Основні поняття теорії діяльності

Вихідним для теорії діяльності є положення, що особистість – це людина з погляду її суспільних відношень, до того ж відношень, що реалізуються. А реалізуватися вони можуть тільки через власну активність людини, у її діяльності.

Діяльність – це специфічна форма суспільно-історичного буття людей, що втілюється в цілеспрямованому перетворенні ними природної і соціальної дійсності. Будь-яка діяльність, що здійснюється людиною, містить у собі: мету, засіб, процес перетворення і його результат (продукт). Розглядаючи діяльність з погляду суб'єкта, що її здійснює, ми переходимо до аналізу її психологічної сторони. У чому ж полягає ця власне психологічна сторона діяльності?

Щоб будь-який акт діяльності міг відбутися, людина повинна уявляти собі результат майбутньої дії. Це уявлення майбутнього результату відбувається у формі образа того предмета, що повинний вийти. Відображення майбутнього результату дії складає зміст поняття мета, це найважливіший елемент психологічної структури діяльності. Саме наявність усвідомленої мети додає діяльності людини людське, що відрізняє її від поведінки тварин, додає їй цілеспрямованість. Говорячи про психологічний аналіз діяльності, насамперед потрібно відповісти на запитання: яка мета?

Дія – це процес, спрямована на реалізацію свідомої мети. Мета задає дію, дія забезпечує реалізацію мети, через характеристику мети ми можемо охарактеризувати саму дію. Цілі можуть бути всілякими і, головне, різними за масштабом. Великі цілі можуть поділятися на більш дрібні, ті у свою чергу – на ще дрібніші тощо. Відповідно усяка велика дія являє собою послідовність дій більш низького порядку. Логіка і послідовність дій задається логікою соціального і предметного середовища. Але наявності однієї мети недостатньо для дії. У свідомості повинні знайти відображення умови, в яких могла б бути досягнута мета. Взаємозалежне відображення мети й умов її досягнення утворюють задачу. Задача є тим психологічним механізмом, що здійснює регуляцію діяльності, тобто вся наша діяльність – це ланцюжок безупинно розв'язуваних нами задач. У залежності від умов, ціль може бути досягнута різними способами, із застосуванням різних операцій. Якщо дія відповідає на запитання що людина робить, то операція – як вона це робить. Операція – це спосіб виконання дії. Характер операцій, що використовуються, залежить від умов у яких відбувається дія. Якщо дія відповідає власне цілі, то операція відповідає умовам, у яких ця ціль дана. При цьому під "умовами" розуміються як зовнішні обставини, так і можливості чи внутрішні засоби самого діючого суб'єкта.

Головна властивість операцій полягає в тому, що вони мало або зовсім не усвідомлюються. Цим вони принципово відрізняються від дій, що припускають і наявність свідомої мети і здійснення свідомого контролю за протіканням дії. Усяка складна дія спирається на "фундамент" операцій, за допомогою яких вона реалізується. Межа, що проходить між актуально свідомим і неусвідомленим нефіксована, рухлива. Рух цієї межі вгору означає перетворення деяких дій (в основному найбільш елементарних) в операції. Рух границі вниз означає, навпаки, перетворення операцій у дію. Наприклад, якщо в ході розмови у вас виникла якась думка, ви можете її висловити, піклуючись головним чином про зміст, а не про засіб виразу. Так ви виконаєте дію, що забезпечена багатьма операціями. Припустимо, ви не змогли відразу підібрати потрібні слова, тоді всі ваші зусилля будуть спрямовані на оформлення висловлення, на пошук способу вираження. Те, що раніш відбувалося на рівні операцій, стало дією, границя зрушилася вниз.

Оскільки мета – це відображення бажаного результату, джерелом цілеутворення виступають насамперед потреби людини. Саме потреби змушують людину ставити перед собою задачі. Потреба розуміється як вимога, нестаток, очікування, прагнення до якогось відсутнього, бажаного предмету. Потреба завжди може бути охарактеризована за своїм предметним змістом. Усе, що робить людина, вона робить для і заради чогось. Саме предметний зміст складає ключову характеристику потреби, розглянутої в конкретно-психологічному плані. Не знаючи, не уявляючи предмета потреби, ми нічого не можемо сказати ні про психологічну характеристику самої потреби, ні про ті конкретні дії, що будуть розпочаті для її задоволення.

