Вищі стратегічні моральні цінності: щастя і смисл життя

Є очевидним взаємозалежность цих понять - навряд може бути визнаним осмисленим життя, якщо воно не приносить задоволення, не говорячи вже про щастя, як і щасливим може бути тільки осмислене, присвячене високим і гідним ідеалам та цілям життя. Тільки таке життя відповідає вищому ступеню задоволення людини, яке вона переживає від повноти самореалізації, самоздійснення, яке й зветься в етиці щастям.

Поняття щастя носить виразний оціночний (виражає позитивну оцінку життя), мотивуючий (мотив діяльності), імперативний (прагнути до щастя лежить в природі людини) характер. Зрозуміло, не в сенсі вимоги до особистості бути щасливою в будь якому разі, а в тому розумінні, що воно в чуттєво-емоційній, інтуїтивній і мрійливій формі виражає уявлення про бажаний порядок речей. Це усвідомлення того, яким повинно бути життя людини, щоб приносити їй стан вищого задоволення або, як казали за старих часів, блаженства. Так представники евдемонізму стверджували, що щастя є вище благо і обов’язковими умовами щастя є доброчесність; розум керує діяльністю людини; помірність; приоритет духовності.

Тому розвинена моральна свідомість пов’язує стан щастя не з ідилією спокою й тиші, існуючим задоваленням, а припускає прагнення до кращого майбутнього, більш досконалого ладу людських відносин. Цей стан містить у собі як постановку високих шляхетних і значимих цілей, так і подолання перешкод на шляху до них.

Властива моралі незадоволеність сущим не дозволяє такій моральній особистості обмежуватися досягненням власного благополуччя, а вимагає від неї розвитку й використання своїх здібностей, напруги всіх сил у творчій діяльності в реалізації суспільно значимих цілей. Поняття щастя як би вбирає в якості своєї умови існування тезу неможливості для моральної порядної людини користуватися благами життя самостійно без інших людей.

У той же час невиправданим виглядає й інша крайність, що ігнорує фактори тимчасового життєвого благополуччя людини –здоров’я, матеріальний достаток, удачу в особистому і успіхи в суспільному житті, суспільний престиж і визнання людини, блогодатю божою (для віруючого), що й зводить поняття щастя до боротьби за «суспільний прогрес» і безкорисливої самовідданості й самовіддачі.

Особисте благополуччя і усвідомлення повноти свого свідомого існування не заперечують один одного, якщо є результатом напруженої й цілеспрямованої творчої діяльності, що має суспільно корисну спрямованість і соціальне визнання.

Зрозуміло, що ступінь задоволеності життям буде тим вище, чим більше вдається добитися людині на цьому шляху, чим більше труднощів і перешкод подолала, чим сильніше себе виявила, що легко дістається, то невисоко цінується, - тут ця логіка ціннісної свідомості видна особливо яскраво. Тому під щастям розуміють не простий достаток благополучним ходом речей, а рідкі хвилини вищого зльоту духу, якими відзначені етапи досягнень на життєвому поприщі, або загальний підсумок життя, у якому людині вдалося здійснити своє призначення.

Отже, щастя – це одна з глобальних моральних цінностей; регулятор моральної діяльності людини; почуття глибокого задоволення від досягнутої мети, отримання бажаного, комплекс різних переживань, які пов’язані з позитивною оцінкою людини свого життя.

Слід зауважити, що загальноприйнятого визначення щастя в етиці немає, бо бажання і цілі людей різні, кожна людина має своє уявлення про щастя. Загальний погляд на щастя – це стійке, довготривале володіння благом чи вищим благом. Щаслива людина позитивно оцінює себе, інших людей, дійсність. Щастя як глибока позитивна емоція є станом радості; відсутністю тривоги; відчуттям наповненості й гармонійності життя. Подібне відчуття людина може переживати в миті творчого натхнення, любові, піднесенної дружби та ін.

Самореалізація особистості, розкриття свого духовного потенціалу є однією із умов щастя. Позитивною цінністю, для самореалізації особистості є дружба і спілкування з людьми. Спілкування є засобом морального і інтелектуального розвитку людиним; розширює можливості реалізації людини; залучення до ціннісних орієнтирів інших людей.

