактики нових правопорушень, залучення злочинця до умов співжиття через виховні заходи (виправно-трудові роботи) та унеможливлення здійснення злочину в майбутньому.

В кодексі вперше у разі відсутності норм, що вміщують вказівки на окремі види злочинів, встановлювалася можливість покарання у відповідності зі статтями, які передбачають схожі за важливістю і родом злочини.

Злочини розподілялися на: державні; посадові; порушення пра­вил про відокремлення церкви від держави; господарські; злочини проти життя, здоров’я, свободи і гідності особи; майнові злочини; військові; порушення правил, що охороняють народне здоров’я, громадську безпеку та громадський порядок.

Після прийняття Конституції СРСР 1924 року до Кодексу було внесено зміни, в яких давалося поняття контрреволюційного злочину, було систематизовано кримінально-правові норми, спря­мовані на боротьбу з такими злочинами. Було видано також поста­нову про застосування норм кримінального права, про конфіскацію надлишків хліба в селян.

1927 року приймається новий Кримінальний кодекс УСРР, який базувався на загальносоюзному законодавстві та законодавстві РРФСР.

Новий Кримінальний кодекс деталізував і уточнював злочини проти порядку управління та злочини посадові, але слід зазначити, що законодавство не встигало за репресивною практикою, що розпочалася.

Всього після прийняття Кримінального кодексу 1927 року протягом наступних двох років тільки в Україні було прийнято 56 законодавчих актів з питань кримінального права [26].

З’являлися нові норми кримінального законодавства, якими підвищувалося покарання за злочини проти економічної могутності СРСР, за шкідницькі акти, дезорганізацію транспорту, зраду, розкрадання соціалістичної власності. З’являється така кваліфікація, як вороги народу, які підлягали розстрілу з конфіскацією майна.

23 жовтня 1925 року було прийнято Виправно-трудовий кодекс УСРР. Зазначимо, що вперше в історії завданням виправно-трудового права стало перевиховання злочинців за допомогою праці. В цьому кодексі регламентувалася система виправно-тру­дових закладів, режим утримання, порядок прийняття в’язнів до виправно-трудових закладів, класифікація ув’язнених, заходи дис­циплінарного впливу, застосування примусових робіт без утримання під вартою тощо. Кодекс складався з 22 розділів.

13 вересня 1922 року ВУЦВК затвердив Кримінально-проце­суальний кодекс УСРР. У ньому закріплювалися принципи судочинства в кримінальних справах: гласність, усність, безпосередність судочинства, змагальність, рівноправність сторін, право звинуваченого на захист тощо. Встановлювався порядок провадження слідства, порядок провадження справи в народному суді, в раді народних суддів, регламентувалося судочинство в ревтрибуналах, порядок виконання судових вироків. Кодекс визначав роль і завдання прокуратури у здійсненні нагляду за законністю від затримання підозрюваного до винесення судового вироку. Зазначалося, що в справах, у яких брав участь прокурор, участь захисника була обов’язковою.

Правовою основою судової реформи стали: «Положення про судоустрій РРФСР» від 31 жовтня 1922 року; «Основи кримінального судочинства СРСР і союзних республік», прийняті 31 жовтня 1924 року, а також «Положення про судоустрій УСРР» від 23 жовтня 1925 року.

Створювалася єдина система судових органів: народний суд, губернський суд, Верховний Суд УСРР. Тимчасово дозволялася діяльність воєнних трибуналів. Народний суд був головною ланкою судової системи і діяв у складі постійного народного судді або постійного народного судді та двох народних засідателів.

В останньому Положенні регламентувалася діяльність не лише судових органів, а й прокуратури, слідчих, колегії захисників, нотаріату та ін.