У житті кожної потреби можна виділити два етапи: період до першої зустрічі з предметом, що задовольняє цю потребу (потребовий стан) і період після цієї зустрічі. "Потребові стани – це особливі психічні стани, стани невизначеності, неструктурованості бажань суб'єкта, невиразності намірів і планів, їхньої розмитості, легкої зміни одного іншим. Часто про цей стан можна сказати, що людина, яка знаходиться в ньому, жадає (часом дуже жагуче) того, чого сама як слід не розуміє, чому не може дати однозначного опису" (Б. С. Братусь).

Потребовий стан не може тривати довго. У поведінці він виражається в "переборі" різних предметів, кожний з який потенційно може задовольнити потребу. Через якийсь час відбувається "зустріч" потреби і предмета – виявлення, апробація дією того чи іншого предмета, що найбільшою мірою, як здається суб’єкту, відповідає даному моменту. Так здійснюється перехід потребового стану в якісно інший психологічний ранг – ранг потреби, що знайшла свій предмет. У цьому процесі виявляються дві важливі риси потреб:

1) спочатку дуже широке коло предметів, здатних задовольнити дану потребу;

2) потреба швидко фіксується на першому предметі, що її задовольнив.

Самим актом фіксації на предметі потреба перетворюється – тепер вона є потребою саме в даному предметі, інший предмет чи навіть інший спосіб задоволення означає іншу потребу. Зустріч з предметом додає загальній активності людини, що викликається потребою, певний напрямок, перетворює потребу на мотив.

Мотив – ідеальний чи матеріальний, чуттєво сприйманий чи даний тільки в уявному плані предмет потреби. З появою мотиву поведінка набуває вектор чи спрямованість: на предмет або від нього. Через знайдений мотив потреба спонукає до діяльності, у ході якої вона відтворюється і видозмінюється, що призводить до розгортання нового циклу діяльності.

У діях людини можна виділити два плани:

1. Кожна дія чи діяльність – це насамперед зміна дійсності, вплив. Вона містить в собі ставлення індивіда як суб'єкта діяльності до об'єкта, який ця діяльність породжує, об'єктивуючись у продуктах матеріальної і духовної культури.

2. Але всяка річ або об'єкт, що породжується людиною, включається в суспільні відносини. За посередництвом речей людина співвідноситься з іншою людиною. Тому діяльність – це не тільки вплив, зміна світу і породження тих чи інших об'єктів, але і суспільний акт чи відношення. У будь-якій діяльності ця сторона якоюсь мірою представлена. Якщо вона здобуває основне, ведуче значення, дія стає вчинком.

Діяльність людини має ієрархічну структуру. У ній можна виділити відносно самостійні одиниці – дії, операції, психофізіологічні функції. Ці структурні одиниці не мають свого окремого від цілісної діяльності існування. Процес, якщо його розглядати з боку мотиву (предмета потреби), характеризується як особлива діяльність. Інакше кажучи, конкретні види діяльності виділяються за критерієм мотивів, які ці діяльності спонукують. Розглянутий з боку мети, процес набуває характеристики дії, а з боку умов здійснення дії виступає як операція. Психофізіологічні функції є основним "виконавчим" механізмом діяльності і являють собою, особливі "функціональні системи", що формуються в процесі онтогенезу. До них відносяться здатність до відчуттів, до утворення і фіксації слідів минулих впливів, моторні здібності тощо. Психофізіологічні функції – це фізіологічне забезпечення психічних процесів. Вони складають необхідні передумови і засоби діяльності.

У структурі діяльності, таким чином, можна виділити два основних аспекти: операціонально-технічний (конкретні шляхи і способи виконання дії) і мотиваційний (причини, що обумовлюють загальну спрямованість і динаміку діяльності в цілому).