Щастя пов’язане з поняттям – страждання. Досягненню щастя можуть стати на заваді негативні особливості особистості, несприятливі умови життя. Різноманітність емоційного сприйняття життя людини заснована на її складності, протиріччях. Уявлення про щастя як неперервну насолоду викривляють ціннісну систему людини, що може привести до розчарування життям. Прагнення до щастя повинно містити в собі готовність до можливих страждань, належне ставлення до них. Страждання можуть бути: конструктивними і деструктивними. Конструктивні – збагачують емоційні переживання щастя. Деструктивні – руйнують ціннісну систему людини, знижують оцінку життя. Індивідуальні особливості людини визначають міру і вид страждань. Філософи давнини говорили, що надлишок задаволень призводить до страждань; довга відсутність задоволень, стримування дозволяють досягти вищого ступеня задоволення; очікування задоволення є здатним полегшити страждання.

Людина не може бути щасливою, якщо вважає своє життя розбавленим смислу. Смисл життя є обов’язковою умовою щастя; смисл життя може бути наявним навіть в найбільш несприятливих обставинах (при відсутності щастя). Смисл життя нестворюється людиною, а знаходиться. Людина, яка зв’язана з іншими людьми, здатна сприймати розмаїття смислів, які циркулюють в культурі; вона знаходить смисл вільним волевиявленням, особистим вибором; несе відповідальність за свій вибір смислу і практичну діяльність, яка витікає з нього. Смисл життя може бути знайден у будь-якому віці і в будь-якій життевій ситуації. Людина повинна сама знайти смисл свєму існуванню. Допомога ззовні неможлива (марна). Пошук смислу життя є природною потребою людини як розумної істоти.

У самому загальному вираженні смисл життя людини полягає в його об’єктивній спрямованості й у тих установках і цінностях, яким він присвячен. Ці змістовні аспекти смислу життя мають об’єктивну й суб’єктивну сторони.

Об’єктивно сенсом людського життя буде значення, яке воно має для оточуючих, для суспільства, для розвитку культури й людських сутнісних сил і здібностей. Це те, що визначає необхідність і корисність людини в житті, яким чином, наскільки успішно й ефективно служить людина певній справі, чи є цікавою і приємною для людей. Очевидно, що ключовим тут є чи потрібна ця людини іншим людям.

Суб’єктивну сторону сенсу людському життю становить те, як вона сама (людина) оцінює характер своєї життєдіяльності, чи задоволена життям, чи відчуває почуття гордості за нього. Тут також важливу роль виконує усвідомлення своєї потреби іншим, і обов’язково почуття задоволення й гордості від цієї потреби.

Ступінь задоволеності життям залежить від цілей, цінностей і мотивів людини. Самі по собі цілі не утворюють смислу життя, але визначають із суб’єктивної сторони її ціннісний зміст, виражають, до чого люди прагнуть, у той час як мотиви показують, заради чого вони це робить. У сукупності ж саме відношення мотиву до мети визначається, навіщо й для чого людина живе, у чому бачить своє призначення й покликання, чому прагне себе присвятити.

Оцінюючи власне життя, людина установлює, навіть не замислюючись, на підсвідомому рівні, деяке співвідношення, ієрархію цінностей і цілей і порівнює, наскільки її реальне життя відповідає цьому ідеальному бажаному життю. У випадку коли є збіг, хоча б частково, вона відчуває почуття суб’єктивного задоволення й гордості, що свідчить про високу самооцінку свого життя і її змісту - не даремно жила, добилася того й того. А якщо ні, то її наздоганяє усвідомлення даремно розтрачених сил і загублених можливостей, почуття жалю й навіть болі за прожите впусту.

Однак усвідомлення безглуздості життя може наздогнати людину не тільки після зробленого або незробленого, але й тоді, коли вона не бачить гідних цілей, яким можна було би присвятити своє життя, або вважає їхнє досягнення заздалегідь неможливим. Перечекати й дочекатися появи таких цілей не можна, тому що життя проходить.