Необхідно зазначити, що особливу увагу комуністична партія приділяла роботі репресивних органів на Україні. 1922 року Всеукраїнську Надзвичайну комісію було перейменовано у Державне політичне управління (ДПУ), а у зв’язку з утворенням СРСР — в Об’єднане Державне політичне управління (ОДПУ) при Раднаркомі СРСР. На місцях існували відділи ДПУ при губвиконкомах, а після ліквідації губерній — при окрвиконкомах. Існували також особливі відділи корпусів і дивізій Українського військового округу, транспортні відділи ДПУ та ДПУ по охороні кордонів. ДПУ мало вживати заходів з придушення та попередження контрреволюційних виступів, вести боротьбу з шпигунством, охороняти шляхи сполучення і кордони, виконувати спеціальні доручення.

З квітня 1925 року ОДПУ одержало право не допускати в певні місцевості осіб, що відбули покарання. З 1927 року ОДПУ одержало право позасудової репресії щодо осіб, які недбало ставилися до таємних документів, не вживали заходів протипожежної охорони.

Тож необмежена диктатура більшовицької партії стала нормою державно-правового розвитку України.

3 питання. Державність і право України
в 30—35 рр. ХХ ст.

В даному питанні слід згадати загальнополітичні процеси, що відбувалися в Україні в згаданий період і відбиті в програмі комуністичної партії:курс на індустріалізацію, колективізацію сільського господарства, культурну революцію.

Зазначимо, що індустріалізація привела до істотних змін у структурі народного господарства України. Змінилося співвідношення між промисловим і сільськогосподарським виробництвом. З аграрної країни Україна перетворилася на промислово-аграрну.

Зверніть увагу, що кампанія колективізації в Україні проводилася з особливою жорстокістю. Найбільше опиралися колективізації заможні селяни. У постанові ЦК ВКП (б) «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» від 30 січня 1930 року розкуркулювані селяни поділялися на три категорії: учасники та організатори антирадянських виступів і терористичних актів; селяни, які не хотіли вступати до колгоспів; усі інші заможні селяни.

Селян насильницькими методами почали заганяти в колгоспи, що викликало опір з боку селянства. Але до кінця 1932 року в Україні було колективізовано близько 70% селянських господарств. Саме в цей час починається в Україні страшний голод. Голод як знаряддя політичного терору був апробований більшовицькою партією ще в 1921—1923 ро­ках. До кінця 1934 року суцільна колективізація стала фактом.

Наприкінці 20-х років розпочалася серія гучних політичних процесів. Одним з них був процес СВУ — Спілки визволення України. 1931 року відбувся процес так званого Українського національного центру. 1933 року розпочалася справа про націоналіс­тичний ухил М. Скрипника, а потім — справа так званої Української військової організації, по якій проходили як звинувачені відомі вчені — академіки Яворський, Рудницький, Юринець, професор Волобуєв, театральні діячі Лесь Курбас, Каргальський, Паторжинський, ряд українських письменників. Була розгромлена і репресована Всеукраїнська академія наук, історичну секцію, очолювану М. Грушевським, закрито.

1930 року Українська автокефальна православна церква була поставлена поза законом. Розпочалося масове знищення храмів, а в тих, що залишалися — влаштовувалися сільбуди, школи, клуби, гаражі, склади тощо.

Таким чином, розпочався нищівний наступ тоталітарного режиму на всі сфери життя.

В розвитку політичної системи почали відбуватися докорінні зміни. Відбулося остаточне зрощення партійних структур з державним апаратом.

У відповідності з Конституцією 1929 року вищим органом влади був Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Він також здійснював верховне керівництво і найвищий контроль у республіці, приймав законодавчі акти, що були правовою базою для інших нормативних актів, користувався виключним правом вносити зміни та доповнення до Конституції УРСР.

У період між з’їздами верховним органом влади був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який мав законодавчі, розпорядчі та виконавчі функції.

У період між сесіями найвищим органом влади республіки була Президія ВУЦВК, яка мала право видавати декрети, постанови, розпорядження.