Все це може викликати серйозну моральну й світоглядну кризу особистості, що робить особливо важливим для людини правильне розуміння суспільних процесів, свого місця й ролі в них. Тут необхідним виявляється й етична освіта, що дозволяє людині краще орієнтуватися у світі моральних цінностей.

Система цінностей, які задають смисл життя, містить у собі: трансцендентні, соціально-культурні цінності, цінності особистого життя людини. Трансцендентні цінності – це уявлення про Бога, абсолютних принципах світотворення, системі моральних абсолютів. Вони дозволяють людині осмислити смерть, придоти їй сенс. Вони об’єднують суспільство, складають ідеологічну систему, впливають на емоції людей, які пов’язані з релігією. Соціально-культурні цінності – це політичні ідеали, історія держави, культура держави, державні кордони, традиції, мова та ін. Цінності особистого життя людини – це уявлення про здоров’я, про успіх, про любов та ін. Вони історично змінюються.

В залежності від типу суспільства вибір цінностей відбувається нарізно. В тоталітарному суспільстві вищі цінності наказуються індивіду, засвоюються людьми і спиймаються як свої.

В демократичному суспільстві існує свобода вибору особистих цінностей, але втрачаються цінності, які об’єднують людей.

Коли людина має смисл життя, то вона відчуває позитивний емоційний стан, який супроводжується цілеспрямованістю (наявність цілей); усвідомленням своєї значущості у стосунках з іншими людьми; інтересом до інших людей, почуттям єдності з ними; сприйняттям існуючого світопорядку, визнанням його як благо; усвідомленням свого місця в світі, свого покликання.

Етика допомагає людині переконатися, що обмежене вузько індивідуальними егоїстичними цілями життя, наповнене погонею за задоволеннями й насолодами, за власним благополуччям за всяку ціну, байдуже до загальнозначущих цінностей, хоча й має певне значення й навіть привабливість, виявляється позбавленим високого морального сенсу. А життя людини, що переслідує корисливі егоїстичні цілі, які наносять шкоду іншим людям або суспільству, об’єктивно набуває негативного сенсу.

Тільки життя людини, яка свідомо орієнтована на служіння суспільно значимим цілям, що об’єктивно сприяє вдосконалюванню суспільних відносин, спрямоване на допомогу людям, здобуває високий моральний смисл і дає людині усвідомлення своєї потреби.

Правда – є вищою моральною цінністю, це взірець життя й людських стосунків, який необхідно наслідувати задля досягнення гармонії у суспільстві, це вища інстанція, справедливість (вища правда). Вища правда є надемпиричною, протиставиться правді життя (сумі негативних прикладів з життя). «Жити за правдою» - жити, керуючись моральним законом, совістю, заповідями Бога.

У міжособовому спілкуванні правда виражається у відкритості, чесності, довірі, чуйності, взаємодопомозі, відсутності експлуатації.

Правду можна окреслити як адекватну характериситику ситуації, відповідності об’єктивного положення справ і уявлення людини про неї. Правдива людина це та, яка наслідує правду, висвітлює факти зовнішні й внутрішні без викревлень. Правдивість лежить в основі будь-якої чесноти (Монтень), морального ставлення до інших людей. Вона противопоставляється неправді. Правда зв’язана з гідністю людини. Людина, яка поважає себе соромиться говорити неправду.

Правда – індивідуально-особистісна, заснована на практичній зацікавленності, має емоційний характер. Навідміну від істини у кожного є своя правда, особиста позиція людини, яка відображає особисту точку зору. Утвердження правди не повинно принижувати гідність іншої людини, стверджувати позицію сверхнього погляду однієї людини над іншою.

«Загальна правда» здобувається наступним шляхом: визнання цінності інших людей, їх прав, гідності, особистих думок; розуміння взаємної готовності до компромісу, згоди; правдивість.

Істина – це поняття найчастіше використовують в теоретичному знанні. Воно є загальним для усіх людей і має вираз в усталенних уявленнях про закони для різних сфер діяльності (науки і т.д.). Істині протистоять помилковий погляд (ненавмисне викривлення істини) і нові істини (гіпотези).