У січні 1935 року Всеукраїнський з’їзд Рад було перейменовано у з’їзд Рад УРСР, ВУЦВК — у ЦВК УРСР, Президію ВУЦВК — у Президію ЦВК УРСР.

Тож головною тенденцією розвитку органів державного управ­ління в зазначений період можна вважати посилення ролі загальносоюзних державних структур. Майже всі республіканські комісаріати було ліквідовано. Сформувалася централізована галузева система управління СРСР.

Реальними органами влади в Україні були партійні організації комуністичної партії, які реалізовували свою владу через репресивні органи, контролювали діяльність усіх господарських і державних органів, а також громадських організацій.

У зв’язку з утворенням 1934 року НКВС СРСР, було перейменовано ОДПУ в Головне управління державної безпеки (ГУДБ). Воно стало складовою частиною НКВС СРСР. До репресивного апарату відносився також Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС).

Таким чином, до середини 30-х років репресивно-каральну систему СРСР було повністю централізовано.

В цивільному законодавстві з 30-х років РНК СРСР щорічно приймалися постанови про укладення договорів, у яких держава встановлювала форми договірних зв’язків і визначала конкретний зміст договорів. Тобто договірні відносини між господарськими організаціями УРСР встановлювалися вищими державними органами СРСР. Зазначимо, що розірвати і змінити такі договори можна було лише за рішенням Ради праці й оборони СРСР або за розпорядженням керівника відомства. В таких договорах Раднарком УРСР встановлював конкретні терміни укладання.

В січні 1930 року на підставі постанови ЦВК і РНК УРСР було скасоване комерційне кредитування і вексельний обіг. Замість цього запроваджувалося планове державне банківське кредитування тільки через Державний банк. Постановою РНК УРСР 1932 року одностороннє розірвання або зміна договорів заборонялися. А постановою РНК СРСР і ЦК РКП(б) 1931 року заборонялася приватна торгівля, розширювалася мережа кооперативних і державних торговельних організацій.

Слід зазначити, що з середини 30-х років основою діяльності підприємств і організацій стають планові завдання, накреслені вищими партійними органами, що не відповідало нормам Цивільного кодексу.

Щодо трудових відносин, то централізація управління і планове ведення господарства стали причинами державного нормування заробітної плати робітників і службовців. Розробка тарифних сіток, розцінок, норми виробництва — все це стало компе­тенцією відповідних наркоматів.

Уже 1932 року наймати робочу силу стало можливим лише через органи праці. Молоді спеціалісти після закінчення навчального закладу повинні були відпрацьовувати своє навчання три роки за призначенням наркоматів. У галузі соціального страхування допомога по непрацездатності і пенсії по інвалідності залежали від особи працівника.

1933 року професійні спілки втратили свої функції внаслідок одержавлення і злиття з Народним комісаріатом праці, а після XVII з’їзду ВКП(б) вони почали виконувати функції органів робітничо-селянської інспекції. Затверджувалися статути про дисципліну робітників і службовців, якими встановлювалися правила прийому на роботу, порядок звільнення з роботи, відпові­дальність за порушення трудової дисципліни, різного роду заохочення.

Таким чином, з початку 30-х років в СРСР знову була запроваджена трудова повинність і відбувалася фактично мілітаризація праці.

В земельних відносинах у зв’язку з курсом на знищення вільного хлібороба встановлювалися строки колективізації по регіонах та її особливості. 1930 року згідно з директивами ЦК ВКП(б) було розроблено перший Примірний статут сільськогосподарської артілі, який закріплював єдиний земельний масив колгоспів. Селянам, які з колгоспів виходили, надавати землі з колгоспних земельних фондів заборонялося. Неподільним фондом колгоспів були також усі робочі та продуктові тварини, інвентар, зернові запаси, корми.

З 1933 року на основі Постанови ЦВК СРСР правлінням колгоспів надавалося право накладати на колгоспників штраф за відмову виконувати доручену роботу, а за повторну відмову — виключати з колгоспів. У квітні 1933 року були затверджені Тимчасові правила трудового розпорядку в колгоспах.

1935 року з’являється новий Примірний статут, який встановив закріплення безстрокового користування землею за колгоспами. За кожним колгоспним двором визнавалася присадибна ділянка землі для ведення селянського господарства, а також встановлювалася кількість домашньої худоби.

Зверніть увагу, що наслідком колективізації стала ліквідація права селянського землекористування, індивідуальних селянських господарств. Селянин особисто прикріплювався до певного колгоспу й повинен був відпрацьовувати певну кількість трудо­днів (до 250). Вироблена сільськогосподарська продукція повністю здавалася державі, а селяни з цього нічого не мали.

Проведення політики колективізації спиралося на нові нор-
ми кримінального законодавства. 1932 року приймається закон ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгос­пів та кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Особи, що розкрадали соціалістичну власність, характеризувалися як вороги народу, за свої злочини підлягали розстрілу з конфіскацією майна. Було введене поняття спекуляції (скупка і перепродаж продуктів та товарів), яка каралася позбавленням волі на термін не менший п’яти років з конфіскацією майна.

У відповідності з постановою ЦВК і РНК СРСР 1931 року «Про відповідальність за злочини, які дезорганізовують роботу транспорту» було доповнено Кримінальний кодекс УРСР статтею, яка встановлювала за порушення працівниками транспорту трудової дисципліни, що призвело до невиконання урядових планів перевезень або порушення руху, позбавлення волі до десяти років.

Відповідно до постанови ЦК КП(б)У і Раднаркому УРСР
від 6 грудня 1932 року запроваджувався такий специфічний вид покарання, як занесення на «чорну дошку». Застосовувався до сіл, які не виконували державних планів хлібозаготовки. Наслідком занесення на «чорну дошку» були репресивні заходи.

В 1933—1936 роках приймалися нормативні акти, що збільшували покарання за злочини проти порядку управління. Постановою ЦВК і РНК УРСР 1935 року кримінальна відповідальність наставала з 12-ти років.

Постановою ЦВК і РНК УРСР 1935 року посилювалася кримінальна відповідальність за господарські злочини.

Таким чином, у зазначений період у кримінальному законодавстві розширювався перелік видів злочинів, суб’єктів злочинів, збільшувалася кількість видів покарань.

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Верховна Рада УРСР — найвищий орган державної влади в Україні за радянських часів. Формально утворювалася шляхом рівних, загальних і прямих виборів тільки таємним голосуванням, але на практиці цей процес здійснювався під жорстким контролем правлячої комуністичної партії. Якісний склад депутатів ВР завжди був суворо дозований. В обов’язковому порядку депутатами обиралися міністри, голови облвиконкомів та частково їхні заступники, перші чи другі секретарі обкомів, вищий командний склад розташованих на території України військових округів. Серед депутатів переважали члени компартії. ВР обирала голову Президії та двох його заступників, формувала Президію, формально утворювала уряд УРСР, де-юре відповідальний перед нею та їй підзвітний, обирала Верховний Суд республіки. Основною формою діяльності ВР були сесії — чергові періодичністю два рази на рік, а також позачергові та урочисті, присвячені визначним датам. Останні вибори до ВР УРСР в умовах існування Радянського Союзу відбулися в 1990 р. (12-те скликання). Після прийняття Акта проголошення незалежності України перетворилася на Верховну Раду України.

Воєнний комунізм — система політичних, економічних та ідеологічних заходів, на яких базувалася діяльність більшовицької партії та радянської влади з середини 1918 р. по березень 1921 р. В основу В. к. була покладена ідея швидкого революційного переходу до соціалістичного ладу шляхом одержавлення власності, згортання товарно-грошо­вих відносин, тотального підпорядкування суспільних, групових, індивідуальних інтересів державним. В економіці — це обвальна націон